Білет №15

Білет

Політичний розвиток України. Першочерговим завданням незалежної України було державне будівництво. Проте державотворчі процеси ускладнювалися тим, що тривалий час у нас діяла Конституція УРСР 1978р., до якої в умовах розбудови постійно вносились поправки (протягом 5 років було внесено близько 200). Закони, які приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції і це підривало принципи законності. Але суспільство поступово рухалося вперед у своєму політичному розвитку, державотворенні:
– Законом від 17.09.1991 р. назву УРСР було замінено на споконвічну назву держави – Україна.
– 8 жовтня 1991р. прийнято Закон „Про громадянство України”, яким визначено статус її населення. Громадянство України отримали усі, хто проживав на її території і не був громадянином іншої держави.
– У листопаді цього ж року було прийнято „Декларацію прав національностей України” і Закон „Про національні меншини в Україні”, який зафіксував право кожного народу на розвиток своєї національної мови, культури, відродження історико-культурних традицій і т. ін.
– Прийнято також низку законів про розбудову Збройних сил України та її правоохоронних органів.– На початку 1992 р. було затверджено державну символіку України: Державний прапор синьо-жовтого кольору, герб – тризуб, Державний гімн – „Ще не вмерла Україна”.
Важливу роль у суспільно-політичному житті України відіграв процес виникнення політичних партій, розвиток багатопартійної системи. Проте зміцненню і консолідації новоутворюваних партій перешкоджало зокрема те, що був відсутній „Закон про політичні партії в Україні”, який вступив в силу лише 28 квітня 2001р. Розвиток соціально-політичних, державотворчих процесів гальмувало й те, що у нас створено понад 100 політичних партій різного спрямування, які часто виступали дестабілізуючим фактором у Верховній Раді і суспільстві в цілому.

2) Закріплення радянської влади в Україні (1929-1938 рр.).
1)Перехід до форсованої індустріалізації!!!Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано Механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже в 1927—1928 pp. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювала відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектору.Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за головними індустріальними показниками європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

Білет № 14

1. Соціально-економічний стан українського населення під владою Російської імперії.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.,у Російській імперії панівною залишалася феодально-кріпосницька система, яка перебувала в глибокій кризі. Шукаючи шляхів виходу з неї, царський уряд насамперед захищав інтереси дворянства, зміцнював самодержавство, а всі труднощі намагався перекласти на плечі селян. Саме ці обставини й визначали соціально-економічну політику царизму щодо українського населення.
Соціально-економічне становище різних суспільних станів було неоднаковим. Становище українського поміщицтва визначалося його здатністю хазяйнувати в умовах кризи феодально-кріпосницької системи та проникнення в господарське життя нових капіталістичних відносин. Приблизно трьом чвертям поміщиків це вдавалося більш-менш успішно. Решта, як відомо, змушені були заставити свої господарства під позику, що загрожувало їх втратою, або й розорялися. Через це протягом першої половини XIX ст. поміщики збільшували розміри панщини.
Хоча законом 1797 р. панщина обмежувалася 3 днями на тиждень від одного селянського господарства, поміщики легко обходили цю норму. Вони вдавалися до так званих «уроків» — установлення обсягу робіт на день панщини, які були такими, що за один день їх виконати було фізично неможливо. Для того щоб відробити три «уроки», селяни змушені були працювати на пана по 4-6 днів, а то й у неділю. Свої ж власні ділянки селянам часто доводилося обробляти вночі. Не скасували поміщики й найдавнішу форму ренти — натуральну. Із селян брали побори медом, курми, качками, яйцями, горіхами і т. ін.
Українське селянство все більше страждало й від мало- та безземелля. Щоб отримати якнайбільше сільськогосподарської продукції та якнайшвидше розбагатіти, поміщики насамперед розширювали площі власних орних земель і пасовищ. Заради цього вони зменшували або й зовсім відбирали в селян кращі земельні наділи, переводили їх на віддалені від сіл та неродючі землі.
Будь-яка спроба кріпаків захистити свою людську гідність закінчувалася засланням у Сибір чи відданням у солдати.

2. Західноукраїнські землі у складі Польщі.

Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 р., поляки захопили Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці землі увійшли до складу Польської держави. Незважаючи на відвертий опір українців окупаційній владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Польщі над Східною Галичиною, де українці становили 15 % населення.
Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: Польщу «А» (корінні землі) і Польщу «Б» (східні землі — Західну Україну і Західну Білорусію). Основні галузі промисловості були зосереджені у Польщі «А», куди надходили основні капіталовкладення. Польща «Б» була сировинним придатком і ринком збуту.
Уряд Польщі проводив політику колонізації та асиміляції щодо українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та органах самоврядування.
Економічне життя значно пожвавив кооперативний рух, розвиток якого відбувався на досить високому рівні. Під час «великої депресії» 1929—1933 рр. українсько-польські стосунки значно погіршилися. У цих умовах посилилося невдоволення серед українства краю, яке вилилося у масові виступи. У відповідь на це польський уряд удався до жорстоких масових дій.
У 1926—1929 рр. у Західній Україні відбувалося об’єднання націоналістичних груп. Після кількох підготовчих конференцій у 1929 р. представники УВО, Української націоналістичної молоді, Легіону українських націоналістів, Асоціації української націоналістичної молоді зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН), яка взяла за мету створення Української самостійної соборної держави.
Від середини 1930-х рр. польська влада розпочала широкомасштабну кампанію карних заходів проти ОУН, унаслідок якої було заарештовано весь крайовий провід ОУН та чолі зі Степаном Бандерою та Миколою Лебедем та сотні рядових членів організації.
Отже, у міжвоєнний період Східна Галичина залишилася аграрно-сировинним придатком Польщі. У суспільно-політичному житті краю посилювалася конфронтація між корінним українським населенням та польською владою, що проводила жорстку політику колонізації.

Дата добавления: 2015-05-07