Шкільництво і освіта в другій половині XIX ст. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його видавнича діяльність

Г. Нарбут і його мистецька школа

Гео́ргій (Ю́рій) Іва́нович На́рбут) — український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один з засновників і ректор Української Академії Мистецтв. Творчість Георгія Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об'єднання художників «Світ мистецтва». Крім творчості художників «Світ мистецтва» у галузітеатрально-декораційного мистецтва та книжкової графіки, визначальний вплив на Нарбута справило давнє українське малярство і графіка XVII—XVIII століть,геральдика українських родів, графіка українських рукописів і стародруків. З часом Нарбут виріс у глибоко оригінального митця, довкола якого утворилась ціла школа з його послідовників у галузі графіки й ілюстрування книжок. Ним, разом з його сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками,Іваном Падалкою, Василем Седлярем, Оленою Кульчицькою, Антоном Середою, Олексою Новаківським, Петром Холодним та іншими майстрами започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці. Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка», в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. У вирішенні літер абетки Нарбут об'єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва. Останнім великим мистецьким задумом нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

Падіння кріпосного права і ліберальні реформи освіти викликалисерйозні зрушення в народну освіту. У 1860-90-ті роки помітно зрісрівень грамотності населення (у середньому в 3 рази), в місті більше, ніжв селі (2,5 рази). Згідно з даними Всеросійського перепису населення
1897 р., середній рівень грамотності в Російській імперії становив 21,1%,серед чоловіків - 29,3%, серед жінок - 13,1%. При цьому вища і середняосвіту мали трохи більше 1% населення. Таким чином, загальний рівеньосвіченості у Росії до другої половини XIX ст. визначала початкова школа. У 60-і роки уряд провів реформи у сфері освіти.
«Положення про початкові народні училища» 1864г. допускало, зокрема,відкриття початкових шкіл громадськими організаціями (органами міськогосамоврядування та земствами на селі). Це дозволило широкому громадськомуруху за створення народних шкіл (Московський і Петербурзький комітетиграмотності та інші громадські просвітницькі організації) втілюватив життя передові педагогічні ідеї К. Д. Ушинського (1824 - 1870/71)та його учнів. Під впливом громадськості початкову освіту отрималозначний імпульс до подальшого розвитку. Поряд з церковно-парафіяльнимишколами (вчителів для яких готували церковно-учительські школи,що знаходилися у веденні Синоду), почали діяти земські трирічнішколи (у цей час найбільш поширений тип початкової школи),викладали в яких представники земської інтелігенції, як правило,справжні подвижники, носії демократичної культури. Навчання в них булопоставлено краще: окрім звичайних для церковно-парафіяльної школи предметів --письма, читання, чотирьох правил арифметики і закону божого, тут вивчалисягеографія, природознавство, історія. У передреформний епоху якісні зміни намітилися у вищомуосвіті. В Одесі та Томську були відкриті нові університети. Ліберальний університетський статут 1863 року, який надав цим навчальним закладамавтономію, призвів не тільки до зростанняу числа студентів (в 60-90-і роки майже в 3 рази), а й до демократизації їх складу, правда, нерівномірно (у 1897році в Петербурзькому унівессітете частка дітей дворян і чиновників склалаблизько 2/3, а в Харківському - менше 40%). Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — академічна організація, утворена в 1873 році у Львові. У 1920-30х роках переслідувана польською владою, у 1939 зліквідована радянською владою; відновлена у 1947 в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де вже відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України. Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — перша українська національна академія наук, яку створено в 1873 у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, на той час розшматованої двома чужинецькими імперіями: Росією та Австро-Угорщиною. Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та більш ліберального ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: історично-філософська, Філологічна, Математично-природописно-лікарська. Від 1892 р. з появою першого тому «Записок НТШ» а далі й інших серійних наукових збірок, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897—1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів. Академічний статус Товариства закріплено запровадженням елітарного корпусу провідних вчених — дійсних членів НТШ, до якого крім видатних подвижників української науки приєднано велику когорту славетних вчених Європи. У цей період з'явилось ряд фундаментальних збірок та монографій, пов'язаних зі студіями української історії, словесності та етнографії (зокрема багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського). Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства,історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія). Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Слід вважати особливою роль Товариства у становленні чільних загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло» (з 1880 р.), двотижневика «Зоря» (1885—1897) та «Літературно-науково вістника» (1898—1913). Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський (під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ). Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань. У 1895 році започатковано серійну збірку «Жерела до історії України-Руси» (усього 22 томи), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько-руської етнології» (22 томи), «Студії з поля суспільних наук та статистики», «Часопись правнича і економічна». Крім того виходили «Збірник Історично-філософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. В 1897 р. вперше в історії українського народу з'явилося україномовне серійне видання в галузі природничих та технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також далі окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної і технічної термінології.

Дата добавления: 2015-05-09