Класифікації методів виховання за двосторонністю процесу виховання

Визначивши двосторонність виховання як єдність свідомості та поведінки, доцільно розділити методи виховання на метод формування свідомості та метод формування поведінки. Застосування кожного з них приводить до появи чогось нового в дитині: не знав, а тепер знаю; не вмів, а тепер умію, тобто відбувається прирощення культури. Провідним засобом першого методу є слово, другого – діло. Звідси випливає основне правило виховання: єдність слова та діла, що реалізується спочатку на рівні виховного впливу (діяльність вихователя), а потім як результат виховання (діяльність вихованця).

Метод формування свідомості реалізується у формі розповіді, лекції, бесіди, доповіді, диспуту тощо. Відповідно до змісту виховання зазначені форми реалізації МВ отримують свою спрямованість: екологічну, естетичну, етичну, національну, правову тощо. Щодо пояснення, інструктажу, наставляння, навіювання у даному випадку ми поділяємо погляд Т. Є. Коннікової і вважаємо, що вони виступають у ролі прийомів і можуть бути застосовані при реалізації кожної з вище перелічених форм реалізації методу формування свідомості.

Зважаючи на те, що найчастіше в шкільній практиці вихователь реалізує етичну просвіту учнів, розглянемо форми реалізації зазначеного методу стосовно морального (етичного) виховання.

Цілі та задачі використання методу формування свідомості в моральному вихованні школярів полягають у опануванні системою моральних норм, здійсненні аналізу практичного досвіду з позиції засвоєних знань та в самовдосконаленні особистої моральності дитини.

Для ефективного застосування зазначених методів потрібно дотримуватись наступних вимог:

1) Враховувати наявний моральний досвід дитини. Якщо він позитивний, то це стане підґрунтям подальшого морального розвитку, якщо негативний – то покаже шлях поповнення нестатків.

2) Створювати ситуацію активної участі кожної дитини в пошуках шляхів вирішення моральної колізії. Її сенс полягає в тім, щоб діти ставили моральні питання собі (а не іншим), прагнули зрозуміти проблему і самостійно знайти спосіб її вирішення.

3) Дбайливо й тактовно ставитися до дитячих переживань, почуттів, висловлювань стосовно обговорюваного морального вчинку, явища, ситуації.

4) Систематично та повсякденно використовувати метод формування моральної свідомості, постійно його видозмінювати та ускладнювати в залежності від віку, моральної вихованості, індивідуальних та типологічних особливостей вихованців.

Роз’яснення в практиці виховної роботи використовується в тому випадку, коли діти не розуміють сенсу моральних вимог і тому їх не дотримуються. У молодшому шкільному віці достатньо пояснення послідовності виконання вимог (як вітатися, як зустрічати вчителя, як прибирати класну кімнату тощо), в підлітковому та юнацькому – роз’яснення потребує глибокої мотивації щодо виконання певних вимог, коли аналізуються не лише причини, а й наслідки певних дій, висловлювань та їх суспільне значення. Не слід роз’яснювати прості, очевидні моменти (не можна плювати, різати столи, ламати квіти тощо), тут потрібна категоричність у дотриманні правил гуртожитку та використання інших методів формування свідомості та поведінки. У практиці шкільного виховання роз’яснення спирається на навіювання (некритичне сприйняття вимог: бо так треба), що впливає на підсвідомість дитини, чим підсилює виховний вплив інших методів виховання.

Розповідь на етичну тему – це яскраве доцільне монологічне викладення конкретних фактів та подій, що мають етичне наповнення й викликають адекватну емоційну реакцію. Метою розповіді є формування та корекція знань і відношень дитини до моральної норми та до рівня її впровадження в реальних умовах життя. Розповідач має на меті звернути увагу слухачів на факти моральної (аморальної) поведінки; скласти вірне уявлення про неї; викликати переживання моральних почуттів.

Активність слухачів під час етичної розповіді полягає у співпереживанні її героям; уявленні ситуації, в якій діють персонажі розповіді; примірюванні цієї ситуації до себе (а як би вчинив я?).

Розповідь у вихованні використовується для постановки етичної проблеми, створення взірця для наслідування, зняття напруження в критичній ситуації тощо. Влучні, короткі, емоційно насичені розповіді завдяки яскравим образам, що лежать у їх основі, карбуються в почуттях дітей, передаються з вуст у вуста і надовго лишаються в пам’яті, регулюючи поведінку вихованців. Майстерно виконана та доцільно використана розповідь однаково ефективна для всіх вікових категорій.

Лекція на етичну тему, як і розповідь, базується на монологічному викладенні матеріалу, але суттєво відрізняється від останньої. Змістовно лекція складається з системи моральних ідей, а її метою є переконання в справедливості етичних принципів. Активність слухачів під час лекції полягає:

· в сприйнятті внутрішньої логіки моральних суджень;

· у виявленні причинно-наслідкових зв’язків, що приводять до певних висновків;

· у встановленні вірності одних поглядів і хибності інших.

Конкретні факти про вчинки людей використовуються в лекції як ілюстративний матеріал або відправна точка для побудови системи міркувань. Лекції на етичні теми найбільше виправдані в старшій ланці навчання за умови систематичного їх використання для засвоєння теорії моралі та формування світогляду.

Етична бесіда – це метод залучення вихованців до обговорення, аналізу та оцінки явищ реального життя та їх літературного чи мистецького відображення з метою формування особистої моральної позиції, відпрацювання та прийняття загальних моральних вимог і правил їх застосування в реальному житті. Етична бесіда може бути тематичною та епізодичною, колективною та індивідуальною, плановою та позаплановою.

Тематична етична бесіда готується заздалегідь. Її підготовка включає

· ознайомлення з матеріалами, що будуть обговорюватись (читання книги, перегляд кінофільму, відвідування вистави тощо);

· добір і конкретизація питань для обговорення (в окремих випадках їх розподіл для індивідуальної презентації).

Алгоритм проведення такої бесіди може складатися з:

1) повідомлення конкретних фактів,

2) їх пояснення та аналізу, що проходять з активною участю всіх співрозмовників;

3) наведення прикладів аналогічних ситуацій та їх обговорення;

4) узагальнення найбільш суттєвих ознак моральних якостей, заради яких проводилась бесіда;

5) їх співставлення з раніше засвоєними знаннями;

6) формулювання морального правила;

7) відстеження міри його дотримання в реальних стосунках.

Для ефективного проведення етичної бесіди необхідні:

1) наявність етичної проблеми, що потребує колективного вирішення;

2) зацікавленість дітей у її вирішенні;

3) наявність різних точок зору на проблему, що виникла, та можливість їх висловити;

4) доцільне керівництво підготовкою та проведенням етичної бесіди з боку вихователя, коли він бачить проблему очима вихованця, розуміє його позицію та пов’язані з нею почуття;

5) атмосфера довіри, поваги, толерантності серед її учасників.

Індивідуальна етична бесіда проводиться з приводу поповнення моральної свідомості окремого учня. Така бесіда може відбуватися як віч-на-віч, так і в присутності інших дітей. В останньому випадку вона повинна бути лаконічною, діловою, спокійною, без тіні зверхності та іронії. Важливо, щоб під час проведення такої бесіди не виник психологічний бар’єр у спілкуванні. Вихованець відгукнеться на етичний заклик вихователя лише тоді, коли відчує його дійсну стурбованість і прагнення допомогти.

Метод формування досвіду поведінки поєднує в собі привчання дітей до норм суспільної поведінки та залучення їх до корисної діяльності.

1. Привчання до норм суспільної поведінки. У якості форм реалізації методу формування досвіду під час привчання до норм суспільної поведінки є вправа, режим, вимога, впровадження традицій та створення спеціальних ситуацій.

Вправа – це багаторазовий повтор дії, спрямований на формування соціально цінної та персонально значущої поведінки. Результатом виховних вправ є звичка («не можу інакше»), що керується підсвідомістю, вивільняючи свідомість для сприйняття нового навантаження. Виховання спрямовується на відпрацювання життєво необхідних, корисних звичок, а виховні вправи задаються реальними життєвими ситуаціями.

Ще одним способом формування звички є режимжиття та діяльності учня. Режим – це чітко нормована послідовність занять, звикаючи до якої, людина автоматично виконує певні дії. Організований з урахуванням біоритмів організму та природи режим дає можливість знайти оптимальний шлях розвитку та вдосконалення особистості.

Вимога у вихованні–це спосіб спонукання до тих чи інших дій або вчинків, що відбувається заради підвищення рівня вихованості школярів. За формою подачі вимоги бувають прямими та непрямими.

Вимога- порада – це апеляція до свідомості вихованця, впевнення його в доцільності та корисності дій, що пропонуються. Така порада враховується дитиною, коли вона бачить у своєму наставнику старшого більш досвідченого товариша, думка якого є авторитетною.

Вимога- гра базується на дитячому прагненні гратися, що дає особливу наснагу та задоволення від дій, які виконуються. Таким чином, непомітно для дитини засвоюються певні ролі та формуються звички. Це найбільш ефективна та гуманна форма подання вимог, але вона потребує високої майстерності педагога, вміння поставити себе на місце дитини.

Вимога- прохання працює лише на високому рівні виховної взаємодії людей, які поважають одне одного. У її основі лежать дружні стосунки між дітьми та дітей з вихователем, культура їх спілкування та співпраці.

Вимога- натяк доцільна при вихованні старшокласників, коли їм не треба все досконально роз’яснювати, а достатньо лише натякнути про бажані дії. Вона базується на повному порозумінні учасників виховного процесу.

Вимога- схвалення діє як сильний стимул вдосконалення діяльності, що виконується. Вона підтримується позитивними емоціями та бажанням вихованця стати кращим.

За способом подачі вимоги бувають безпосередніми (коли вихователь ставить їх сам) та опосередкованими (коли вимоги внаслідок виховного впливу одне до одного ставлять діти).

Традиція, щоє наслідкомжиття та діяльності певної соціальної спільноти, є дієвим засобом привчання до норм суспільної поведінки. Традиції сприймаються і дотримуються дітьми безапеляційно. Особливо дорожать вони традиціями, що започатковуються у власному колективі. Тому створення традицій є одним з найефективніших способів згуртування дитячої спільноти. Важливу роль у формуванні та проявленні традицій грає зовнішнє їх оформлення у вигляді певних атрибутів: форми одягу, знаків відмінності, девізів, гімнів тощо.

Спеціальна ситуація, що створюється з виховними цілями,вимагає від вихованця самостійного вибору варіанта вирішення проблеми. Така ситуація не може бути надуманою, вона повинна відображати реальне життя з усіма його суперечностями та ускладненнями. Шкільна практика має безліч таких ситуацій. Вони можуть бути як зарані спланованими (участь у акції милосердя та благодійності), так і спонтанними (миттєва реакція на слово, пропозицію, вчинок). Значну роль для ефективного застосування методу має його несподіваність для вихованця. Так, дитина, що чекає певної реакції педагога на свій вчинок, зарані готується до опору, і переконати її буває важко. Неочікувана ж реакція підвищує вірогідність швидкої зміни позиції. Бешкетників, наприклад, роззброює великодушність, якщо вона сприймається як гуманний прояв, а не слабкість і невпевненість вихователя. У окремих випадках має сенс невтручання вихователя в критичну ситуацію, або навпаки, її суттєва корекція з боку педагога. Такі ситуації спрямовані на формування якостей, яких не вистачає вихованцю або ж на стримування негативних проявів дитини.

Різновидом спеціальної ситуації є так званий «метод вибуху», відпрацьований і описаний А. С. Макаренком. Його сенс полягає в миттєвому руйнуванні старої негативної позиції вихованця, поставленого перед необхідністю зразу ж зайняти нову, позитивну. Особливістю його застосування є великий емоційний заряд і несподіваність для вихованця. У своїй перетворюючій ході, незважаючи на руйнівну настанову, «вибух» обов’язково повинен спиратися на позитив. Цей метод має велику руйнівну силу, тому користуватися ним треба вкрай обережно й застосовувати лише в тих випадках, коли інші методи не дали бажаного результату.

2. Залучення дітей до корисної діяльності. Особливістю цього методує його втілення в будь-якій діяльності школярів при скритій позиції вихователя, внаслідок чого виховання протікає вільно та невимушено. Ефективне використання цього методу потребує:

1) наявності та усвідомлення дітьми перспективи, заради якої виконується діяльність;

2) щоб мета та зміст діяльності захоплювали дітей, викликали позитивне ставлення до процесу діяльності, його учасників, наслідків тощо;

3) наявності зразку, якому б діти слідували природно та добровільно;

4) організації активної самостійної позиції кожного учня, попередження пасивності;

5) опори на громадську думку дитячого колективу.

Основними формами реалізації зазначеного методу виступають доручення, корисна справа, творча гра та змагання.

Доручення у виховній роботі використовується з метою поповнення особистісного дефіциту, привчання дитини до позитивних вчинків та висвітлення кращих сторін її вдачі. Неорганізованому, наприклад, доручають взяти участь у підготовці заходу, що вимагає точності та пунктуальності, сором’язливому дають роль конферансьє, невпевненого призначають капітаном команди тощо. Задана ззовні роль примушує до виконання певних обов’язків певним чином, що стає основою особистісного зростання. У іншому випадку, коли дитина, наприклад, самоутверджується шляхом демонстрації своїх вад, є сенс створити такі умови, коли б інші побачили її з кращого боку. Наприклад, якщо важкий підліток гарно малює, то провести конкурс фантастичного малюнку, де він зможе вибороти перемогу, що стане початком нормалізації його стосунків з однолітками.

В основі доручення лежить довіра (ти зможеш це зробити, у тебе вийде найкраще), самостійність у виконанні (шлях обирають вихованці) та особиста відповідальність за результат. Особливістю доручення є колективний контроль за його виконанням і звітування про якість виконаної роботи. Це може бути доповідь на раді колективу, фотогазета, позначка в екрані добрих справ тощо.

Корисна справа є наступним кроком у ланцюзі корисної діяльності після доручення. Її відмінністю є те, що вона не доручається кимось, а виконується з власної ініціативи, а особливістю – реальний бажаний результат: квітник на шкільному подвір’ї, вимиті вікна, щасливі очі іменинниці тощо.

Творча гра як метод виховання спирається на природні властивості дитини переживати реальні ситуації майбутнього життя в уявній формі. Ігрова діяльність дає можливість варіативної поведінки, знімає страх непоправної помилки, дає можливість фантазувати, робити крок до «себе бажаного». Педагогічна цінність гри полягає в тому, що норми, до яких ми прагнемо привчити дитину, під час гри стають власними її потребами, що споріднює педагогічний процес із самовихованням. Вона дає можливість тренувати вищі моральні якості та переживати навіть ті стани, що в реальному житті знадобляться лише в критичних ситуаціях, або й зовсім не знадобляться (самопожертва, наприклад), але слід від них лишиться на все життя.

Грати не можна примусити, тому методика організації творчої гри вимагає від вихователя великої майстерності, особливої тактовності та чіткої організаційної забезпеченості. Його задача полягає в створенні сприятливих умов, підтриманні інтересу до ігрового дійства та організації впровадження отриманих особистісних досягнень в життя дитячого колективу. Велике значення в цьому мають ігрові атрибути та загально відпрацьовані й прийняті правила, що підсвідомо повертають дітей до певної мотивації. Форма одягу, привітання, значки, умовні паролі й ін. урізноманітнюють їх спілкування, додають романтики, особливості та неповторності ситуації, що відокремлює їх від інших та згуртовує дитячу спільноту.

У виховній роботі важливо, щоб гра не проводилась заради гри, а мала певне виховне навантаження, вела дітей шляхом самовдосконалення, зміцнення міжособистісних зв’язків та колективних стосунків.

Змагання в шкільному віці виступає як різновид гри, що готує дітей до виборювання першості в певному виді діяльності. Це потребує наявності діла, в якому змагаються, заздалегідь обумовлених правил гри, критеріїв оцінювання дій учасників та нагород переможцям.

В основі цього методу лежить природне прагнення дитини до суперництва заради випробування сили, здобуття пріоритету та першості. У чому тільки не змагаються діти: хто далі плюне, хто голосніше крикне, хто довше не дихатиме, витримає удар струму, біль тощо. Педагогічна некерованість задоволення цієї потреби може накоїти багато лиха. Тому, спираючись на природне підґрунтя, педагогіка наповнює цей механізм доцільним змістом.

Виховний потенціал змагання залежить від рівня усвідомленості учнями колективної дії та свого внеску в загальний успіх. Важливо, щоб боротьба за першість спонукалаколективну єдність, а не ставала самоціллю (перемога будь-якою ціною), призводила до згуртування дітей, а не до групового егоїзму (ми кращі за всіх, тому нам усе можна), була спрямована на відпрацювання особистісного позитиву, бачення шляхів його формування, об’єктивного оцінювання та належного ставлення до переможців і переможених.

Перелічене говорить про серйозне педагогічне навантаження зазначеного методу виховання та спонукає до неухильного дотримання всіх принципів педагогічного процесу. Якщо цього не відбудеться, то дуже ефективний за своєю сутністю метод виховання може швидко перетворитися на засіб руйнування особистості. Аби цього не відбулося необхідні:

1) захопленість колективу ідеєю змагання (її не можна нав’язувати, але треба підтримувати);

2) участь дітей у розробці умов змагання, критеріїв оцінювання та нагород переможцям;

3) повсякденність, гласність, наочність, колективність підбиття підсумків змагання;

4) не лише констатація кращого, а й обговорення шляхів до успіху, попередження невдач, допомога відстаючим;

5) доцільна та своєчасна психолого-педагогічна підтримка учасників змагання вихователем;

6) справа, в якій змагаються, повинна бути достатньо складною (важкою), щоб її виконання вимагало певних зусиль та напруження волі.

Регулюючий метод виховання. Особливе місце серед форм реалізації методів виховання займають покарання та заохочення. Особливість ця зумовлена історично (це одні з перших методів виховання, описані в історико-педагогічних джерелах), особистісно та технологічно, бо стосується найгострішої ситуації у вихованні – оцінки особистості, що часто-густо найефективніше впливає на вихованця. Але, незважаючи на це, віднести їх до основних методів виховання немає підстави. Перш за все нагадаємо, що в основу класифікації, в межах якої відбувається розкриття питання, покладено двосторонність виховання, що реалізується в єдності свідомості та поведінки. Відповідно до цього виділяються два основні методи виховання – формування свідомості та формування поведінки, реалізація яких приводить до появи новоутворень в особистості: прирощення свідомості (не знав, а тепер знаю) та прирощення досвіду поведінки (не вмів, а тепер умію). Використання ж покарань і заохочень не додає нового, а лише підсилює (заохочення) або послабляє (покарання) те, що вже є. На цій підставі є сенс виділити третій допоміжний метод виховання і назвати його регулюючим. До форм його реалізації крім покарання та заохочення можна віднести ще приклад та громадську думку.

Заохочення та покарання серед форм реалізації регулюючого методу виховання доцільно розглядати в парі. Ми не поділяємо думку тих авторів, що однозначно до заохочення відносять похвалу, подяку, нагороду тощо, а до покарання – зауваження, догану, позбавлення певних благ і т. ін. На перший погляд таке розгалуження досить обґрунтоване, але воно носить зовнішній характер, бо стосується лише зовнішнього впливу на вихованця і не гарантує однозначної реакції останнього на цей вплив. Наприклад, учитель з метою покарання ставить бешкетника до дошки, а він ще більше кривляється, радіючи з того, що на нього тепер дивиться весь клас. Покарано його, чи заохочено? – Скоріше, останнє. Або: дитину безпідставно хвалять, а вона не знає куди дітись від сорому; чи хлопчина, якого завжди лають, зовсім не реагує на це й т. ін. Ці та багато інших прикладів говорять, що основний наголос у застосуванні заохочення та покарання треба ставити не на його формі, а на психологічному сенсі виховного дійства. Відповідно до цього, заохоченою дитина буде тоді, коли переживе радощі, задоволення, бажання не лише повторити, а й покращити зроблене, покараною, коли відчує себе винною, їй стане соромно за скоєний вчинок і з’явиться бажання ніколи в житті такого більше не робити.

Форми ж заохочення та покарання підбираються відповідно до зазначеної закономірності, рівня вихованості дитини, ситуації, в якій і внаслідок якої вони відбуваються, та стосунків, що склалися між учасниками виховного процесу. Так, непокарання теж може бути покаранням, якщо вихованець відчуває сором за те, що скоїв. У цьому проявляється ще одна специфічна закономірність застосування регулюючого методу виховання. Християнський менталітет спонукав до вжитку формулу: накоїв-покаявся-заспокоївся (зробив-отримав-задовольнився), що знімає актуальність ситуації та пов’язане з нею внутрішнє напруження. Якщо в ній (у формулі) вилучити сполучну ланку (заробив, але не отримав), то заспокоєння не наступить. Іншими словами, покарання виступає в ролі відпущення гріхів і часто-густо стирає з пам’яті його причину. Звісно, що для виховання це небажаний момент. Тому, шановні вихователі, не спішіть карати дітей за провину, дайте їм можливість самотужки усвідомити її.

Заохочення та покарання як форми реалізації регулюючого методу виховання потребують дотримання всіх принципів педагогічного процесу, але доленосним для них є принцип амбівалентності, що базується на відчутті міри. Його порушення при здійсненні заохочення та покарання приводить до втрати сенсу педагогічної взаємодії, і саме з нього випливає основне правило виховного впливу. Якщо ми хочемо покарати дитину, треба створити такі умови, коли їй стане соромно за негативні вчинки. Закономірно почуття сорому викликає те, що буває рідко, тому покарання треба застосовувати рідко. Порушення цієї закономірності (часте покарання) дає протилежний результат – вихованець звикає до покарання, зникає почуття сорому і виховний вплив втрачає свій сенс. З іншого боку, коли рідко хвалять, люди теж почуваються недобре, вони червоніють, знічуються, їм стає соромно, тобто заохочення перетворюється на покарання. Аби не допустити такого, заохочувати (хвалити) треба якомога частіше, а карати (лаяти) – якомога рідше.

Приклад як форма реалізації регулюючого методу виховання базується на механізмах наслідування. Психологічний сенс його дії полягає в бажанні бути зовнішньо й внутрішньо схожим (несхожим), іти опліч (всупереч) тощо. У такому трактуванні приклад не значить «взірець для наслідування», вірніше буде сказати – це усвідомлене прийняття (або неприйняття) наявної системи норм, поглядів, поведінки.Якщо йдеться про особистий приклад вихователя, то найголовнішими тут виступають стосунки взаємної поваги та авторитетності серед дітей, що базуються на єдності його слова та діла. Якщо вони відбулися, приклад спонукає до наслідування, якщо ні – до його заперечення. Як те, так і інше регулюють відношення вихованців до реальних подій і їх усталення в свідомості. Особливістю шкільного віку є увага не лише до того, що говориться, а й до того, ким і як це робиться.

Крім реальних прикладів, які завжди поруч, велике значення у вихованні мають приклади акторів, спортсменів, співаків, літературних та кіногероїв тощо. Вони допомагають створити ідеальний образ для наслідування, для сьогоднішнього відпрацювання свого майбутнього іміджу, чим показують на невичерпне джерело духовного збагачення та визначають один з найефективніших напрямків виховної роботи.

Громадська думка є також дієвим регулятором поведінки, з нею рахуються, їй прагнуть відповідати. Особливо значущою є громадська думка референтної для дитини спільноти, що міняється в залежності від вікових, індивідуальних і типологічних особливостей дитини та географічних, соціальних і демографічних особливостей довкілля. Так, у дошкільному дитинстві понад усе цінується родинна позиція, в молодшому шкільному віці – думка вчителя, в середньому – однолітків тощо. Громадська думка сільської спільноти потребує більш щільного дотримання, ніж міської.

Дата добавления: 2015-05-24