Культурно-історичні пам’ятки України

Трипільська культура – одне з най­яскравіших явищ первісного світу, це перша з відомих культур землеробів та гончарів, з якої почалася історія України.

Відкрита наприкінці XIX століття ви­датним археологом Вікентієм Хвойкою трипільська культура і зараз залишається найбільшою таємницею європейської історії, її блискавичну появу наприкінці VI тисячоліття до н. є. і зникнення через дві тисячі років можна порівняти хіба що з долею міфічної Атлантиди. Такою спадщиною могла б пишатися кожна держава. Однак, якщо про Єгипет та Шумер, створених підневільною працею, відомо всьому світові, то про трипільську культуру вільних хліборобів, яка за давністю не поступається їм, відомо значно менше.

Трипільська культура одержала свою назву через те, що вперше її пам’ятки були виявлені біля села Трипілля, трохи південніше Києва. Згодом пам’ятки трипільської культури були знайдені майже скрізь на просторі від Дніпра до Карпат. Трапляються вони і за межами нашої країни, зокрема в Румунії.

Є підстави думати, що трипільцям були притаманні складні релігійні та магічні уявлення. На цю думку наводить перш за все їхнє образотворче мистецтво. Археологами знайдений посуд, вкритий стилізованими зображеннями тварин і людей, що вражають надзвичайною пластичністю. Крім того надбанням трипільських художників були примхливі орнаменти, до складу яких входили численні символічні зображення, що, безумовно, мали магічне значення. Серед цих зображень є прототипи такого популярного нині символу єдності енергії як інь та янь. У сучасну європейську культуру він прийшов із Далекого Сходу, але такі малюнки, знайдені на українській території, значно давніші від аналогічних китайських. Зустрічається на трипільському посуді і свастика, давній магічний знак, що, нажаль, був скомпрометований у XX столітті, бо став символом фашизму. У давньому світі та в середні віки він мав зовсім іншу символіку. Згодом елементи трипільської культури стали складовою частиною археологічних культур бронзового віку. Серед них так звана середньодніпровська культура, давньоямна та катакомбна культури. Невідомо, чи були трипільці безпосередніми предками слов'ян, і зокрема, українців, але деяка частина їхнього культурного надбання була донесена до нас через віки. Візерунки, що народилися 5 чи 6тисячоліть тому, досі зустрічаються в українських писанках та вишиванках.

Грецькі міста-поліси

Приблизно в V столітті до н. є. почалася колонізація Північного Причорномор’я давніми греками. У цей час на землях, що згодом увійшли до складу України, було засновано чимало грецьких міст. Ці міста стали північними форпостами великої еллінської цивілізації.

Одним із найбагатших торговельних портів північного узбережжя Чорного і моря було місто Ольвія, чиї руїни і нині можна бачити на узбережжі Буго-Дніпровського лиману у Миколаївській області біля села Парутіно. Назва цього міста означає у перекладі з грецької «щаслива». Його процвітання насамперед було викликане вдалим розташуванням. Великі ріки слугували транспортними артеріями, якими до міста підвозили хліб.

Систематичні розкопки ведуться в Ольвії з 1900 року. Виявлено, що це багате портове місто припинило своє існування десь у V столітті нашої ери, у часи загального занепаду античної цивілізації.

Утім, не можна сказати, що воно загинуло не залишивши сліду. Майже за тисячу років свого існування місто створило навколо себе особливе культурне середовище. Населення сусідніх з Ольвією степів знаходилося під постійним впливом розвинутої античної цивілізації. У багатьох історичних документах йдеться про так званих мікселлінів, або елліноскіфів, тобто скіфів за народженням, але греків за вихованням. Серед археологічних пам’яток Ольвії – будинок скіфського царя Скілура, що є неспростовним свідченням взаємного проникнення двох культур – скіфської та грецької.

Безумовно, найвідомішим давньо­грецьким містом у Північному Причорномор’ї є Херсонес, розташований у межах сучасного Севастополя. Він був заснований трохи пізніше, ніж більшість античних колоній у цьому регіоні – приблизно у 422 році до н. є. Херсонес був найближчою колонією до багатих давньогрецьких міст Малої Азії.

Лише у IV столітті вони подолали свій страх перед відкритим морем і стали плавати найкоротшим маршрутом: по лінії Синоп – Херсонес. З цього часу почався розквіт Херсонесу, адже перш, ніж прямувати в Ольвію чи Боспор, усі торговельні кораблі заходили у його порт. У той самий час розташування міста не сприяло розвитку місцевих торговельних зв’язків. Його оточували здебільшого кочові племена з нерозвиненою економікою. Таким чином, Херсонес не став конкурентом Ольвії. Ці два міста доповнювали одне одного. Херсонес – це найбільше місто з усіх грецьких поселень Північного Причорномор’я. Тут майже не відчувалося впливу місцевих культур. Херсонесити жили замкнено, намагаючись відтворити на вулицях і в будинках усе те, що цінувалося на їхній прабатьківщині. Нині значна частина міста розкопана археологами і всі бажаючі можуть побачити його стіни, складені зі щільно підігнаних один до одного кам’яних блоків, білу мармурову колонаду храму, залишки античного театру, в якому нині влаштовуються щорічні театральні фестивалі. Під час розкопок був також виявлений монетний двір, будова, де карбували гроші. Про таке її призначення говорить знахідка кількох десятків монетних бронзових кружечків, на яких ще не встигли викарбувати ніякого зображення, лерсонеські монети карбувалися зі срібла й міді. Найчастіше на них робили зображення богині Діви – покровительки Херсонесу. її зображували з луком або списом. Херсонеська Діва поєднувала в собі риси еллінської Артеміди та місцевої богині, культ якої греки успадкували від кримського племені таврів. У місті також мали обіг гроші, привезені з інших земель.

В історії східних слов’ян місто Корсунь відіграє особливу роль. За легендою, саме тут прийняв хрещення Київський князь Володимир, що незабаром став хрестителем усієї Русі.

Українське місто Керч, що у давнину носило назву Пантикопей, а згодом Корчев, стало місцем фінальної дії однієї дуже визначної історичної драми – боротьби Римської імперії і багатого та могутнього царства Понтійського. Археологи виявивили під шаром ґрунту залишки будинків та храмів, мармурові стели, глиняні фігурки, розкішний скляний посуд, цистерни для засолювання риби та багаті поховання. Саме поховання царів та жерців уважаються найцікавішими пам’ятками Пантикопея. Зазвичай ці поховання мають вигляд земляних курганів, усередині яких складені кам'яні склепіння, що їх іноді називають керченськими підземними пірамідами. Найзнаменитішим серед таких поховань є так званий Царський курган, що, ймовірно, належав одному з Боспорських царів, який правив у IV столітті до н. є. Великої слави зажив також так званий склеп Деметри, де зберігся розпис із зображенням цієї богині.

Скіфська культура

Під спільною назвою скіфів об’єднували племена досить різні за способом життя. Були серед них землероби і скотарі, кочовики та осілі. Спільними в них були деякі культурні засади: мова, звичаї, художні смаки. Усі скіфські племена були степовиками, і більшість археологіч них пам’яток скіфської культури виявлено саме в степах України.

Найтиповішими скіфськими пам’ятками є так звані царські кургани – поховання вождів, над якими насипано великі земляні пагорби. Висота цих споруд буває до 20 м, поховальна камера занурена в ґрунт на глибину 10 – 12 м. Зазвичай від вхідної ями відходять камери-катакомби, іноді з’єднані з ямою досить довгим коридором. У таке поховання, крім тіла небіжчика, клали також його зброю, предмети побуту, золоті та срібні прикраси, а часом і вбитих слуг, що повинні були супроводжувати свого господаря у потойбічний світ і прислуговувати йому там, як прислуговували на землі.

Скіфські кургани зустрічаються у степовій та лісостеповій Україні скрізь, від Криму до Слобожанщини. Та найбільш відомі своїми археологічними знахідками поховання зосереджені у нижній течії Дніпра. Біля міста Орджонікідзе Дніпропетровської області розташована Товста Могила, розкопана у 1971 році відомим українським поетом та археологом Борисом Мозолевським. Під час цих розкопок було знайдено диво давнього ювелірного мистецтва – знамениту золоту пектораль.

Софія Київська

За час князювання Ярослава Мудрого численні церкви стали осередками науки, культури, освіти. Та й самі церкви являють собою чудові витвори давньоруської архітектури, до яких, безумовно, в першу чергу слід віднести храм Святої, Печерську Лавру, Золоті ворота й інші. Князь дбав про лад і спокій у краю, своїми розумними розпорядженнями та законами він зміцнював державу.

Зазвичай першою серед давньоруських пам’яток називають Софію Київську – храм, зведений у 1037 році. Князь Ярослав Мудрий наказав збудувати церкву незабаром після того, як одержав вирішальну перемогу над печенігами, що на той час були найбільш небезпечними ворогами Київської держави. Назва Свята Софія, або, як ще кажуть, церква Премудрості Господньої, була запозичена в головного християнського храму міста Константинополя і всієї Візантійської імперії. Ярослав Мудрий докладав великих зусиль, щоб Софія Київська не поступалася красою Софії Константинопольській. Зі Східно-Римської імперії були запрошені митці, спеціалісти зі створення кольорових мозаїк, якими з давніх часів славилася Візантія. Вони прикрасили інтер’єр храму численними зображеннями святих, створених відповідно до суворих канонів іконописного мистецтва. Якщо згадати, що на той момент більша частина слов’ян була знайома лише з традиціями дерев’яного будівництва, то легко собі уявити, яке надзвичайне враження справляв на них просторий кам’яний храм, стіни якого були оздоблені зсередини барвистими мозаїками.

Софія стала головним храмом Київської Русі, центром руської митрополії. Протягом довгого часу вона слугувала місцем поховання великих князів київських та членів їхніх родин. І нині там можна бачити чудовий мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, що є не лише святинею українського народу, а й неабияким витвором мистецтва. Крім того, при соборі була створена перша на Русі бібліотека і перша літописна майстерня.

Храм зводили під керівництвом візантійського майстра, відповідно до вироблених віками правил візантійського будівельного мистецтва. Нинішня Софія Київська зовні мало нагадує ту сувору, надзвичайно пропорційну споруду, яку звели в XI столітті.

Уже у XII столітті храм розширюється і добудовується. Значна частина споруд, що нині утворюють ансамбль Софії Київської, були зведені у XVIII столітті. Вони є пам’ятками українського бароко. За часів гетьмана Мазепи у цьому ж стилі була перебудована і сама церква. Але основне ядро будови збереглося, і це дозволяє вченим створити реконструкцію її первісного вигляду. До того ж, порівняно невеликих змін зазнав інтер’єр храму. Потрапивши досередини, дійсно можна відчути себе сучасником Ярослава Мудрого.

Остромирове Євангеліє – одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського Переписане 1056-1057 рр. з староболгарського оригіналу, у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, який в написі книги названий «близьким» родичем князя Ізяслава Ярославича.

«Остромирове Євангеліє» – найдавніша точно датована об’ємна рукописна пам’ятка, створена на Русі. В ньому, крім особливостей загальнодавньоруських, відбито й такі мовні особливості, які згодом стали характерними для мови українського народу. «Остромирове Євангеліє» є одним із важливих джерел вивчення старослов’янської і давньоруської мов.

Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді. Вважається, що воно вперше було виявлено в 1701 році (зазначено в описі одного з храмів московського Кремля).

Повість минулих літ – літописне зведення, складене у Києві на початку ХІІ ст., пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них – Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша – складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга – ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава – сина Володимира II Мономаха.

«Повість минулих літ» – перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

Галицько-Волинський літопис – літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201–1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201–1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262–1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити «ярлик» (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати «ярлик» було поклонитися «кущу» (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою – Галицьку.

Пересопницьке євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія.

Появі книги покровительствували волинські князі: Анастасія Юріївна Заславська (Гольшанська-Дубровицька), її зять і дочка – Іван Федорович Чорторийський та Ганна Кузьмівна Чорторийська (Заславська).

Відомо, що над перекладом, переписуванням і оформленням Євангелія працювала одна особа. Це Михайло Василієвич зі Сянока, що на Лемківщині. Крім нього, в записі до книги згадується ще архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Робота була розпочата 15 серпня 1556 р. в заславському Святотроїцькому монастирі на Волині (нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершена – 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.).

Її орнаментація, створена в народному українському стилі, розміщення тексту, виписування кожної літери чітким гарним пізнім уставом (різновидом письма з чітко викінченими і оформленими літерами) на пергаменті чорним чорнилом і циноброю (червоною фарбою), свідчить про високий майстерний рівень національних митців.

Пам’ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови.

Книга свого часу стала дорогоцінним чинником утвердження живої української мови, бо появилася тоді, коли католицизм, що послуговувався латиною, підтримував колонізацію, тобто польське панство і короля, а православ’я з церковнослов’янською мовою, доповненою українськими народними елементами, стало релігією пригноблених верств українського народу.

На графіці рукопису позначився другий південнослов’янський вплив. Рукопис багато орнаментований: різнокольорові з золотом високохудожні мініатюри, заставки, ініціали, кінцівки з українськими мотивами.

З часу свого завершення пам’ятка знаходилася в Пересопницькому монастирі. З 1600 р. до 1701 р. історія її побутування невідома. 17 квітня 1701 р. вона була подарована гетьманом України Іваном Мазепою до Переяславського кафедрального собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом – у Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнавчому музеї, в заповіднику «Києво-Печерська лавра». З 1948 року – у відділі рукописів Бібліотеки АН УРСР (нині Інститут рукопису Національної бібіліотеки України ім. В. Вернадського), де й зберігається.

Замки України – одні з найцікавіших пам’яток історії в Україні. За даними історика Сергія Трубчанінова, в Україні було понад 5000 пам’яток фортифікації, проте від більшості з них сьогодні немає й сліду.

З давніх пір замки мали дві головні функції:

· захисну (оборонну)

· житлову (згодом – представницьку, репрезентативну).

На ранньому етапі замкового будівництва переважала захисна (оборонна) функція. До цього типу в Українських землях належать: Аккерманська (Білгород-Днестровська) фортеця, Кам’янець-Подільська фортеця, Невицький замок, Генуезька фортеця в місті Судак, Олеський замок, Барський замок тощо.

Проміжні позиції займають фортечні споруди, де захисні і житлові (представницькі) функції зрівнялися. Цей процес набув поширення з XVII ст. Тісний зв’язок обох функцій являють фортечні споруди з палацами на подвір’ї, це: Бережанський замок, Бродівський замок, Збаразький замок, Золочівський замок.

Виникають окремі зразки, коли фортечні споруди використовують як підмурки для розкішного палацу з садом бароко (Підгорецький замок – палац, збережений, Вишнівецький замок-палац з садом бароко, де сад і бастіони зникли, а палац значно перебудований).

Вже в XVII ст. виник замок, де житлові і представницькі функції переважали над захисними (Жовківський замок, резиденція короля Яна ІІІ Собеського, палац з садом бароко). В XVIIІ ст. ця функція переважає в зв’язку з суттєвими змінами ведення війни і зменшенням оборонної функції замків. Виникають розкішні палацові споруди, на які лише переноситься назва замок через їх розташування на пагорбі з ровом, використанням башт, під’їздного мосту тощо. Найкращими зразками таких замків XVIIІ ст. в Україні є Корецький замок (Рівненська область, суцільна руїна, потребує збереження і відновлення) і палац Сангушків в м. Ізяслав (Хмельницька область; руїни). Аналоги цього типу замків-палаців збережені у Польші, Франції, Англії, Голландії, Чехії.

В ХІХ ст. починають будувати замки в історичних стилях, часто великі за розмірами, з розкішними інтер’єрами і використанням зовнішніх форм історичних замків. Це загальноєвропейський процес, свідоцтвом якого є побудова замків, наприклад, у Чехії, Словаччині, Баварії.

До цього типу в Україні належать: замок в місті Василівка (Садиба Попова), Запорізька область; замок Даховських, село Леськове; палац Шувалова, Палац Мсциховського, Луганська область; садиба Сергія Кеніга, Шарівка, Харківська область.

116 твердинь – або лише їх руїн – збереглося до нашого часу. Найвідомішими є замки Львова, Кам’янця-Подільського, Хотина, Мукачевого та інших міст на заході України.

Літопис Григорія Грабянки – козацький літопис 2-ї половини XVII – початку XVIII століття, складений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.

Користувався популярністю серед старшини Війська Запорозького, поширювався у багатьох списках. В центрі уваги Літопису події Хмельниччини 1648–1654 рр. та Руїни.

Літопис Грабянки – одна з найвидатніших пам’яток української історіографічної прози кінця XVII – початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій – битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми. Твір Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею «Польські аннали» офіційного історіографа польских королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського «Громадянська війна», виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. «Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року.У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.

Літопис Самійла Величка (роки народження і смерті невідомі) – наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII–XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця, Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії. Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді – дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Самійло Величко для створення свого Літопису не обмежився вузькими локальними матеріалами та власними спогадами. Навпаки, він використав різноманітні іноземні джерела. Але за найправдивіше джерело для Величка правили діаріуш (Щоденник) козацького літописця Самійла Зорки, особистого писаря гетьмана Богдана Хмельницького та дрібні козацькі «кронички». Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії 2-ї половини 17 – початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин: перша – «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» – змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, – щоденника польського хроніста Шимона Окольського – власний коментар; друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.

Літопис Самовидця – козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга – доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім’я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя – священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII ст. або й пізніше. Найдавніші й найповніші – це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам’ятки.

Дата добавления: 2015-05-09