Судостроительная сталь 7 страница

В ці ж роки були поновлені двосторонні договори, підписані країнами Східної та Центральної Європи на­прикінці війни і в перші повоєнні роки.

В Москві відчували, що відсутність дипломатичних ініціатив з боку країн Східної Європи занадто відверто демонструє у світі їхній залежний статус. На цю залеж­ність постійно звертали увагу основні супротивники СРСР на міжнародній арені, преса у західних країнах.

Отже, в керівництві СРСР час від часу вважали за необхідне чи доручати «братнім країнам» внесення пи­тань на порядок денний міжнародних переговорів, чи погоджуватись з розробленими ними пропозиціями, які вносилися на розгляд Москви. Аналогічною логікою, до речі, керувалися в Москві і в питаннях діяльності Ук­раїни в ООН.

Так, ще в 1957 р. Польща внесла в ООН пропозицію про створення в центрі Європи безатомної зони («план Рапацького» — за прізвищем тодішнього польського мі­ністра закордонних справ), в 1962—1963 pp. Польща пов­торила свою пропозицію в модифікованому варіанті. Іні­ціативу Польщі не було здійснено, але польська дипло­матія вважала, що проголошення безатомної зони в Ла­тинській Америці в 1967 р. (договір Тлателолко), інших безатомних зон було «підштовхнуто» Польщею. Новим явищем для міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-х роках була також участь підрозділів Війська Польського в миротворчих операціях ООН на Близькому Сході.

Як уже зазначалося, країни ОВД спільно вели під­готовку до загальноєвропейської наради з питань безпеки та співробітництва. На самій нараді СРСР та країни блоку розподілили між собою обов'язки й зосереджували свої зусилля у відповідних напрямах: СРСР — проект Генеральної декларації про основи європейської безпеки і принципи відносин між державами в Європі; НДР і УНР — проект спільної заяви про розвиток співробіт­ництва в галузі економіки, торгівлі, науки й техніки, за­хисту середовища; НРБ і ПНР — проект документа відносно основних напрямів розвитку культурного спів­робітництва, контактів та обміну інформацією; ЧССР — проект створення Консультативного комітету з питань безпеки й співробітництва в Європі.

За таким же зразком, під пильним наглядом Москви, складалася зовнішньополітична співпраця країн регіону в ООН, в інших міжнародних організаціях, з тією різни- 1 цею, що там у склад групи «країн Східної Європи» вхо­дили УРСР та БРСР. Дипломати України, зокрема, разом з польськими в 70-х роках працювали на сесіях Генераль­ної Асамблеї ООН, в Комітеті з роззброєння над узгод­женням проектів резолюцій, присвячених забороні хіміч­ної зброї.

Особливістю міжнародних відносин країн Східної Європи в 70-х роках було їх залучення до політико- _:j ідеологічної конфронтації СРСР з Китаєм. Хоча напри­кінці 60-х років після кількох кривавих сутичок на кор­доні СРСР і КНР домовились не доводити справу до збройних конфліктів, політична боротьба між ними три­вала.

У 1971 р. в ООН були відновлені законні права КНР, за що незмінно виступали СРСР та інші союзні країни. Для Китаю в той час трибуна ООН стала платформою для боротьби проти радянського «гегемонізму» і «велико­державного шовінізму», для висловлення незгоди з «не­рівноправними» договорами про кордони, які були під­писані ще царською Росією. Виходячи зі своїх зобо­в'язань, країни Східної й Центральної Європи засуджу­вали курс Китаю.

Особливі відносини з Китаєм, проте, встановили Румунія й Албанія. Між цими країнами і КНР регулярно відбувалися обміни державними й партійними візитами, вони не брали участі в полеміці з Китаєм у пресі, на конференціях комуністичного руху. Але в 1978 р. Албанія по-своєму зреагувала на розпочатий у 70-х роках процес нормалізації відносин між США й КНР. Займаючи непримиренні антиамериканські позиції, керівництво Албанії звинуватило Китай у «втраті революційності», у «проведенні великодержавної політики» щодо Албанії в «союзі з американським імперіалізмом». Албанія, таким чином, наприкінці 70-х років протиставила себе як СРСР, так і КНР і СІЛА. Претендуючи на роль «єдиної у світі марксистсько-ленінської держави», вона навіть про­тегувала створенню «справжніх комуністичних партій» в окремих країнах світу.

Нерівноправність відносин у «соціалістичному блоці», командні позиції СРСР і водночас продовження прак­тики ставлення з підозрою в СРСР до іноземців, у тому числі й до громадян «братніх» країн, не могли при­пинити розвитку дружніх відносин між людьми в блоці. Туристичні поїздки, запрошення на навчання, на від­починок, на фестивалі культури тощо — все це зближу­вало народи ЦСЄ з народами СРСР, незважаючи на «важку руку» радянських силових органів, яку кожний з них відчував у своєму житті. Зі сполучення усіх цих факторів і зв'язків створювалися відносини в регіоні, які офіційна пропаганда СРСР та країн блоку називала з досить завищеними претензіями «міжнародними відноси­нами нового типу».

Питання: Інтеграційні процеси у Західній Європі. Утворення ЄЕС та ЄАВТ.

Початок процесам інтеграції в Західній Європі поклало підписання 18 квітня 1951 p. ФРН, Францією, Італією та країнами Бенілюксу Паризької уго­ди про створення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке почало функціонувати у серпні 1952 p. Воно мало на меті утворення спільного ринку продуктів горнорудної промисловості (вугілля, залізної руди, криці й металобрухту). Передбачалося колективне регулюван­ня обсягів виробництва, рівня цін та інвестиційних про­грам у цих галузях.

25 березня 1957 p. у Римі ФРН, Франція, Італія та країни Бенілюксу уклали Угоду про створення Євро­пейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом) та Європейського економічного співтовариства. Перша організація мала на меті створення спільного ринку си­ровини та обладнання для атомної енергетики, об'єднан­ня зусиль в галузі ядерних досліджень.

Метою Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС) прого­лошувалося:

q поступова ліквідація обмежень у торгівлі між краї­нами-учасницями;

q ліквідація перешкод для пересування людей, капі­талів та послуг між державами ЄЕС;

q зближення законодавств країн ЄЕС;

q розробка принципів узгодженої економічної політики;

q спільна політика в галузі транспорту та сільського господарства.

Угоди почали набули чинності з весни 1958 p.

Великобританія не спромоглася очолити інтеграційні процеси в Європі. Тому вона зробила спробу протис­тавити цьому власне об'єднання. У червні 1959 p. у Сток­гольмі на нараді Великобританії, Австрії, Данії, Норвегії, Португалії, Швейцарії та Швеції було ухвалено рішення про створення Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 p. було укладено договір про створення ЄАВТ, щоправда ця організація не була ефективною.

У 1973 p. Великобританія, Данія та Ірландія стали членами ЄЕС, у 1981 p. членом ЄЕС стала Греція.

Початком європейського політичного співробітниц­тва можна вважати зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p. У лютому 1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейсь­кого політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х - на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішен­ня трьох головних завдань:

q забезпечити подальшу участь об'єднаної Німеччи­ни у європейських інтеграційних процесах;

q сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та Східної Європи;

q розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів два­надцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). Було укладено Маастрихтську угоду, що відкри­ла нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев'яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декла­рацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені сво­бода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промисло­вого виробництва, сільського господарства й транспор­ту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Основні напрями політики визначаються Європейською радою.

Виконання усіх цих угод передбачає розширення пре­рогатив головних інститутів Європейського Союзу - Ради міністрів, Європейського парламенту, Комісії європейських спільнот, Судової палати. Фінансової палати.

Передбачається, що формування політичного та воєнного союзу буде тривати протягом щонайменше двох десятиріч та не виключає створення єдиного уряду.

З жовтня 1988 p. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з більшістю цих країн. У деяких випад­ках, зокрема з Польщею, Угорщиною, Румунією, Болга­рією та Чехословаччиною, йшлося про асоційоване членство на шляху до їх вступу до ЄС.

З 1 січня 1995 p. ЄС розширився за рахунок Австрії, Фінляндії, Швеції й включає 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція.

Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х років. У 1951 року за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під назвою Європейське об’єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки.

Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство.

Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 році ініціювала створення іншої альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 року було підписано договір про утворення цієї організації, до якого приєдналися: Великобританія, Австрія, Швейцарія, Португалія, Данія, Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня 1963 року. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва із 26 країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції.

У 1967 році злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об’єднання вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою.

У 1968 році перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам:

1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано будь які обмеження на пересування товарів через митниці;

2) утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції;

3) сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписанння 22 липня 1972 року угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні.

1 січня 1973 року сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії – колишні англійські колонії та домініони.

Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 року з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 року громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до Європарламенту.

На середину 80-х років країни-члени ЄЕС прийшли до висновку, що ЄЕС як суто економічна структура вже себе вичерпала і готова поширити свою сферу впливу на всі сфери буття людини (окрім військової).У 1986 році в еволюції ЄЕС відбулася дуже важлива подія, яка заклала підвалини того, що на сьогодні називається Європейським Союзом: 17 лютого 1986 року підписується Єдиний європейський акт. Він став першим кроком на шляху до економічного союзу. В ньому мова йшла про уніфікацію більш ніж 300 норм внутрішнього законодавства. Крім того, цей договір привніс такі нововведення:

q формалізував Європейське політичне співробітництво, Європейську валютну систему та Європейську раду;

q до компетенції ЄС було додано 6 нових галузей: єдиний ринок, валютне співробітництво, соціальна політика, зв’язки, науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки, стандарти захисту навколишнього середовища;

q розширено повноваження Європейського парламента: Європейська рада тепер могла подолати вето Європарламенту в питання єдиного ринку лише одностайно;

q в Європейській раді було введено принцип голосування простою більшістю, скасовано принцип національного вето в більшості питань стосовно єдиного ринку;

q країни-члени погодились приймати спільні принципи та стандарти в різних аспектах, від податків до найму на роботу, від здоров’я до захисту середовища;

q було створено Суд першої інстанції для розгляду справ фізичних осіб, організацій та корпорацій.

Було також встановлено термін до 1 січня 1993 року для створення “єдиної Європи”.

У 1986 році також починаються переговори про підписання нового документу, який би інституціоналізував повне об’єднання Європи (ця ідея знайшла втілення у Маастрихтському договорі).

Питання: Утворення Держави Ізраїль. Арабо-ізраїльська війна 1948-49 рр.

Ідея створення Держави Ізраїль має давні корені. Але всі спроби формування незалежної країни зазнавали краху. Нова можливість розбудови самостійної держави виникла в повоєнні роки на хвилі переділу світу та формування нового світового порядку. Підтримка цієї ідеї світовим співтовариством зміцніла з огляду на жахливе винищення євреїв під час другої сві­тової війни — так званий «голокост».Питання про створення незалежної єврейської дер­жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па­лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого. У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під­мандатній території Палестини мали утворитися дві дер­жави — єврейська (площа 14,1 тис. кв. км — 56 % території Палестини, населення 1 008 800 чоловік) і арабська (площа 11,1 тис. кв. км — 43 % території Па­лестини, населення 758 520 чоловік). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те­риторії Палестини, населення 205 230 чоловік). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину. Був визначений термін виведення англійських військ — до 1 серпня 1948 р. Передбачалося проголосити незалежність обох держав не пізніше 1 жовт­ня 1948 р. Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкри­того протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них до­дались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зов­нішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Отже, на території Палестини мали утворитися дві держави: Ізраїль і Палестина. Така перспектива задоволь­няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Москва нама­галася повернути всі економічні привілеї, якими користу­валася на Близькому Сході царська Росія (адже цей ре­гіон є одним з найширших ринків збуту зброї). Приблизно таку ж мету ставили собі США. Основною перешкодою для реалізації радянської й американської близькосхідної політики було домінування в цьому регіоні Великобританії, що й зумовило збіг позицій США й СРСР. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.

Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р. В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря­ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого­лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна. Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер­вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями.

Ізраїль спирався на підтримку світового співтоварист­ва, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР. Із трибуни 00Н радянський, а також український представники вимагали виведення арабських військ із території Ізраїлю. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехословаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія.

Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених 00Н для створення араб­ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо­вані Йорданією. Сектор Таза відійшов під контроль Єгипту.

Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор­данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча­совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання. Переговори проходили на грецькому острові Родос за посередництва представників 00Н. Делегати арабських країн спілкувалися з ізраїльською делегацією лише через представників 00Н, підкреслюючи таким чином своє невизнання законності існування Держави Ізраїль. Згідно з угодами про перемир'я між Ізраїлем і арабськими країнами були встановлені тимчасові кор­дони, по обидві сторони яких створювалися демілітаризо­вані зони. Контроль за додержанням перемир'я покладав­ся на спеціальну комісію 00Н.

Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулю­вання — однієї з ключових проблем післявоєнних між­народних відносин.

Палестинська проблема дедалі загострювалася. Рішення про створення палестинської держави не було виконано внаслідок ряду причин, а саме:

· окупації Ізраїлем значної частини території палестин­ської держави;

· роз'єднаності арабських країн, поділу між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави;

· втручання наддержав, які змагалися за втягнення цього регіону у свої сфери впливу.

Внаслідок арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. понад 900 тис. палестинців стали біженцями. Всі спроби посередницької комісії 00Н добитися хоча б часткової репатріації біженців, що відповідало рішенням ГА 00Н, не мали успіху. Наприкінці 1951 р. посередницька комісія склала свої повноваження. Згідно з рішенням 00Н було створено спеціальне Агентство Об'єднаних Націй з надан­ня допомоги біженцям та їхнього працевлаштування (ЮНРВА).

Питання: Жорсткий курс США відносно СРСР

У 1980 р. закінчувалися повнова­ження Президента Дж. Кар­тера, представника Демокра­тичної партії. Республіканці висунули на виборах свого кандидата, тодішнього губернатора штату Каліфорнія Р. Рейгана. Ще раніше, у 1976 р., він брав участь у виборчій кампанії і зарекомендував себе як критик політики роз­рядки і «поступок агресивному СРСР». І у 1980 р. Рейган побудував свою виборчу кампанію саме навколо таких тем. Більше того, він звинуватив Картера у тому, що той «до­зволив» Радянському Союзові «захопити» Афганістан та потіснити США на інших континентах.

Перше президентство Рейгана позначилося передусім вже дав­но не вживаною у США ворожою щодо СРСР риторикою, причому тон задавав сам Президент.

По-друге, продовжувався бойкот переговорів з СРСР, що почався ще за Картера, або ж США посідали вельми неконструктивні позиції на перегово­рах, котрі ще формально тривали, що порушувало вже досяг­нуті на той час домовленості. Переговорний процес — важливе надбання розрядки — фактично припинився. Поча­ток 80-х років охарактеризувався також переходом багатьох конфліктів у силову фазу, особливо в Азії, Африці, Латинській Америці. Розгортаючи своє збройне втручання у справи Афга­ністану, СРСР уже не міг ефективно мобілізовувати суспільні рухи на Заході проти «агресії імперіалістів». За аналогією з періодом «холодної війни» — роками Г. Трумена, Д. Ейзен-хауера, Й. Сталіна — знову залунали взаємні звинувачення в агресивності.

Позначилася на політиці США і недосвідченість Р. Рей­гана, який невпинно таврував СРСР, але водночас заявляв про готовність до переговорів. Своєрідність полягала також у тому, що Рейган уперше дізнався про те, що мир збері­гається завдяки політиці «гарантованого взаємного зни­щення», тобто взаємного усвідомлення у США і СРСР, що кожна з наддержав зможе спопелити іншу в ядерній війні, навіть не почавши її першою. Рейган мав таку думку: або всюди знищити ядерну зброю, або ж віднайти надійний захист території США від радянських ракет. А тим часом він поринув в «ідеологічну війну» проти СРСР, зокрема, часто цитуючи справжні або вигадані висловлювання Лені­на, полемізуючи з ними.

У 1982 р., виступаючи у британському парламенті, Рейган заявив, що місце марксизму-ленінізму — на смітнику історії. Відомою в усьому світі стала його характеристика СРСР як «імперії зла».

Але, крім риторики, адміністрація Рейгана почала роз­робку «нової воєнної стратегії» — стратегії прямого про­тиборства між США і СРСР. Мета її — досягти «повної та незаперечної» військової переваги над Радянським Союзом.

У 1982 р. у США був розроблений «комплексний стра­тегічний план» ведення затяжної ядерної війни проти СРСР. Він був зорієнтований на упереджувальні дії США і застосу­вання зброї першого удару з тим, щоб сторона, на яку здійснено напад, була б позбавлена можливості відповісти контрударом. США планували розгорнути 100 нових між­континентальних балістичних ракет типу «МХ», побудувати до 1990 р. атомні підводні човни типу «Огайо», озброєні ракетами «Трайдент», створити нові типи бомбардувальни­ків, у тому числі «невидимки» («Стелс»).

На середину 1982 р. Пентагон утримував понад 1500 військових баз та об'єктів на території 32 держав. 1 січня 1983 р. було сформоване нове «центральне командування» (СЕНТКОМ), до сфери якого входило 19 держав Азії та Африки, а також значна частина Індійського океану, Перська затока і Червоне море. Чисельність сил швидкого розгортан­ня було вирішено збільшити до 440 тис. осіб. Не відставав у цій гонці й СРСР, котрий створивсистему «Тайфун», аналогічну системі «Трайдент». Зберігалось і міцне угрупо­вання радянської армії у центрі Європи. Продовжувалася заміна застарілих ракет середнього радіусу дії новими, відомими як СС-20. Війна у Афганістані не вщухала.

На переговорах стосовно перспективи розміщення в За­хідній Європі американських ракет середнього радіусу дії «Першинг-2» і крилатих ракет, яке країнами НАТО було заплановано на 1983 р., США запропонували так званий нульовий варіант: демонтаж радянських ракет СС-20 і не-розміщення нових ракет США. Але СРСР відхилив цей варіант. З 1980 р. західні держави припинили переговори з СРСР про повну і загальну заборону випробувань ядерної зброї, які почалися у 1977 р., хоча вже була досягнута до­мовленість з багатьох важливих положень майбутнього дого­вору.

У 1982 р. Р. Рейган взяв курс на «хімічне переозброєння» США попри переговори про заборону хімічної зброї, які тривали між США і СРСР з 1976 р. У 1984 р. США все ж запропонували проект договору про заборону хімічної зброї. Але його положення про інспекцію торкалися лише підприємств, що належали урядам або контролювались уря­дами. Таким чином хімічні підприємства в СРСР та інших соціалістичних країнах підпадали б під контроль, а приватні (значна частина хімічної зброї у країнах НАТО вироблялася саме там) —ні. Це було явно «новим словом» у політиці США щодо СРСР у 80-ті роки: висунути свідомо неприйнятну пропозицію і зірвати переговори.

Приблизно тим же відповідав Радянський Союз. У січні 1984 р. уСтокгольмі почалася конференція країн НБСЄ із заходів зміцнення довіри, безпеки і роззброєння в Європі. Було домовлено почати її з питань розширення заходів, уперше погоджених у 1975 р. в Гельсінкі (взаємні повідом­лення про військові навчання, пересування військ, обмін спостерігачами тощо). Але СРСР висунув «широкомасштаб­ну програму миру і безпеки» і наполягав надати їй пріоритет: пропонувалися зобов'язання ядерних держав не застосову­вати першими ядерну зброю, укладання договору про взаємне незастосування військової сили і підтримання відносин миру, створення без'ядерних зон, поступове скорочення воєнних бюджетів, звільнення Європи від хімічної зброї та ін. Така програма, зрозуміло, була одразу ж відхилена західними дер­жавами.

На початку 1983 р. Рейган відчув, що може здійснити хоча б один зі своїх планів — захистити США від ракетно-ядер­ного нападу СРСР. Хтось із радників повідомив Президента про те, що в майбутньому США зможуть створити у космосі так званий «Щит», який складався б із супутникових плат­форм з ракетами, ударних супутників, протиракет, розташо­ваних у США або на території їх союзників. Уся ця система була би здатна знищувати радянські балістичні ракети після їх запуску. Рейган скористався цією привабливою порадою і без обговорення в уряді 23 березня 1983р. висунув програму «стратегічної оборонної ініціативи», яка передбачала ство­рення багатоешелонної широкомасштабної системи проти­ракетної оборони усієї теориторії США. Це вело б до прямого порушення договору ПРО 1972 р., який дозволяв США і СРСР мати обмежену протиракетну оборону силами 100 протиракет навколо одного з найважливіших центрів кожною зі сторін. Договір ПРО у свій час підштовхнув до переговорів про обмеження і скорочення наступальних стратегічних озброєнь: і США, і СРСР домовилися позбавити себе захисту від ракетного нападу, стати заручниками одне одного.

Перед СРСР були такі альтернативи: або створювати свою систему протиракетної оборони, що вимагало нових витрат, або продовжувати нарощувати наступальний ракетний по­тенціал і відмовитися від договорів зі США про обмеження або скорочення цього потенціалу. Другий варіант коштував би порівняно менше, і для нього вже існувала виробнича база. Так виник ще один фронт поновленої «холодної війни».

Проект США назвали «Зірковими війнами», щоб нагадати про популярні фантастичні фільми Голлівуда.

Несподівано трапився прикрий випадок, який ще більше зіп­сував відносини з СРСР. 1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянським винищувачем був збитий південнокорейський пасажирський літак«Боїнг». Загинуло 269 осіб — усі паса­жири і команда. 5 вересня по радіо виступив Р. Рейган. У своїй емоційній промові він гостро засудив СРСР Під такий акомпанемент дії СРСР були засуджені в Раді Безпеки ООН та в інших міжнародних організаціях. Показово, проте, що коли через кілька років над Перською затокою американський крейсер збив ракетою іранський пасажирський літак, аргумент, що його сприйняли за військовий, не піддавався жодному сумніву в західній пресі.

Як стало відомо пізніше, у 90-х роках, в СРСР значно серйозніше реагували на риторику американського Прези­дента та нові воєнні програми НАТО. Як виявилося, ще з 1981 р. СРСР чекав раптового ядерного нападу, і за рішенням Політбюро на чолі з Л. Брежнєвим було вжито заходів, котрі тодішній посол СРСР у США А. Добринін схарактеризував як наймасштабнішу розвідувальну операцію після 1945 р. Ретельність завдань цієї операції (вона отримала назву РЯН — «Раптовий ядерний напад») свідчить про переконан­ня військово-політичних кіл СРСР, що цей напад неми­нучий, і планувалося хоч би якось зменшити втрати від нього. Зокрема, представникам радянських спецслужб за кордоном доручалося спостерігати за найдрібнішими ознаками підготовки країн НАТО до агресії та регулярно доповідати про це в Москву, наприклад, про нічну роботу у міністерствах оборони, про відміну відпусток у збройних силах, про на­копичення донорської крові тощо. Тільки в кінці 1984 р. увага До заходів операції РЯН стала послаблюватися, але офіційно вона була відмінена в листопаді 1991 р.

Дата добавления: 2015-05-07