Основні етапи розвитку економічної науки та періодизація курсу

Історія економічних учень відображає не лише розвиток теоретичного знання, але й еволюцію методів, способів та інструментів пізнання економічної дійсності. Відтак вона є також історією методології економічних досліджень. І не лише тому, що надає унікальну можливість проникнути у творчу лабо­раторію видатних мислителів минулого і сучасності, але також і тому, що кожна попередня економічна теорія в міру своєї фун­даментальності та наукової значущості володіє відповідним потенціалом і функцією методу для наступних теорій.

Як фундаментальна дисципліна історія економічних учень зай­має важливе місце в системі економічних наук і економічної ос­віти. Будучи генетикою економічної думки, вона логічно допов­нює курс економічної теорії, поглиблює знання з мікро- та макроекономіки, функціональних та галузевих економічних дис­циплін. Специфіка економічної теорії як особливої сфери науко­вого пізнання полягає в тому, що вона ефективно розвивається не лише шляхом дослідження господарської практики та нових наукових відкриттів, але також і шляхом осмислення і переосмис­лення своєї власної історії, економічних учень попередніх епох.

Розкриваючи закономірності розвитку економічної науки, істо­рія економічних учень розвивається в тісному взаємозв'язку з усіма історичними дисциплінами, філософією, соціологією, пси­хологією та іншими суспільними науками.

Формування історії економічних учень як науки було запо­чатковане у XIX ст., коли нагромадження емпіричного матеріа­лу щодо багатства економічних поглядів та ідей, їх просторової та часової мінливості спонукало вчених не лише до виокремлення та опису окремих теоретичних здобутків, але і до роздумів над зако­номірностями та характером історичної трансформації економічної думки. Перший англійський історик політичної економії Дж.Р. Мак-Куллох у 1826 р. опублікував "Історичний нарис виникнення на­уки політичної економії", а у 1845 р. — першу анотовану бібліо­графію економічної теорії, написану під впливом тогочасної рікардіанської ортодоксії. На противагу цьому дослідженню "Історія по­літичної економії" ірландського вченого Дж.К. Інгрема, опублікова­на окремою книгою спочатку в СІЛА, а згодом в Англії у 1888 р., ґрунтувалася на критиці англійської класичної політичної економії з позицій історичної школи. За словами почесного професора Кем­бриджського університету Ф. Дін, саме ця книга "стала найбільш вдалим підручником XIX ст. з історії економічної науки"[2].

У кінці XIX — на початку XX ст. прискорилась професіона­лізація нової наукової дисципліни. Цей період ознаменувався ви­ходом у світ підручників з історії економічних учень Ш. Жіда і Ш. Ріста (1909), А. Грея (1931), Е. Ролла (1938) та ін.

Першим фундаментальним дослідженням з історй економіч­ної науки стала праця відомого австрійського вченого Й. Шумпетера "Історія економічного аналізу" (1954), яку він охарак­теризував як "історію інтелектуальних зусиль, зроблених людь­ми для того, щоб зрозуміти економічні явища". Ця книга стала видатною подією в історії економічної думки; вона дала профе­сійним економістам нове уявлення про роль історії економічного аналізу в системі економічного знання і стимулювала подальший розвиток історико-економічних досліджень.

"Історія" Шумпетера виявилась віхою в історії економічної дум­ки. У цій роботі були сформульовані цілі і завдання, на які почали опиратись автори пізніших підручників; цей твір — з причини своєї всеосяжності — став точкою відліку майже для всіх нових дослід­ників у цій галузі. Ф. Дін

50-ті роки XX ст. ознаменувались зростанням інтересу захід­них дослідників до історії економічних учень та появою оригі­нальних глибоких розробок у цій сфері. Важливим чинником, який стимулював цей процес, став потік нових авторитетних наукових видань всесвітньо відомих класиків економічної науки (10-том-не видання праць і листів Д. Рікардо (1951 —1973), 29-томне зібрання творів Дж. М. Кейнса (1971 —1989), зібрання творів Дж. С. Мілля (1960), повне зібрання творів А. Сміта (1976), урив­ки з трьохтомника К. Маркса "Теорії додаткової вартості" (1951), 7-томна збірка творів і листів В.С. Джевонса (1971 —1980), ранні твори А. Маршалла (1975), праці та пов'язані з ними листи Л. Вальраса (1965) та ін.), а також сплеск дискусій і досліджень у галузі історії та філософії науки, започаткованих виданням на початку 60-х років книги американського вченого Т. Куна "Струк­тура наукових революцій".

Активізація досліджень з історії економічних учень сприяла появі цілої низки глибоких наукових публікацій. Одним із найвідоміших підручників другої половини XX ст. стала праця М. Блауга "Економічна думка в ретроспективі" (1962), пере­кладена в подальшому італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською, російською, українською мо­вами. Вагомим внеском у розвиток історії економічної теорії стали також підручники Є. Жамса, Б. Селігмена, Т. Негіші, Р. Хейлбронера та ін.

Важливо зазначити, що дослідження з історії економічних учень активно розвивались і на терені вітчизняної економічної науки. Одним з перших таких дослідників був М. Балудянський (1769—1847), який здійснив аналіз економічних поглядів мер­кантилістів, фізіократів та А. Сміта. "Критико-історичне дослі­дження" італійської економічної літератури (до початку XIX ст.) здійснив у 1849 р. І. Вернадський (1821—1889). Науковий доро­бок окремих вчених і наукових шкіл став предметом вивчення і інших українських економістів: Г. Цехановецького (1833—1898), М. Зібера (1844—1888), М. Бунге (1823—1895), М. Тугана-Барановського (1869—1919) та ін.[3]

У процесі становлення історії економічних учень як само­стійної наукової дисципліни поглиблювалось розуміння її пред­мета, формувались понятійно-категоріальний апарат, методоло­гія тощо. У 70-ті роки XX ст. курси історії економічних учень читались на економічних факультетах усього світу. Водночас у країнах колишнього Радянського Союзу викладався курс "Кри­тики буржуазних теорій", побудований на основі марксистської схеми, яка проголошувала всю післякласичну політичну еконо­мію вульгарною та ненауковою. Вузький класово-формаційний підхід, ідеологічна упередженість, догматизм, політизація оцінок та самоізоляція від кращих здобутків світової та вітчизняної еконо­мічної науки призвели до штучного відокремлення вітчизняних історико-економічних досліджень від загального позитивного контек­сту світової економічної думки.

Відтак важливим завданням вивчення історії економічних учень у сучасній Україні є відновлення зв'язку часів та спадко­ємності ідей, перерваних абсолютизмом комуністичної ідеології, радикальне оновлення вихідних ідейно-концептуальних засад та методологічних принципів історико-економічного аналізу з ме­тою поступової реінтеграції у світову економічну науку

1.2. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ

Рис.1.1. Моделі розвитку науки у сучасній епістемології

Кумулятивна модель розвитку науки відомого французь­кого дослідника П. Дюгема розглядає прогрес наукового знан­ня як поступовий і послідовний процес нагромадження на­укових досягнень, поглиблення, розширення та виправлен­ня минулих знань на основі продовження, розвитку та до­повнення ідей попередників.

Сучасна теорія вкрита рубцями учорашніх проблем, нині роз­в'язаних, учорашніх промахів, нині виправлених, і не може бути пов­ністю опанована, якщо не розглядати її як спадщину минулого. М. Блауг Більша частина змісту наук має характер стійких істин і зберег­лась незмінною. Те нове, що виникло, не є зміною раніше надбано­го, а приростом і примноженням його. Г. Гегель  

Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що розви­ток наукового знання відбувається не лише еволюційним нако­пичувальним способом, але і шляхом революційних змін, ради­кального перегляду існуючих уявлень та ідей. Водночас урізно­манітнення методологічних прийомів, розвиток альтернативних, несумісних та "неспіврозмірних" один з одним підходів позбав­ляє змісту проблему прогресу в історії науки, оскільки більш ранні та пізніші економічні теорії часто виявляються незіставними, такими, що стосуються різних "зрізів" економічної реальності.

• Фальсифікаційна модель розвитку науки англійського фі­лософа, логіка та соціолога Карла Раймунда Поппера (1902— 1994), яка знайшла відображення у праці вченого "Логіка і зростання наукового знання" (1934).

Модель К. Поппера акцентує увагу на гіпотетичному характері наукового знання (рис. 1.2). Розвиток науки у цій моделі визна­чається як циклічний процес конструювання теорій на основі ви­сунення гіпотез, їх емпіричної перевірки, яка спростовує старі і сприяє появі нових припущень. На думку К. Поппера, "Зростання знань йде від старих проблем до нових проблем піляхом припущень і спростування. Цей процес нагадує природний добір Дарвіна. У цьо­му випадку йдеться про природний добір гіпотез, які виявили на даному етапі свою здатність вижити у боротьбі за існування: нежит­тєздатні гіпотези знищуються в ході цієї конкурентної боротьби"[4].

Рис.1.2. Модель розвитку науки К.Поппера

Відтак наукове знання трактується як таке, що має гіпотетичний характер і не позбавлене помилок. На думку Поппера, воно не може бути повністю підтерджене, але може бути звільнене від хибних гіпотез. Відтак принципи фальсифікації (спростування) визначаються найважливішим критерієм демаркації між наукою та "метафізикою", а більш глибоке розуміння проблем та форму­лювання нових гіпотез трактується як прогресивний розвиток на­укового знання.

Наука починається з постановки проблем

Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що реальний процес розвитку наукового знання не є таким раціональним і не засвідчує неперервну відмову від фальсифікованих теорій. Це ви­знавав і сам Поппер, зазначаючи, що навіть за умов емпіричного спростування теорії "завжди можна сказати, що результати експе­рименту не надійні або що розбіжності між результатами експери­менту і теорією є уявними, такими що зникнуть у міру більш гли­бокого розуміння питання"[5]. Водночас розвиток науки демонструє не лише спростування помилкових гіпотез, але і доведення пра­вильних припущень, які поглиблюють основний зміст науки.

	Ми ніколи не повинні судити про значення якої-небудь теорії, досліджуючи, чи не суперечить вона реальності, тому що жодна теорія не витримувала і не витримає такої перевірки. Історія науки зводиться до історії помилок компетентних людей. В. Парето

Модель "наукових революцій" американського історика, філософа науки Томаса Куна (1922—1995) знайшла відобра­ження у відомій праці вченого "Структура наукових рево­люцій" (1962). Згідно з цією моделлю історичні етапи роз­витку наукового знання виокремлюються на основі дослі­дження процесу зміни наукових парадигм (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Модель розвитку науки Т. Куна

Трактуючи наукові теорії з позицій конвенціоналізму, Т. Кун розглядав як базовий структуроутворюючий елемент науки па­радигму (від гр. рагаdigта — приклад, зразок), трактуючи її, з одного боку, як "всю сукупність переконань, цінностей, техніч­них засобів і т. д., яка характерна для певного співтовариства", а з другого — як "конкретні вирішення головоломок, коли вони використовуються як моделі або приклади, заміняючи експліцитні правила як основу для вирішення не розгаданих ще голо­воломок нормальної науки"[6].

На думку вченого, будь-яка наука у своєму розвитку прохо­дить три періоди: допарадигмальний, парадигмальний і постпарадигмальний. Ці періоди або фази можуть бути також інтерпре­товані як генезис науки, нормальна наука і криза науки.

Не заперечуючи того, що накопичення знань відіграє певну роль у розвитку тих чи інших теорій в рамках панівної парадиг­ми, вчений стверджував, що найважливіші зміни в науці відбу­ваються під час наукових революцій, які є ірраціональними "стрибками в невідомість", покликаними замінити одну па­радигму іншою. Відтак, за Т. Куном, наука розвивається не ку­мулятивно (поступово-неперервно), а переривчасто — шляхом ка­тастроф та зміни наукових побудов, які виявилися малопродук­тивними.

	Захисники конкуруючих парадигм здійснюють свої досліджен­ня в різних світах... Працюючи в різних світах, обидві групи вчених бачать речі по-різному, хоча і спостерігають за ними з однієї і тієї ж позиції і дивляться в одному і тому ж напрямку. Г. Кун

Наголошуючи на тому, що "подібно до вибору між конкурую­чими політичними інститутами, вибір між конкуруючими пара­дигмами виявляється вибором між несумісними моделями жит­тя співтовариства"[7], Т. Кун звертав увагу на складність і гранді­озність наукових революцій, детермінованих багатьма фактора­ми. На думку вченого, "далеко не все тут зводиться до методоло­гічного стереотипу, згідно з яким теорія спростовується шляхом її прямого зіставлення з фактами"[8].

Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що значні успіхи в науці можливі і без відмови від наявних парадигм. Окрім того розвиток науки не є негайною зміною монополії однієї пара­дигми іншою, оскільки в реальній дійсності частина парадигм збігається або продовжує конкурентне існування.

• Модель конкуруючих програм дослідження англійського ма­тематика, логіка і філософа науки Імре Лакатоша (1922— 1974), яка знайшла відображення у ряді статей вченого, опуб­лікованих у 1978 р. окремою книгою під назвою "Методоло­гія науково-дослідних програм".

Наголошуючи на тому, що "історія науки була і повинна бути історією конкуруючих програм дослідження"(парадигм), але вона ніколи не була і не стане історією зміни періодів нормальних наук", І. Лакатоші аналізував розвиток наукового знання у контексті його плюралізму та альтернативності. "Якщо розглядати найбільш ва­гомі послідовності теорій, які мали місце в історії науки, — писав дослідник, — видно, що вони характеризуються неперервністю, яка пов'язує їх елементи в єдине ціле. Ця неперервність є не що інше, як розвиток деякої дослідної програми, початок якій може бути покладений найабстрактнішими твердженнями"[9].

Таким чином, історію науки вчений трактував як історію кон­куруючих науково-дослідних програм, кожна з яких включає:

— "жорстке ядро" — концептуально визначені теоретичні ос­нови та методологічні принципи, які вважаються незапереч­ними в межах цієї дослідної програми;

— "захисний пояс" — теоретичні положення, які беруть на себе основний удар перевірок, постійно розвиваються, змінюють­ся, удосконалюються, корегуються та оновлюються під впли­вом наукової критики.

Твердження, що входять у "жорстке ядро" програми, ретель­но оберігаються від спростувань — це є вимогою негативної еври­стики науково-дослідної програми. її позитивна евристика спря­мована на постійне вдосконалення "захисного пояса".

На думку І. Лакатоша, "Те, які проблеми підлягають раціо­нальному вибору вчених, що працюють в рамках потужних дослід­них програм, залежить більшою мірою від позитивної евристики програм ніж від психологічно неприємних, але технічно немину­чих аномалій. Аномалії реєструються, але згодом про них нама­гаються забути, в надії, що прийде час і вони перетворяться у підкріплення програми"[10].

Історичний розвиток економічних теорій — це не односпрямований рух до істини, і нині впливова теорія не обов'язково у всіх відношеннях перевищує попередні, які заперечуються в да­ний момент. З новою теорією як захисним поясом навіть програ­ма досліджень, яка знаходиться в зимовій сплячці, може тріум­фально повернутися. Між тим, застарілі ідеї такої програми не будуть відображені в нині домінуючих теоріях; так що можливість такого повернення старих ідей неможливо зрозуміти, вивчаю­чи лише нові. Ось чому ми повинні вивчати історію економічної думки. Т.Негіші

Узагальнюючи еволюційні моделі розвитку науки, запропоно­вані К. Поппером, І. Лакатошем і Т. Куном, австрійський мето­долог науки Е. Езер дійшов висновку, що в історії науки, як пра­вило, реалізуються чотири основних типи фазових переходів:

— від теоретичного стану до первинної теорії;

— від теорії до її альтернативи;

— від теорій, які розвиваються паралельно, до єдиної універ­
сальної теорії;

— від теорії, заснованої на чуттєвому досвіді, до абстрактної теорії з тотальною зміною всіх понять[11].

Наука перебуває у вічному становленні. В. Парето  

Єдиний, цілісний, об'єктивно-закономірний та генетико-спадоємний процес розвитку економічної науки характеризується плюралістичним і багатовимірним відображенням складної економічної дійсності. Різноманітність вихідних принципів світосприйняття та наявність конкуруючих методів аналізу формують складну палітру сучасної економічної теорії, в якій не просто виявити єдність, спільний ритм та провідні тенденції.

Методологія сучасного історико-економічного аналізу ґрунтується:

— на відмові від догматично одномірного розуміння історії
розвитку економічної науки, пошуку єдино правильної, універсальної економічної теорії та оцінки економічних учень з
погляду їх відповідності загальноприйнятій ортодоксії;

— визнанні плюралізму форм теоретичного відображення
економічної дійсності, різноспрямованості векторів еконо­мічних досліджень, співіснування наукової ортодоксії та гетеродоксії, різноманітності й багатоваріантності способів та
прийомів наукового пізнання;

Плюралістичний характер певного підходу полягає не в одно­часному застосуванні суттєво різних типів аналізу, а в готовності пе­реходити від одного типу інтерпретації до іншого. Пояснення такого методологічного еклектизму лежить (і це є принциповим моментом наших міркувань) в обмеженості будь-яких пояснень або причинно-наслідкових зв'язків. В. Леонтьєв  

— релятивістсько-абсолютистському підході, який, на дум­ку відомого дослідника історії економічних учень М. Блауга, передбачає висвітлення еволюції наукових ідей як в ши­рокому загальнонауковому контексті, так і в тісному зв'яз­ку з історичною епохою їх виникнення та розвитку (рис. 1.4);

Рис. 1.4. Релятивістсько-абсолютистський підхід в історії економіч­них учень [12]

- використанні прогресивних методів історико-економічних досліджень (історико-генетичного, системно-структурного, проблемно-логічного, компаративного, парадигмально-категоріального та ін.).

Метод — це шлях пізнання, спосіб та інструмент дослідження, наукова значимість та пізнавальна цінність якого визначається на­самперед його евристичним потенціалом, здатністю збагатити на­уку новими знаннями.

Своєрідність предмета історії економічних учень накладає відбиток на загальнонаукові та специфічні методи, які застосову­ються у цій сфері наукового пізнання.

Історико-генетичний метод дослідження дає змогу вияви­ти історичні умови виникнення та розвитку економічних ідей, їх спадкоємність, загальні закономірності та історичну специфіку у змісті та пізнавальних пріоритетах економічних теорій, взаємо­зв'язок економічних учень з політикою та господарською прак­тикою (рис. 1.5).

Рис. 1.5. Історико-генетичний метод у його конкретно-історичному та теоретико-історичному аспектах

Системно-структурний метод дослідження сприяє усвідом­ленню еволюції економічної науки як цілісного системного про­цесу у всій різноманітності його внутрішніх і зовнішніх зв'язків, структурних елементів та рівнів. Іншими словами, розвиток еконо­мічної теорії трактується як складно структурований процес, який:

1. має певні рівні, підсистеми, елементи та структурні взаємо­
зв'язки;

2. розвивається у сукупній системі знань певної епохи;

3. відображає зростаючу взаємодію вчених різних націй та регіонів світу.

Проблемно-логічний метод дослідження розкриває глибинні сутнісні характеристики історії економічних учень на основі виявлення внутрішньої логіки економічних теорій, їх категоріаль­ного та понятійного апарату. Така побудова аналізу дає змогу представити історію економічних учень як об'єктивно обумовле­ну історію постановки та вирішення теоретичних та практичних проблем.

Компаративний (зіставно-типологічний, порівняльно-істо­ричний) метод дослідження дає можливість виявити загальне й особливе у різних економічних ученнях, простежити роль тра­дицій та революцій в історії ідей, взаємодію загального, особли­вого та одиничного в той чи інший період розвитку економічної науки, що сприяє впровадженню точніших критеріїв класифікації та типологізації економічних учень, виваженої оцінки їх змісту та структури.

Таким чином плюралізм та антропоцентризм сучасного еко­номічного знання в умовах співіснування та взаємодії, доміную­чих наукових теорій з численними альтернативними напря­мами зумовлюють визнання суперечності та багатоваріантності економічних досліджень, розвитку економічних ідей у різних напрямах, в тому числі й таких, що виключають один одного. Водночас взаємовплив і толерантне змагання ідей та пізна­вальних підходів розширюють можливості бачення взаємодопов­нюючих істин у суперечливих міркуваннях.

Сучасні економічні знання відображають тривалий історичний шлях розвитку економічної науки, який ніколи не був прямолі­нійним процесом руху від незнання до знання, від помилок до істини. Формування тих чи інших економічних поглядів та ідей завжди було об'єктивно зумовлене розвитком суспільного вироб­ництва, соціально-економічними умовами та потребами госпо­дарського життя, інтересами суспільства, його окремих груп тощо. Водночас взаємозв'язок економічної реальності з теоретичними узагальненнями є не лінійним, а складним, багатогранним, мінли­вим та суперечливим, що передбачає залучення до аналізу су­спільно-політичних, культурологічних, національно-історичних, психологічних та інших факторів суспільного життя.

Перший, тривалий у часі, етап еволюції економічної думки охоплює економічні ідеї мислителів стародавнього світу та середньовіччя. Якісними особливостями економічної думки стародав­нього світу була її невіддільність від тогочасних політико-правових та релігійних уявлень, ідеалізація рабовласницької держави та захист переважно натурального господарства, морально-етич­не засудження великої торгівлі та лихварства як чинників деста­білізації існуючого суспільного устрою.

Економічна думка Стародавнього Сходу відобразила специ­фіку розвитку азіатських суспільств, пов'язану з провідною рол­лю та масштабними функціями держави, її активною участю у регламентації господарського життя, існуванням общинного зем­леволодіння тощо.

Історичні пам'ятки Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю засвідчують перші спроби осмислення госпо­дарської практики, проблем обміну, організації та управління дер­жавним господарством ("Повчання гераклеопольського царя своє­му синові Мерікара" (XXII ст. до н.е.), "Артхашастра" (IV— III ст. до н.е.), "Лунь юй", "Гуань-цзи" (IV ст. до н.е.) та ін.), а також прагнення регламентувати майнові відносини та господар­ську діяльність населення (закони Епінунни (XX ст. до н.е.), зако­ни Хаммурапі (XVIII ст. до н.е.), закони Ману (II ст. до н.е.) тощо.

Економічна думка античного світу знайшла відображення у законодавчих документах, літературних творах та наукових працях видатних філософів, істориків, політичних діячів Стародав­нього Риму та Стародавньої Греції. Історичні пам'ятки цих країн засвідчують перші спроби аналізу проблем поділу праці, обміну, грошей, властивостей товару, а також проектів ідеального господарського устрою (праці старогрецьких мислителів Ксенофонта (430—354 до н.е.), Платона (428—374 до н.е.), Аристотеля (384— 322 до н.е.), проблем земельної власності, організації та ведення великого рабовласницького господарства, взаємовідносин рабів та рабовласників тощо (праці староримських мислителів Катона Старшого (234 — 149 до н.е. ), Варрона (116—27 до н.е.), Колумелли (І ст. н.е.) та ін.).

Економічна думка раннього і класичного середньовіччя мала натурально-господарську орієнтацію, яскраво виражений теологічний (богословський) характер, відзначалась догматизмом та схоластикою (твори представників раннього та пізнього канонізму: Августина Блаженного (354—430), Фоми Аквінського (1225— 1274) та ін.). Урізноманітнення економічних поглядів пізнього середньовіччя було пов'язане з процесами розпаду феодалізму та новою господарською етикою епохи Реформації, що знайшло відображення у вимогах селянських повстань, антифеодальних рухів та соціальних утопій. Твори Т. Мора (1478—1535), Т. Кампанелли (1568—1639) та ін. були спрямовані на критику наявно­го суспільного устрою та пропаганду ідей щасливого життя, по­збавленого експлуатації та гноблення.

Необхідно зазначити, що в епоху стародавнього світу i середньовіччя економічна думка ще не виокремилась у самостійну галузь людського знання. Водночас історичні пам'ятки цього періоду містять зародки економічних знань та ідей, які набули розвитку у наступні періоди еволюції економ1чної думки.

Економічну політику та основні тенденції розвитку економ1чної думки багатьох європейських країн у період з XV по XVIII ст. відобразив меркантилізм як провідна доктрина епохи первісного нагромадження капіталу та бурхливого розвитку міжнародної торгівлі. Відобразивши інтереси розвитку національного торговельного капіталу, меркантилізм завершив донауковий етап роз­витку економічної думки i започаткував економічні погляди та ідеї, засновані на емпіричному дослідженні економічних явищ i процес1в, визнанні пріоритетності сфери o6iry та трактуванні гро­шей (золота, срібла) як абсолютної форми суспільного багатства.

У творах представників раннього (В. Стаффорд (1554—1612), Г. Скаруффі (1519—1984) та ш.) i пізнього (Т. Мен (1571 — 1641), А. Монкретьен (1575—1621) та ін.) меркантилізму набули обґрунтування теорії грошового та торговельного балансу, адміністративні та економічні методи державного регулювання економіки, насамперед зовнішньої торгівлі, металічна та номіналістична теорії грошей тощо.

Розвиток економічного знання європейських країн у кінці XVII — на початку XVIII ст. ознаменувався виникненням класичної політичної економії як першої наукової школи в icтоpiї економічної думки, характерними ознаками якої стало започаткування нових метод1в дослідження, розробка категоріального апарату економічної науки та обґрунтування ідеології ринкового ліберал1зму. У творах В. Петті (1623—1687) — засновника класичної політичної економії в Англії, П. Буагільбера (1646—1714), який започаткував класичну політичну економію у Франції, Ф. Кене (1696—1774) та А. Тюрго (1727—1781) — яскравих представників фізіократизму знайшли відображення трудова теорія вартості, учення про природний порядок в економіці, аналіз відтворення суспільного продукту тощо.

Визначальну роль у формуванні ідейно-теоретичних та методологічних основ класичної політичної економії зіграв видатний англійський економіст А. См1т (1723—1790), який розвинув накопичені на той час економічні знання i узагальнив їх у чітку наукову систему. Заслугою вченого стало обґрунтування ідейекономічного лібералізму, дослідження природи та чинників зростання суспільного багатства, проблем вартості, формування та розподілу доходів тощо.

Розвиток економічної науки в XIX ст. охарактеризувався подальшою еволюцією ідейкласичної політичної економії у працях послідовників А. Сміта в Англи (Д. Рікардо (1772—1823), Т. Мальтуса (1766—1834), В. Сеніора (1790—1864), Дж. С. Мілля (1806— 1873) та ін.); Франції (Ж.Б. Сея (1767—1832), Ф. Бастіа (1801 — 1850); Америці (Г.Ч. Кері (1793—1879) та інших. Водночас були започатковані критичний напрям у політичній економії (С. Сісмонді (1773—1842), П.Ж. Прудон (1809—1865) та альтернативні класичній політичній економії напрями економічної думки: мар­ксизм та історична школа.

Протиставивши космополітичній класичній економічній теорії учення про національну економію, представники старої (В. Рошер (1817—1894), Б. Гільдебранд (1812—1878), К. Кніс (1821— 1898)) та молодої (Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Бретано (1844— 1931), К. Бюхер (1877—1930), В. Зомбарт (1863—1941), М. Ве­бер (1864—1920)) історичної школи збагатили інструментарій економічних досліджень, сприяли усвідомленню необхідності між­дисциплінарного підходу та виявлення специфічних особливостей інституціональної структури реальних економічних систем, по­рушили питання про необхідність державного регулювання та поступового реформування капіталізму на шляху його еволюцій­ного розвитку.

Економічна теорія К. Маркса (1818—1883) як закономірний етап розвитку економічної науки, зумовлений відповідними со­ціальними інтересами та вимогами часу, сприяла розвитку тру­дової теорії вартості, природи циклічності та криз надвиробниц­тва, подальшому аналізу проблем суспільного відтворення, дже­рел економічного зростання та виявленню ролі додаткової вартості як визначального чинника і основи відтворення капіталізму. Вод­ночас вона вирізнялась ідеологічним, класовим підходом до ана­лізу економічних проблем, абсолютизацією суперечностей ринко­вої економіки епохи вільної конкуренції, недооцінкою здатності капіталістичного суспільства до реформування та саморозвитку.

Нові реалії ринкової економіки, пов'язані з еволюційними змінами капіталізму, сприяли появі соціал-демократичних кон­цепцій, позбавлених радикалізму марксистського вчення та спря­мованих на обґрунтування необхідності перебудови капіталістич­ного устрою на засадах його поступового реформування.

Важливим етапом розвитку економічної науки в останній тре­тині XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральних течій су­часної економічної думки.

Розвиток маржинальної революції в економічній науці був по­етапним. І етап (70—80-ті роки XIX ст.) започаткував суб'єктив­ний напрям у політичній економії та теорію граничної корисності як основи цінності, що знайшло відображення у творах В.С. Джевонса (1835—1882), К. Менгера (1840—1921) та Л. Вальраса (1834— 1910). II етап маржинальної революції (90-ті роки XIX ст.) репре­зентований працями А. Маршалла (1842—1924), Дж. Б. Кларка (1847—1938), В. Парето (1848—1923) та інших видатних еко­номістів, був пов'язаний зі становленням неокласичного напряму економічної думки на основі відмови від суб'єктивно-психологіч­ного підходу та поєднання маржиналізму з функціональним мікроекономічним аналізом.

Економіко-математичне моделювання економічних явищ та процесів, широке впровадження граничного аналізу в економічні дослідження та започаткування мікроекономіки сприяли подаль­шому розвитку та збагаченню теоретичних основ і методології еко­номічної науки. Водночас відбулося звуження предметного про­стору економічної теорії на основі вилучення з аналізу соціаль­них та макроекономічних проблем.

Провідними напрямами розвитку економічної теорії у XX ст. стали інституціоналізм, неокласика та кейнсіанство, які пройшли тривалу теоретичну еволюцію впродовж XX ст., утворивши "main-stream" (провідну течію) сучасної економічної думки.

Новаторські ідеї видатного англійського економіста, держав­ного та політичного діяча Дж. М. Кейнса (1883—1946) започатку­вали появу у 30-ті роки XX ст. макроекономічного аналізу та теорії державного регулювання ринкової економіки.

Подальша еволюція кейнсіанства була пов'язана з розвитком у 50—60-ті роки неокейнсіанської теорії у працях Е. Хансена (1887—1976), Дж. Хікса (1904—1989), П. Семюелсона (1915), Р. Харрода (1900—1978), Є. Домара (1914), та започаткуванням у 80—90-ті роки XX ст. посткейнсіанства і нового кейнсіанства (Дж. Робінсон (1903—1983), Н. Калдор (1908—1986), П. Сраффа (1898— 1983) та ін.

Еволюція неокласичних ідей у XX ст. знайшла відображення у формуванні та розвитку неортодоксальних концепцій ринку та підприємництва (Дж. Робінсон (1903—1983), Е. Чемберлін (1899— 1967), Й. Шумпетер (1883—1950)), економічних теорій неолібе­ралізму (Л. Мізес (1881 — 1973), Ф. Хайєк (1899—1992), В. Ойкен (1891—1950) та неоконсерватизму (М. Фрідмен (1912), А. Лаффер (1940), Р. Лукас (1937), Т. Сарджент (1943) та ін.).

Теоретичною альтернативою неокласики став інституціональний напрям економічної думки, започаткований у першій тре­тині XX ст. американськими дослідниками Т. Вебленом (1875— 1929), Дж. Коммонсом (1862—1945), В. Мітчеллом (1874—1948). Звернувшись до позаекономічного тлумачення суті і рушійних сил економічного розвитку представники нової течії збагатили методологію та розширили предметну сферу економічної теорії. Еволюція інституціонального напряму у XX ст. пов'язана з роз­витком неоінституціональної теорії (Дж. Гелбрейт (1908), В. Ростоу (1916), Д. Белл (1919), Е. Тоффлер (1928) та ін.) і нової інституціональної теорії (Р. Коуз (1910), Дж. Б'юкенен (1919), Д. Норт (1920) та ін.).

Характерною особливістю сучасної економічної науки є плюралізм, багатоманітність економічних теорій та ідей, гіпотез, концепцій, методів дослідження і способів опису економічної реальності, їх взаємодоповнююче конкурентне співіснування та розвиток.

Невід'ємною складовою світової економічної науки завжди була прогресивна українська економічна думка, яка має глибокі історичні корені, традиції та наукові праці, які ввійшли до інтелектуальної скарбниці людства. Новаторські здобутки видатних українських вчених кінця XIX — початку XX ст. (М. Тугана-Барановського (1865—1919), Є.Слуцького (1880—1948), С. Подолинського (1850—1891) та ін.) не лише вивели вітчизня­ну економічну науку на світовий рівень, але і перевищили його за деякими важливими напрямами. Розвиток економічної думки в сучасній Україні пов'язаний з відновленням зв'язку часів та спадкоємності ідей, її поступовою реінтеграцією у світову економічну науку на основі ідейно-теоретичного та методологічного оновлення. Йдеться про деідеологізований, деконфронтаційний, врівноважений, неупереджений, об'єктивний та толерантний підхід, який потребує нового прочитання першоджерел, осмислення їх змісту в контексті відповідних історичних умов, усві­домлення спадкоємності та наступності ідей у загальному поступі світової економічної науки.

Таким чином економічна наука пройшла тривалий шлях формування та розвитку. Відтак надзвичайно важливу роль у сприйнятті надбань світової економічної думки займає її періодизація як загальне підґрунтя усвідомлення структурної еволюції економічних знань в історичному контексті. Функціонально-пізнаваль­не значення періодизації історії економічних учень полягає у яко­мога повнішому відтворенні особливостей економічних ідей у коле­ний конкретний період їх розвитку, врахуванні закономірностей розвитку економічної думки, відображенні спадкоємності еконо­мічних знань, виявленні основних віх її поступального розвитку. При цьому необхідно врахувати, що розвиток економічної науки — це не прямолінійний перехід від незнання до знання, а вкрай не­рівномірний, болючий процес переосмислення минулої спадщи­ни та зміни панівних парадигм.

З часу виникнення історії економічних учень робились чис­ленні спроби періодизації розвитку економічної науки. Виявлен­ня критеріїв цієї періодизації стало важливою науковою пробле­мою, яка по-різному вирішувалась дослідниками (рис. 1.6).

Наведені підходи стосуються окремих важливих аспектів ба­гатогранного розвитку економічного знання і, як правило, допов­нюють один одного. Для переважної більшості сучасних дослі­джень історії економічних учень є характерною відмова від формаційного підходу, який вирізняється схематизмом та абсолюти­зацією розвитку, та спроба поєднати історико-хронологічний і па­радигмальний підходи.

Рис.1.6. Підходи до періодизації історії економічних учень

1.4. МЕТА І ЗАВДАННЯ КУРСУ "ІСТОРІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УЧЕНЬ"

Метою курсу "Історія економічних учень" є поглиблення вивчення та творче осмислення змісту, передумов та закономірно­стей еволюції світової економічної науки як цілісної системи еко­номічних поглядів та ідей.

Видатний дослідник історії економічного аналізу Й. Шумпетер виокремив чотири основні напрямки, за якими можна отри­мати користь від занять історією економічної науки:

• поглиблення економічних знань, виходячи з того, що "стан будь-якої науки в певний момент у прихованому вигляді містить її історію і не може бути задовільно викладений, якщо цю приховану присутність не зробити відкритою";

• знайомство з новими ідеями, усвідомлення того, "які ідеї в науці користуються успіхом і чому", розуміння причин, в силу яких "ми перебуваємо саме на нашій стадії розвитку і не просунулись далі";

• знайомство з різноманітними методами та способами мислення, окільки "навіть дуже замкнутий вчений обов'язково розкриває свій процес мислення";

• розуміння еволюції економічних ідей, осмислення "процесу, в ході якого зусилля людей зрозуміти економічні явища в нескінченній послідовності породжують, удосконалюють і ліквідують аналітичні структури"[13]¹.

Найважливішими функціями історії економічних учень є:

• освітньо-пізнавальна, акумулююча, пов'язана зі збором, ви­
вченням та узагальненням економічних думок та ідей;

• пропедевтична, підготовча, зорієнтована на засвоєння
змісту базових економічних категорій, шліфування понятійного апарату;

	Необхідно завади мати на увазі історію понять, які ми використо­вуємо А. Маршалл

· світоглядна, пов'язана зі збагаченням економічного світогля­ду, формуванням культури економічного мислення, таких його характеристик, як історизм, масштабність, свобода, реа­лізм, альтернативність тощо;

	Не думкам треба вчити, а думати. І. Кант

· методологічна, пов'язана з фундаментальністю історії еко­номічних учень, яка формує методологію економічних до­сліджень;

	Майбутнє здатний передбачити лише той, хто зрозумів минуле. Г. Плеханов

• прогностичн а, заснована на розробці імовірнісних суджень про
основні тенденції розвитку економічної науки в майбутньому.

Вивчення історії економічних учень охоплює широкий спектр завдань:

• формування цілісного уявлення про еволюцію економічної
науки на основі усвідомлення закономірностей та загальної
логіки розвитку світової економічної думки в єдності домі­нуючих парадигм та їх теоретичних альтернатив;

• систематизація і аналіз економічних уявлень та ідей на

основі висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів, течій, шкіл, розкриття їх теоретико-методологічних особли­востей, порівняльного аналізу та зіставлення;

• виявлення взаємозалежності, спадкоємності, розбіжності
економічних учень, поглиблення знань з економічної тео­рії, інших економічних дисциплін;

• аналіз та розгорнута характеристика новітніх концепцій, виявлення їх теоретичних джерел, методологічних
особливостей та тенденцій розвитку.

У міру того як залишається позаду все значніший пласт куль­турного минулого і збільшується обсяг набутого людством досві­ду і знань, зростає пізнавальне, просвітницьке, ціннісне, виховне та загальнокультурне значення історії економічних учень. Гли­боке розуміння ретроспективи, логіки та закономірностей розвитку економічної науки є:

• необхідною умовою опанування здобутків світової і вітчиз­няної економічної теорії, глибокого засвоєння внутрішньої логіки розвитку економічного знання, уміння вільно орієнту­ватись у проблематиці сучасних економічних досліджень, по­рівнювати альтернативні теоретичні підходи і висновки та усві­домлювати магістральні шляхи розвитку економічної думки;

Істина, яку отримуєш як таку, що впала з неба, не знаючи ціною яких зусиль вона завойована, подібна до золотої монети, що дісталась без праці — від неї немає ніякої користі. Ш. Жід, Ш. Ріст  

· невід'ємною складовою процесу формування економічної культури фахівців-економістів, розвитку економічного мислення, збагачення економічного світогляду, інтелектуаль­ного розвитку особистості;

· унікальною можливістю оволодіння сучасним інструмен­тарієм, способами та методами економічних досліджень;

· важливим імпульсом розвитку творчості, самостійних на­укових досліджень, свідомого подолання односторонності по­глядів та поверховості оцінок, теоретичних та ідеологічних анахронізмів і догм.

Дата добавления: 2015-05-09