Алексеев А. С. Макиавелли как политический мыслитель – М., 1989

ПЛАН

Тема №2. Історичний розвиток політичної думки за рубежем

1. Виникнення, становлення i розвиток політичної думки в Стародавньому світі.

2. Формування політичної думки в Середньовіччя та в епоху Відродження.

3. Політико-правові теорії Нового часу.

4. Основні політичні концепції Новітнього часу і найважливіші напрямки досліджень сучасної зарубіжної політології.

1. Історія соціально-політичних вчень — одна з найважливіших складових частин духовної сфери людства. Соціально-політичні ідеї є відображенням реального процесу людського життя. Тому джерела їх виникнення, причини розвитку i занепаду треба шукати в матеріальних умовах життя, в характері соціально-політичних процесів на кожному етапі суспільного розвитку.

Формування політичної думки в Стародавньому світі пов’язане з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли виникають класова диференціація суспільства, державність.

Суспільний устрій країн Стародавнього сходу — найбільш ранній тип суспільства, який прийшов на зміну первіснообщинного ладу. Умови виробництва, спосіб життя обумовили певною мірою i політичні погляди в країнах Стародавнього сходу. Соціально-політичні доктрини складалися, як правило, з релігійних догм, певних моральних норм і прикладних знань про політику і право.

Так, в Стародавньому Єгипті ми знаходимо багато цікавого в “Повчаннях Птахотепа” (ІII тис. до н. е.). У цьому та інших документах того періоду обґрунтовується ідея єдиної царської влади. Фараон у них виступає не лише представником Бога на землі, але й кращим від усіх людей.

Аналогічно трактувалася політична влада i в Стародавньому Вавилоні.

Найважливішими напрямками в політичній думці Індії були брахманізм i буддизм, які виникли в середині I тис. до н.е. Джерелом їх поглядів були Веди (священні знання) — релігійні гімни, формули жертвоприношень, ритуали, обряди тощо. Проте брахманізм i буддизм різко розійшлись у трактуванні міфів i особливо правил поведінки для варн — певних прошарків у суспільстві: брахманів (жерців), кшатрiїв (воїнів), вайш’їв (землеробів i ремісників), шудрів (нижча варна).

Буддизм, який з часом перетворюється у світову релігію, критично ставився до брахманізму. Він заперечував божественне походження каст, проголошував зрівняння каст у релігійній сфері, рівні права людей на врятування душі. Спочатку буддизм виражав погляди землеробів i бідноти міст, пізніше пануючі класи i верстви, їх ідеологи піддали вчення буддизму перегляду, посиливши мотиви покірності існуючій владі.

Найбільш відомими течіями в Стародавньому Китаї були: даосизм, конфуціанство, моїзм i легiзм.

Даосизм. Його засновник Лао Цзи (ІV ст. до н. е.) вважав, що головним принципом життя повинна стати концепція бездіяльності, завдяки якій людина не порушує природного порядку. Тому він був проти суспільних норм i реформ. Володар не втручається у справи народу.

Імператор повинен правити без будь-якого примусу, без апарату влади i війська. Соціально-політичні погляди даосизму являли собою реакційну утопію, яка відбивала настрої тих представників родової i племінної знаті, становище яких було зруйноване майновим i соціальним розшаруванням.

Конфуціанство. Це найбільш впливова доктрина в історії політичної думки в Китаї. Конфуцій (VI–V ст. до н. е.) та його послідовники виходили з нерівності політичного статусу людей. Розглядали державу як велику сім’ю, де вся повнота влади належить володареві. Молодші — прості люди — повинні підкорятися старшим: аристократам, чиновникам, які в свою чергу повинні піклуватися про молодих. Конфуціанство було прихильником ненасильницьких методів правління, віддавало перевагу виховній функції перед карною.

У цілому політична доктрина Конфуція була консервативною. Вона закріплювала панування спадкоємної аристократії.

Моїзм. Засновник цієї політичної течії Мо-Цзи (V ст. до н. е.) розглядає сім’ю i державу як природний витвір, який з’єднує суспільство. У свою чергу суспільство повинно становити колектив людей, пов’язаних спільною любов’ю, i яких можна цілеспрямовано організувати. Має панувати загальний послух. Мо‑Цзи захищав ідею виборності правителя, а також виступив за соціальну рівність людей.

Легiзм. Засновник Шан Ян. Всупереч Конфуцію прибічники цієї течії вважали: головне завдання держави — боротьба з розпущеністю народу, встановлення чітких еталонів в думках і діях громадян. Джерело доброго ладу вбачали в політичних i правових установах.

Легiсти пропонували встановити єдині для всієї держави закони i домагатись їх виконання. Практичне застосування легiстської концепції вело до повної централізації держави, посилення експлуатації народу. Фактично легісти створили завершену модель деспотичної держави з її адміністративно-командною системою i органами придушення інакомислення.

Інший підхід до питань державного устрою, до політики ми спостерігаємо в Стародавній Греції. На думку грецьких мислителів, суспільні перетворювання потрібно здійснювати не в інтересах виключно держави, а, перш за все, для реалізації природних прав вільних людей.

Саме в Греції політичні погляди звільняються від міфології, з’являються поняття: держава, держава справедлива, правова, продукт добровільного суспільного договору тощо. Тут робились спроби пізнання загальних закономірностей суспільного розвитку, зміни форм державної влади. В Греції соціально-політична думка Стародавнього світу досягла найвищого розвитку. Соцiально-полiтичнi вчення, які виникли тут, містили в зародку майже всі пiзнiшi теорії.

Найбільш відомі мислителі цього періоду — Платон (427–347 рр. до н. е.) і Аристотель (384–332 рр. до н. е.). Політичні погляди Платона були викладені в роботах “Держава” i “Закони”. Він вважав, що поява держави — акт доброї волі людей, які свідомо пішли на укладання суспільного договору з метою координації своїх інтересів. Політичний ідеал Платона: аристократичний державний устрій — “влада кращих”. Справедливою є та держава, в якій кожний виконує свої обов’язки. Він виступив з різкою критикою рабовласницької демократії, ненавидів також тиранію, негативно ставився до олігархії — влади багатих, до тимократiї — влади військових. У проекті афінського мислителя закладені елементи майбутніх режимів, де всі боки життя суспільства i особи підлягають регулюванню i контролю з боку держави (тоталітаризм).

Велику роль в історії соціально-політичної думки відіграв Аристотель. В своїх роботах “Політика”, “Афінська політика” та інших він обґрунтовує думку, що держава утворюється для забезпечення можливо кращого життя громадян. Саме в державі реалізується закладена в людині тяга до спілкування. Аристотель першим назвав людину “істотою політичною”. Справедливою, на його думку, може бути тільки та держава, в якій верховенствує закон, а не воля окремих осіб чи групи людей. Аристотель розрізнив правильні — монархія, аристократія, політея — та неправильні форми держави — тиранія, олігархія, демократія. Найкращою з форм правління Аристотель називає полiтею — форму державного устрою, яку він пов’язує з такими “принципами”: “принципом аристократії є доброчинність, олігархії — багатство, демократії — свобода”. Полiтея повинна поєднати три цих елементи. Разом з тим, слід відмітити обмеженість поглядів Аристотеля, так рабство він вважав “річчю натуральною”.

Напередодні нової ери центр розвитку соціально-політичної думки на певний час переміщується в Римську імперію — світову державу, в якій рабовласницькі відносини досягають класичних форм свого існування i вступають в етап об’єктивного логічного завершення. Цю нову історично-політичну реальність відобразили в собі i ведучі теорії римських мислителів. Особливо варто відзначити погляди Цицерона (106–43 рр. до н. е.) — видатного юриста, державного діяча i мислителя. Держава, на його думку, являє собою не тільки вираження інтересів усіх її вільних членів, що було характерно для древньогрецьких концепцій, але й також погоджене правове спілкування. Проте за зовнішньо-демократичними формулюваннями у Цицерона приховувалась аристократична по суті позиція. Політичний ідеал Цицерона — аристократична сенатська республіка. Слід також відмітити, що він першим зробив спробу закласти основи міжнародного права.

Певний внесок у розвиток політичної думки в Стародавньому Римі зробили Лукрецiй Кар, Сенека та інші.

У цілому багато ідей мислителів Стародавнього світу щодо політики вплинуло на подальший розвиток політичної думки.

2. Загибель греко-римської цивілізації, вступ Європи в період феодалізму істотно загальмували процес розвитку політико-правових знань.

Економічний лад Середньовіччя, відносини соціальних верств i класів, порядки феодального суспільства були тими факторами, які вирішальною мірою визначали особливості політичної думки. Своєрідності їй надавав також факт виключно сильного впливу на політичну думку релігії. Вона була ядром світогляду феодального суспільства, стержнем середньовічної культури. Відому біблейську формулу “немає влади поза Богом, існуюча ж влада Богом встановлена” богослови перетворили в абсолютну догму феодального ладу.

Протягом усієї політичної історії захiдно-європейського Середньовіччя велася жорстока боротьба між римсько-католицькою церквою, папством і феодалами (в першу чергу монархами) за панівну роль у суспільстві. Відповідно i однією з реальних проблем політичного знання стало питання про те, яка влада повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава).

Найвидатнішими політичними мислителями європейського Середньовіччя були Аврелiй Августин, якого прозвали “Блаженним”, Фома Аквінський та Марсилій Падуанський.

Августин Блаженний (354–430 рр.) у своїх працях “Про місто боже”, “Земне місто” визначає життя суспільства як протистояння двох протилежних царств — грішного (язичного) i Божого. Перше втілене в Римській імперії, друге — в церкві. Не заперечуючи світської влади, Августин визнавав і обґрунтував пріоритет влади духовної над світською. Виправдання земної держави в тому, що вона підтримує порядок. Не вважаючи рабство божественним утворенням, Августин разом з тим закликав терпіти його, як i бідність.

Другий видатний мислитель Середньовіччя — Фома Аквінський (1229–1274 рр.). В християнському політичному вченні Ф. Аквінський розглядає державу як певну частину універсального порядку, творцем i правителем якого є Бог. Головна мета держави — забезпечення громадського порядку i спокою. На думку Ф. Аквінського, влада має божественне походження. Разом з тим, з цього положення не випливає, що кожного володаря поставив Бог i освятив кожну його дію. Правитель може бути узурпатором, тираном. У цьому випадку судження про законність походження і використання влади правителем належить церкві. Дії монарха, відзначив Ф. Аквінський, обмежені законами. З волею народу слід рахуватися.

По-іншому розглядав стосунки духовної і світської влади Марсилій Падуанський (1280–1343 рр.). В своїй праці “Захисник миру” він заперечує зверхність духовної влади над світською. Саме втручання церковних ієрархів у справи влади світської призводить до воєн, різних бід і негараздів, позбавляє миру європейський континент. Церкву слід відокремити від держави, обмежити її діяльність духовною сферою. Джерелом влади, стверджує М. Падуанський, є народ. Але під народом він розуміє провідні верстви населення — військових, священиків, чиновників, а не простих людей — землеробів, ремісників, торговців.

У період Середньовіччя формою політично-правової ідеології були єретичні рухи. Їх учасники оперували тим же комплексом богослiвних понять, що i церква, однак висновки вони робили антицерковні та антифеодальні. Частина аргументів єретиків носила логiко-рацiоналiстичний характер.

З часом релігійна концепція політики втрачає своє панівне становище. На арену політичного життя приходять нові сили, відбуваються серйозні зміни в політичному житті. Період Реформації (XVI–XVII ст.) в багатьох країнах Західної Європи характеризується зародженням активних політичних рухів низів, боротьбою світської влади за незалежність від Риму. З’являються спеціальні праці, присвячені політичному обґрунтуванню політичних процесів у суспільстві.

Найбільш видатною постаттю Реформації був німецький богослов Мартін Лютер (1483–1546 рр.). Одним з основних положень його поглядів є незалежність світської влади від церкви. Головне її завдання — регулювання відносин між людьми, стримування явного зла. Світська влада має право на примус на основі закону. Кращою формою правління, на думку М. Лютера, є абсолютна монархія.

Інші погляди проповідував другий німецький реформатор Томас Мюнцер (1490–1525 рр.). Головна його вимога — владне верховенство народу, в першу чергу, селян та міської бідноти. Саме ці верстви населення спроможні встановити справедливий суспільний лад, який, на думку Т. Мюнцера, повинен бути позбавлений майнового розшарування.

Досить радикальною релігійно-політичною течією була доктрина швейцарця Жана Кальвіна (1509–1584 рр.), який захищав демократичні республіканські принципи управління в державі.

Досить видною фігурою французького реформаторства був Жан Боден (1520–1596 рр.). Він — прибічник віротерпимості, яку, на його думку, повинна захищати сильна світська влада. Найкращою формою правління Ж. Боден вважав обмежену законами монархію. Він першим сформулював поняття державного суверенітету як ознаки держави.

Цікавою була соціально-політична думка епохи Відродження (Ренесансу). Становлення i розвиток капіталістичних суспільних відносин дали новий поштовх для інтенсивної розробки соціально-політичних ідей.

У духовній діяльності мислителів Відродження мало відображення прагнення створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі Середньовіччя. Ідеологія Відродження висунула нове розуміння людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала її слабкість i убогість, то гуманісти прославляли людську особу, її гідність, вірили в її творчі потенції i необмежені здібності до саморозвитку.

З’являються праці, в яких пропонуються найкращі форми державного устрою, спроможні забезпечити досягнення загального блага. Це твори Томаса Мора (1485–1535 рр.) i Томаззо Кампанелли (1568–1639 рр.). Вони — представники першого етапу соціалістичної течії, яка виникла як утопічна (XVI–XVIII ст.). Перші соціалісти-утопісти керувались ідеями аскетичного, суворого, зрівняльного комунізму.

Т. Мор в своїй книзі “Утопія” критикував існуючий в Англії суспільний i політичний лад, що був заснований на приватній власності, яку він розглядав як причину всіх хиб i зла в країні. Політичний устрій в державі Утопії засновується на загальній рівності i свободі. Всі посадові особи обираються народом, звітуються перед ним i діють в його інтересах. Важливі питання розглядаються всіма громадянами Утопії. Головний обов’язок держави i посадових осіб у тому, щоб організувати виробництво, розподіл. В “Утопії” Т. Мор закладає елементи безпосередньої демократії з представницьким правлінням.

В Італії аналогічні погляди започатковує Т. Кампанелла — автор праці “Місто Сонця”. Він, як i Т. Мор, визнає, що все зло йде від приватної власності, i тому ідеальний устрій має бути заснований на суспільній власності, при якому кожен повинен працювати. Т. Кампанелла обґрунтовує необхідність наукового управління суспільством з боку спеціалістів. Керівні посади визначаються здібностями і рівнем знань людей, що їх займають.

Однак початок буржуазній політико-правовій ідеології було закладено Ніколо Макiавеллi (1469–1527 рр.).

Видатний політик i публіцист епохи Відродження Н. Макiавеллi — перший серед тих політичних мислителів, які почали розглядати державу по-людськи i виводити закони суспільного розвитку не з теології, а з розуму та досвіду. Неправильно говорити, стверджує він, про якусь загальну, абсолютну мораль i про незмінну справедливість у політиці. Зміст цих понять завжди підпорядкований певним кінцевим політичним цілям, головною з яких є збереження i зміцнення держави. Якщо дії спрямовані на досягнення цієї мети, вони будуть моральні, незважаючи на засоби, які використовувались при цьому.

Разом з тим рекомендації Н. Макiавеллi, особливо в його книзі “Володар”, такі як збільшення влади правителя, його авторитету шляхом обману, насильства, зрадництва, послужили керівництвом для безпринципових політиків. Ось чому в історію політики увійшов термін “макіавеллізм”, який став символом політичної безпринципності i політичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей будь-якими засобами. Проте така оцінка поглядів Н. Макiавеллi була б неправильною. Необхідно враховувати конкретні історичні умови його епохи, коли суспільство здійснювало перехід від феодалізму до капіталізму, i, коли необхідно було силою зламати стару владу. Однак диктатуру, насильство Н. Макiавеллi розглядає як тимчасову зброю для досягнення певної тактичної мети. Мета його стратегії — держава у вигляді республіки.

3. Криза феодального суспільства досягла своєї кульмінації в період буржуазних революцій XVIІ–XVIII ст. У ході ідейної підготовки революцій, у процесі їх проведення, йшло активне формування нових політичних ідей. За своєю суттю, джерелами аргументації, теоретико-пізнавальними засобами ці ідеї виступали антиподом релігійного світогляду, під впливом якого розвивалась середньовічна політична думка.

Найважливішими у справі підготовки буржуазних революцій XVII–XVIII ст., у розробці проблем влади, держави i демократії були теорії “природних прав” i “суспільного договору”. Теорія “природних прав” сама по собі не була новою. Проте якісно новим було трактування її конкретного змісту. Тепер у природних правах вбачали продиктовані розумом, від природи одержані людьми властивості: свобода в переконаннях i діях, можливість володіти i розпоряджатися власністю, рівність усіх, гарантії від свавілля тощо.

Концепцію “природних прав” розвивала i доповнювала ідея “суспільного договору”. Відповідно до цієї концепції, першоелемент соціального світу — автономно існуючий індивід. Сукупність індивідів, які необмежено користуються своїми “природними правами”, становила суспільство в його “природному стані”. Щоб уникнути небезпечностей і сутичок, люди вирішили вийти з “природного стану” і жити в умовах громадянського суспільства. Для цього вони уклали договір i таким чином утворили державу.

Провідною в теорії “суспільного договору” була ідея народного суверенітету. Теорія “суспільного договору” була ідеалістичною, оскільки джерело виникнення держави й соціальних інститутів вбачала в розумі, ігнорувала реальний історичний процес виникнення класів i держави. Однак завдяки цій теорії змінився пануючий раніше погляд на джерело публічної влади в державі, на дійсного суб’єкта державного суверенітету. Вона прокладала шлях усвідомленню держави як інституту цілковито соціального.

Одним з перших авторів концепцій “суспільного договору” і “природних прав” людини був голландський мислитель Гуго Гроций (1583–1645 рр.). Основна його праця — “Про право війни і миру”. З метою подолання ненависті, суперечок і воєн, створення нормальних умов для існування, в інтересах загальної користі люди пішли на утворення суспільного договору і створили державу. Держава — це угода більшості проти меншості. Г. Гроций в політичній думці світу вважається родоначальником міжнародного права.

Подальший розвиток теорії “суспільного договору” і “природних прав” отримали в працях голландського мислителя Бенедикта Спінози (1632–1677 рр.). Його основні роботи: “Богословсько-політичний трактат”, “Політичний трактат” тощо. Б. Спіноза одним з перших обґрунтував невідчужденість таких прав людини, як право на життя, на свободу діяльності, думок тощо. Він визнає за державою абсолютну владу. Разом з тим, найкращою формою державного правління він вважав республікансько-демократичну.

Важливий внесок в розробку теорії “суспільного договору” і “природних прав” зробив Томас Гоббс (1588–1679 рр.), на основі яких він створив досить повне i систематизоване вчення про державу. У своїх працях “Левіафан”, “Про громадянина” та інших проблему політичної влади i держави він пов’язує з природою окремої людини, істоти не тільки розумної, а й глибоко егоїстичної. “Природний стан” Т. Гоббс оцінював як стан анархії i “війни всіх проти всіх”, на які штовхають людей вроджені сильні пристрасті: любов до влади i слави, суперництво, взаємна недовіра, заздрість. Інстинкт самозбереження i розум людини підказують їй, що домогтись миру вона може лише шляхом відмови від частки своїх прав, шляхом своєї діяльності в рамках громадянських законів, які обов’язкові для всіх. Єдиною альтернативою громадянській війні, на думку Т. Гоббса, може стати тільки абсолютна влада держави — продукт добровільної угоди між людьми. Т. Гоббс — прибічник абсолютної влади правителя. Розподіл влади означає її руйнування.

Значний внесок у розробку політичної теорії, особливо ідей лібералізму, вніс англійський мислитель Джон Локк (1632–1704 рр.). Він уперше чітко розрізнив такі поняття, як “особа”, “суспільство”, “держава”, причому особу поставив вище за суспільство i державу. Д. Локк вважав, що політична влада в суспільстві не абсолютна. Такі природні права громадян, як право на життя i володіння майном, свобода i рівність не відчужуються i не передаються державі ні за яких обставин.

Потрібно відзначити два значних внески в теорію політики, які зробив французький просвітник Ш. Монтеск’є (1689–1755 рр.):

1) розробка проблеми сукупності факторів, які визначають “дух законів”, або “спосіб правління”. “Багато речей, — відзначає Ш. Монтеск’є у своїй праці “Про дух законів”, — правлять людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, мораль, звички; як результат всього цього утворюється загальний дух народу”;

2) теорія розподілу влади — друге досягнення Ш. Монтеск’є. Політичною владою, відзначає він, завжди зловживають. Це зловживання, за Ш. Монтеск’є, випливає з природи людини. Верховенство права може бути забезпечено лише розподілом влади на законодавчу, виконавчу i судову з тим, щоб різні гілки влади могли взаємно стримувати одна одну.

Жан-Жак Руссо (1713–1778 рр.) стверджував, що жодна людина не повинна мати влади над собі подібними. Він був захисником егалітаризму, тобто урівняльності. Його політичним ідеалом є республіканська форма правління. Держава покликана виконувати загальну волю. Народ — єдиний суверен, а відтак, вважав Ж. Ж. Руссо, поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову — безпідставне. Найбільш важливі суспільні проблеми треба розглядати на всенародних опитуваннях — плебісцитах. Погляди Ж. Ж. Руссо відбивали інтереси пригнобленого селянства і дрібної буржуазії.

Певний внесок в розробку теорії “суспільного договору” і “природних прав” людини внесли американські вчені, зокрема Томас Джеферсон (1743–1826 рр.) — автор проекту Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки. Цей документ проголошував:

― пріоритет природних прав людини над державними законами;

― ідею народного суверенітету;

― положення про обмеження функцій державної влади в цілях зменшення небезпеки свавілля з боку останньої по відношенню до особи та інше.

Основні політичні концепції, які виникли в Новий час можна поділити за такими напрямками:

― консерватизм;

― лібералізм;

― соціалізм, соціал-демократизм.

Ці течії не охоплюють усієї різноманітності політичних концепцій, але вони є найважливішими з усіх.

Консерватизм об’єднує погляди таких мислителів, які критикували нові буржуазні погляди, ідеалізували феодально-дворянські устої.

Найвидатнішим теоретиком консерватизму був Едмунд Берк (1729–1797 рр.). Він виступав активним захисником монархії i соціальної ієрархії, різко негативно ставився до ідеї “природних прав” людини. Для Е. Берка держава — результат природної еволюції, а не винахід людини. Її головна мета — охороняти порядок i закон. Він наполегливо захищав представницьку форму влади, вважаючи, що парламент — істинна форма влади в Англії, i його діяльність не повинна контролюватись народом. Це інститут, за допомогою якого, на його думку, меншість управляє більшістю в доброзичливій формі. Зміни в державі треба робити за допомогою поступових, продуманих реформ, а не шляхом її знищення.

До лібералізму можна віднести ті концепції, які в цілому позитивно сприйняли буржуазний лад, його соціально-політичний устрій.

Значний внесок в розробку ліберальної політичної доктрини зробив Імануїл Кант (1724–1804 рр.). На його думку, лібералізм — єдина розумна платформа суспільного устрою. Під впливом ідей Просвітництва та природного права I. Кант сформулював основні принципи своєї концепції: кожна особа являє собою абсолютну цінність; людину не можна використовувати як знаряддя якихось планів, навіть спрямованих на суспільне благо; у своїй поведінці людина повинна керуватися велінням морального закону тощо. Право існує для того, щоб регулювати зовнішню поведінку, виключити свавілля одних стосовно інших. I. Канту належить першість в обґрунтуванні правової держави.

Значна заслуга в обґрунтуванні концепції лібералізму i особливо ідей індивідуалізму та утилітаризму належить Ієремії Бентаму (1748–1832 рр.) і Бенджаміну Констану (1767–1830 рр.). На думку І. Бентама, кожна людина прагне максимально задовольнити свої власні потреби та інтереси. Це природно. Ось чому кожний соціально-політичний інститут повинен мати такий критерій оцінки: наскільки він корисний людям. Б. Констан обстоював права i свободи особистості, ліберальний політичний режим, принцип розподілу влади тощо. Він заперечував як феодальну реакцію, так і ідеологію революційної демократії, втручання держави в економіку.

Соціалістична течія виникла як утопічна, перший етап якої, як відмічалося, охоплював XVI–XVIII ст. Другий етап припадає на першу половину XIX ст. Це критичний утопічний соціалізм. Він представлений такими видатними мислителями: Анрі Сен-Симоном (1760–1825 рр.), Шарлем Фур’є (1772–1837 рр.), Робертом Оуеном (1771–1858 рр.). А. Сен-Симон, розчарувавшись у французькій революції, в ідеях просвітників, мріяв про інший суспільний устрій. Лад, створений, на його думку, на принципах розуму, породжує колективізм, співробітництво, мир, злагоду, свободу, розквіт особистості. Такий ідеал збігається, вважав він, з соціалізмом. Соціалістичне суспільство — це асоціація у всесвітньому масштабі, без стирання національних кордонів. У ньому здійснюється планове виробництво на основі науки i техніки. Державна влада перетворюється в знаряддя організації виробництва та управління. Разом з тим, зберігаються окремі форми приватної власності i соціальні групи: люди фізичної праці, інтелігенція i підприємництво. Війна повністю виключається з життя суспільства.

Ш. Фур’є будував свою соціально-політичну систему на протиставленні двох світів — світу хаосу, жадоби, егоїзму, ворожості i світу миру, соціальної єдності, спільності, гармонії тощо. Буржуазна держава, на думку Ш. Фур’є, — “союз гнобителів”, свобода в такій державі означає свободу вмирати з голоду. Соціалістичний лад, вважав Ш. Фур’є, робить працю вільною, творчо привабливою. Разом з тим він визнавав дві форми власності: суспільну i приватну.

Р. Оуен вважав, що причини людських вад містяться в політичному устрої існуючих держав. Для перетворення суспільства треба вирішити три завдання:

― змінити характер людини;

― створити кооперацію як шлях до соціалізму;

― розкрити місце трудящих у перетворенні суспільства.

Більшість представників утопічного соціалізму усвідомлювали, що для щастя людей треба якнайшвидше здійснити перебудову відносин у матеріально-виробничій i духовній сферах. Цим зумовлене їх бажання створювати осередки — асоціації, де можна було б на практиці втілити справедливі відносини між людьми, забезпечити гармонійний розвиток людини.

У 50-60 рр. XIX століття починає свій розвиток революційно-демократичний етап утопічного соціалізму. Революціонери-демократи Джузеппе Гарібальді, Джузеппе Мадзiнi, Шандор Петефі, Віссаріон Бєлінський, Олександр Герцен, Тарас Шевченко, Іван Франко та інші розглядали шляхи революційного перетворення суспільства на демократичних засадах.

Значний внесок у розробку проблеми держави, влади, суспільного устрою вніс Фрідріх Гегель (1770–1831 рр.), який розглядав усі політико-правові інститути як втілення якогось ідеального (що розвивається діалектично) начала. Він впровадив у політичну науку розмежування понять громадянського суспільства i держави. Державу (“дійсність моральної ідеї”) він трактував як організацію, яка визначає громадянське суспільство i яка погоджує суперечності його членів. З іншого боку суперечність між “бідністю i багатством” Ф. Гегель вважав внутрішньо притаманною громадянському суспільству. За його теорією, майнову нерівність практично неможливо усунути i вона не залежить від держави.

Подальші кроки в розвитку політичної думки роблять Огюст Конт (1798–1857 рр.), Герберт Спенсер (1817–1876 рр.), Макс Штiрнер (1806–1865 рр.), Петро Кропоткiн (1842–1921 рр.) та інші.

О. Конт — засновник позитивізму, який став філософським обґрунтуванням лібералізму. У своїй праці “Система позитивної політики” він зазначає, що розвиток суспільства, політичної влади i держави тісно пов’язаний з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох видів світогляду: теологічного, метафізичного i позитивного (наукового).

Г. Спенсер теж позитивіст. Основна його думка — це аналогія держави з біологічним організмом. Держава є організмом, а відносини між її інститутами — аналогія відносин між частинами живої істоти.

На противагу поглядам на державу О. Конта i Г. Спенсера, анархіст М. Штiрнер у своїй роботі “Єдиний та його власність” підкреслює необхідність змінити у бік звільнення особу від будь-яких обмежень, особливо влади. Він вважав доцільним відмовитись від держави. Продовжував розвивати ці погляди П. Прудон, який вперше використав поняття “анархізм” (безвладдя). Ідеал П. Прудона — суспільна асоціація дрібних власників, тобто суспільство не комуністичне i не капіталістичне.

Великою популярністю у свій час користувалися анархістські ідеї Михайло Бакунiна (1814–1876 рр.). У своїй книзі “Держава i анархія” він вимагає негайного знищення держави після здійснення революції, оскільки державна влада — це насильство, придушення, експлуатація. Отже, він вважав за потрібне знищити не тільки державу, але й саме право, пропонував створити федеральну організацію. М. Бакунін заперечував приватну власність.

Активно виступав проти держави, як втілення зла, несправедливості, експлуатації П. Кропоткiн. Він вважав, що провідна ідея прогресу — це ідея децентралізації.

Значний внесок у розвиток науки про політику зробили Карл Маркс (1818–1883 рр.) i Фрідріх Енгельс (1820–1895 рр.). Вони створили цілісну теорію політичних відносин. Її сутність:

― дiалектико-матерiалiстичне розуміння політичних процесів;

― політичні відносини (елемент надбудови) зростають на основі суспільно-економічних відносин (базис) i ними обумовлені, разом з тим, надбудова здійснює значний вплив на базис;

― політичні відносини — це відносини, які випливають з боротьби за владу i здійснення влади;

― держава — продукт класового розшарування. Вона служить інтересам економічно пануючого класу, тощо.

Багато положень цієї теорії у ході подальшого історичного розвитку втратили свою значущість, інші видозмінились, збагачуючись історичною практикою, решта перекручувалася i фальсифікувалася.

Подальший розвиток марксизму йшов у рамках двох течій: реформістської i революційної. Представниками першої течії були Едуард Бернштейн (1850–1932 рр.), Карл Каутський (1854–1935 рр.) та інші. Е. Бернштейн вважав, що перехід до майбутнього суспільства повинен бути без насильства, за допомогою демократичних методів. Він стверджував, що при соціалізмі буде досягнуто такого рівня, коли ідеали свободи цінуватимуться як найбільші суспільні цінності.

Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції. Він вважав, що завоювання влади пролетаріатом має відбутися мирним шляхом. Головним принципом докорінних змін у суспільному житті має бути демократія.

Відомим представником революційної течії був Володимир Ленін (1870–1924 рр.). Він розвинув політичні погляди марксизму, сформував практично його політичну доктрину стосовно нових реалій:

― наголосив, що в центрі політичної доктрини марксизму лежить питання про класову боротьбу. Тісно пов’язав політичну доктрину марксизму з ідеологією;

― сформулював концепцію соціалістичної революції;

― розробив теорію держави диктатури пролетаріату;

― підкреслив обмеженість демократії, вважаючи, що при комунізмі вона буде зайвою, адже “чим повніша демократія, тим ближчий момент, коли вона стане непотрібною”;

― розробив політичну концепцію з національного питання тощо.

Сьогодні ми бачимо цілий ряд помилок у ленінській теоретичній спадщині. Так, теорія класової боротьби була доведена до абсурду; ідея про всесвітньо-історичну місію робітничого класу значною мірою виявилася міфічною; диктатура пролетаріату, ідейні основи якої заклав В. Ленін, переросла на практиці в тоталітарну систему тощо.

Однак цілий ряд позитивних елементів ленінської політичної доктрини був нереалізований. Більш того, деякі положення стали стереотипами, відірваними від політичних реалій, окремі з них перекручено i сфальсифіковано.

4. На початку XX ст. провідним методологічним принципом дослідження політичного життя був позитивізм. В цей період були розроблені концепції, які заклали досить міцний фундамент для подальшого розвитку політичної науки. Разом з тим, кризові явища в суспільстві сприяли поляризації політичних сил, ідеалізації політичної науки, появі різноманітних політичних концепцій. Саме в цей період Еміль Дюркгейм (1857–1917 рр.) і Леон Дюгі (1859–1928 рр.) розробили ідею солiдаризму, тобто співпраці класів, що приведе до подолання негативних сторін капіталістичного суспільства, “класового миру”. Звідси Л. Дюгi розглядає державу i право як інститути, функціонування яких задовольняє потреби суспільства. З’являється “теорія еліт” авторами яких були італійські політологи Гаетано Моска (1856–1941 рр.) i Уільфредо Парето (1848–1923 рр.). Вони вважали, що політика є сферою боротьби двох протилежних класів — пануючої меншості (еліти) i підвладної більшості (народу). У. Парето, який впровадив поняття “еліти”, вважав, що в суспільстві завжди править еліта, яка формується на основі психологічних особливостей певних людей. Коли еліта вироджується, її заміняє нова. Отже, насильство в цілому є корисним для суспільства. У. Парето вважав, що порятунок людства полягає у формуванні найбільш мудрої, талановитої еліти. Ці концепції широко використовувалися в мілітаристських, расистських теоріях фашистського типу.

Величезний вплив на розвиток сучасної політології здійснив німецький соціолог і політолог Макс Вебер (1864–1920 рр.). Йому належить оригінальна концепція трактування способів організації суспільства (традиційний, харизматичний і раціональний) і відповідних їм способів політичного панування. Велику увагу М. Вебер приділив розробці феномену бюрократії, яку він розглядав, як найраціональнішу форму здійснення влади.

У 30-ті роки в країнах Західної Європи формується нова течія — iнституцiоналiзм. Ряд вчених вважали, що в основі розгляду проблем суспільства лежать інституції, під якими розуміли будь-які об’єднання людей для досягнення певних цілей — держава, партії, організації, сім’я. Причому, держава лише один із інститутів, який здійснює політичну владу. В демократичному суспільстві політичні рішення — це результат “вільної гри”, конкуренції різних груп. Держава повинна лише узгоджувати їх інтереси.

Розвиток НТП значно посилив вплив науки i техніки на політичне життя. Цей феномен знайшов своє відображення у появі в 20-40-ві роки технократичних концепцій політики. Їх виникнення пов’язують з ім’ям американського вченого Торстейна Веблена (1857–1929 рр.), який у роботі “Інженери i система цінностей” (1921 р.) вимагав передати владу технічній інтелігенції. Проте найбільший вплив на формування даної концепції мав Д. Бернхем своєю книгою “Революція управляючих” (1941 р.).

Встановлення в ряді країн Європи в 20-30-ті роки тоталітарних режимів призводить до того, що політологія там перетворюється на складову частину офіційної ідеології, виконує, в основному, функції захисту існуючої системи. Разом з тим в США та деяких інших країнах зберігається розуміння подальшого розвитку на основі ліберально-демократичних принципів. Разом з тим, цей підхід не забезпечує підвищення соціальної ролі держави, не заперечує поєднання приватновласницької економіки з державною системою соціального захисту. В цей час політологія набирає статусу науки, метою дослідження якої є пояснення мотивів і факторів, які впливають на політичну поведінку людини. Так сформувався біхейворийський метод в політології. Його прибічники віддавали перевагу емпіричним дослідженням. Разом з тим ускладнення політичного життя довело в 60-ті роки обмеженість біхейворизму, особливо його прогностичних аспектів. В цей період на перший план висувається необхідність розробки загальної концепції політології, зростає інтерес до філософського, історичного та інших підходів в аналізі політичних явищ. Відроджується інтерес до традиційних політичних доктрин. Нині вони виступають у вигляді неоконсерватизму, неолiбералiзму, реформістського соціал-демократизму, до якого наблизився за своїм змістом і сучасний комунізм. З’явились нові клерикальні концепції, альтернативні доктрини. Всі вони є основою програмних настанов політичних партій i громадсько-політичних рухів i складають вихідні принципи діяльності політичних суб’єктів.

Нині політологія в країнах Заходу відіграє значну роль як теоретична дисципліна, а також як засіб впливу на різні соціальні процеси.

У другій половині ХХ ст. набули розвитку:

― теорія демократії;

― теорія еліт;

― концепції партійних систем;

― теорії політичних систем;

― концепції політичних культур;

― конфліктологія тощо.

У центрі уваги американської політології нині знаходяться такі проблеми: політична влада, її реалізація; порівняльний аналіз політичних систем; політичні інститути та їх взаємодія; плюралізм i елiтизм; роль засобів масової інформації в політиці тощо.

Англійська політологія найважливішу увагу приділяє поняттю влади, її природи, авторитету; аналізу діяльності держави та її інститутів, проблемі суверенітету; класифікації політичних режимів; дослідженню виборчих кампаній, діяльності партій під час виборів; політичному прогнозуванню тощо.

Серед політичних досліджень політологів ФРН можна виділити такі проблеми: державні концепції, пов’язані з філософією держави, загальним вченням про неї, правом; теорія політичних систем; зрівняльне та історичне вивчення типів панування та їх ідеологічного оформлення; поведінка політичних суб’єктів; концепції етичних принципів "практичної політики" та інше.

Центральним об’єктом вивчення французької політології є феномен влади. Це явище аналізується в таких аспектах: політична теорія; політичні інститути (регіональне i місцеве самоврядування, публічна адміністрація, економічні i соціальні функції управління); партії, групи тиску i громадська думка, участь громадян в управлінні; міжнародні відносини (політичні i міжнародні організації, міжнародне право) тощо.

Таким чином, вивчення історії політичної думки, її сучасного стану сприяє формуванню політичної культури людей, духовності нашого народу, i як подальший результат, розбудові незалежної, демократичної України.

Проблемні питання

1. Чим пояснюється відмінність уявлень про державний устрій і політику на Сході і Заході в Стародавньому світі?

2. Які особливості суспільно-політичних уявлень характерні для кожного періоду розвитку суспільства, і з яких причин?

3. Чому політика, на думку античних філософів, існує тільки усередині держави? А як це питання розглядається нині? Влада, як і раніше, сконцентрована у держави, чи є позадержавні інститути, які володіють владою і впливом? Назвіть їх.

4. Ф. Аквінського вважають одним з перших теоретиків демократії, оскільки він висунув ідею про народ як джерело світської влади. З якою метою він використовував ідею народного суверенітету?

5. Чому Н. Макіавеллі вважають родоначальником політичної науки?

6. Чому політична наука почала зароджуватися в Новий час, а не раніше і не пізніше?

7. Дехто з соціалістів-утопістів висловили думку, що якби 500 років тому народилась геніальна людина, здібна створити вчення про справедливий устрій суспільства, то на Землі він давно б встановився і людство було б позбавлене п’яти століть помилок, боротьби і страждань. Проаналізуйте і висловіть своє відношення до цієї думки.

8. Які ідеї античних мислителів втілились в політичний устрій сучасних країн?

Теми доповідей і рефератів

1. Основні течії, політичні думки Стародавнього Китаю.

2. Політичні ідеї Платона і Аристотеля.

3. Політична і правова думка Стародавнього Риму.

4. Політичні ідеї раннього християнства.

5. Стан політичної думки в епоху Середньовіччя.

6. Політико-правові погляди мислителів Реформації.

7. Н. Макіавеллі як політичний мислитель.

9. Утопічний соціалізм і марксизм.

8. Зародження і становлення основних ідейно-політичних доктрин.

9. Основні політичні школи сучасності.

Література

Єрмілов Є. П. Політологія – Черкаси: Відлуння, 1998

История политических и правовых учений. Древний мир – М., 1985

История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение – М., 1986

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца – М., 1995

История политических и правових учений. Домарксистский период / Под ред. О. Э. Лейста – М.: Юрид. лит., 1991

История социалистических учений – М.: Наука, 1986

Очерк теории социализма – М.: Политиздат., 1989

Основи політології. Навчальний посібник / Керівник авт. кол. Ф. М. Кирилюк – К.: Либідь, 1995

Политические деятели Античности, Средневековья и Нового времени – Л., 1983

Політологія / За ред. акад. О. І.Семківа – Львів: Світ, 1993

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997

Дата добавления: 2015-05-24