Загальнопедагогічні ідеї Я. А. Коменського. Обґрунтування педагогіки як окремої науки 2 страница

Формою домашнього виховання феодальної знаті було кормильство. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців (наставників) із воєвод і знатних бояр.

Жіночі школи забезпечували виховання жінок із знатних родів.

Більшість дітей простих людей виховувалася у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської праці та іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремеслом, де вони могли вивчати також грамоту та хоровий спів.

Про розвиток педагогічної думки Київської Русі свідчать пам'ятки писемності, літературні твори різних жанрів, твори образотворчого мистецтва, засоби народної педагогіки (в усній народній творчості), церковна та побутова практика. Найдавніші пам'ятки, в яких порушуються питання освіти, датовані XI ст. Вони є перекладними та оригінальними (вітчизняного походження). До перекладних належать:

- "Пчела" - складений у Візантії й перекладений на Русі наприкінці XI ст. збірник цитат із Святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демократа, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших. Містив 71 розділ, кожен з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача, "як жити християнинові". Є тут думки і щодо навчання й виховання;

- "Златоуст" (за прізвищем грецького проповідника Іоанна Златоуста) - збірник окремих промов і висловлювань отців церкви;

- "Ізборник Святослава 1073 року" - збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних галузей знань (383 статті), написаний у формі запитань і відповідей. Був призначений для розширення знань;

- "Ізборник" Святослава 1076 року" - збірник статей (44 статті) виховного, повчального характеру, нерідко звернених до дітей, наприклад, "Повчання дітям Ксенофонта" та ін.

Найдавнішою вітчизняною літературною пам'яткою, в якій піднімаються педагогічні питання, є філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать", написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037 і 1050 pp. Це був виступ митрополита перед Ярославом Мудрим та прочанами Київського храму св. Софії. Твір мав морально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.), створене за аналогією до "Повчання дітям Ксенофонта". Це перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою, в якому (також уперше) було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, пов'язаного з практичними потребами людини, вказано на зв'язок освіти з потребами життя та діяльності особистості. Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є праця, а тому виховувати треба не повчаннями, а добрими справами. У творі порушуються важливі питання морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах наголошував на ролі освіти у вихованні та ін.

Отже, Київська Русь XI-XII ст. була висококультурною державою. Однак розвиток феодальних відносин у XII ст. породив відцентрові тенденції, що спричинило роздрібнення Русі на князівства. Досягнення культури зосереджувалися переважно в адміністративно-політичних центрах князівств. Виникали нові тенденції в галузі освіти й виховання, зокрема тенденція здобувати освіту за кордоном. Вихідці з Русі навчалися у Константинополі та інших містах Європи. Розвиток освіти в Русі був надовго перерваний навалою монголо-татарських орд, що не дало змоги піднятися руським школам підвищеного типу до рівня Болонського, Паризького та інших університетів Європи. Двісті п'ятдесят років Київська Русь жила під іноземним гнітом, унаслідок чого письменних людей стало менше, культурні зв'язки із Заходом послабилися.

50,
Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні

У визволенні від національного і релігійного гніту українського народу важливу роль відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI-XVII ст. Братства – це організації міського населення, передусім ремісників і купців, які об’єднувалися з метою боротьби проти ополячення та окатоличення українського населення. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успенія. Згодом ці організації розповсюдилися по всій правобережній Україні, були вони і в Білорусі.

Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.

Історичні джерела про перші братські навчальні заклади обмежені. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов’язки дяка та писаря братства. Шкільна кімната знаходилася у братському будинку. У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.

У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися "сім вільних мистецтв". На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов’янську, потім – латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов’янської мови. На другому місці – грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу.

На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову.

Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи "Порядок шкільний" 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до дітей визначалось не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Досить серйозні вимоги ставилися до вчителя. Він повинен бути благочестивим, розумним, не п’яниця, не блудник... Всього у статуті нараховується 16 подібних вимог.

Навчання у школі платне, хоч найбіднішим учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити дитину, а також обов’язки батьків по сприянню дітям у навчанні. Кожного тижня призначалися 2-3 чергових учні, які приходили у школу раніше від інших, розтоплювали піч, прибирали, слідкували за поведінкою решти школярів.

У школі був запроваджений учбовий рік, який починався 1 вересня, введені літні канікули (липень-серпень). Влітку навчання розпочиналося о 9 годині ранку, а взимку – дещо пізніше. Навчальний день починався молитвою. Після читання молитви кожний учень відповідав вчорашній урок і показував виконані вдома письмові роботи. Потім починали вивчати новий матеріал. Після обіду учні знову приходили до школи і переписували завдання на наступний день. Тут же в школі вони вивчали задані уроки, опитуючи один одного. Ввечері вдома діти повинні були прочитати вивчений у школі урок перед батьками. У суботу повторювалося все, що було вивчене за тиждень. У цей день учитель більш тривалий час проводив з учнями моральні бесіди.

На початку XVII ст. у Львівській школі, як і в більшості братських шкіл, використовувались елементи класної системи навчальних занять. Учні ділились на групи: одні вчилися розпізнавати букви і склади, інші – читали і вчили напам’ять різні уроки, треті – вчилися пояснювати прочитане і розмірковувати. Цей досвід, очевидно, використав відомий чеський педагог Я.А.Коменський при обґрунтуванні класно-урочної системи навчання.

Спеціалісти прослідковують аналогію між статутом Львівської братсь­кої школи та твором Я.А.Коменського "Закони добре організованої школи".

Братські школи відіграли важливу роль у національному відродженні. Вони виховували своїх учнів в дусі патріотизму, любові і поваги до рідної мови, до культури свого народу.

51, Мелетій Смотрицький (1572-1633)- випускник Острозької школи-академії, ректор Київської братської школи, викладач Києво-Могилянської академії. Автор 18 творів, спрямованих на боротьбу проти соціального та національного гноблення, за поширення освіти серед українського народу та розвиток його культури. За написаною ним "Граматикою словенською " (1619) навчалися учні українських, білоруських та російських шкіл упродовж півтора століття. Цим підручником користувалися в Московській слов'яно-греко-латинській академії. М.В.Ломоносов, який також навчався за ним, назвав цю книгу "вратами ученості".

Петро Могила (1597-1647) - засновник Києво-Могилянської академії. Митрополит київський і галицький. Випускник Львівської братської школи. Високу освіту здобув у Паризькому та інших Європейських університетах. Хоч і був сином молдавського воєводи, але залишався палким захисником релігійних та освітніх інтересів українського народу. За його ініціативою будувалися православні церкви та засновувалися школи.

Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин) (бл. 1510-1583)- засновник книгодрукування в Україні та в Росії. З 1578 р. по 1612 р. очолював топографію при Острозькій школі-академії. Видавець першого східнослов'янського друкованого підручника "Азбука" (1574) та знаменитої "Острозької біблії" - першого повного видання на східнослов'янських землях. Рятував за активну життєву позицію у створенні власної долі, у спрямованості до освіти та творення добрих справ.

Стефан (бл. 1570 - бл. 1600) і Лаврентій (помер після 1633) Зизанії - організатори та викладачі Львівської братської школи, вчені. Виступали проти соціальної несправедливості, релігійного та національного гніту українського народу. Стефан Зизаній відомий як письменник, автор "Катехізису для шкільного навчання " (1595). Його брат Лаврентій написав декілька навчальних полемічних книг, які вплинули на створення навчальної педагогічної літератури. У формі запитань та відповідей написав "Граматику словенську".

Іван Вишенський (пр. 1545-1550- після 1620)- просвітитель, полеміст, демократ, гуманіст. Автор понад 17 творів, у яких виступає на захист українського народу, його культури та освіти. У творах "Викриття диявола-світодержця", "Послання князю Острозькому", "Суперечка мудрого латинника з немудрим русином " критикував соціальну нерівність. Доводив необхідність освіти рідною мовою, здатність слов'янської мови бути мовою науки. Його ідеї про свідоме й систематичне засвоєння навчального матеріалу широко використовувалися в братських школах.

Памво Беринда (між 50-70 роками XVI ст. - 1632) - просвітитель, учитель, лексикограф, друкар, один з основоположників української братської школи. Працював у друкарнях Львова, Перемишля, Києва. Автор словника "Лексикон словено-русский и имен толкование", який, будучи енциклопедичним зібранням відомостей про зовнішній світ, природу та людину, мав велике педагогічне значення. Окрім цього, він сприяв розвитку української мови, оскільки поданих у ньому 7 тис. слів церковнослов'янською мовою мали свої українські відповідники.

Кирило-Ставровецький Транквіпіон (?- 1646)- викладач Віденської та Львівської братських шкіл. Утворах "Зерцало богословії", " Євангеліє учительнеє", "Перло многоценноє" пропагував ідеї загальної рівності людей. Стверджував, що суспільна цінність людини повинна залежати від її освіти, а не від походження. Доводив, що гострота розуму залежить від вроджених здібностей, а глибина знань - від виховання. Вчитель повинен використовувати потяг до знань як природну властивість кожної людини. Для цього слід бути терплячим, наполегливим, налаштованим на розвиток талантів.

52, Жан-Жак Руссо (1712-1778), французький філософ, письменник, педагог-просвітитель із світовим іменем. Не зважаючи на те, що не був представником соціальної педагогіки, заперечуючи вплив суспільства на виховання, збагатив науку цінними здобутками, серед яких – ідея вільного, природного виховання та ін.
Він народився у Женеві в сім’ї ремісника-годинникаря. Не здобув систематичної освіти, але за допомогою самоосвіти піднявся до рівня найвидатніших умів своєї епохи. У пошуках роботи багато подорожував по Європі, змінив багато професій. У Парижі познайомився і подружився з авторами знаменитої “Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”. За порадою Дідро він взяв участь у написанні конкурсної роботи “Чи сприяв прогрес у науці і мистецтві поліпшенню чи погіршенню моралі?”, за яку одержав першу премію і здобув світову славу. На відміну від інших просвітителів, він не ставив розвиток громадянських і моральних якостей в залежність від прогресу наук і мистецтв. Центром його уваги стала природна людина, яка народжується досконалою, але яку спотворюють суспільні умови.
Свою концепцію Ж.-Ж.Руссо викладав у творі “Еміль, або про виховання” (1762), трактат, який він вважав найкращим і найбільш важливим із своїх праць і в якому його педагогічні погляди виражені через художні образи.
З появою твору “Еміль, або про виховання” Руссо переслідують, і він змушений тікати з Франції. Цей твір було навіть спалено на одній із площ Парижа. Більша частина життя Руссо пройшла у злиднях.
У своїй педагогічній концепції він відкидав сучасну йому освітньо-виховну систему. Замість неї вважав необхідним ввести демократичну систему, яка повинна сприяти виявленню в дитини обдарувань, закладених природою. Виховання буде сприяти розвитку дитини лише в тому випадку, якщо набуде природного, природовідповідного характеру, буде прямо пов’язано з природним розвитком індивіда і спонукатиме його до самостійного набуття особистого досвіду і знань.
Отже, центральним пунктом концепції Руссо виступає теорія природного, вільного виховання, де в центрі стоїть особистість дитини. Він вважає, що вільне виховання випливає з природного права кожної людини на свободу. Воно слідує за природою, допомагає їй. Руссо виступає за недоторканість, автономність внутрішнього світу дитини, як маленької людини.
Важливий внесок Руссо у педагогіку полягає і в тому, що він здійснив спробу намітити вікову періодизацію розвитку дитини і відповідні кожному періоду завдання, зміст і методи виховання та навчання. Він називає чотири вікові періоди:
- вік немовляти (0 2 р.), який охоплює період до оволодіння дитиною мови;
- дитинство або “сон розуму” (2 12 р.), коли переважає чуттєве пізнання світу дитиною;
- отроцтво (12 15 р.) – період розумового розвитку та трудового виховання;
- юність (15 18 р.) – період бур і пристрастей, час морального, статевого виховання. З цього періоду починається найголовніше у вихованні – вчити любити людей.
Ж.-Ж.Руссо заперечував систему суспільного виховання. На його думку, нема батьків, нема вітчизни і нема громадян, є пригноблені і гнобителі.
Руссо вважав сучасне йому суспільство аморальним, у ньому неможливо зберігати доброчесність. Тому юнака у світ моральних відносин необхідно вводити поступово.
Слід відзначати, що громадянські обов’язки Руссо покладав лише на чоловіків. Життєве призначення жінки він обмежував роллю дружини і матері, вважаючи, що вона не має потреби заглиблюватись в науки. Їй необхідно вміти шити, плести, готувати, співати і танцювати. В дівчині слід розвивати покірність і послушність чоловіку.
У поглядах Ж.-Ж.Руссо є чимало помилкового. До того ж, його концепція розрахована на систему: один вихователь один вихованець. Проте жоден інший педагогічний твір не виявляв настільки сильний вплив на розвиток педагогічної думки, як “Еміль...”. Послідовників Руссо захоплювала його віра в могутність дитячої природи, надання їй широкої свободи.
Положення Руссо про те, що воля – одне з природних прав людини, а роль педагога полягає в розвитку активності, ініціативи дитини, - взяли за основу представники теорії вільного виховання, що отримала широке поширення в кінці ХІХ на поч. ХХ ст.
Безперечно, ми не можемо вважати Ж.Ж.Руссо представником соціальної педагогіки. Проте з його творів черпали ідеї майбутні соціальні педагоги. Так, Й.Г. Песталоцці вважав за необхідне будувати стосунки між вихователем і дитиною на гуманній основі і вимагав поваги до свободи і незалежності особистості дитини; Ф.Фребель мету виховання вбачав у розвитку природних особливостей дитини, її саморозкритті тощо. На погляди Ж.-Ж.Руссо спирались педагоги-філантропісти Німеччини кінця ХVІІІ ст., що прагнули пов’язати школу з життям і зробити навчання радісним. Педагогічна спадщина Руссо виявилась настільки цінною, що за 25 років після появи “Еміля...” у Франції було опубліковано творів на цю тему у два рази більше, ніж за попередні 60 років.

53, Длсон Локк (1632-1704) народився в Англії в сім'ї адвоката. Початкову освіту здобув вдома. Закінчив Вестмінстерську граматичну школу, Оксфордський університет. Самостійно вивчив нову філософію (Бекона, Декарта та ін.), природознавство, медицину. Працював викладачем грецької мови і літератури в університеті, пізніше був вихователем сина, а потім внука відомого політичного діяча графа ІІІефстбері, багато подорожував, довго жив у Франції, де познайомився з ідеями Монтеня. В час розгулу абсолютистської реакції (1683) Джон Локк емігрував разом з своїм патроном, графом Шефтсбері до Голландії, повернувся до Англії після революції 1688 року.

У філософській праці "Досвід про людський розум" (1690) Дж.Локк всебічно обгрунтував, слідом за Беконом, вчення сенсуалізму про походження знань і ідей із чуттєвого досвіду. Свою основну педагогічну працю "Думки про виховання1'1 (1693) Дж.Локк присвятив питанням сімейного виховання "джентльмена". Його книга була адресована імущим класам. Молода англійська буржуазія проклала шлях в заокеанські країни. Життя в необжитих місцях у тяжких і незвичайних кліматичних умовах вимагали від людей фізичної загартованості, моральної стійкості і наукових знань. Тому метою виховання, на думку Дж. Локка, є підготовка "' джентльмена", який уміє створювати здоровий дух у здоровому тілі та уміє поводити себе в товаристві.

Звичайно, основним у вихованні джентльмена Дж. Локк вважав зміцнення його здоров'я, оскільки він, у разі потреби, буде захищати рідну Англію. В основу фізичного виховання він включав афінську систему фізичних вправ, прогулянки, фізичну працю на свіжому повітрі.

Закони моралі, на думку Дж.Локка, визначаються особистими інтересами індивіда, і все, що дає особисту користь, є моральним. Головне завдання він бачив у дисциплінуванні характеру; треба з дитинства навчати людину керувати своєю поведінкою і вчинками, уміти відмовлятись від своїх бажань, навчити її діяти всупереч власним бажанням виробити в дитини дисципліну духу, що виховується обмеженням (не потурати їй, а рішуче припиняти примхи).

Освіту Дж.Локк ставив на другий план, вважаючи фізичне і моральне виховання більш важливим завданням. Більша частина знань, що їх дають в європейських школах, така, що "джентльмен" без них може обійтись, стверджував Дж.Локк.

54, Мудрість народу в царині виховання поступово сформувалася в поняття "народна педагогіка". У чому ж її сутність? "Народною називають ту педагогіку, яку створив народ, — писав український педагог-дослідник М.Г. Стельмахович. Це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду народу, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання"1. На основі масиву знань певної етнічної спільноти про виховання молодого покоління виникла етнопедагогіка.

Етнос (грец. ethnos — народ, плем'я) — це народ, стала, історично визначена сукупність людей, які мають спільні риси та особливості культури й психічного складу, свідомо розуміють свою єдність. Етнопедагогіка як галузь педагогічної науки досліджує такі проблеми:

• своєрідність мети, завдань, методів, прийомів і засобів виховання, які є характерними для конкретного етносу;

• порівняльне (компаративне) вивчення специфіки навчання та виховання у представників різних національностей;

• особливості впливу національної психологи, менталітету на процес виховання тих чи інших етнічних груп;

• урахування закономірностей процесу виховання представників певних етнічних груп та особливостей їхнього розвитку.

У структурі етнопедагогіки виділяють такі основні компоненти:

1. Народне дитинознавство, сутністю якого є вивчення дитини: особливостей її фізичного, психічного й соціального розвитку.

2. Народна дидактика — розкриває зміст народних повчань, напучувань, настанов, роз'яснень; допомагає дитині, молодій людині пізнати світ, природу, довкілля, зокрема соціальне середовище, надбання свого народу.

3. Педагогічна деонтологія (грец. deontos — необхідне, потрібне) — вивчає обов'язковість дотримання та виконання встановлених правил поведінки, які вироблені певним народом, соціальною спільнотою, членом якої є дитина, доросла людина. Дослідник проблем етнопедагогіки В.Н. Ликов у рамках деонтології виділяє такі чинники:

• знати та наслідувати заповіти предків;

• дотримуватися законів життя;

• шанувати свій родовід;

• вивчати історію й культуру свого народу;

• любити і знати рідну мову;

• шанувати батьків, родичів, інших людей;

• дорожити рідним національним середовищем;

• бути вірним народним традиціям, звичаям, обрядам;

• поважати національні символи;

• виявляти гуманізм, порядність, милосердя, совісність, відповідальність, обов'язковість, толерантність;

• виявляти працелюбність.

4. Родинна педагогіка (фамілістика) має за мету надати допомогу батькам у вихованні дітей. На сучасному етапі розвитку суспільства родинна педагогіка набирає особливої ваги. Спроби обмежити роль батьків у сфері виховання і покласти цю важливу функцію на державні виховні заклади не принесли очікуваних результатів. Основним соціальним інститутом у системі виховання юні історично та природно покликана бути родина. Родинна педагогіка має формувати культ Матері і Батька, культ Роду.

У нових соціальних умовах родинна педагогіка повинна розв'язувати такі виховні проблеми (за В.Н. Ликовим):

а) відновлення заповідей батьківської педагогіки:

• шанувати батьків, свою родину;

• слухатися старших людей та членів сім'ї;

• готувати дітей у соціальному й матеріальному плані до подружнього життя;

б) формування педагогічної культури батьків;

в) оволодіння батьками основами педагогічної майстерності.

5. В останні роки набув актуальності ще один важливий пласт народної мудрості в царині виховання — козацька педагогіка. Козацька педагогіка спрямована на формування у молодого покоління таких морально-духовних якостей як благородство, лицарство, героїзм, патріотизм, людяність, милосердя, мужність, гармонія тіла й духу. Козацька педагогіка — це втілення ідей української національної педагогіки в рамках конкретного історичного періоду специфічної діяльності українського козацтва.

Останнім часом педагоги-дослідники актуалізували вивчення надбань козацької педагогіки. Цьому сприяли праці В.Г. Кузя, Ю.Д. Руденка, В.Н. Ликова та ін.

Етнопедагогіка за своїм змістом, методами досліджень тісно поєднана з іншими науками. Зокрема, з етнографією (грец. ethnos — народ, плем'я і grapho — писати, описувати) — наукою про народи світу (етноси), їхнє походження, розселення, процеси культурно-побутових відносин між людьми. У багатьох зарубіжних країнах уживають також термін "етнологія".

Предметом дослідження етнографії є: вивчення етнічного складу населення окремих країн; опис етнічної історії народів світу; стан культурно-побутових традицій певних етнічних груп; опис елементів побутової культури (звичаїв, обрядів, народного мистецтва, усної народної творчості та ін.).

Чільне місце в системі народної педагогіки займає етнопсихологія1, яка вивчає особливості психіки людей певної етнічної групи (особливості характеру, менталітету, становлення самосвідомості та ін.). Етнопсихологія зосереджує увагу на дослідженні таких питань2:

1) узагальнення факторів і джерел, які сприяють зародженню, розвитку та функціонуванню психологічних особливостей представників конкретної етнічної спільноти;

2) аналіз емоційної сфери етносу (особливостей національних почуттів, вираження емоцій, переживань);

3) дослідження мотиваційної сфери людей певної етнічної групи;

4) вивчення специфіки національних настанов на соціально-психологічну діяльність.

Етнопедагогіка тісно пов'язана зі специфічною наукою — етносоціологією, яка досліджує національні аспекти діяльності людей окремої етнічної групи в умовах певного соціального оточення. Зокрема: вияви моральних чинників; особливості звичаїв; ціннісні орієнтації суспільства; психологічні взаємини в родині; свідомість, особливості поведінки конкретної нації; специфіку етнокультури народу; технологію соціалізації особистості; особливості вияву менталітету та ін.

Основою етнопедагогіки є національне виховання, бо воно "сповідує, — як наголошує В.Н. Ликов, — одну і ту ж мету — виховати національно свідому особистість, громадянина, який би дорожив національними і загальнолюдськими вартостями та святинями, глибоко пізнав би їх та поважав"1.

У нинішніх умовах, коли, з одного боку, мав би утверджуватися процес демократизації українського суспільства, відродження національних засад виховання молодого покоління, але з іншого — на людину активно впливає засилля чужої масової культури низького ґатунку, кардинальним є питання відродження, актуалізації ідеї народності виховання, на чому неодноразово наголошував К.Д. Ушинський: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії, і німецька педагогіка не більш як теорія німецького виховання. У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим.

Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, якою б вона не була стрункою і добре обдуманою. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили"2.

Надійним фундаментом для реалізації завдань народності виховання має стати українська народна педагогіка як "галузь емпіричних педагогічних знань і народного досвіду, які виражаються у панівних у народі поглядах на мету й завдання виховання, в сукупності народних засобів, умінь та навичок виховання й навчання"8.

Отже, етнопедагогіка як наука про народну педагогіку має вирішувати такі завдання:

• всебічно вивчати досвід українського народу в царині виховання;

• актуалізувати надбання народу в сфері виховання з урахуванням особливостей соціального розвитку суспільства;

• визначати шляхи та засоби ефективного використання досягнень української народної педагогіки в системі національного виховання;

• визначати відповідність ідей народної педагогіки сучасним завданням виховання всебічно розвиненої особистості.

Дата добавления: 2015-05-24