Соковитий живопис

Святочне ворожіння

Українські обрядові дійства вабили і Миколу Пимоненка, та не самою лише мальовничістю. Йдучи за Шевченком, він збагачував свій реалізм романтикою етнографії, а не канонами античної краси, як це робили художники на початку XIX століття, зокрема Олексій Венеціанов.

Гляньмо на картину Пимоненка "Святочне ворожіння".

Дівчата у вишиваних сорочках і намисті сміючись роздивляють­ся тіні на стіні від шматочків воску, намагаючись розгледіти в них обриси свої суджених.

У цій сцені є щось таємниче. Рембрандтівське незвичайне освітлення, завеликі тіні на стінах, і водночас - прості глиняні глеки і миски, як стражі хатнього затишку.

А ось іще один традиційний образ українки - картина "Жниця". Це прекрасне сонячно-свіже полотно. Серед золотого лану стоїть, наче богиня плодючості Церера, усміхнена, вродлива селянка. На її сорочку пролилась синява безхмарного блакитного неба.

Минає час, і в поглядах та настроях інтелігенції відбуваються зміни.

З трибуни з'їзду сценічних діячів пролунав тверезий голос видатного театрального митця І.К.Карпенка-Карого:

- Чи не здається вам, шановне товариство, що глядач вже стомився, дивлячись на наше плясове мистецтво. Скільки років ми дуримо довірливу публіку, втлумачуючи їй, що на Україні життя людей - одне лише святкування, і немає там ні горя, ні печалі, ні злиднів, ані серйозних громадянських інтересів...

Минає небагато часу, і в творчості М.Пимоненка відбувається перелом. Саме тоді він і створює свою "Перезву", про яку ми вже розповідали: босонога бідність, сіренький сирітський колорит. За рекомендацією І.Репіна, художник стає членом Товариства пере­движників.

І хоч картина "Весілля в Київській губернії" ("Перезва") поступається майстерністю "Ворожінню" або "Жниці", вона свідчить, що художник виборсується з тенет стереотипних поглядів на українсь­ке життя.

Дата добавления: 2015-05-09