Українське Православ'я

Прийняття Християнства народом, країною, державою, так само як і окремою людиною, - це не один лише вияв бажання у суто побутовому відношенні; це й не політичне або ідеологічне рішення, продиктоване національними інтересами або шуканням особистої вигоди. Ні, процес входження у світ Господа Ісуса Христа, у віру в Нього як Спасителя - це таємничий акт, в якому логічні докази, розрахунки відходять на далекий план. Земне життя можна* непогано прожити і без віри в Бога. Але в сумлінні, у совісти людини закладений нездоланний поклик до вічності, до збереження своєї особистості - навіть після фізичної смерті.

Християнство, на відміну від усіх інших релігій, не є релігією агресивного наступу, експансії. Воно приваблює людей не солодкими обіцянками в земному житті. Навпаки, Господь Христос не приховував від своїх учнів, що вони за віру в Нього будуть нести тяжкий хрест і «страждання зазнаєте у світі» (Євангелія від святого Івана, 16:33). Проте Він тут же їх підбадьорював: «Будьте відважні: Я світ переміг!» (Там же). Отже, ті країни і ті люди, які, за незбагненною настановою Промислу Божого, зважилися прийняти цю релігію земного страждання, виходили не з суто земних розрахунків. Віра у Христа міняє систему координат у психології: усі проблеми, які турбують людину щоденно до її увірування, починають сприйматися зовсім інакше, коли людина приймає в серце і в розум Господа Ісуса Христа.

Більшість європейських народів прийняли Християнство в пер­шому тисячолітті нашої ери як надію на визволення. Крах Римської імперії був дуже болючим для цілого європейського континенту. Народи стогнали під ярмом варварства, війн, епідемій, катастроф. Християнство ж буквально перероджувало людей - від можно­владних царів до найнещасніших рабів. Приклад внутрішнього переродження римського імператора Костянтина Великого (IV ст. нашої ери) красномовно свідчить, що може зробити Христос з людиною! Чи не те саме Господь зробив з великим князем Київським Володимиром Святославовичем через шість віків після Костянтина? Войовничий, нещадний, розпусник-багатоженець, він до свого хрещення був дзеркалом цілого народу, яким управляв: подібний спосіб життя був нормою майже для всіх у Київській Русі - України

Написано і видано чимало книжок про акт хрещення Руси-України в Києві 988 р., де з різних сторін аналізуються мотиви рішення Володимира покінчити з поганською вірою і запро­вадити Християнство східного (православного) віровизнання. У цих працях загалом правильно і слушно вказується на політич­ні, військово-стратегічні, ідейні, економічні причини цього кроку Володимира. Але дуже мало і невиразно писалося про духовні, психологічні цілі. Історична хроніка «Повість минулих літ» Нестора Літописця чітко ставить на перше місце саме релігійний мотив акту хрещення, потім - естетичний (посли князя, відвідав­ши різні країни, найбільше уподобали у Візантії красу право­славного обряду). Хроніка нічого не пише про політичні й інші земні причини хрещення, хоч вони, безперечно, були у планах Володимира. Але зводити все у величному духовному акті хрещення 988 р. до політики, економіки й військової стратегії у відносинах Київська Русь - Візантія було б спрощенням проблеми.

988 р. - вихідна дата історії Українського Християнства, Української Церкви й, зокрема, Українського Православ'я та Українського Греко-Католицизму (особливості якого розглянемо н окремому нарисі). Ця ж дата значною мірою є знаменною і для Московського та Білоруського Православ'я, тому що пле­мена й народності цих країн, входячи до складу середньовічної федерації етносів Київської Руси-України, прийняли у пізніші Інки (починаючи з ХІ-ХІІ ст.ст.) від Києва той же самий східний обряд з тією ж самою церковнослов'янською мовою Богослу­жіння, яку вибороли київські богослови у греків (котрі, як відомо, силкувалися насадити у нашій Церкві грецьку мову).

Київська Церква є матірною Церквою для всіх народів на схід під Карпат і Балтійських країн. Вона є родоначальницею історичного Українського Православ'я, яке виразно заявило про свої особливості невдовзі після акту хрещення. Грекам з Візантії не вдалося зробити І Київської Церкви своєї філії, хоч вони до того дуже прагнули. Залишаючись органічною частиною Світового Православ'я (на той чиє уже усамостійнилися чотири східні патріярхати), Київська Церква відстоювала у боротьбі своє право бути самостійною оди­ницею у християнському світі. 1037 р., з побудовою Софійського собору, Киіївська Церква стає митрополичою; в ній утверджується єпископська катедра, а єпископ дістає вищу гідність - митрополита. Усе доводилося виборювати, хоч християни нашої Батьківщини уже в ті далекі часи діяли не насильством, а любов'ю, вмовляннями, апеляціями до совісти, однак дуже рішуче, за євангельською прав­дою: «Від днів же Івана Хрестителя й досі Царство Небесне здобу­вається силою, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Євангелія від святого Матвія, 11: 12). Греки пильнували, щоб тільки їхні люди займали київську митрополичу катедру. За два з половиною століття (від хрещення 988 р. до монголо-татарської навали 1240 р.) лише двом українцям-русичам вдалося зайняти Київську катедру: в середині XI ст. митрополитові Іларіонові, а в середині XII ст. — митрополитові Климентієві Смолятичу.

Усі інші були греками. Але під тиском віруючого народу греки були змушені відмовитися від нав'язування грецької мови у Богослужінні та вивчати церковнослов'янську і розмовну мову народу - українську.

Великі зрушення відбулися у мистецтві храму, в обрядах, духовній освіті, влаштуванні монастирів. Перші муровані храми були збудовані за візантійськими взірцями. Перші ікони і церков­ні священні предмети також були привезені з Корсуня, Констан­тинополя, з Афону й інших місць. Але з XI ст. все поступово, малими кроками змінюється на своє власне, не втрачаючи при цьому суто літургічної православної основи, характерної для помісних Церков східного обряду. В ці ранні десятиліття нашого Християнства постає знаменита київська малярська школа Алимпія Іконописця, яка відмовляється від грецьких взірців площинної ікони і зворотньої перспективи, так само, як і від занадто темних облич (ликів) святих на іконах. Ще в домонгольський час були вироблені основи стилю української ікони, який (цей стиль) у наступні віки оформився у цілісну стильову концепцію всього українського сакрального мистецтва, зумовив­ши неповторні зразки ікон, фресок, книжкових мініатюр, гравюр у стилях українського передвідродженського візантизму, україн­ського ренесансу, барокко, романтизму і класицизму. Стильової змінюваносте не знала жодна інша іконописна школа у світі, крім української. Цю школу високо оцінили видатні представники зарубіжного Православ'я, зокрема сирієць Павло Алепський.

Українське Православ'я зумовило появу й розвиток оригінальної християнської літератури, представленої літописами, життєписами святих, патериками, ораторсько-проповідницькою прозою, духовною поезією і драматургією. Воно сформувало фактично християнську професійну культуру Середньовіччя, а також глибоко проникло у свідомість простих людей, які упродовж віків створили побутову культуру і фольклор, майже повністю вивільнені від старого поганського культу і пройняті християнськими мотивами. Якщо у фольклорі й побуті щось лишилося від поганських вірувань, то воно зазнало докорінних змін у дусі євангельських правд.

Українська Церква має складну і драматичну історію. Якби це була не Церква Христа, Ним виплекана й збережена, то вона, за логікою земного людського мислення, вже давно мала б зникнути. Ллє вона живе і продовжує боротися за своє існування - «і сили адові не переможуть її» (Євангелія від святого Матвія, 16: 18).

Здавалося, що їй покладе край навала в середині XIII ст. жахливої Золотої Орди монгольського хана Батия. Цей хан знищив, розвалив нашу стародавню державу Київську Русь. Але Церква нищила і до самого сформування Запорізької Січі та постання Гетьманату замінювала українському народові державу: Церква дбала про дотримання належної моралі в народі, берегла скарбниці національної свідомості й культури, розвивала писемність і шкіль­ництво,— одним словом, опікала своє стадо від розсіяння перед обличчям вовків-завойовників, які звідусіль намагалися шматувати беззахисне тіло Матері-України.

Ще раніше, в середині XI ст., Київська Церква боляче пережи­нала розрив між Константинополем і Римом, поділ Християнства на Православ'я і Католицизм. Київська Русь, хоч і прийняла східний обряд Християнства, але Християнства неподільного. Наші предки не мали жодного відношення до інтриги 1054 р. між Константино­польським патріярхом Михайлом І Керулярієм і папою Римським.Попом IX. Проте надалі саме Українська Церква зазнала чи не найбільших збитків і жертв від цієї греко-римської сварки. Розрив 1054 р. призвів до послаблення традиційних зв'язків Київської Руси-України з країнами Заходу, до політичної і духовної ізоляції. Наша Батьківщина втратила своїх союзників на Заході, тому центрально-азійці так легко завоювали її.

Християнство доби Київської Руси дало багато прикладів благочестя, подвижництва і мучеництва за Христа. Боротьба з п< папством не була такою простою і переможною, як це може здатися я першого погляду.

Русь-Україна не стала християнською одразу 988 р. За віру полягло багато мучеників, серед них сини князя Ярослава Мудрого -Борис і Гліб. З початком монастирського життя в XI ст. розвивається зовсім невідомий доти в нашому краї вид християнського служіння -монаше подвижництво. Його заснували Антоній і Теодосій Печерські - фундатори Києво-Печерської Лаври. Дії ранніх українських християн, преподобних отців Києво-Печерської Лаври описані у видатній пам'ятці монастирської літератури XIII ст. «Патерику, або Отечнику Києво-Печерському».

Проте Українській Церкві належало витримати іспит на гарт і міцність. Цим тяжким іспитом стало монголо-татарське завоювання Руси-України в середині XIII ст., яке призвело до занепаду нашої могутньої держави і принесло незліченні страждання віруючим християнам. 1240 р. закінчується перший період історії нашої Церкви. Другий період тривав від середини XIII до кінця XVI ст.ст., зоглядно, до Берестейської Унії 1596 р. Цей період можна назвати героїчним, бо Церква відчайдушно боролася за свій поневолений народ, за його відродження як народу державного і християнського. І це відродження настало, буквально вибухнувши розквітом духовної культури, відновленням провідної ролі Києва у збиранні навколо себе українських земель і українських культурних та державних мужів. На жаль, історія в цей благословенний час повелася з нами дуже жорстоко.

Війна з Польщею в середині XVII ст., фатальне приєднання України до Московського царства 1654 р. і поглинення щойно проголошеним Московським Патріярхатом Киіївської Митрополії (1686 р.) — усе це мало катастрофічні наслідки для України, її народу, її Церкви і культури, для недовершеного за Гетьманату державного будівництва.

Ключовою постаттю третього відродженського періоду Україн­ської Церкви (1596-1686) був Київський православний митрополит Петро Могила (друга чверть XVII ст.), з ім'ям якого пов'язані великі досягнення української культури, відновлення зв'язків Церкви як із християнським Сходом, так і з Заходом.

Четвертий період (1686-1921) можна охарактеризувати як «поступове занурення із світла у темряву». Ще понад півстоліття після горезвісного «прісоєдінєнія» Київської Митрополії до Московського Патріярхату (1686) українське церковно-культурне життя продовжувало йти за давніми традиціями, несучи в собі незгасне світло могилянських починань. Навіть у лещатах Московської Церкви, відчуваючи на собі дедалі зростаючий визиск з Півночі, Україннська Церква плекає власні християнсько-обрядові і культурно-мистецькі риси у формах мазепинського бароко. Антиукраїнська політика Петра І, цариці Катерини II та їхніх наступників витравляють з Української Церкви усі набуті віками особливости.

Замість пастирів, які б дбали про своє стадо, які були б невтомними працівниками на ниві духовної освіти ввірених їм Богом душ, Україна почала одержувати після «прісоєдінєнія» справжніх гнобителів і визискувачів у рясах і ризах, які одразу почали ганьбити місцеві християнські звичаї, називати все українське у Православній Церкві «богопротивним», «неблагословенним», нібито зараженим “латинською єрессю”. З церковного вжитку витіснялася українська мова; заборонялися книжки київського та львівського друку; цькувалося українське іконне малярство; а «святєйший» Санкт-Петер-бурзький Синод, очолюваний цинічними світськими обер-прокурорами, наклав заборону на українську храмову архітектуру.

Відразу після свого самопроголошення 1589 р. Московський Патріярхат заходився робити з Москви «третій Рим, а четвертому не бувати». Майже через століття (точніше через 97 років), діючи обманом і підкупом, Московський Патріярх Іоаким 1686 р. ииторгував у Константинопольського патріярха Діонисія IV за сто двадцять соболиних шкурок і двісті рублів золотом передачу Київської Православної Митрополії у підпорядкування Московському Патріярхові. Для української Церкви 1686 р. така ж сама дата, як і для гетьманської держави «Переяславська Рада» 1654 р.

І хоч ще кілька десятиліть після 1686 р. Українське Православ'я зберігало свою українськість, проте у XVIII ст. за імператриці Катерини ІІ завершується фактична заміна української православної віри й обрядовосте чужою. В Україну прийшло з Москви нібито те ж саме Православ'я, але якесь дивне, нетерпиме до всього, лайливе і нарікаюче, підозріле і чинопоклонне, без християнської любови, з інакшим поглядом на харитативну і місійну роботу, з цілковитим усуненням мирян від участи в житті Церкви. Українські віруючі не знали доти подібних азійських порядків у своїй Церкві. Але вони мусили звикати до них, бо над ними ставили єрархів, вірнопідданих владі. Замість священиків-пастирів прийшли наглядачі. «Пастир добрий кладе життя власне за вівці,- навчав Ісус Христос своїх учнів,- а наймит і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит і не дбає про вівці» (Євангелія від св.Івана, 10: 11-13).

Через цих наймитів на місці справжніх пастирів почалося відчуження українського народу від Православ'я як такого. Звідси випливає антиклерикалізм передових діячів української культури другої половини XVIII, усього XIX ст.ст. у Наддніпрянській і Східній Україні. Деякі сповідували Християнство взагалі, але не приймали його у формі невластивого для України цезаропапистського «право­слав'я» з антиукраїнською шовіністичною начинкою, яке і чути не хотіло про якісь особливосте місцевого церковного життя, яке викликало Шевченка як «богохульника» (і це в той час, коли насправді він був глибоковіруючим християнином), не дозволяло поминати його імени в храмах на службах «за спокій душі» і чинило перепони спробам встановити пам'ятник великому українцеві у Києві.

Від Григорія Сковороди до Лесі Українки ми не прочитаємо в літературних і публіцистичних творах доброго слова про чинне в Україні «православ'я», яке було повністю взяте під контроль «найсвятішим» Синодом. Невже у нас (ще до більшовицького перево­роту) утвердився атеїзм? Ні, безбожність чужа психологи українців, включно з творчою інтелігенцією. Причини тут інші. Вони коріняться у діяльносте пастирів-наймитів, які віддали вівці на розтерзання вовкам. Тільки у п'ятий період історії Української Церкви (від 1921 р. досьогодні) справжнє Православ'я вийшло з багатовікового забуття і почало утверджуватися в церковних ділах УАПЦ у 20-ті рр. Короткий період УАПЦ 1921-1930рр. показав, що Українське Православ'я не було знищене. Його засадничі принципи швидко здобули симпатії по всій Україні.

Проте антирелігійна політика тоталітарних режимів в Україні, колоніяльний статус України не дозволили народові скористатися духовними плодами Українського Православ'я.

Процес відродження УАПЦ розтягнувся майже на все XX ст. 1921-й, 1942-й і 1990-й рр. - це три дати трьох етапів єдиного процесу відродження Українського Православ'я у нашому столітті. Прикро і боляче усвідомлювати, що в перших рядах чинителів перешкод на шляху відродження Українського Православ'я на всіх трьох етапах був Московський Патріярхат РПЦ. Можна зрозуміти причини недоброзичливого ставлення до Українського Православ'я, наприклад, атеїстів, представників інших релігій або неправославних Церков і Конфесій у Християнській релігії. Але як пояснити постійну, закоренілу, непримиренну ворожість провідників Православної І Церкви одного слов'янського народу до Православної Церкви іншого, до того ж сусіднього народу? Приклади невизнавання, ганьблення, образ на адресу УПЦ Київського Патріярхату, які доводиться чути від початку третього етапу відродження Українського Православ'я (від 1990 р. і досьогодні), показують, якими страшними є хвороби цезаропапизму, шовінізму, безкультур'я, нетолерантности й прозе­літизму, якщо вони опановують розумом і серцем тих, хто за звичкою продовжує називати себе християнином...

Історію Українського Православ'я можна було б назвати трагічною, якби ця історія закінчилася. Але вона продовжується і вийшла па добру дорогу. Господь не допустив занепаду і зникнення віри батьків, не обійшов увагою Володимирового хрещення тисячу років тому. А труднощі? Вони - природні. Бо віра в Ісуса Христа була і є синонімом до слова «боротьба».

Запитання

1. Яка основна причина прийняття Україною Христової віри у 988 р.?

2. Чому Київська Церква є матір'ю для християн усього Сходу Європи?

3. Які п'ять етапів історії Українського Православ'я?

4. Що сталося з Київською Митрополією 1686 р.?

5. Охарактеризуйте три етапи відновлення Українського Православ'я у XX ст.

КАТОЛИЦИЗМ

Грецьке слово «католікос» або «кафолікос» означає «загаль­ний», «вселенський». Католицизм - це одна з трьох і найчисленніша Церква в Християнській релігії, поряд з Православ'ям і Протестан­тизмом. Сьогодні у світі понад 1 мільярд католиків. Це найбільш централізована монархічна християнська громада світу, її центр - місто Ватикан. Це 44 гектари обнесеної муром території у центрі італійської столиці Рима, її головний храм - собор святого Петра, її керівник - римський першосвященик, папа. Від апостола Петра, якого католики вважають першим папою, до нинішнього папи Івана Павла II Римську Католицьку Церкву очолювали 264 папи.

Учення про голову Церкви є одним з центральних у Римо-Католицькій Церкві. За цим ученням, папа — видимий голова Церкви, наступник апостола Павла, намісник Ісуса Христа на Землі, оскільки Ісус Христос, звертаючись до апостола Симона-Петра, сказав, що він, Петро, є Камінь, на якому Христос збудує Церкву, яку сили адові не переможуть. Вважається, що влада папи вища від влади Вселенських Соборів. Ще в XI ст. папа Григорій VII поставив питання про непомильність папи, коли він виступає як верховний першосвященик, пастир, учитель християн і коли промовляє проповіді у храмі Божому. Догмат про непомильність пап був прийнятий на першому Ватиканському Соборі у 1869-1870 рр. Католицизм є найбільш відповідним західній людині. Його відокремлення почалося ще у IV ст. Проте західні католики намагалися Інками берегти єдність зі східними православними. Поділ Церков проходив у три етапи: 867 р., 1054 р., 1204 р. (коли західні хрестоносці захопили Константинополь, змусивши виїхати із столиці Візантії православного патріярха). Проте найсерйознішим був поділ 1054р.

Незважаючи на ці поділи, католиків та православних єднає основне: Біблія, Святе Письмо як закон для християнина, Святе Передання, тобто церковна традиція й історія Церкви, біогра­фії святих і великих мужів віри. Святе Передання включає в себе усні оповіді з історії раннього Християнства, про дії семи Вселенських Соборів, про енцикліки (обіжні послання) пап. Як і Православ'я, Католицизм визнає сім святих таїнств, але вико­нуються вони трохи не так, як у православних. Хрещення, напри­клад, відбувається не шляхом занурення дитини у воду, а обли­ванням. Миропомазання (конфірмація) здійснюється не одно­часно з хрещенням, а тоді, коли дитина досягла щонайменше 8-ми років, а саме помазання робить не священик, а єпископ. Причастя для мирян проводиться прісним незаквашеним хлібом, без вина. Вином причащаються тільки священики.

Католицизм є суворим щодо дотримання моралі й етики, абсо­лютно не дозволяючи шлюбних розлучень, категорично засуджуючи аборти, які прирівнюються до людиновбивства. Згідно з догматом целібату, усі священики-католики, а не тільки монахи та єрархи, не повинні одружуватися Целібат - обов'язкова обіцянка безшлюбносте.

Інший суто католицький догмат — про дистанцію між пеклом і раєм у потойбічному світі, яка називається чистилищем. Чисти­лище - місце для невикуплених за земного життя гріхів. Це простір для випробувань душ померлих християн. Молитви Церкви і живих людей за душі померлих мали б скоротити час перебування душі у чистилищі і перенесення її до раю. Учення про чистилище було затверджене на Тридентському католицькому Соборі у XVI ст.

Основа служіння Богові у католиків - Божественна Меса, те саме, що й Літургія у православних. Центральний момент Меси, як і в Літургії,— причастя віруючих. Проте католицька Меса коротша за Літургію. У ній використовуються спів усіх присутніх і гра на органі мелодій, трохи відмінних від православних хорів, у так званому грегоріянському музичному стилі.

Основні християнські свята у католиків збігаються з православ­ними і протестантськими, зокрема свята, пов'язані з особою Ісуса Христа: Його Різдво і Його Воскресіння, Свята Трійня. У вченні про Святу Трійцю католики кажуть, посилаючись на відповідні місця Євангелій, що Дух Святий виходить не тільки від Отця, але й також від Сина. Це так звана проблема філіокве. Католики не свят­кують Стрітення, Преображення, Здвиження Чесного Хреста, По­крови і цілого ряду святих Православної Церкви. Але в них є свої свята, не прийняті у Православ'ї, наприклад, свято Тіла Христового, Святого Серця Ісуса, свято Непорочного Зачаття Діви Марії тощо.

Хоч католики шанують Богородицю Марію нарівні з право­славними (чого зовсім не чинять протестанти, про що автор доклад­ніше вестиме мову в наступних нарисах), культ Марії у католиків дуже пишний, надзвичайно врочистий. У храмах-базиліках, на площах і в монастирях є скульптури Діви Марії. На Богородичних святах театралізовані процесії несуть її зображення у спеціяльних кивотах, уквітчаних гірляндами й вінками. У 1854 р. був прийнятий догмат про Непорочне Зачаття Марії, а 1950 р. - католицький догмат про її тілесне взяття на небо. Одним словом, ніяка інша Християнська Церква не може зрівнятися з Католицькою у вшану­ванні Діви Марії. Визначальним у Католицизмі є зразкове шкіль­ництво і ретельний розвиток науки Богослови. У багатьох країнах світу є католицькі університети й інститути; у Римі їх близько десяти. У коледжах, семінаріях, академіях та університетах викладають, як правило, учені монахи з орденів Ісуса Христа (єзуїти), святого Домініка (домініканці). У школах панують зразкова дисципліна і високий рівень викладання усіх дисциплін. Слово «єзуїт» стало майже лайливим у позакатолицькому світі, символізуючи хитрість, кмітливість, підступність. Проте у багатьох випадках ці негативні ярлики зумовлені заздрістю тих, хто не може або не вміє так добре поставити навчальну й виховну працю в школах, як монахи-єзуїти або домініканці. Нема науки - чи це природничі, чи точні і, певна річ, Богословські - в яких би католики не здобули видатних успіхів. Серед католиків є чимало Нобелівських лауреатів.

При Римській Курії (тобто Уряді держави Ватикан) діє Папська Академія Наук. Найвидатнішими Богословами Католицької Церкви були блаженний Августин у IV—V ст.ст. і Тома Аквинський у ХШ ст.

Ієрархічна структура у католиків має пірамідну схему: управляють єпархіями єпископи; провінціями - архиєпископи; радники й помічники папи мають титули кардиналів; посли Ватикану в зарубіжних країнах - це нунції й інтернунції. У 1992 р. були від­мовлені (після УНР) дипломатичні відносини України й Ватикану. Перший посол Ватикану в Україні - архиєпископ Антоніо Франко.

Католицизм проводить у світі величезну місійну, катехитичну і допомогово-гуманітарну роботу. Католицька Церква готова до дружнього спілкування з іншими Християнськими Церквами. Проте, коли до такої співпраці їй ставляться умови (скажімо, відмовитися під того чи іншого догмата, канону чи від якогось елемента Святого Передання), Католицька Церква відмовляється це робити. Тому в неї у світі багато друзів, які поважають її за тверде дотримання принципів, і багато опонентів, які критикують її за непоступливість.

Великої шкоди авторитетові Католицької Церкви завдали торгівля індульгенціями у XII—XVI ст.ст., хрестові походи у XII— XIII ст.ст., боротьба з єресями, присуди так званої інквізиції.

Торгівля індульгенціями полягала в тому, що нерозкаяна людина, залишаючись у грісі, могла купити відповідний атестат чи відпускну грамоту. Хоч церковна казна від цього багатіла, але Церква пере­ставала бути носієм і охоронцем моралі. Торгівля індульгенціями закінчилась вибухом Протестантизму і Реформації, що сколихнув усю Европу і світ у ХУІ-ХУІІ ст.ст.

Хрестові походи начебто мали на меті добро - визволяти місця, пов'язані із земним життям Ісуса Христа, від мусульман і юдеїв у Палестині. Проте Християнство не може бути утверджене насиль­ством - і в цьому основна причина невдачі хрестових походів. На решті, суди і катування інквізиції, особливо в Еспанії, де справді була загроза Християнству, теж не могли зарадити справі. Інквізиція була відмінена і засуджена самою Католицькою Церквою як нехристиянський метод боротьби з ворогами Ісуса Христа. Його справа і віра в Нього ведеться методами переконання, молитви, а не насильства.

Усвідомлення цієї істини пішло на користь Католицькій Церкві на сучасному етапі її розвитку. На Другому Ватиканському Соборі наприкінці 50-х і в 60-х рр. XX ст. Католицька Церква була піддана глибоким реформам для пристосування її багатовікового вчення до мінливих умов життя у світі в другій половині XX ст. Папа Іван ХХШ, який скликав Собор і керував його роботою, увійшов в історію Католицизму як визначний реформатор, як папа «пацем ін терріс» -«миру на землі».

Запитання

1. Чому Католицизм називають «римським» або «латинським» віровизнанням?

2. Які основні догмати, свята, літургійні служіння у Римо-Католицькій Церкві?

3. Які особливості місійної та освітньої практики у Римо-Католицькій Церкві?

4. Розкажіть про ієрархічну структуру РКЦ.

ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМ

Хоч слово «католікос» або «кафолікос» грецького походження, але сталося так, що воно було використане для найменування не Грецької, а Римської Церкви: Католицька Церква - значить Вселенська, Всесвітня Церква. Але за промислом Божим поняттяКатолицизму повернулося до першооснови - до Церкви східного, тобто православного, грецького обряду. Соборна Церква давніх століть болісно переживала розколи й єресі, намагаючись їх переборювати і знову повернутися до єдности. Перший зрив між Православ'ям і Католицизмом (867 р.) був подоланий невдовзі, наприкінці IX ст. Набагато важчою виявилася справа зі зривом 1054 р.: тріщина між східною і західною Християнськими Церквами не тільки не зменшувалася, а з роками розширювалася і поглиблювалася, зокрема, після вторгнення хрестоносців у Константинополь 1204 р. І все ж, зусилля щодо відновлення втраченої єдности докладалися з обох сторін упродовж наступних віків - і аж до нашого часу.

Дуже поважні заходи для налагодження єдности робилися Україною. Київська Митрополія опинилася після 1054 р. між двома вогнищами релігійного розбрату. Україні дуже невигідний був розкол Вселенської Церкви, бо вона прагнула підтримувати добрі зв'язки як з Царгородом (Константинополем), так і з Римом. Після падіння Києва від монгольського меча Київська Митрополія була поділена на власне Київську і на Галицьку (але згодом вони знову об'єдна­лися). Українські християни намагалися якось подолати грецький культ ненависти до всього латинського, кажучи: «І цю віру й іншу віру дав Бог». 1253 р. галицький князь Данило прийняв від папи Римського Інокентія IV королівську корону і титул короля. Зали­шаючись вірною східному обрядові, який став рідним для нашої людносте, християнська Україна зробила упродовж середніх віків кілька важливих кроків, щоб узлагіднити греко-римський розбрат і бодай на власній території примирити православних та католиків. Одним з таких кроків була участь Київського митрополита Ісидора у спільному православно-католицькому церковному Соборі 1438-1439 рр. спочатку у Феррарі, а потім у Флоренції (Італія), де були присутні як папа Римський Євген IV, так і Константинопольський патріярх Йосиф. Глибоко ерудований владика, учений-теолог, Київський митрополит Ісидор користувався загальною пошаною і впливом серед отців Собору. Він переконував грецьких єрархів і латинських прелатів у тому, що треба шукати шляхів до поновлення єдности, а не винаходити нові перешкоди. Флорентійський Собор 1439 р. формально відновив єдність Вселенської Церкви. На жаль, до здійснення єдности не дійшло через жорсткий опортунізм затятих греків з числа так званих «фотіян» та московських бояр - з одного боку, і тодішніх володарів Польщі й Литви - з іншого. Коротко­зора церковна політика, людський егоїзм, амбітність узяли верх над християнськими доброчинностями єдности й пошани, як це було заповідано блаженним Августином: «У головному єдність, у другорядному - свобода, у всьому — любов».

Проте у Феррарі й Флоренції у 30-ті рр. XV ст. було закладено основи відновлення єдности, або так званої реунії. Від цієї дати слово «схизма» (розкол) поступово витісняється словом «греко-католицизм», що змістом своїм означає: грецька Православність у мирі з римським Католицизмом.

Друга спроба об'єднати Православ'я і Католицизм також вийшла з України. Сталося це наприкінці XVI ст. на об'єднавчому (унійному) соборі в Бересті, що тепер у Бєларусі, а тоді належав до українських земель. 1596 р. переважна більшість православних єпископів Киево-Галицької митрополії підписала 33 статті угоди єдности з Католиць­кою Церквою при повному збереженні усіх звичаїв та обрядів, прийнятих в Українській Церкві.

Дня підписання цієї угоди з римською стороною до Рима відбуло два єпископи з Волині - Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Папа Ютимент VIII з пошаною прийняв українських православних єпископів, схвалив Берестейську Унію без істотних змін і обіцяв опіку римського престолу над Українською Церквою без зміни її обряду. З огляду на занепалий стан духовної освіти України відтепер приймалися у західні духовні школи. У 20-х рр. XVII ст. у Римі відкрито український духовний центр, який діє і дотепер.

Не можна не віддати належного греко-католикам за їх обстою­вання в Церкві всього українського: обряду, рідної мови, народних традицій, церковної архітектури, опіки над народною освітою. Своїм патріотизмом основна частина греко-католицьких священиків впли­вала на багатьох православних, які 1686 р., всупереч своїй волі, ' н шпилися під владою Московського Патріярхату. Незважаючи на критику в їхню адресу, українські греко-католики ось уже 400 років упевнені, що вони вчинили правильно, визнавши 1596 р. у Бересті верховенство Рима. Вони твердять, що цим об'єднанням скасували на терені західноукраїнських єпархій затяжний церковний розкол 1054—1204 рр. між Православ'ям і Католицизмом, який був не від Бога. Вони вважають, що й Наддніпрянська та Східна Україна повинні піти цим самим шляхом і цим розв'язати проблеми маніпулювання Українською Церквою Східними Патріярхатами в Москві й Стамбулі-Константинополі. Назвавши себе греко-като­ликами, а не просто католиками, вони відстояли перед Ватиканом грецький обряд Володимирового хрещення, усі особливості й привілеї українсько-візантійського віровизнання. При підготовці Берестей­ської Унії було допущено, одначе, чимало помилок: замість того, щоб широко оповістити про Унію віруючих, владики обрали тактику «тихої дипломатії»; вони не заручилися попередньою згодою на об'єднання усіх єпископів, внаслідок чого частина владик Києво-Галицької Митрополії не підписала унійних актів. Але головними причинами того, що не вся православна Україна прийняла унію, були зовнішні втручання у справи Української Церкви. Польсько-Литовське королівство (так звана Річ Посполита) сприйняло Берес­тейську Унію як... приєднання Української Церкви до Римо-Католицького костьолу своєї країни і тому вело відповідну політику асиміляції, полонізації, латинізації. Полякам (і особливо отцям з ордену єзуїтів) вдалося дещо зробити в цьому напрямі і вони дуже пошкодили престижу греко-католиків в Україні. Насаджуючи латинські риси у східний обряд уніятів, єзуїти домоглися проти­лежного: народні маси почали вбачати в уніятах поплічників польської колоніяльної експансії в Україні. І хоч у своїй суті це не було так, проте спроби Польщі прибрати до рук українських греко-католиків призвели до українсько-польської війни 1648—1654 рр. (Хмельниччини), багатьох протипольських і протикатолицьких повстань, найвідомішими з яких були Гайдамаччина і Коліївщина всередині XVIII ст.

Крім того, проти об'єднання християнської України з Римом вели таємні й відкриті інтриги греки (вони мали великий вплив на волинського князя Костянтина Острозького, який різко виступив проти Унії), а також агенти Московського Патріархату (самопроголошеного 1589 р. при дуже сумнівних обставинах), який уже тоді націлився на Українську Церкву, розглядаючи її як наріжний камінь у розбудові Москви як «третього Риму». Незважаючи на всі щ протиунійні заходи, Унія завоювала собі багатьох прихильників в Україні й Бєларусі.

Здавалось би, Унія була нещастям для Української Церкви, бо розколола її. Проте ніхто не може знати задумів Божих щодо Вселенської Церкви як тіла Христового на Землі. Уважний аналіз Унії виразно промовляє: якби Церква в Україні лишалася вся Православною, вона стала б здобиччю Москви і все відмінне, народне, українське в ній було б витіснене. Коли б наша Церква і відстояла якусь форму своєї незалежносте, її монопольне стано­вище могло б призвести до злиття із світською владою, до секуляризації і тоталітарної нетерпимости, які ми бачимо в інших «чисто православних» країнах. Наявність кількох визнань у Церкві одного народу має свої переваги. Дбаючи про своїх віруючих, кожна Церква дивиться на іншу і старається вести духовну працю краще. Опозиція не завжди приємна і зручна, але вона дисциплінує усіх - від єрархів до віруючих. Так, наприклад, критика православними українцями деяких сторін діяльности греко-католиків спонукала останніх міцно трима­тися східної християнської обрядовосте, переборювати насаджу­вані полоністські й латинські тенденції у ХУІІ-ХУІН ст.ст.

Протистоячи одні одним, православні й греко-католики майже одночасно започатковують у XIX ст. рух за народну Церкву, відстоюючи релігійно-національні й соціяльні права української віруючої людини. Кирило-Мефодіївці в Києві і «Руська Трійця» в Галичині мали на релігійному культурно-національному відтинках одні й ті самі цілі. Отже, розділена Церква на два віровизнання, але з ідентичною обрядовою культурою, не тільки не занепадала від поділу, а навіть більш ревно виконувала на своїх теренах духовну працю серед віруючих.

Українці у житті дуже тісно пов'язані з храмом. Він для них є І»мом молитви, святом, порадою, школою моральности, місцем зустрічі з односельцями, душевного відпочинку. Ця багатобічність храму мала велике значення в українській діаспорі. У країнах українського поселення Церква, священик, диякон, церковна громада ставали об'єднуючою силою охоронців моральности й національної ідентичносте українських родин - від Канади до Австралії. Всупереч поширеній думці про протистояння православних і греко-католиків (воно є, але де нема фанатиків?), маємо безліч фактів про їхню співпрацю і братерське єднання на ниві духовного виховання людей. У ГКЦ, на відміну від деяких псевдобратолюбних православних Цер­ков, визнала проголошений 5 червня 1990 р. Київський Право­славний Патріярхат на чолі з патріярхом Мстиславом. Відома дружба й обопільна праця митрополита УГКЦ Андрія Шептицького й українського православного архиєпископа (пізніше митрополита) Іларіона (професора Івана Огієнка). І останній приклад. На врочис­тому перенесенні мощів греко-католицького патріярха і кардинала Йосифа Сліпого з Рима до Львова був присутній український православний патріярх, 94-літній Мстислав, який у своєму слові над домовиною Йосифа Сліпого 28 серпня 1992 р. назвав останнього своїм духовним братом. Нема сумніву, що проблеми УПЦ й УГКЦ будуть вирішені й обидві християнські Церкви пліч-о-пліч працю­ватимуть для добра України.

У XX ст. Українська Греко-Католицька Церква дала на Божий вівтар великий список мучеників за Христа й Україну. З 1946 до грудня 1989 рр. ця Церква була заборонена й пере­слідувана. Було заарештовано і репресовано 10 єпископів, 1400 священиків, 800 монахів і монахинь. Церква дуже ослабла, але не загинула. Після її легалізації вона знову діє і виконує свою місію серед великої частини українського народу. УГКЦ дала у наш XX вік таких великих мужів віри, як митрополит Андрій Шептицький, патріярх і кардинал Йосиф Сліпий, архиєпископ Іван Бучко, патріярх і кардинал Мирослав-Іван Любачівський.

Можливо, саме у Греко-Католицизмі полягає майбутня формула єднання світового Православ'я і світового Католицизму. Приклад цьому показала християнському світові Україна, виявивши ініціятиву єднання у XI ст. у Флоренції і в XVI ст. у Бересті. Якщо у майбут­ньому християнська Україна на своїй землі покаже зразки прими­рення й об'єднання православних та католиків, то не виключено, що за нею підуть й інші народи й Церкви. Адже сьогодні греко-католики є в Польщі, Румунії, Чехії, Словаччині, Болгарії, Лівані, Сирії, інших країнах. Греко-Католицизм — це не тільки специфічно українське явище, це фактор Світової, Вселенської, Святої, Соборної й Апостольської Церкви.

Запитання

1. Як поставилися українські християни до церковного розриву між Константинополем та Римом?

2. Розкажіть про спроби українських єрархів знову об'єднати християнський Схід і Захід.

3. Чи втратили греко-католики після об'єднання з Римом притаманні риси українсько-візантійського обряду?

4. Які ви бачите шляхи для братерської співпраці між православними і греко-католиками в Україні?

Дата добавления: 2015-05-09