Досягнення в театральному мистецтві та кіно (Лесь Курбас, О. Довженко), театр “Березіль”. 2 страница

81. Шістидесятники Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

82.Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років ХХ ст. 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення маєукраїнська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуся, Г.Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А.Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скорульський, В. Нахабін, А.Свеш-ніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятошинський, В.Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. Домінчен, М. Колесса). Увокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себеЛ. Ревуцький, М.Веріковсь* кий, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький,К. Данькевич, Б. Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко,А. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світовевизнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б.Руденко, Т. По-номаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчноїборотьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образисучасника та образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т.Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного минулого у творах М.Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. І Наталі на.Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культуризазначеного періоду, що відбивало у свідомості українця ознаки етпобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культураі безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність,стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність,внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50—80-х роках триває у двох основних напрямках:художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей періодвід оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є.Миронова. М. Буряк та ін.. Саме в цей час буловинайдено нові ((юрми застосування народного живопису. Крім малюваннястанкових композицій на папері, майстри оформляють дитячі книжки(широковідомі ілюстрації Марії Примаченкодо віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ"), створюють,розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-хроках продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умовипробудження української свідомості, накопичення національно-культурногопотенціалу, відновлення історичного методу при аналізі питань походженняукраїнського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваютьсязміни в образотворчому мистецтві (авангардистські течії і національнатематика), музиці (український рок, фестиваль "Червона рута"), кіно(звернення до історичної тематики).У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українськіписьменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутихмитців, які своєю діяльністю торували шлях розвитку самобутньоїукраїнської культури (В. Винниченко, О. Ольжич і багато інших).У процесі відродження української культури гідну роль відіграють"шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д.Пав-личко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу,України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним,заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман у віршах"Маруся Чурай"), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічногопрогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"),В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Івани-чук,використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минулеукраїнського народу ("Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю").Належне місце в скарбниці української культури займають твори галицькихмайстрів, що характеризуються безпосереднім і щирим баченням світу,емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В.Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського тощо.

83. Поетичне кіно Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

84. розквіт музично-естрадного мистецтва 1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли композитори, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Ґодзяцький, Володимир Губа. Центральною фігурою в цій групі був дириґент Ігор Блажков. Внаслідок розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР Члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків. В подальшому кожен з композиторів пішов своїм шляхом в мистецтві, а неформальна група розпалася.В ці ж роки продовжують працювати композитори Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського. У 1970-ті — 1980-ті роки стають відомими композитори, що розширили традиційну для української музики пізньоромантичну стилістику за рахунок новітніх прийомів європейського модернізму - М.Скорик, Є.Станкович, І.Карабиць, В.Бібік та інші.Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.Паралельно із формуванням поп-музики в Західних країнах, в Україні, як і інших радянських республіках досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.Серед композиторів-піснярів цих років також О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші. Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В.Морозова (1970-і рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.).

85. Культурне життя української діаспори Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Потреба згуртування серед заокеанської еміграції, як і приклади організованості чужомовного оточення, стимулювали українців до створення цілої мережі власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення.Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які підтримували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців, — і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали в Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили людей того ж самого становища, які залишилися вдома..Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, "Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.
Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-культурний осередок "Галичина" створено в Манітобі (1899). У 1905 р. у Вінніпегу відкрито спеціальну школу (її українці називали учительським семінаром) для підготовки вчителів з україномовного середовища.
Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася світоглядово. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.
Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім´я та прізвище - Андрій Баб´юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі "За океаном". Драматичними творами, написаними в Канаді - "Родина щіткарів" та "Підземна Галичина" - він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Наприклад, "батьком" українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.
У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.
З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

86. Українська державна символіка, її джерела Українська державна символіка,-як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР,-відображує традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Під державними сим­волами України слід розуміти закріплені в законодавстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюються національні ідеї, що символізують державність України. Перша літописна згадка про тризуб як про вели-кокнязівський знак стосується ХХст.Його зображен-ня відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря,а з іншого -тризуб.Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Жит- тя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви,на плитах Успенської церкви у Володимирі- Волинському, його зображення знайдено на варязь-кому мечі,в гербі французької королеви Анни, нанадробку св.Еріка у Швеції та ін.Тризуб на час прийняття Руссю-Україною христи-янства був настільки популярним, що хрест дове-лось об`єднати з ним в один знак,- для сприймання широкими верствами народу. Жовто-сині барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі ^{[ Джерело? ]}. Після прийняття християнства ці кольори освячувалися образом животворного Хреста ^{[ Джерело? ]}. Після нашестя татарських орд Батия ця символізація зникла, але згодом відродилася в церковних оздобах, на гербах українських міст. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-синіми кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького все частіше виробляються з синього полотнища, на якому жовтою фарбою наносять хрест, зорі, зброю, постаті святих. 28 квітня 1990 року аналогічні рішення були прийняті Львівською обласною Радою народних депутатів, 24 липня 1990 року на Хрещатику біля будинку Київради було піднято синьо-жовтий прапор. Після проголошення незалежності України Верховна Рада України 28 січня 1992 року прийняла постанову Про затвердження державним прапором України Національного прапора. Освячення Національного прапора було проведено священиком УАПЦ Петром Бойком (Петро Тодосьович Бойко), після чого здійснено урочисту ходу і внесення прапора до Верховної Ради. 23 серпня 2004 року Президент України Леонід Кучма підписав Указ № 987/2004 «Про День Державного Прапора України». Державним гімном України є пісня «Ще не вмерла України ні Слава, ні Воля», слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно «Музична редакція» державного гімну була прийнята Верховною радою України 15 січня 1992 року; слова гімну були затверджені «законом про Гімн України» 6 березня 2003 року. Створення українського гімну бере початок з осені 1862 року: український етнограф, фольклорист, поет Павло Платонович Чубинський пише вірш«Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. на музику Михайла Вербицького

87. релігійна ситуація в незалежній україні Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства. Навесні 1991 р. Верховною Радою України був ухвалений закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи.
Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домогтися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в Україні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до суперечок їх прибічників.
1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у Західній Україні. Її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у суперечки із православними конфесіями з приводу володіння храмами.
Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні общини, буддисти та багато інших сект.

88.Основні етапи розвитку освіти та науки в Україні Бра́тські шко́ли – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало Б.Ш. у різних містах України: в Перемишлі (1592 р.), Галичі, Городку, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Ярославі, Холмі, Красноставі, Замості (1606 р.), Любліні, Більському, Бересті, Володаві, Пінську, Києві (1615 р.), Стрятині, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському, Меджибожі, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, Дубно, Крем’янці, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були Б.Ш. й у деяких селах. Найважливішими серед Б.Ш. були Львівська і Київська. Учнів вирізняли (передні місця в класах) не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. Б.Ш. багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов.Навчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом і псалтирем Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. Тут на вищому рівні вивчали граматику, риторику, діалектику, геометрію, музику, астрономію, історію. У 1632 р. внаслідок об’єднання з Лаврською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія).Під впливом братств виникають також парафіяльні школи при церквах і монастирях. Все це сприяло поширенню освіти серед широких верств населення В несприятливих політичних умовах Б.Ш. в кінці 17 та у 18 ст. занепали. Острозька школа (академія) – перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі О.Ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі О.Ш. занепала і 1636 р. перестала існувати Ки́єво-Могиля́нська акаде́мія - стародавній навчальний заклад в Києві, який під такою назвою існував від 1659 до 1817 р. Спадкоємець стародавньої Київської Академії заснованої князем Ярославом Мудрим Станових обмежень для отримання освіти не було..Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року^[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною^[6].Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито^[7]. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

89.Сучасна академічна музика в Україні Значна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом Княгині Ольги.Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «КиївМузикФест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Володимира Рунчака Нова музика в Україні. В 2009 дириґент Роман Кофман започаткував концертну серію "Український аванґард" (щорічні концерти Київського камерного оркестру із творами молодих і середнього віку композиторів). У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича, ряд балетів О.Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — творами Ж.та Л. Колобудів, В.Рунчака тощо. Класична електронна музика представлена композиціями Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда, Михайло Дідик, Марія Стефюк.Стефан П'ятничкоВ Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В.Горовиця та на Батьківщині Прокоф'єва), дириґентів — ім. С.Турчака, хорових колективів — ім. М.Леонтовича, співаків — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М.Лисенка та інші Валенти́н Васи́льович Сильве́стров) — український композитор. Закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція в 1963 р. по класу Б.Лятошинського.З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях, його твори виконують Г.Кремер, А.Любімов, І.Монігетті, А.Рудін, Г.Рождєствєнський та інші. Твори Сильвестрова виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу, в тому числі «Бєляєв-Петерс».. Леонід Олександрович Грабо́вський — український композитор. 1981 року поїхав з України до Москви, де працював вільним композитором та перекладачем і редактором часопису «Советская музыка» (нині «Музыкальная академия»), а 1989 року — до США (на запрошення Українського Музичного Товариства), де був композитором-резидентом при Українському Інституті Америки в Нью-Йорку (1990—1994).Отримував замовлення від ансамблю Континуум, який дав концерт-ретроспективу його творів (Нью-Йорк, 1992), вивчав комп'ютерні музичні технології, виступав з гостьовими лекціями про сучасну українську музику в університетах Америки та інших країн. Зараз мешкає в Джерзі-Сіті, працюючи як композитор та церковний органіст.Оприлюднив декілька статей («Советская музыка», 1969, № 2, та 1988, № 10; «Die Musik», 1989, Nо.1), зробив низку важливих перекладів на російську та українську мови (Е.Кренек «12-тоновий контрапункт»; Г.Єлінек «Введення до 12-тонової композиції»; тощо). Видав українсько-англійський та англо-український словник. Зараз його твори посідають важливе місце у програмах молодих українських та закордонних музикантів-виконавців.Член Національної Спілки композиторів України, мешкає у США.. Іва́н Фе́дорович Кара́биць — український композитор, диригент, музично-громадський діяч. Народний артист України. Почесний громадянин Дзержинська^[1].. Професор Національної музичної академії України, член Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО.Лауреат республіканської комсомольскої премії імені Островського (1978), Лауреат всесоюзного композиторського конкурсу, Заслужений діяч мистецтв України (1974), Народний артист України (1991). обов'язку).. Миросла́в Миха́йлович Ско́рик — композитор і музикознавець родом зі Львова, герой України, народний артист України, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка, кандидат мистецтвознавства, співголова Спілки композиторів України в 2006—2010 роках, художнім керівником Київської опери (3 2011). ^[1]Його твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також у Німеччині, Франції, Австрії, Голландії, Болгарії, Чехії, Словаччині, Польщі, Великій Британії, а також у США, Канаді та Австралії. Часто виступає як диригент і піаніст з виконанням власних творів. У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов'язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу.

90.Театральне мистецтво в сучасній Україні. За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев» та «Драбина» у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.

Дата добавления: 2015-05-09