Праслов'янська доба в культурі України

Культура сарматів

Нова хвиля кочової іраномовної експансії на територію Північ­ного Причорномор'я пов'язана з групою племен під загальною на­звою сармати. Скориставшись кризою скіфської держави, вони поступово зайняли їх місце у цьому реґіоні. Сарматські племена (за свідченнями античних авторів відомі такі племінні угруповання: сіраки, аорси, язики, роксолани, алани) панували у степах між Волгою та Тисою з II ст. дон. є. поІVст. н. е., коли їх культура була знищена навалою гунів. Це були типові кочовики, матеріальна культура, побут, релігійні вірування, космологія, міфологія яких подібна до відповідних культурних ознак скіфів-кочовиків та інших кочових культур Євразії. Але на відміну від скіфської культури

раннього заліза, сармати вже мали більш досконале клинкове озбро­єння — мечі (від 50 см до 1 м) та кинджали, луки, списи і стріли із залізними наконечниками більш досконалої форми — трьохгранні, трьохлопасні, гунського типу та ін. Сармати були вже народом-вій-ськом, де все чоловіче населення, а не лише окремі верстви, були воїнами. Цей народ спричинив нову хвилю культурного впливу з Далекого Сходу та Середньої Азії у Європі: поява бірюзово-золотого звіриного стилю, на якому позначився вплив китайської цивілізації, а разом з ним — поліхромії; нові способи ведення бойових дій: вдо­сконалена тактика набігів, переслідування, втечі тощо. Ймовірно від сарматів вперше був запозичений носіями автохтонних для України культур (зарубинецької, черняхівської та інших), у тому числі праслов'янами, каптан з вузькими рукавами.

Скіфо-сарматський період — це невід'ємна сторінка історії на­шого краю, зокрема історії культури України. Безумовно, ці кочо­ві народи прискорили культурний обмін між народами та певною мірою оформили подальший культурний розвиток праслов'ян. Зокрема, тривалі контакти праслов'ян та носіїв інших культур Східної Європи з кочовиками підготували їх до зустрічі з тюркомов­ними кочовиками — гунами, обрами й ін., дозволили набути до­свіду опору їх експансії.

Слов'яни, безумовно, контактували з прадавніми культурами кіммерійців, скіфів, сарматів, гунів, готів. Слов'яни вийшли на іс­торичну арену досить пізно, але чисельність слов'янських племен та їх населення, поширений ареал розселення на момент перших пи­семних згадок про них (перші століття н. є.) вказує на їх давність.

На рубежі III -II тис. до н. є. з індоєвропейської спільноти виді­лилася германо-балто-слов'янська етнокультурна та мовна група, а у II тис. до н. є. з неї виокремилися праслов'яни. Напевне, ця по­дія відбулася в районі Західного Бугу і сучасної Польщі. Принаймні частина скіфських хліборобських культур Подніпров'я у І тис. до н. є. належали праслов'янам. Не викликає сумнівів, що праслов'я­ни мешкали у лісовій та лісостеповій зоні Східної та Центральної Європи. Перші античні автори, які згадують слов'ян, Пліній Старший, Таціт (І ст. н. є.) називають їх венедами. Птоломей згадує плем'я (очевидно племінний союз) ставанів. У VI ст., коли греко-римська культура мала більше контактів зі слов'янами, готський історик Йордан (готи тоді вже прийняли християнство і перебували у культурному полі Візантії) свідчить про три слов'янських племе­ні: венедів, антів, склавінів. В усякому разі, вжеу V ст. слов'янський етнічнокультурний елемент вже широко представлений племенами склавінів та антів на середньому Подніпров'ї, Волині, між Дністром і Дніпром, майбутній Сіверській землі, а також на території сучас­ної Молдови та Одеської області.

З Наддніпрянщини у V-VI ст. слов'яни почали розселятися на північ (хоча частково північні ліси Східної Європи вже були заселені слов'янами ще раніше), схід, північний схід, а також і на захід. Таке переселення захопило й інші слов'янські племена і продовжилося на Балкани, на захід до Ельби, Одеру, у Подунав'я, на північ — до Волги та Двіни. Це велике переселення обумовило поділ слов'ян на групи, що стали основою формування сучасних слов'янських народів. Племена, які залишилися на території України, утворили великі племінні союзи, заклавши підвалини української нації.

Склавіни, представлені празько-корчакською археологічною культурою, стали предками українців, словаків, моравів, чехів, україно-польського населення у верхній течії Вісли. Слов'янське населення середньої й північної Польщі — нащадки племен дзедзін-ської культури, представники якої також дісталися Одеру й Ельби. Антські племена утворили племінні союзи балканських слов'ян, антські племена лівобережної України пеньківської культури змі­шалися з прийшлими склавінами та утворили сіверське племінне угруповання. Слов'яни, представлені колочинською культурою, які вже мешкали на той час у верхній частині Дніпровського басей­ну серед угро-фінських та балтських племен, стали предками біло­русів та росіян (звичайно, цей етнонім з'явився значно пізніше). Взагалі, слов'янські етноси не розвивалися відособлено. Предки українців теж широко контактували з германськими, іранськими, фінськими, балтськими племенами. Інтеграція слов'ян з іншими етнічними угрупованнями (автохтонів у тих реґіонах, куди пересе­лялися слов'яни), поступове поглинання ними чужих культур — це загальна історична тенденція часів великого переселення слов'ян, яка й призвела до зародження нових слов'янських етносів.

Духовна культура давніх слов'ян. Культура слов'ян мала пра­давні витоки. Це, зокрема, проявилося у розвиненій міфології та віруваннях. В основі релігії слов'ян — обожнення природних стихій, а пізніше — й соціальних інститутів. Отже, слов'яни були типови­ми язичниками. Людина уявлялася частиною природи, залежною від стихій. Тож і соціум підпорядковувався природним законам, діям природних сил. За свідченням римських авторів, зокрема, Прокопія Кесарійського, слов'яни поклоняються одному богові, а також вірують у безліч духів. Гельмонд (німецький місіонер XII ст., який залишив цінні свідчення про культуру полабських слов'ян) стверджує, що свідомість західних слов'ян базується на вірі у верхов­не божество, а інші боги — це його еманації. Літопис Руський також свідчить, що русичі мали поняття про верховну істоту, яку звали просто бог. Інші божества походили або витікали від нього. Пізніші дослідники також зазначали, що політеїзм слов'ян лише видимий (хоча вони й вклонялися річкам, болотам, джерелам, горам, лісам і деревам тощо). Очевидно, що верховне божество уособлювало фі­зичну і духовну природу.

Але ця релігія не була пантеїстичною. Верховний бог-творець не злився зі своїм творінням, а породив із себе божества, які опікують­ся ним, причому вони часто втілюють одні й ті ж сили в різних іпос­тасях, є послідовною еманацією світлих (творчих) або темних (руй­нівних — Чорнобог) сил. Головна еманація бога, творча енергія — це світло. Тому давніх слов'ян можна охарактеризувати як світлопо-клонників або сонцепоклонників. Сварог, Дажбог, Редегаст (у за­хідних слов'ян), Ярило, Ладо, Перун, Свентовіт — це прояви одно­го божественного начала, які характеризують різні його функції. Пізніше цим божествам були приписані й соціальні функції. Так, Редегаст — сонце постійно подорожує небом, а тому є богом подоро­жуючих, богом гостинності, а значить, і богом торгівлі, пізніше — ре­месла, тобто культурним героєм. Перун — теж одна з іпостасей сонячного бога, він володар блискавки-вогню, а тому очиститель (прати — очищати), адже вогонь ще й очищає. Протягом І тис. н. є. серед слов'ян панував поховальний обряд спалювання. Вогню по­клонялися як божественній силі, що приносить очищення. Важко сказати, чи ці уявлення слов'яни зберегли з вірувань індоєвропей­ців, чи є наслідком культурних впливів іранських народностей. Але віра в бога-громовержця, володаря блискавки, а отже, й бога війни, існувала в українських землях ще у І тис. до н. є. (античні автори свідчили, що населення лісової частини Скіфії передавало через гіпербореїв, тобто жителів північних країв, подарунки до святили­ща Артеміди, Лато (порівняйте з Ладо), Аполлона (теж богу-громо­вержцю) на острові Делос. Усі божества не грецького походження, а гіперборейського, північного, ймовірно слов'янського або балто-слов'янського). Скіфи могли співвідносити з Аполлоном та відпо­відним слов'янським божеством свого Гойторіра, на що вказував Геродот. Культ світлого божества був нерозривним з хтонічними культами рожениць, води тощо, тобто жіночих начал.

Але попри розвинену систему вірувань, майже немає свідчень про наявність храмів та жерців у слов'ян, а також про зовнішній вигляд слов'янських ідолів. Є відомості про дерев'яний храм Сварожича у полабських слов'ян у м. Радгості (м. Редегаста, на­певне, Сварожич — син Сварога і є Редегаст, те саме, що Дажбог теж син Сварога). На острові Рюгене, за свідченням Саксона Граматика, був храм Свентовіта, якого слід ототожнювати зі Сварожичем та Перуном і якому поклонялися прибалтійські слов'яни. У цих храмах існували майстерно вироблені антропоморф­ні статуї. Саксонська хроніка згадує про ідола Свентовіта у головно­му уборі. Відомості ж про зовнішній вигляд слов'янських ідолів у більшості випадків відсутні. Часто вони вклонялися предметам, присвяченим божеству. Так, Нестор Літописець, називаючи богів Володимирового пантеону (Перун, Вел ее — покровитель скотарства, Дажбог, Хоре — ймовірно іранське божество, Стрибог та ін), не описує їх зовнішнього вигляду. І не тому, що не має бажання: про Перуна він додає, що «ус злат...». Інші, мабуть, не мали виразних

антропоморфних рис. Будь-яка поганська релігія, адавньослов ян-ська особливо, базується на усвідомленні неподільності особистіс-ного, духовного начала і природного. Навіть греки душу уявляють як матеріальний об'єкт, тому, незважаючи на антропоморфність, їх божества — це не особистості, а стихії. А у слов'ян обожнені сти­хії та природні сили навіть не уявлялися антропоморфними. Крім того, оскільки людина — частина природи, яка підкоряється єди­ному богу, законам, що ним встановлені, то від волі людини нічого не залежить. Тому фаталізм був однією з визначальних рис слов'ян­ської духовної культури.

Для язичницької культури не існує ані драматизму смерті, ані цінності людського життя. Така свідомість позбавляє людину по­чуття вини, справедливості. Метою життя стає забезпечення свого права, досягнення свавільного бажання, а моральною чеснотою — удачливість, вміння перемагати. Давні слов'яни молилися майже тільки перед вівтарями, спорудженими на відкритих святилищах, обнесених земляним рівчаком або дерев'яним частоколом. Свя­тилища споруджувалися на березі річок, у гаях, на пагорбах. Це свідчить про прагнення слов'ян не відокремлювати божество від природи.

Відсутність жрецької касти — це ще одна особливість слов'янської релігії (за винятком полабських та поморських слов'ян). Вона свід­чить про те, що головною вважалася хліборобська, тобто господар­сько-природна функція божества. Тому прохання йому висловлював і відправляв культ голова хліборобського колективу (сім'ї, роду). Там, де головною була воєнна функція божества, з'явилися храми й жерці. Натомість у слов'ян була розвинута демонологія — віру­вання в духів (невидимих істот) — злиднів, мороків, примх, лихо, мару, журу, лісовиків, мавок, болотяників та ін. Усі ці істоти могли зашкодити людині. Тому дуже важливо вміти від них захищатися. А якщо духів було дуже багато, то й прийомів захисту (відлякувань, умилостивления, приношень, заклинань) було не менше. Зняти їх досконало могли лише професійні відуни. Тому у слов'ян була дуже розвинута магія. Віщуни й відьми жили завжди окремо, часто в лісі, володіли рідкісними знаннями і навичками (є свідчення про рідкіс­не мистецтво рукопашного бою), їх боялися, але й часто користува­лися послугами з метою зцілення.

Ще у глибоку давнину слов'яни мали календар. Він був тісно пов'язаний з природними явищами та хліборобським циклом свят, які вшановували найбільш важливі для орачів природні події: від­родження сонця після зимового сонцестояння (Коляда), боротьба літа із зимою, тепла з холодом (закликання Весни), а поряд з цим справ­ляли тризни (могилки) на знак перемоги над темрявою і смертю. Свято Семик (русалії, ярило, туриця тощо) відзначалося передусім на честь Ярила — сонця у повній силі, «яросного борця», Купайла (зводить до купи, парує), коли справляли весілля. Усі ці свята мали й паралельний семантичний зміст — сімейний: шукання нареченої,

загравання (хороводи) тощо. Ці свята, їх зміст відобразилися у ка­лендарно-обрядових піснях, які дійшли до нашого часу: веснянки, гаїлки, колядки, щедрівки, купальські, обжинкові тощо.

Матеріальна культура. Слов'яни були хліборобами, хоча й скотарство було важливою галуззю господарства. Рало, яким ко­ристувалися слов'яни, було ще недосконалим знаряддям для того, щоб розорати важкі чорноземи. Тому обробляли переважно більш податливі прибережні плеса, на яких вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито, горох, ріпу, боби. Але досягненням слов'ян було ви­користання залізних накладок на рало, що збільшувало продуктив­ність праці. Господарство на той час ще було екстенсивним, і поле оброблялося доти, доки не виснажувався гумус. Тоді сім'я перехо­дила на нове місце, при виборі якого звертала увагу на наявність заливних луків. Слов'яни дуже цінували худобу (переважала вели­ка рогата худоба й свині, у меншій кількості розводили коней та дрібну рогату худобу). Взимку її утримували у хлівах, годували сіном (слов'яни користувалися косою, серпом).

У праслов'ян переважали житла — напівземлянки. Вони не були великими — до 15 м². Стіни зводили з дерева й обмазували глиною або переплітали хмизом вертикальні стовпи чи робили зруби. Стеля була двоскатною. Хати опалювалися відкритим вогнищем. Лише у першій половині І тис. н. є. виникають глинобитні печі, які ще топили по-чорному. Натомість хліви, інші господарські будівлі рідко заглиблені більш як на 10 см. Продукти харчування зберіга­ли у господарських ямах — погребах, які закривалися плетеними кришками, обмазаними глиною, землею, гноєм, що не лише по­ліпшувало умови зберігання, а й дозволяло зберегти харчі при на­паді ворогів. Слов'яни вживали каші, юшку з борошна, хліб, пріс­ні коржі, а також м'ясо (у тому числі й дичину) та молоко.

Металообробка та залізоробне ремесло були найрозвинутішими галузями виробництва, від яких залежали розвиток хліборобства та військова могутність. Серед ремесел значне місце займала ко­вальська справа: у кожному поселенні були залишки кузні, а також горна з видобутку криці (із болотних руд, які збагачували проми­ванням та обпалюванням). Важливою частиною асортименту ко­вальського виробництва була зброя — мечі, кинджали, сокири, щити, наконечники стріл та списів (анти і склавши переважно ви­користовували луки і списи). Слов'яни вміли виробляти й вугле­цеві сталі, а також прикраси та деталі одягу з бронзи, свинцю, ла­туні й іноді зі срібла. Отже, є всі підстави говорити про розвиток ювелірної справи.

Археологічні пам'ятки підтверджують, що слов'яни широко використовували глиняний посуд. Його форма і технологія виго­товлення різнилися у різних племен. Посуд, у якому готувалася їжа, ставився безпосередньо у вогнище для нагріву з усіх боків. Крім того, посуд випалювали у двокамерних печах без доступу кисню для надання блиску. У другій половині І тис. н. є. спостерігається змен-

щення у слов' янських культурах посуду, що свідчить про викорис­тання дерев'яного посуду (миски й кухлі). Знайдені різці свідчать, що слов'яни почали використовувати токарний верстат.

Звичай спалювати померлих ускладнює дослідження давньо-слов'янського одягу. Але розкопки дають багато знахідок фібул — за­стібок для плащів чи накидок на плечі або грудях та пряжок шкі­ряних пасків. За свідченням Прокопія Кесарійського, слов'янські воїни носили штани (підтягнуті широким шкіряним паском), со­рочки, плащі. Жінки носили сорочку з довгими рукавами, одяг подібно плахти, постоли. Костюм доповнювався сережками, підвіс­ками, намистом, іншими прикрасами.

Хоча давні слов'яни й пізно вийшли на історичну арену, вони змогли акумулювати основні культурні надбання попередніх куль­тур та своїх сусідів, асимілювати слабші культури, зберегти у бо­ротьбі з чисельними ворогами власну неповторність, усвідомити свою значущість і єдність та гідно увійти у сім'ю культурних націй, що сталося завдяки християнізації слов'янських народів. Але зер­на християнства впали на благодатний ґрунт, а не на кам'янисту землю, свідченням чого був розквіт культури Київської Русі.

Глава 14 КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Дата добавления: 2015-05-09