Особливості епохи Постмодерну

Розділ 10. Культура Постмодерну, перспективи її розвитку

Особливості епохи Постмодерну

Постмодерністська література

Постмодернізм у музиці й образотворчому мистецтві

Завдання збереження пам’яток культури

Перспективи розвитку української культури у ХХІ ст.

У праці “Криза європейської культури” Р. Панвіц писав про “постмодерністську людину” як гібрид декадента і варвара, що виплив із виру великого декадансу, радикальної революції, європейського нігілізму. Впродовж наступних 20 років цей термін охоплює всі сфери культури та суспільного життя. Це була реакція на монотонність універсалістського бачення світу в модерні. Отже, Постмодерн – це 1) період європейської історії ХХ ст.; 2) особливий настрій, поширений в усіх сферах людської діяльності. Відчувається осмислення ситуації європоцентризму, андроцентризму, тоталітаризму, засилля індустріалізації (технолатрія), криза раціональності (розуму), екологічна катастрофа, голокост і голодомор-геноцид, здичавіння людини. Виникають зневіра у прогресі людства, СНІД та інші хвороби, котрі загрожують людству в глобальному масштабі, породжуючи іронію та сарказм у ставленні до всіх реформ і пропонованих змін.

Від 70-х років ХХ ст. у таку постмодерну стадію вступили західні країни. Східні знаходять сили модернізуватись на власній, національній основі, що передбачає врахування національних та цивілізаційних особливостей, пошанування традицій, культурної своєрідності. Постмодерн як синтез модерну і традиції не відкидає минуле, “несучасне”, а вбирає його органічно.

Постмодерне суспільство охоплює:

‒ орієнтацію на нове з урахуванням традиції;

‒ використання традиції як передумови модернізації;

‒ світську організацію соціального життя, але зі збереженням значення релігії та міфології у духовній сфері;

‒значення виокремленої персональності й одночасно схвалення та використання наявних форм колективності;

‒ ефективну продуктивність, але з обмеженим зростанням;

‒ поєднання психологічних характеристик людини традиційного та сучасного суспільства.

Постмодерн не ворожий до традиційного суспільства, у цьому полягає його суперечність з Модерном. Він уникає “екстремізму Просвітництва”, заперечення релігії, Середньовіччя, традиційних культур, авторитетів, сільського способу життя. Для Модерну характерна тиранія більшості, для Постмодерну – турбота про дотримання прав меншин, – політичних, національних, релігійних, сексуальних та ін. Уникає Постмодерн і оцінок: “правильне – неправильне”, “передове – відстале”, “вище – нижче” тощо, визнаючи просто “Інше”. Можна розглядати “стан радикальної плюральності”, коли різнорідне стало близьким, різночасове – одночасовим (ситуація симультанності). Для Постмодерну притаманне заперечення логоцентризму, авторитету як підкорення і визнання його як більшої гідності, компетентності, розуму.

Постмодерн у культурі нагадує демократію: руйнується єдиний стиль культури, виникає культурний плюралізм, що стирає грані між сакральним і профанним, наростають процеси осереднення людей, вивищення масової культури. Зменшується можливість появи геніїв і героїв. Постмодерн сприймає це як норму і відшуковує художніх та інтелектуальних засобів їхнього вираження. Письменники пишуть твори, де немає ні героїв, ні особистостей, усе спрямоване на руйнування ієрархії цінностей, зрівняння “святого” та “сатанинського”, забуття імен і дат, змішування стилів, епох, іронічне сприйняття традиції, історії, авторитетів.

Демократизація зробила панівною масову культуру, мистецтво задовольняє вподобання масового споживача. Постмодерне мистецтво відреагувало на цей соціальний запит ідеєю “подвійного кодування”, тобто суміщення еліти і юрби. Ці спроби невдалі, тематична багатошаровість твору затруднює процес сприйняття його елітою. (Рис.1).

Рис. 1. А.Савадов «Футбол»

Стиль епохи Постмодерну – постмодернізм. Це спосіб життя і думки, особливий духовний настрій, характерний для тих суспільств, котрі завершили стадію модернізації. Це технологія мистецтва, сформована у 70 – 80-х роках ХХ ст. під впливом кризи авангардизму. Для постмодернізму характерна відмова від меж стильової та жанрової визначеності, синтез високого та вульгарного, поєднання різних матеріалів, визнання рівноправності напрямів. Світ – хаос, усе дозволено для відображення безумного світу та здичавілої людини.

Постмодернізм – це багатогранний соціокультурний феномен, якому загалом притаманні такі характеристики:

‒ абсолютизація явища гри;

‒ інституалізація парадигми, ґрунтованої на утвердженні підходу рівноцінності та синхронності різних культурницьких систем (принцип «і–і» на противагу «або–або»);

‒ амбівалентність;

‒ відсутність цілісності текстуальних утворень;

‒ гра смислами, навмисне уникання однозначності у висловлюваннях та визначеннях;

‒ принцип “подвійного кодування”;

‒ зневажливе ставлення до авторитетів; сумнів щодо адекватності зв’язків людини та зовнішнього світу;

‒ заперечення однозначного взаємозв’язку причини і наслідку, а в підсумку‒ взагалі будь-яких статичних зв’язків;

‒ утрата “чистоти” стилю, еклектичність стилів і напрямів;

‒ деканонізація традиційних цінностей;

‒ використання цитування як методу художньої творчості, фрагментарності й принципів монтажу, форм пастішу (попурі, колаж);

‒ принципи іронії, пародійності, “карнавалізації” життя, буфонади і театралізації;

‒ форми палімпсесту та бріколажу;

‒ гедонізм, естетизація потворного, змішування «високих» і «низьких» жанрів, узірців елітарної та масової культур;

‒ тиражування, орієнтація на споживацьку естетику, запозичення принципів інформаційних технологій та ін.

Постмодернізму притаманні “відкритість, фрагментарність, визволення, плюралізм, руйнування зцентрованої структури, саморефлексійність, кітч… З постмодернізмом також асоціюються невизначеність, відсутність канонів, перформанс, взаємодія”.

Особливості та перспективи розвитку сучасного театрального мистецтва пов’язані передусім із тенденціями сучасної постмодерністської культури. З-поміж них доцільно виокремити:

1.Феномен втрати авторитету автора, якого змінює культ режисера.

2.Інтенцію до рефлексивності, медитативності, іронічності й само іронічності.

3.Принципи маргінальності.

4.Критичну переоцінку національних традицій.

5.Синтез у межах однієї театральної постановки східної інтровертивності та західної дієвості.

6.Мозаїчне поєднання елементів різних національних та історичних типів культур.

7.Калейдоскопічність “піднесеного” і “ницого” стилів.

8.Синтез фахового мистецтва з молодіжними субкультурами тощо.

Ці тенденції простежуються у творчій діяльності багатьох українських режисерів, зокрема Р. Віктюка, А. Жолдака, М. Карасьова, В.Козьменка-Делінде, В. Кучинського, Б.Озерова, С.Мойсеєва, В.Шулакова та ін.

Що стосується образотворчого мистецтва, то постмодерністські експерименти зумовлюють нівелювання граней між традиційними видами й жанрами мистецтва, постулюючи розвиток тенденції синестезії. Удосконалення і доступність технічних засобів відтворення, розвиток комп’ютерної техніки й інформатики, а також сучасних комунікативних технологій спричиняють перехід до новітніх художніх практик. Подекуди це зумовлює “дизайнізацію” сучасного мистецтва, конструювання артефактів методом аплікації і под. Так, українське “ Contemporary аrt”, чи “теперішнє мистецтво” (дефініція Ю. Андруховича) та його перспективні напрями розвитку характерні поєднанням трансавангарду, концептуального мистецтва, постмодерністського необароко, медіамистецтва (відеоарт, віджеїнг, саунд-арт, медіаландшафт, нет-арт, веб-арт та ін.). Приголомшує також розмаїття форм вираження – колаж, асамбляж, інсталяція, перформанс, хепенінг, ready-made тощо.

Постмодерністська література

Постмодерністська література в Україні достатньо поширена, багато молодих талантів пробували себе у цьому стилі. У сфері постмодерністських літературних пошуків, скажімо, потрібно виокремити такі творчі угруповання, як Асоціація українських письменників (АУП), Творча Асоціація “500”, “Бу-Ба-Бу”, “Музейний провулок, 8”, “Нова дегенерація”, “Орден чину ідіотів” (ОЧІ), “ЛуГоСад”, “Пропала грамота”, “Пси Святого Юра”, “Червона Фіра”, “Друзі Еліота”, “СТАН”, “БАСКИ”, “OST”, “ГЕРАКЛІТ”, “Західний вітер”, “позадесятники” та ін.

Найвиразніше заявили новий стиль група “Бу-ба-бу” у Львові, “Пропала грамота” у Києві, “ЛуГоСад”, а також численні поети й письменники. Класикою постмодерної літератури вважають творчість Ю.Андруховича (“Московіада”, “Перверзія” й інші романи, збірки поезій). Його твори перекладені багатьма мовами. Користується популярністю у Європі творчість молодого львівського автора Л. Дереша (“Архе”, “Культ” та ін.). У стилі постмодернізму продовжують творити В. Неборак, О. Ірванець. Епатував публіку своїми творами Н. Гончар, особливо це спостерігаємо у збірці до 40-річчя автора. Цитувати їх у посібнику з історії культури не виглядає пристойним, хіба що таке:

Я духа випустив на волю

а він нагадує квасолю

мене обвив…

О. Ірванець іноді вдавався до глибоких філософських думок. Наприклад, “Оголошення у Київському метро” (2003 р.):

Піднімайте поли довгого одягу

і не заступайте за обмежувальну лінію…

Наш народ ніколи не заступає за обмежувальну лінію…

А дарма…

Либонь – один із трьох членів групи “Пропала грамота” – спробував у стилі постмодернізму заговорити про кохання:

Я роздуваю червону соплю,

Я закоханий, наче індик.

Я тебе кожен день по-новому люблю,

Як пацюк, як пантера, як бик.

Ось я підлітаю – я гордий орел,

За мить я – дурний носоріг.

А в той потаємний, інтимний момент

Я ніжний, немов осьминіг.

І ти не лякайсь, як крізь спів солов’я

Прорветься горилячий рик.

Адже лише той, хто кохає, як я,

Кохає, як справжній мужик.

У Львові членами найстарішого літературного гурту, який називав себе літературним ар’єргардом (“ЛуГоСаду”) були І. Лучук, Н. Гончар та Р. Садловський. Учасники гурту культивували у 80–90-х роках маргінальні види творчості: І. Лучук та Н. Гончар – паліндромію, а Р. Садловський – поезомалярство. Літературознавець Т. Гундорова написала про цю групу, що крім карнавалізму, котрий спирався на ідею підриву й перевертання, у 80-х роках заявила про себе також самодостатня культурософська ідеологія, скажімо, ЛуГоСаду – групи львівських поетів-вісімдесятників, що сповідувала ар’єргардну опозиційність щодо модернізму й усієї модернізаційної стратегії. Резонуючи на всі попередні форми і традиції літератури, лугосадівці найближчі до передмодерних барокових (не без футуристичного забарвлення) моделей мислення та поведінки. Загалом самодостатність (не революція і не модернізація) стають естетичним ідеалом ЛуГоСаду.

Один із наймолодших літераторів, твори якого масово перекладають у Європі, Л. Дереш у романі “Архе” пише: “Тисячолітнє царство слова зникає за картиною скрипу. Називання губиться й не може більше знаходити нових знаків для доби без назв. Найвульгарніше, що вдалося вигадати – назвати цей кінець кінців ПОСТмодернізмом. Зайвий доказ того, що доба без назв справді поза означенням… Модернізм з’явився як вияв певної радикальності…” І пояснює це у такий спосіб: “Цей модернізм 20-х років був моментом проживання сучасності. Але згодом, у 50 – 60-х роках, сучасність відійшла на задній план; від того моменту переживання сучасності залишилися лише формальні речі; експерименти з мовою, жонглювання цитатами тощо. Цей відхід від сучасності і втрата теперішнього дня називається постмодернізмом”. Свою писанину одним словом цей автор охарактеризував як “маячня”.

Дата добавления: 2015-05-09