Снись, Італіє!

Сниться мені, як ви вже зрозуміли, Італія. Не пам’ятаю причини (адже в сновидіннях повинні бути причини, навіть абсурдні, але повинні), чому я опинився серед широкого поля перед розлогими і брунатно-сірими, ні, не хмарами, а горами. Вони майоріли вдалині, мов прапори. Вони насувались на мене, проте залишались нерухомі, далекі й, чомусь мені здавалось тоді, легко досяжні, тобто дійти до їхнього пологого підніжжя, а потім звестись на бодай одну з вершин – нема простішого завдання в світі. Може, в тому й суть, що мені здавалось, нібито зіп’ятись на їхні манливі прапори – раз плюнути?

З мого боку – це очікування, а з їхнього – запрошення, проте і я і вони дотримуємось якихось невідомих правил етикету, стоїмо так само як і стояли кілька хвилин тому, чекаємо те, що вже не слід чекати, адже запрошення отримано, очікування виправдано, проте чемно дивимось одне одному у вічі з безпечної відстані чотирьох, може, п’яти кілометрів, критично оцінюємо власні можливості, міркуємо, нервово оглядаємося довкола, спльовуємо через ліве плече, нахиляємося до трави, що принишкло росте ось тут під нашими ногами, під нашими ніздрями, і ми просимо в неї благословення чи поцілунку, звіряємо неробочі годинники (чи зупинилися стрілки на потрібній цифрі), розшифровуємо послання зірок, тричі глибоко вдихаємо через ніс і видихаємо через рот, ніби дмухаєм на вогник свічки. Коли ритуал закінчено – можна відправлятись у дорогу, яка промовисто обіцяє бути складною і небезпечною.

Це розумію я.

Це розуміють вони.

Можливо, у мене з горами виникли якісь особливі стосунки, які не потребують слів, незрозумілих ситуацій, натомість вимагають рішучих кроків, впевнених дій, твердих намірів? Я вже говорив, що від початку сну мене не покидало відчуття, що от я обов’язково повинен зазирнути що ж там відбувається, на одній із цих похмурих вершин, котрі час від часу підіймаються із землі, виростаючи в небо – тоді, коли я підіймаю погляд, що слідував за втомленими ногами, аби ті не перечепились об щось.

Я повинен. Повинен. Італіє, я повинен! Не буде жодних виправдань, якщо я збочу зі шляху, заблукаю абощо: я повинен, Італіє! Мені ніхто не пробачить помилкових рішень, ніхто не допоможе підвестися з колін, якщо я ненароком наступлю на гострий камінь, до крові поранивши стопу, ніхто не розжене хмаровиння, що швидко пливе з півночі чи півдня, скупчуючись краплиною фатуму над моєю головою, ніхто не вкладе в долоню компас, ніхто не загляне до мапи, аби підказати праведний шлях, і ніхто не попередить мене про майбутні небезпеки, котрі чигатимуть попереду, про непередбачувані повороти, про старі дерев’яні мости, котрі ледве витримують власну ж вагу, про хижаків, що зазирають з-за стовбурів дерев або просто відверто дивляться десь збоку, з кущів, зайнявши позицію, вичікуючи потрібний момент, коли врешті можна буде накинутись на мене, заскоченого зненацька, розгубленого і загубленого на цих безмежних територіях.

На щастя, я іду не сам. Поруч зі мною іде друг, я не бачу його лиця, не знаю його імені (власне, Друг – це і є його ім’я), але мені вистачає того факту, що він допомагає мені йти в правильному напрямку. Звідки я знаю, що в правильному? Нізвідки. Просто обставини місця і часу не дозволяють на ще щось інше надіятись. Власне, єдине, на що я можу надіятись – це на мого Друга. Він не говорить, але ми розуміємо один одного без слів. Деколи ми зупиняємося спочити, розпалюємо багаття, зігріваємо руки, але це триває недовго, бо вечір тут насувається дуже швидко, сутінки збігають з вершин крижаними потоками, втікаючи у підземні печери, де – я впевнений – вже назбиралося одне чи кілька невеличких морів, що, либонь, простягаються під ось цим полем, по якому ми зараз ідемо, полем, що простягається аж до самого горизонту, а там, дивись, і до великого океану недалеко, котрий впадає у сім інших океанів, а ті ще кудись до бісової матері.

Ми віддаляємося чимраз більше від початкової точки сну, наближаючись до кінцевої, тобто гірського масиву, який з наближенням тільки ще більше закликає мою душу шукати там, на одній вершині чи вершинах, те, що я обов’язково знайду, бо мене притягує туди, як до магніту, ніби мої сподівання нарешті перетворяться на золото. Або просто мені хочеться чудового краєвиду, адже Італія – це передусім обіцянка чудового краєвиду.

Я в реальному житті ніколи не бував ні в Італії, ні ще десь, щоби мати змогу так міркувати, але неземна атмосфера сну і його надреальні декорації заставляли (чи пак пропонували) повірити в більше, ніж я бачив насправді. Бо що я справді бачив? Поле, невиразні контури безперечно високих гір удалині.

Але зараз, стараючись описати ті мікросекундні відчуття, розумію, що сон – це щось значно глибше, ніж те, що ми бачимо чи відчуваємо. Він виходить за будь-які рамки. Либонь, за рамки людського також виходить, розповзаючись хаотично в усі сторони, наповнюючи собою весь простір космічних кімнат. Образи не тільки образи: це водночас ключі і замки, які не підходять один до одного. Та ми про їхню маленьку змову нічого не тямимо, тож стоїмо, як бевзі, перед дверима, постукуючи меланхолійно то кулаком, то коліном, то ногою.

В певний момент ми також виходимо за межі рамок. Незвичне стає звичним, але не в сенсі, що буденне стає нормальним, а в тому сенсі, що неймовірне приймаєш із широко розплющеними очима, не сахаючись нових відкриттів і дивовиж, а навпаки: всотуючи кожну так по-чудернацьки прилаштовану дрібницю, кожен направду чарівний відтінок, кожен звук і порух, звук і подих, а також багато інших речей.

Дата добавления: 2015-05-10