Історичні пісні

«Українська пісня це бездонна душа українського народу, це його слава» (О. Довженко).

Історичні пісні можуть бути визначені як жанр малої епіки. Формуючись спочатку спонтанно в лоні інших жанрів пісенної творчості, історична пісня (як і дума) досягає кульмінації у XVII XVIII ст. в епоху козаччини в Україні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за історичними подіями, за долями конкретних героїв. Історичні пісні – це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних історичних осіб.

Уперше термін «історична пісня» увів в українську фольклористику Микола Гоголь. Як і думи, історичні пісні відображають історичне минуле українського народу і своїм змістом охоплюють події з XIV ст. до найновіших часів. Як окремий жанр історичні пісні з’явилися в XIV XV ст., коли Україна опинилася беззахисною перед грабіжницькими набігами татар.

Для історичних пісень характерним був гуртовий багатоголосий спів. Основні теми історичних пісень: Змалювання важкого періоду в житті українського народу звитяжної боротьби козаків із турецько-татарськими ордами, наприклад, «Пісня про Байду» («В Цареграді на риночку»); Показ страхітливих спустошень і насильства; - зображення подій Національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького (героїчні постаті: Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Вогун, Данило Нечай, Іван Сірко, Морозенко); - рух опришків на західноукраїнських землях (XVIII XIX ст.) (Олекса Довбуш); - повстання проти кріпосницького гніту на Буковині (Лук’ян Кобилиця) та ін.

Серед історичних пісень виділяються балади.

Знаменита пісня періоду Гетьманщини – «Ой на горі та й Женці Жнуть». Повна бадьорості й гумору, виконувана в ритмі козацького маршу, вона випромінює силу, якою й справді було сповнене козацтво протягом декількох віків. Можливо, саме тому пісенна пам’ятка другої половини XVII ст. Є Популярною і сьогодні. Той факт, що у пісні поряд опинилися гетьмани Петро Сагайдачний та Петро Дорошенко може видатися історичною недоречністю. Однак це варто розцінювати як цілком припустимий в усній народній поезії, оскільки пісня не відтворює дослівно дійсний похід, а виводить перед нами козаків з їх славними гетьманами так, як вони йшли один по одному в поході історичних подій у споминах українського народу,

Вікопомні перемоги військ Б. Хмельницького під Жовтими Водами знайшли відображення у пісні «Чи не той то хміль, що коло тичини в’ється»; перемоги М. Перебийноса та В. Хмельницького під Пилявцями (1648 р.) у пісні «Гей, не дивуйте, добрії люди». Ця пісня виступає як емблема в національно-визвольних рухах в Україні.

Чи не той то хміль…»

(Пісня про Богдана Хмельницького) У цій історичній пісні згадуються події національно-визвольної війни 1648 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького (бій під Жовтими Водами). Народ звеличує свого улюбленого ватажка Богдана Хмельницького. Його змальовано як справжнього народного

Героя, мужнього і відважного воїна, мудрого діяча й політика, захисника поневолених, «козацького батька. У творі уславлений гетьман порівнюється з дужим і буйним хмелем, який швидко росте, набирається сили й оповиває все своїми листками та стеблом:

Чи не той то хміль, що коло тичин в’ється?

Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б’ється. Так і очолювана Хмельницьким національно-визвольна війна ширилася по всій Україні, піднімаючи народ на боротьбу за свободу.

Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!

«Гей, не дивуйтесь, добрії люди»

(Пісня про Максима Кривоноса та Богдана Хмельницького) У пісні розповідається про спалахи національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У творі протиставляється суворий, спартанський побут запорожців розкішному життю шляхти за рахунок пограбування України («Пивали на тій Вкраїні вина та меди ситнії»). Показано відчутну радість українського народу, викликану визволенням з-під пансько-польської кормиги («Ой чи бач, ляше, як козак пляше», «Загнали панів геть аж за Віслу, Не вернуться і в три роки»).

У пісні уславлюються видатні національні герої, борці за визволення рідного краю: Пе-ребийніс (Максим Кривоніс), Богдан Хмельницький, яких зображено в певній мірі гіперболізовано, ідеалізовано, наділено надлюдськими можливостями. (Перебийнїс «водить чимало ~ сімсот козаків з собою, рубає мечем голову з плечей, а решту топить водою»; ЛОй Чи бач, ляше, що наш Хмельницький на Жовтім Піску підбився. Од нас козаків, од нас, юнаків, ні один панок не вкрився»).

«Зажурилась Україна»

У пісні зображено період боротьби українського народу проти турецько-татарських нападників. Україна виступає образом-уособленням. Вона, як мати, оплакує своїх дітей:

Зажурилась Україна, Бо нічим прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії діти…

Поряд із тугою в пісні міститься заклик до боротьби:

Годі тобі, пане-брате, Ґринджоли малювати, Бери шаблю гостру, довгу Та йди воювати!

Відчуваються незламна воля українського народу до боротьби та віра в перемогу над ворогами: «…дамо стиха лиха та вражому турку!»

1. «Розстріляне відродження» як явище початку XX століття в Україні.

Розмах національно - визвольної боротьби у 1917 - 1920 р. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів, без неодмінного врахування обставин доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цих обставин будувалася ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ, що після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх без винятку радянських республіках, а в Україні придбала форми українізації.Українізація означала

• виховання кадрів із представників корінної національності.;

• впровадження в практичну діяльність партійного, радянського і господарського апарату рідної для населення мови;

• розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів, де навчання повинно вестися рідною мовою;

• розвиток національної культури. Українізація поступово почала все більше охоплювати найбільш важливі ланки партапарату.

Кількість шкільних установ з викладанням у них українською мовою зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1950 р. - 85%. В інших школах викладання здійснювалося на мовах народів, що проживали в Україні: російській, грецькій, польській, німецькій, чеській, єврейській й ін. Однак українізацію її ініціатори зовсім не вважали самоціллю. Цей процес підкорявся надзадачі більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найбільш важливих і діючих засобів досягнення цієї задачі і допускалася тільки в тих рамках, у яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного керівництва. Але все це виявилося тимчасовим явищем, як про це свідчить подальший розвиток республіки.У 1917-1920 р. Україну покинули видатні письменники, у тому числі М.Вороний, О.Олесь, В.Самійленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули відновлення мистецтва, створення художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них О.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, М.Куліш, М.Рильський, О.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Микола Хвильовий і ін. У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об'єднань. Серед них такі, як "Гарт", "Плуг", "Ланка", Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) і т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера.У театральному мистецтві досить плідно працювали колективи, об'єднані в першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка в Києві на чолі з Л.Загоровим. Творчо виявляв себе колектив Державного драматичного театру ім. І.Я.Франка під керівництвом талановитого режисера Г.Юри. Крім цього, 1922 р. у Києві з'явився театр “Березіль” з одним з найвидатніших і найталановитіших реформаторів українського театру – Лесем Курбасом. В ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. У 1927р. почалося будівництво Київської,на той час найбільшої у Європі,кіностудії, якій пізніше буде надане ім'я чудового кінорежисера А.Довженка. Саме в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм “Звенигору”, а в 1929 р. – “Арсенал”.

1. Трипільська культура.

Найбільш ранніми землеробськими племенами на території України, першими хліборобами на українській землі вважаються племена трипільської культури. Ця культура склалась на Правобережній Україні і розвивалась протягом IV–III тисячоліть до н.е. (1500–2000). Вперше пам’ятники цієї культури дослідив у 1896 р. Хвойка. Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Назва села дала назву всій культурі, яку ще за типом кераміки називають культурою мальованої кераміки. Лише на території України виявлено понад 1000 поселень цієї культури.

Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам’яних та кістяних мотиг. Пізніше знайшло застосування первісне рало. Це дало можливість перейти до перелогової системи землекористування, а також до впровадження ярих та озимих посівів. Трипільські племена вирощували пшеницю, ячмінь та просо. Є всі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові та льон. Збирали урожай вони кістяними та дерев’яними сернами з кремінними пластинами – вкладишами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах та спеціальних зернових ямах. Розмелювали зерно на кам’яних зернотерках. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які дійшли до нашого часу. Внаслідок виснаження землі люди мусили кожні 50–100 років переселятися на нові місця.

Поряд із землеробством у племен розвивалося й скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, свиней. Трипільці приручили коня. Значне місце у господарстві займало збиральництво, мисливство та рибальство.

Трипільці були вмілими ремісниками. Вони першими на території України для виготовлення одягу, поряд із шкірою та хутром тварин, стали використовувати тканини, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі. Про це свідчать знахідки пряслиць, грузил для примітивного ткацького верстата й відбитків тканини на днищах де-яких глиняних посудин. Високої досконалості досягли трипільські племена у виготовленні глиняного посуду. Посуд ліпився вручну (трипільські гончарі не знали гончарного круга) і випалювався у спеціальних печах – горнах. Вишукані орнаменти, оригінальна дрібна пластика, незвичайні керамічні форми свідчать про високу духовність трипільського населення.

Жили трипільці у досить великих населених пунктах, які називалися протомістами. Територія деяких поселень сягала декількох сотень гектарів, а населення – 10–15 тис. чоловік. Це вказує на визначні досягнення суспільної організації трипільських племен. Будинки у трипільських поселеннях розміщувались по колу з майданом посередині. Про вправність трипільських будівельників свідчить те, що будинки часто були дво або триповерховими. Вони поділялися на кілька житлових приміщень, а також комори. В кожному приміщенні була піч і великі посудини для зберігання зерна. Будівельним матеріалом служила глина.

Трипільці вшановували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв’язки з районами Східного Середземномор’я та Подунав’я, звідки, зокрема, одержували вироби з міді. За рівнем соціально_економічного розвитку населення трипільської культури підійшло до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не змогло зрівнятися з ними, не перейшло до державності, створення міст, винайдення писемності.

Доля трипільських племен остаточно не з’ясована. Феномен зникнення трипільської культури ще і сьогодні лишається нерозгаданим. Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Коли вона зникла (в кінці III тис. до н.е.),в межах цієї території ще довго не було такого самобутнього та яскравого культурно-історичного явища.

Походження трипільської культури ще остаточно не з’ясоване. Одні вчені вважають, що її залишили місцеві неолітичні племена буго-дністровської культури, інші доводять, що культура ця прийшла разом з її творцями і носіями на територію України з Балканського регіону і взаємодіяла з культурою місцевого населення, яке жило

тут до трипільців.

Білет №5

1. Явище шестидесятництва в українській культурі.

Шістдеся́тники — назва нового покоління радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру в СРСР в другій половині у період послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги». У політиці 60-70-х років «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). Культурне життя України періоду десталінізації було відзначено появою в офіційних виданнях частини імен творців “розстріляного відродження”, перекладів із західноєвропейських літератур і насамперед поява цілої плеяди молодих талановитих митців, які заперечували канони соцреалізму. Серед них були поети (Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Ірина Жиленко), прозаїки (Володимир Дрозд, Валерій Шевчук), літературні критики (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська), художники (Віктор Зарецький, Панас Заливаха, Алла Горська), кінематографісти (Сергій Параджанов) та багато інших. Беззаперечним фактом є те, що творча молодь мала багато творчої свободи за рахунок підтримки старшого покоління – людей, яким була не байдужа доля української культури. Сприяли молоді Борис Антоненко-Давидович, Максим Рильський, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Андрій Малишко. Шістдесятництво – це було відтворення, відбудова саме елітарного шару української культури, історичного мислення, естетичного чуття. Немає сумніву: феномен шістдесятництва, цей яскравий спалах інтелекту, творчості, національної самосвідомості в тоталітарних умовах, його подальший вплив на розвиток української літератури, та й суспільства загалом, ще довго буде в центрі уваги дослідників.

1. «Повість врем’яних літ» як енциклопедія життя Давньої Русі.

«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика». Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути «Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом - великого князя київського.

1. Культура скіфів та сарматів.

Скіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінилися скіфські коні. Скіфи Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті Скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед ін. дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло,металургія, обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема Кіммерійців, що витіснялися Скіфами).

Сармати — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками.

Поділялися на: роксоланів - мешкали у Північному Причорномор'ї; сираків (на Прикубанні); аорсів (на сході від Дону); язигів. Особливістю суспільного ладу сарматів, особливо в ранній, савроматський період, було високе становище жінок в родині та суспільстві. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що „Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують“. Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ — узду.

Білет №6

1. Формування української нації. Походження назви «Україна»

Назва Україна має давнє історичне походження і відноситься до території на якій проживали східні слов’яни. Вперше ця назва згадується в 1-ому патевському літописі 1187р.в зв’язку зі смертю в Переяславі Володимира Глібовича.

На початку 7ст. Україною в літописах називали західні землі Галицько-Волинського князівства. З 16ст.термін Україна вживається в офіційних актах відносно більшої частини українських земель у складі польського королівства. Одночасно з назвою країна вживається назва Русь. Ця назва була спільною для білоруських, українських та російських земель.

14ст. в письмових джерелах відносно північно-східної Русі вживається Велика Русь, а з 15ст. Росія, відносно західних земель вживається назва Біла Русь. Відносно південно-західної Русі вживається назва Мала Русь, а пізніше Малоросія. Україну називали: угорська Русь, герцогство Буковина, королівство Галичини та Людомерії. В утвердженні назви Україна велику роль відіграла боротьба народних мас проти соціального та національного гніту, особливо визвольна війна під проводом Б.Хмельницького 1848/54рр.

З середини 17ст.Україна в офіційних царських документах отримала назву Малоросія, а правобережжя України з 1832р. Отримало назву південно-західний край.

Після встановлення в Україні офіційної влади у 1939р. Возз’єднання західних земель з радянською Україною за всіма землями склалася назва Україна.

Відомі дві теорії походження назви «Русь»: скандинавська і теорія місцевого походження. Про останнє свідоцтвують назви річок на Подніпрв’ї: Рось, Росава, Русава, Роставиця. У писемних джерелах Русь уперше згадується близько 387р. Пізніше термін Русь зберігся на укр. околицях у Закарпатті, Галіції, де українці називали себе русинами. Документи свідоцтвують, що більш древнішою назвою, яку використовували наші предки для означення себе та своєї землі, була «Русь» та «русичі».

1. Своєрідність полемічної літератури.

Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки.

Унію підтримувала найвища православна ієрархія: Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Михайло Рогоза. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об'єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру.

У католиків пропаганду унії взяв у свої руки орден єзуїтів, висунувши талановитих проповідників, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творі "Про єдність Божої церкви" доводив вищість католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищі священиків, ведення служб слов'янською мовою, втручання світських людей у церковні справи та проголошував спасіння православних через унію.

Центром православної літератури спочатку був Острог, де під опікою видатного діяча просвіти та культури князя К. Острозького були зібрані найкращі літературні сили. Тут видано твори двох талановитих авторів Христофора Філалета та Клірика Острозького. X. Філалет у творі "Апокрисис" (1597) наводить документи, в яких розкриває історію унії, махінації єпископів, обороняє правосильність православної церкви. К. Острозький у творі "Пересторога" (1804) висміює католицькі догмати. Автором цього твору І. Франко вважав відомого діяча Львівського братства Ю. Рогатинця.

Великий вплив на сучасників справили писання афонського ченця Івана родом з Вишні, у літературі І. Вишенський (1545—1620). Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, "що живуть у лядській землі", пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані (крім одного) й ходили в численних рукописах серед української людності.

У Вільно виступав полеміст Стефан Зизаній (Кукіль), який розвивав ідею про "папу-Антихриста". Уніатський собор виніс йому смертний вирок. Католики робили на нього засідки, але марно.

Величезний смуток та відчай, що охопили ревнителів старої батьківської віри, змалював Мелетій Смотрицький у своєму "Треносі" (1608), тобто плачі, де показано скрутне становище православної церкви у Польщі. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними українцями, а діти зрадили свій народ і віру, спольщилися й окатоличились.

Полемічна література дала поштовх розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.

1. Народний одяг.

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре
не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.
Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України.

Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком,сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу),прикрашену дорогоцінною запонкою.

.
На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання,регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий.

Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки,як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі,ногавиці), більш поширені на Прикарпатті. Жіноча сорочка вишита квітковим візерунком. Чоловічі сорочки вишиті геометричним орнаментом. Жіночі сорочки вирізнялися більшою кількістю оздоблень, ніж чоловічі. Жіночі сорочки зазвичай були довгими, сягали аж по "кісточки". Шилися вони або з цільного шматка полотна або з двох частин:делікатнішої верхньої і грубішої нижньої. Поверх сорочок жінки вдягали запаски, які могли бути двох видів з одного або двох шматків тканини.
Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом,смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту.Окрім свити, нерідко вбиралися ще й у жупан, кунтуш або чемерку, взимку одягали кожушанки або хутрянки. Такий в основі комплекс українського одягу мав велике розмаїття регіональних ознак. Скажімо, шаровари в основному побутували на Лівобережжі, в українському ж Поліссі носили вузькі штани з трикутними клинами, в західних областях України — вузькі штани з грубого полотна (такі самі були поширені серед західних і південних слов'ян). У Закарпатті — вузькі суконні ногавиці або полотняні гачі з дуже широкими холошами, що нагадували спідницю. З верхнього одягу, крім загально поширених свит та жупанів, буковинці носили гуглю, гуцул підгорянці — чугу тощо. Українські жінки сорочки носили із спідницею, плахтою, дергою (восновному на Поліссі), запаскою, характерною для Карпатського регіону,спідницею-андараком, поширеною на українсько-білоруськім прикордонні,димкою, що траплялася серед лемків. Поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки, що здебільшого побутували на Середній Наддніпрянщині,Полтавщині та частково Півдні України, кептар, характерний для населення Карпат і Прикарпаття, лейбик, поширений у районах Західного Полісся,Поділля, або катанки, що з'являлися наприкінці XVIII ст. по всій Україні. Поверх основних елементів одягу носили куцину або свиту чи кожушину. За головний убір жінці слугував очіпок, намітки або хустини, а за взуття правили личаки, постоли або чобітки. Неодмінним доповненням до жіночого костюма були прикраси: традиційні коралі, гердани, силянки, дукати, дукачі,рифи, а також прикраси культового призначення — згарди та хрестики.
Звичайні коралі із 20-ти разків.
Кора́лі - намисто із привозних коралових намистинок у вигляді циліндриків, або барилець, нанизаних на нитку. Кількість ниток у к. може бути від 1 до більш ніж 25. Кожна нитка зветься разок. Червоні коралі є традиційним елементом національного одягу українців.
Нами́сто - найстарша й найпоширеніша з жіночих нашийних прикрас на всій території України. Н. було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Раніше складалося із скойок, гарних рослинних плодів, зерен, кісточок овочів, які згодом заступили намистинки з каменю, металу чи скла. Найбільше цінувалося н. з дорогих природних матеріалів - коралів (див. коралі), бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Дорого цінувалося гуцульське н. з венеціанського різнокольорового скла з вкрапленнями іншого кольору або золота, яке завозилося з Італії.
Зґа́рда, — архаїчна гуцульська шийна прикраса релігійного характеру. Мала вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки ("переміжки"), згорнуті чи скручені з латуні або міді. Середній хрест у зґардах виділяється чепрагами з двох орнаментованих кружків, один з яких має гак, а другий - петлю. Окрім Гуцульщини, зґарди ще зустрічалися лише у грузинів на Кавказі, де їх виробляли звичайно з гагата чи гішера.
Ґерда́н, ґерда́ник, ґерда́нка, ґе́рда, лу́чка, си́лянка, сильо́ванка, силенка, плете́нка, плеті́нка, драби́нка, о́чко, га́лочка, пу́пчики, ла́нка — шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну, чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Іноді на Львівщині ґердани мали вигляд широкого кольорового коміра, що закривав усі груди. Орнамент і його колорит зазвичай узгоджувалися з вишивками певної місцевості на сорочках. Часто ґердани мають фому петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.
Запаски, плахти, попередниці та дерги. Ще одним цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Вона ширша за запаску. Жінка перш ніж вдягнути її перегинає її вдвоє, і потім огортає нижню частину тіла. За візерунками плахти поділяються на крижеву, хрещатку, грушеву, рогатку, синятку, солов"їні очі, закладчину.
Плахта. Попередниця являла собою невеличкий, зазвичай монохромний з невеличким візерунком, фартух. Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай підперезувалося крайкою, тканим або плетеним поясом. Поверх сорочки на верхню часину тіла жінки та дівчата вдягала корсетки або керсетки. В кінці 18 століття українські жінки почали ностити спідниці. У кожному регіоні спідниця набула своєї особливої форми, технології шитті та назви.
Починаючи з 14 століття українські шляхтінки та багаті міщянки шили сукні. Чоловіки поверх сорочок також вдягали керсетки, але простіші і грубіші, ніж жіночі. Чоловічій одяг взагалі вирізнявся більшою простотою. Чоловіки носили штани або шаровари, так добре відомі кожному. Головні убори жінок Слобожанщини — парчеві очіпки циліндричної форми з вушками, а також капори. У XIX ст. пов'язували вузеньку й довгу білу хустку — нахраму. Носили й так звані в'язані ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою. Дівчата носили вінки та кісники. Волосся заплітали переважно в одну косу, вплітаючи стрічку. Подекуди одягали набрівник, зроблений з картону й обшитий плисом.
Жіноче взуття, типове як для Слобо улла н, так і для Полтавщини— ко-льорові чоботи — чорнобривці, пізніше — високі шнуровані черевики. Бідніші носили шкіряні постоли — коти. Хлопці (легіні) і молоді чоловіки у святкові дні носили шкіряні чорні чоботи (чіжми). До чобіт більш горді легіні прикріплювали шпори (шаркантьови), щоб за ними дзвеніло. Влітку на голову одягали капелюх (шапку, крисаню) чорного кольору і солом'янки. В холодну пору – «ковпаки», виготовлені із шкіри чорного ягняти. Солом'яні шапки носили на кожний день ввлітку, а чорні шапки на неділю. Легіні прикрашали шапки розмарінком, а на розмарінок нав'язували китички із шерстяних ниток.
Якщо раніше я говорила про одяг для чоловіків та для жінок, то тепер торкнуся одягу спільного. Карпатьські кожушанки звалися кептарами, від румунської назви «груди». Кептар. Ще один пиширений вид верхнього одягу свита. Одразу згадується гоголівська «червона свитка». Насправді свити частіше мати чорний колір, колір овечої бавовни чорних тварин. Мешканці Галичини використовували червону фарбу для свиток, чере що й отримали ймовірно назву Червона Русь. Адже свита, так само як і кожух має поважний вік.
Свита. Багато відмінностей свитам надає регіон. Жіночі свити більш консервативні у своєму розвитку, ніколи не шилися зі «зборами», а з «вусами». «Вуса» – клинці, які вставлялися з обох боків свити. У кольоровій гамі жінки також надавали перевагу білому кольору.
Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини,черес — шкіряний пояс гуцулів, кептар — хутряна безрукавка верховинців.
Карпат, гугля — символічний знак буковинців, згарди та запаски — ознака вбрання гуцулок та ін.

Білет №7

1. Народне житло.

Дата добавления: 2015-05-09