Каразін Василь Назарович 2 страница

(1844-1930)

Живописець. Народився у Чугуєві Харківської губернії у сім’ї військового поселенця. Перші уроки малювання отримав у місцевій іконописній майстерні та в живописця І. Бунакова. У 1863 р. І. Рєпін переїхав до Петербурга. Навчався у Рисувальній школі Товариства заохочування мистецтв у Р. Жуковського та І. Крамського, у 1864 – 71 рр. – в Академії мистецтв. У цей період створив низку портретів – В. Рєпіна (1867), В. Шевцової (1869), груповий портрет «Слов’янські композитори» (1871 – 72), відоме полотно «Бурлаки на Волзі» (1870 – 73). У 1873 – 76 І. Рєпін перебував за кордоном як стипендіат Академії, спочатку – в Італії, згодом – у Парижі, де ознайомлювався зі стародавнім і сучасним мистецтвом Західної Європи. Величезний вплив на І. Рєпіна справили твори Рембрандта, Веласкеса, Мікеланджело, Веронезе та ін. За кордоном створив картини «Паризьке кафе» (1875), «Околиця Парижа» (1874), «Дорога на Монмартр в Парижі» (1876). Після приїзду з-за кордону І. Рєпін повернувся на Харківщину. У Чугуєві написав полотна «Протодиякон» (1877), «У волосному правлінні» (1877), «Хресний хід у дубовому лісі» (1878), «Проводи новобранця» (1879), та ін. З 1882 жив у Петербурзі, здійснював поїздки по Україні і за кордон. З 1878 – член Товариства передвижників, а з 1893 – дійсний член Петербурзької академії мистецтв.

Глибоким драматизмом відзначаються монументальні полотна І. Рєпіна на історичну тематику – «Царівна Софія» (1879) та «Іван Грозний і його син Іван» (1885) та ін. Велику художню цінність мають портрети роботи І. Рєпіна, зокрема В. Стасова (1873), М. Мусоргського(1881), М. Пирогова (1881), П. Стрепетової (1882), Л. Толстого (1887) та ін. У 1894 – 1907 І. Рєпін багато часу приділяв викладацькій роботі, був професором Академії мистецтв, у 1898-99 – її ректором. Учнями І. Рєпіна були українські художники М. Пимоненко, О. Мурашко, Ф. Красицький, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко та багато ін. З 1900 жив у садибі «Пенати» в Куоккала у Фінляндії.

Творча та громадська діяльність І. Рєпіна була тісно пов’язана з батьківщиною. І. Рєпін вивчав українську історію, культуру, фольклор, порушив проблему українського стилю у мистецтві. Серед друзів І. Рєпіна були М. Кропивницький, М. Мурашко, Д. Яворницький. Пензлю І. Рєпіна належать портрети діячів української культури – С. Любинської, М. Мурашка (1877), М. Костомарова, В. Тарновського (1880 «Гетьман»), С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906).

На українську тематику написано численні твори – «Українська селянка» (1880), всесвітньо відома картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1878 – 91), «Вечорниці» (1881), «Чорноморська вольниця» (1908), «Гайдамака» (1902), «Гопак» (1930) та ін., ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872 – 82), книги Д. Яворницького «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), листівки за мотивами поеми Т. Шевченка «Прометей» (1910), чотири ескізи до проекту пам’ятника Т. Шевченку в Києві (1912-14) та ін. Помер і похований у Куоккала (у 1917-1940 – в складі Фінляндії з 1948 – Репіно, тепер С.-Петербурзька обл., Російська Федерація). У 1969 в Чугуєві відкрито музей художника.

САДОВСЬКИЙ МИКОЛА КАРПОВИЧ

(пс. М.К. Тобілевича)

(1856 – 1933)

Видатний український актор, режисер, театральний діяч, письменник, брат М. Садовської, І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського.

Народився в с. Кам’яно-Костувате (тепер Миколаївська обл.) у родині управителя поміщицького маєтку. В армії М.К. Садовський познайомився з Марією Адасовською, в майбутньому видатною українською актрисою Марією Заньковецькою, яка стала його дружиною. Починаючи з 1881 р. виступав у групах Миколи Кропивницького і Михайла Старицького, з 1888 – власною трупою. 1907 р. очолив перший український стаціонарний театр у Києві. Після поразки Української революції виїхав до Галичини (Польща), а потім до Закарпаття (Чехо-Словаччина). Повернувся в радянську Україну в 1926 р. Микола Садовський був кращим українським актором в амплуа «герой-коханець». Як режисер боровся із засміченням репертуару «горілчано-гопачними» мелодрамами і фальшивою романтикою. Автор лібрето до опери Миколи Лисенка «Енеїда», перекладів творів російської класики, мемуарів. Разом із братами Іваном (сценічне ім’я – Карпенко-Карий), Панасом (Саксаганський) і сестрою Марією (Садовська-Барілотті) належить до фундаторів українського професійного театру. Помер в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

САКСАГАНСЬКИЙ ПАНАС КАРПОВИЧ

(пс. П.К. Тобілевича)

(1859 – 1940)

Славетний український актор, театральний діяч, режисер, брат М. Садовської, М. Садовського, І. Карпенка-Карого.

Народився в с. Кам’яно-Костувате, тепер Миколаївська область. Початкову освіту здобув у Бобринецькій повітовій школі та в Єлисаветградському реальному училищі. Творче життя розпочав 1883 на сцені українського театру під керівництвом М. Старицького і М. Кропивницького. У 1890 – 98 разом з І. Карпенком-Карим очолював власну трупу, різні театральні об’єднання кін. 1890 – поч. 1900-х років. У 1918 заснував Народний театр у Києві (тепер Львівський державний академічний театр ім. М. Заньковецької). Працював у театрах Харкова та ін. Вражав своєю дивовижною наполегливістю у роботі над образом, створив цілу систему попередньої роботи над роллю за столом, наголошуючи на розкритті задуму автора, ідеї твору. Невтомна праця свідчила про його виняткову ерудицію з питань історії та теорії мистецтва. Був надзвичайно вимогливим до себе і до драматургічного матеріалу. Особливо великої слави і досконалої акторської майстерності досягу комедіях І. Карпенка-Карого. Створені ним сценічні образи стали класичними зразками акторської техніки і майстерності перевтілення. За своє творче життя зіграв понад 100 основних ролей як комедійного, так і драматичного репертуару та багато епізодичних ролей. Кращі ролі: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Пеньонжка, Копач, Мартин Боруля, Харко Ледачий, Феноген, Цокуль, Іван Потоцький, Гнат Голий, Тарас, Гнат, Юліан («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Паливода XVIII ст.», «Хазяїн», «Наймичка», «Суєта», «Сава Чалий», «Бондарівна», «Безталанна», «Лиха іскра...» І. Карпенка-Карого), Голохвостий, Кабиця, Богун («За двома зайцями», «Чорноморці», «Богдан Хмельницький» М. Старицького), Іван Непокритий («Дай серцю волю...» Кропивницького), Франц Moop («Розбійники» Ф. Шіллера). Свої думки про створення сценічного образу виклав у статті «Моя робота над роллю». Народний артист СРСР (1936).

СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ САВИЧ

(1722 – 1794)

Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування – подвиг самопізнання.

В 1753 р. працював у Переяславському колегіумі, де написав свій перший твір – «Рассуждение о поэзии й руководство к искусству оной». Потім Сковорода працює домашнім учителем у поміщика Степана Томари, а з 1759 р. викладає у Харківському колегіумі, який кілька разів залишав (1760, 1764, 1766 рр.) через свою оригінальність та нестандартність мислення, тлумачення історії, філософії, богослов’я, що часто суперечило церковним догмам. В ті роки побував у Москві, в пошуках істини обійшов всю Слобожанщину, а в 1764 р. здійснив подорож до Києва.

Останні 25 років свого життя (1769-1794 рр.) Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. У своїх філософських працях він обстоював ідею рівності між людьми, права кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи волю найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства він бачив у вихованні нової людини через самопізнання, доступне їй завдяки розуму і внутрішньому чуттю.

Найвідоміші твори – це збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», «Вступні двері до християнської добронравності», «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе», «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті (товариська розмова про душевний мир)», «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру», «Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова», «Боротьба архістратига Михаїла зі Сатаною про це: легко бути добрим», «Суперечка Біса з Варсавою», «Вдячний Еродій», «Убогий Жайворонок», «Діалог. Назва його – Потоп зміїний» та інші філософські твори.

СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ

(1872-1933)

Державний діяч. З 1917 р. – на державній роботі в Україні. Голова Народного Секретаріату (1918), нарком внутрішніх справ (1921-1922), нарком юстиції (1922-1927), нарком освіти (1927-1933). Сприяв справі українізації. Був звинувачений сталінським керівництвом у націонал-ухильництві. Покінчив життя самогубством.

СТАРИЦЬКИЙ МИХАЙЛО

(1840 – 1904)

Класик української літератури, перекладач, укладач і видавець альманаху «Рада». Один із корифеїв українського театру, організатор, керівник і режисер першої об’єднаної української професійної трупи, який забезпечив її фінансування з власних коштів. Зробив великий внесок у створення репертуару національного театру. Він переробляє та інсценізує п’єси інших письменників, серед яких найпопулярнішими стали комедія «За двома зайцями», драма «Циганка Аза». Деякі переробки виросли до цілком оригінальних творів: драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Юрко Довбиш». Основна тема великої прози письменника – історія України. Він є автором трилогії «Богдан Хмельницький», дилогії «Молодість Мазепи» та «Руїна», романів «Останні орли» і «Розбійник Кармелюк». Основоположник українського історико-пригодницького роману, будівничий літературної мови.

СУМЦОВ МИКОЛА

(1854 – 1922)

Літературознавець, фольклорист, етнограф, культуролог, суспільний діяч. Народився в сім’ї нащадків української старшини. Закінчив Харківську гімназію та історико-філологічний факультет Харківського університету (1875). Написав дисертацію з фольклористики та етнографії «Хліб в обрядах і піснях», 1885. Працював професором російської літератури, був деканом історико-філологічного факультету Харківського університету. Автор більш як 800 друкованих наукових праць із фольклористики, етнографії, мистецтва, філософської думки. Об’єктом наукових інтересів вченого-фольклориста були весільні обряди, колядки й щедрівки, народні пісні й думи. Його перу належать «Нариси народного побуту» (1902), «Сучасна малоруська етнографія» (1892), «З української старовини» (1905), цикл статей «Культурні переживання». Працюючи над створенням систематизованої історії української літератури, підготував монографії про І. Галятовського та І. Гізеля. Співпрацював з журналом «Киевская старина». Особливе місце серед його літературних уподобань належало Т. Шевченку, якому було присвячено більш як 30 статей. Багато зусиль вчений приклав для популяризації творчості українських та російських письменників.

КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ

(1130(?) – 1182)

Зарекомендував себе блискучим проповідником, письменником і церковно-політичним діячем Київської Русі. Народився він у м. Турові (нині смт. Гомельської обл. у Білорусії) в заможній сім’ї. З дитинства захоплювався читанням божественних книг, здобув ґрунтовну на той час освіту. Вів аскетичний образ життя, рано став ченцем, був єпископом однієї з найдавніших на Русі Туровської єпархії. Творчість К. Туровського – одне з найвищих досягнень релігійно – філософської думки ХІІ ст. («Притча про душу та тіло», «Сказання про іночеський чин», «Урочисті 8 слів-проповідей», близько 30 молитов (деякі суворо аскетичні молитви є у вжитку в наші дні), канони та ін.). Існує припущення, що саме К. Туровський автор «Слова о полку Ігоревім».У 1182р. залишив кафедру й останні місяці життя провів самітником.

У другій половині ХІІІ ст. був канонізований як святий.

ТЮТЮННИК ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

(1920 – 1961рр.)

Відомий український письменник. Брат Григора Тютюнника. Народився у с. Шилівці на Полтавщині (тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл.). У 1946 – 1958 роках завідував відділом прози журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Згодом перейшов на творчу роботу. Літературну діяльність почав у студентські роки. Проте перша збірка оповідань «Зорані межі» (1951 р.) була скоріше учнівством. Як зрілий письменник, заявив про себе повістю «Хмарка сонця не заступить» (1956р.). Справжнє визнання приніс роман-хроніка «Вир» (перша частина 1960 р., повністю надрукований у 1962р.) – один із перших правдивих творів про складні соціально-психологічні процеси в українському передвоєнному селі, про долю українського селянства під час Другої світової війни. Після його смерті вийшли друком збірка поезій «Журавлині ключі» (1963р.) і незакінчений роман «Буг шумить» (1965р.). Лауреат Державної премії ім.Т. Шевченка (1963 р., посмертно).

ФЕДОРОВ ІВАН

(бл. 1525 – 1583 рр.)

Зсновник книгодрукування в Україні. Народився близько 1525 року в Москві. До 1553 року був дияконом у московській церкві Миколи Гостунського. Близько 1552 р. в Москві запроваджено друкарський верстат і літери, привезені із західноруських земель, і під керівництвом данського місіонера-протестанта Місінгейма та за допомогою диякона Івана Федорова, його підмайстрів Петра Мстиславця та Маруші Нефедьєва розпочато друкарську справу. 1564 року вийшла перша книга московського друку за участю Івана Федорова та Петра Мстиславця – «Апостол». Іван Федоров і Петро Мстиславець закладають друкарню в Заблудові. 1568 року вийшло «Заблудівське Євангеліє», пізніше «Псалтир» та «Часословець». 1572 року Іван Федоров переїжджає до Львова, де з допомогою духівництва, міщан та ремісників закладає нову друкарню. 25 лютого 1573 року друкар Іван Федоров почав друкувати першу відому нам друковану книгу в Україні – «Апостол». 15 лютого 1574 року «Апостол» побачив світ. Того року вийшов також «Буквар», перший навчальний посібник з граматики старослов’янської мови. 12 липня 1580 року в Острозькій друкарні Іван Федоров надрукував «Острозьку Біблію», наклад якої вийшов 12 серпня 1581 року. Великі борги та судові справи з кредиторами підірвали здоров’я Івана Федорова, і 15 грудня 1583 року він помер. Поховано його на цвинтарі Онуфріївського монастиря у Львові. У наш час у Львові діє Поліграфічна академія імені Івана Федорова, встановлено пам’ятник видатному українському та російському просвітителю.

ХВОЙКА ВІКЕНТІЙ ВЯЧЕСЛАВОВИЧ

(1850-1914)

Український археолог. Чех за походженням. Жив у Києві, працював викладачем. Відкрив і дослідив перші пам’ятки трипільської, зарубинецької, черняхівської культури, пам’ятки палеоліту (Кирилівська стоянка). Вивчав скіфські городища та пам’ятки часів Київської Русі. Дотримувався концепції автохтонності слов’янського населення Середнього Подніпров’я.

ШАЯН ВОЛОДИМИР

(1908 – 1974)

Людина енциклопедичних знань, яка сягнула висот у різноманітних сферах діяльності: санскритолог, філософ, поет, автор багатьох наукових праць із порівняльного релігієзнавства, з питань української праісторії та відродження української духовності, організатор і перший президент Європейської президії Української Вільної Академії наук, голова Орієнталістів і Спілки вільних журналістів, заступник голови Британської ліги свободи і ПЕН. У своїй філософській концепції В. Шаян був послідовником Г. Сковороди і присвятив своєму вчителеві історіософські праці: «Сковорода і духове обличчя України у ХVІІІ сторіччі», «Григорій Сковорода – Лицар Святої Борні». Змістовою проникливістю характерні праці вченого про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку. О. Ольжича. Про давні українські писемні пам’ятки – «Аналіза Влес Книги», «Слово про похід Ігоря» та про усні пам’ятки в їх порівнянні з величними пам’ятками, записаними санскритом.

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

(1814-1861)

Український поет, художник, мислитель. У 1832 р. в Петербурзі, в 1838 р. викуплений з кріпацтва. В 1845 р. здобув звання художника. Повернувся в Україну. Працював у київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. У 1846 р. вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, очолив його ліве крило. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства в 1847 р. було заарештовано і заслано в солдати в Оренбурзький окремий корпус. В 1857 р. звільнено з заслання. Помер у своїй майстерні в Петербурзі. В травні 1861 р. прах його перевезено в Україну, до Канева, поховано на Чернечій (тепер Тарасова) горі. У творах на історичну тему поет показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення. Протестував проти царату, кріпосництва, національної обмеженості, ідеалізації минулого, схиляння перед іноземщиною. Збірка поезій «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841), драма «Назар Стодоля» (1843), рукописна збірка «Три літа» (1843-1845), до якої увійшли поеми «Сон», «Наймичка», «Кавказ», «Єретик», послання «І мертвим, і живим...», вірш «Як умру...» («Заповіт»).

ЯВОРНИЦЬКИЙ МИТРО ІВАНОВИЧ

(1855-1940)

Український історик, археолог, етнограф, фольклорист і письменник. З 1902 р. завідував Музеєм старожитностей Катеринославської губ. (тепер Дніпропетровський історичний музей імені академіка Д.І. Яворницького). У 1920-1933 рр. працював у ін-ті народної освіти – завідував кафедрою українознавства (Катеринослав). З 1927 р. – відповідальний керівних постійного археологічного нагляду і археологічних розкопок на території Дніпрогесу. Більшість його праць присвячено історії Запорозької Січі. Головні з них – «Історія запорозьких козаків», «Дніпрові пороги». На основі зібраного фольклорного, етнографічного і лексикографічного матеріалу видав праці «Запорожжя в залишках старовини та переказах народу», «Словник української мови». Автор археографічного видання «Джерела для історії запорізьких козаків». Зібрав 75 тис. експонатів до колекції матеріальних пам’яток Південної України. Як письменник розвивав традиції української класичної літератури (збірка поезій «Вечірні зорі», 1910; повісті «За чужий гріх», 1907, і «Де люди – там і лихо», 1911).

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

(978-1054)

Великий князь київський з 1019 р. Державний діяч Київської Русі. Після смерті батька Володимира Святославича (1015) боровся за великокнязівську владу проти зведеного брата Святополка Окаянного. Виборовши престол, об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра. За князювання його було складено збірник законів давньоруського права «Руська правда», остаточно утвердилося християнство на Русі, сформувалася руська православна церква, було засновано руську православну митрополію, що підлягала константинопольському патріархові, розвивалася культура (будівництво Софійського собору, Золотих воріт, створення бібліотеки Софійського собору тощо). Боровся з печенігами, зміцнював степові кордони, будуючи «гради» понад Россю. Про міжнародний авторитет Київської Русі свідчать, зокрема, родинні зв’язки з правителями багатьох європейських країн. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Олафа – Інгігердою, його дочка Єлизавета була в шлюбі з королем Норвегії Гаральдом Суворим, друга дочка – Анна – стала дружиною французького короля Генріха І, дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андраша І. Похований у Софіївському соборі в Києві. Після смерті князя землі було поділено між п’ятьма його синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, Вячеславом.

Дата добавления: 2015-05-09