Тема №3. Історичний розвиток політичної думки в Україні

План

1. Політична думка Київської Русі.

2. Основні політико-світоглядні уявлення XVI–XVIII ст. в Україні.

3. Розвиток української політичної думки в кінці ХІХ– на початку ХХ ст.

4. Основні напрямки досліджень сучасної української політології.

1. Процес формування соціально-політичної думки в Україні розпочався ще в ІХ–ХІІ ст., у період переходу східнослов’янських племен від первіснообщинного до феодального ладу. Вона була спрямована, головним чином, на вирішення проблем політики, моралі, релігії. Тут рано спостерігається прагнення усвідомити місце людини у світі, місце народу Київської Русі серед інших народів.

Спеціальних політичних трактатів не писалося, а були літературні твори релігійного характеру, які містили певні соціально-політичні ідеї, головною серед яких була ідея єдності, незалежності та величі Київської Русі. Мислителі цього періоду прагнули обґрунтувати також ідею “богоданості” князівської влади, яка розглядалася як об’єднуюче начало держави. Серед них панувало уявлення про народ Київської Русі як складову частину єдиної слов’янської сім’ї тощо.

Першим ідею єдності Київської Русі висловив митрополит Іларіон. У своїй роботі “Слово про закон і благодать” він утверджує рівноправність народів світу, ідею величі народу Київської Русі. На думку Іларіона, християнство повинне сприяти консолідації країни, а церква — зміцненню держави.

У “Повісті минулих літ” монахи Нестор та Сильвестр зробили спробу пояснити походження державної влади взаємною домовленістю. Літопис засуджує усобиці удільних князів, ставить їм в обов’язок підкорятися великому київському князю. Держава повинна турбуватися про доброчинність, високу моральність населення і карати злих людей.

Цікавим документом того періоду було “Повчання дітям” Володимира Мономаха, де він виклав правила особистої і громадської моралі. Володимир вимагав від своїх нащадків дотримуватися норм законодавства, справедливості, радив бути людяними і благочестивими, поважати знання.

Визначним політичним твором цього періоду було “Слово о полку Ігоревім”, в якому містився заклик невідомого автора до єднання руських земель і припинення князями міжусобної боротьби.

Першим кодексом законів на Русі була “Руська Правда” Ярослава Мудрого, яка змальовувала соціально-економічні і політичні ідеї того часу. Вона містила принципи феодальних привілеїв, встановлювала відповідальність за правопорушення, визначала обмеженість майнових та особистих прав залежних людей, закріплювала безправне положення холопів та ін. Разом з тим, з цього документа бачимо, як високо цінувалася людська честь, осуджувались злодії та вбивці.

Особливе значення в суспільстві того часу відводилося духівництву. Статус цієї верстви був зумовлений роллю релігійної ідеології — опори існуючого ладу.

Таким чином, все сказане свідчило про активне політичне життя в Київській Русі того періоду.

2. Історична доля України склалася так, що всередині ХІV ст. вона втратила свою державність. Фактично вся її територія була захоплена сусідніми державами.

Вже з тих часів бажання українського народу з’єднатися землями, відродити державність чітко проходить крізь політичну думку. Соціально-економічні процеси XV–XVI ст. зумовили подальший розвиток культури, політичної думки, зокрема, поширення ідей гуманізму. Найвидатніші гуманісти: Ю. Дрогобич, С. Оріховській, П. Русин та інші. Їх діяльність сприяла розвитку самосвідомості українського народу. Українські мислителі-гуманісти з позицій природного права та суспільного договору розглядали питання держави, релігії, власності, людського суспільства.

Певний вплив на суспільно-політичне та ідейне життя України мала Брестська унія (1596 р.), яка з’єднала католицьку та православну церкви. Ця подія була сприйнята в Україні неоднозначно, вона мала своїх прихильників і відвертих ворогів.

Піднесення народно-визвольного руху в Україні наприкінці XVI ст. активізувало політичне і духовне життя суспільства. Загострилась боротьба і у сфері ідеології. Саме в цей період відроджується і розвивається полемічна література, яка викривала сутність польсько-католицької експансії, закликала до боротьби з нею. Саме тоді з’явилась плеяда блискучих письменників-полемістів: Г. Смотрицький, В. Суражський, І. Вишенський та інші.

Важливий етап розвитку полемічної літератури був пов’язаний з ім’ям і діяльністю засновника Києво-Могилянської академії П. Могили (1597–1647 рр.). Він та його прихильники ставлять перед собою завдання піднести роль православної церкви в житті суспільства, досягти її рівноправ’я з католицькою. Увагу П. Могили привернуло осмислення відносин церковної та світської влади, першу він ставить вище другої. Що стосується фігури володаря, він повинен бути сильним проти ворогів держави і гуманним у відношенні до підданих, суворо дотримуватися законів. Створивши образ ідеального православного володаря, П. Могила роздумує про майбутню українську державу. Проте ці роздуми не набули достатньої чіткості і завершеності.

У середині XVII ст. національно-визвольну боротьбу українського народу очолив Богдан Хмельницький. Він підкреслював, що польський король зобов’язався раніше захищати гетьмана і козацтво від утисків, давати вільний розвиток православній вірі, однак порушив свою клятву. І тим самим звільнив українців від своєї присяги і підданства. Український народ вступив у боротьбу “за своє благочестя”, за свої колишні “права і вольності”, за Вітчизну.

Однак спроба відновити “права” і “вольності” українців, існування самостійної України в рамках польської держави не вдалася. Тому в 1654 році був підписаний військовий договір з Росією на Переяславській Раді. Проте надія на те, що цар дасть своїм підданим права і Україна буде вільною не виправдалась.

Свідоцтвом великої любові до волі українського народу була Конституція Пилипа Орлика (1710 р.). Вперше цей документ говорить про Україну як про державу, що має територію по обидва боки Дніпра. Конституція закріплювала демократичні засади влади (виборність гетьмана, місцевої старшини, розподіл гілок влади тощо). П. Орлик рішуче засуджує царизм, який порушив умови договору 1654 р. Він стверджував: “... народ завжди має право протестувати проти гніту і повернути вживання своїх стародавніх прав”.

Подальший внесок у розвиток політичної думки в Україні зробили С. Яворський і Ф. Прокопович, Г. Сковорода.

С. Яворський (1658–1722 рр.) підтримував нововведення Петра І відносно армії, флоту, освіти, але, разом з тим, активно виступав проти залежності духовної влади від світської.

Ф. Прокопович у своїх працях стверджує, що державна влада існує для того, щоб стримувати злі пристрасті людей. Він прибічник суспільного договору. Однак Ф. Прокопович вважає, що народ, який передав владу володарю, вже не може забрати її назад. Фактично цей договір є обов’язковим тільки для народу. Разом з тим, Ф. Прокопович вважав, що на троні повинен бути лише освічений володар, вся діяльність якого спрямована на користь народу.

Г. Сковорода (1722–1794 рр.) засуджував інститути сучасного йому суспільства, критикував царизм, духівництво, чиновницький апарат. Він був прибічником демократичної республіки.

Таким чином, політична думка в Україні продовжувала свій розвиток. Завдяки цьому пробуджувалась національна самосвідомість українського народу, а відтак, і боротьба за визволення.

3. З середини ХІХ ст. домінуючими в політичному житті українського суспільства були проблеми ліквідації кріпацтва, поширення ідей демократизму та просвітництва. В 1861 році кріпацтво було скасовано, змінилися погляди і поняття. Саме в цей період боротьби українського народу за своє соціальне і національне визволення формуються ідеї Т. Шевченка. Він боровся проти кріпацтва й царизму, виступав за республіканський устрій держави, його ідеал — трудова демократична республіка, Т. Шевченко був прибічником дружби народів. Його творчість несла у собі глибокі роздуми про сутність людини, про її свободу і щастя.

Значний внесок у розробку української національної ідеї зробило Кирило-Мефодіївське товариство, яке прагнуло вписати українську державу в широкий контекст всеслов’янської федерації. Воно хоч і не змогло виступити у ролі організаційної чи політичної сили, але створило соціальний ідеал, який надовго визначив напрямок українського національного відродження.

Погляди М. Костомарова (1817–1885 рр.). Член Кирило-Мефодіївського товариства. Він виступав з ідеєю необхідності децентралізованої держави і федеративних відносин між народами Росії. М. Костомаров був за відділення України від Російської імперії, але зі збереженням з нею тісних політичних, економічних, культурних зв’язків.

У ІІ половині ХІХ ст. в українській політичній думці виділяється постать М. Драгоманова (1841–1895 рр.). М. Драгоманов зробив великий внесок у розвиток демократичного напрямку політичної думки України. Він вважав:

― сутність держави не в засобі побудови апарату влади, а в правах, якими користуються громадяни (свобода слова, працевлаштування, національна свобода тощо). Він відстоював ідею децентралізованої держави. Актуальною залишається його ідея: “не народ для держави, а держава для народу”;

― виступав за федеральний державний устрій, велике значення він надавав самоврядуванню як формі влади;

― відстоював конституцію, виступав за парламентську республіку. Вищий державний орган — Земський собор, який обирають усі громадяни без обмеження.

Близькими до драгоманівських були погляди С. Подолинського (1850–1891 рр.) на утворення держави і права, але він вважав, що заміну монархії парламентською республікою потрібно робити за допомогою революції.

Видатним представником галицької революційної демократії був І. Франко (1856–1916 рр.). Він вважав, що коли не стане багатих та бідних, то громадські, державні, міжнародні кривди і неправди підуть у минуле. Хто це може зробити? Тільки самі робітники.

І. Франко підтримував ідею виробничого кооперування, яка в кінцевому підсумку, як вважав він, приведе до знищення всіх класових нерівностей. Проте він не був прихильником боротьби за диктатуру пролетаріату. І. Франко виступав за федералізм.

Розробку політичних ідей українські мислителі продовжили в першій чверті ХХ століття. Утворюються три напрямки в українській політичній думці цього періоду: революційно-демократичний (ново-народницький), консервативний, національно-державницький.

Найвидатнішим представником новонародницького напрямку в українській політичній думці був М. Грушевський (1866–1934 рр.), якому судилося стати першим президентом України. Він прибічник ідеї самовизначення народів. М. Грушевський науково обґрунтував право українського народу мати власну державу. Разом з тим, він розглядав майбутню незалежну Україну, як батьківщину всіх народів, що проживають в ній.

В 20–30 рр. ХХ ст. позиції демократичного народництва послабли, в зв’язку з появою досить потужних альтернативних рухів — інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії.

Представники консервативного напрямку в українській політичній думці вважали, що без держави не існує нації, а є лише етнос. Інтереси держави мають пріоритет над інтересами нації. Найбільш доцільною формою державного правління в Україні вважали консервативно-монархічну державу. Найвідомішими представниками цього напрямку були В. Липинський (1882–1932 рр.) і С. Томашівський (1875–1930 рр.).

В. Липинський — монархіст, прихильник гетьманського правління. Гетьман, на його думку, повинен стояти над класами, партіями, цілою землею. Селянство — головний клас України, за яким майбутнє. В. Липинський — прихильник елітизму. Він підкреслював, що без сильних та авторитетних організаторів немає і не може бути нації. Отже, актуальним для України є питання формування національної аристократії, відродження хліборобської монархії.

На відміну від В. Липинського, С. Томашівський — прибічник клерикальної монархії.

Національно-державницький напрямок беззастережно відстоював права нації на державну незалежність, нація домінує над державою. Найбільш повно ця концепція відобразилась у дослідженнях С. Дністрянського (1870–1935 рр.). Він визначав національну ідею і національну психологію як сутність нації, що організовує її на боротьбу за своє існування. С. Дністрянський наполегливо захищав право українського народу на самовизначення в рамках республікансько-демократичної державності. Радикальне крило національно-державницького напрямку в історії політичної думки України представлений Д. Донцовим (1883–1973 рр.).

Д. Донцов — проповідник концепції інтегрального націоналізму. Віддавши в свій час данину соціалізму, врешті відмовився від раціонального світосприйняття, він встав на позиції волюнтаризму. Ідейні засади Д. Донцова містили заклик “зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії”. Він підкреслював необхідність формування нової політичної еліти, здатної забезпечити виживання нації. Державний ідеал Д. Донцова — селянська демократія, яку він розумів як “демократію праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і міцного поступу”.

Певний розвиток отримали також ідеї лібералізму, які прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві та в консервативній доктрині В. Липинського.

У 40-ві роки ХХ ст. в українській політології найбільш активно досліджуються такі проблеми:

― місце України між Сходом і Заходом;

― становлення української державності тощо.

Досить активно ці проблеми розглядалися у працях Б. Крупницького (1894–1956 рр.), Р. Розпальського (1893–1967 рр.), Я. Пеленського (1929 р.) та інших.

4. До 80-тих років в Україні, як і в колишньому СРСР в цілому, мало хто, крім вчених, знав, що таке політична наука. Прорив в суспільній свідомості на користь політології відбувся, коли ця дисципліна почала викладатися у вищій школі.

Зростання ролі політології в нашому житті відбулося в силу ряду причин:

― політизація суспільства, виявлення на цьому фоні недостатності розвитку політичної теорії, політичної культури;

― прилучення нашого суспільства до загальнолюдських цінностей;

― криза суспільствознавства, яке панувало в колишньому Радянському Союзі тощо.

Розвитку політології як науки, необхідності розробки її проблем, сприяють і ті процеси, які відбуваються в українському суспільстві:

― утворення незалежної української держави;

― відродження громадянського суспільства;

― перехід від авторитарно-бюрократичної системи до демократії;

― необхідність утворення правової держави, формування системи реального народовладдя;

― політична плюралізація суспільства, відкритість політичної боротьби;

― поляризація політичних сил, загострення соціальних, політичних конфліктів тощо.

Українська політологія вміщує: дослідження та пояснення інституційних форм політики і влади, функцій політичної системи та її елементів, діяльності світового співтовариства тощо. Важливими її елементами є історичний розвиток політичної думки в Україні, проблеми свідомості і самосвідомості українського народу, його політичної культури та ін.

Таким чином, вивчення духовної спадщини українських мислителів набуває нині значного практичного і теоретичного значення, оскільки сприяє духовному відродженню народу, виховує громадян України в дусі національної гордості, глибокої поваги до прогресивних традицій минулого.

Проблемні питання

1. Який вплив на життя суспільства мала християнізація Київської Русі?

2. Як ви оцінюєте рішення Переяславської Ради?

3. Хто з політичних діячів України ХХ ст. зробив позитивний внесок в розбудову її незалежності?

Теми доповідей і рефератів

1. Християнізація Русі та її вплив на розвиток політичної думки.

2. Єресі, як напрямок в політичному мисленні на Україні XIV–XV ст.

3. Роль мислителів Києво-Могилянської академії в розвитку самосвідомості українського народу.

4. Еволюція національної ідеї в історії політичної думки України.

Література

Брайчевский Ю. М. Утверждение христианства на Руси – К., 1958

Грушевський М. С. Історія України – К., 1991

Горський В. С. Історія української філософії: курс лекцій – К., 1996

Єрмілов Є. П. Політологія – Черкаси: Відлуння, 1998

Кухта Б. Л. З історії української політичної думки – К., 1994

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997

Потульницький В. А. Теорія української політології – К.: Либідь, 1993

Потульницький В. А. Нариси української політології – К.: Либідь, 1994

Основи політології. Навчальний посібник. Керівник авт. кол. Ф. М. Кирилюк – К.: Либідь, 1995

Дата добавления: 2015-05-24