Творчість Франческо Петрарки

Майбутній поет народився в Ареццо. Його батько був нотаріусом, сина спрямував своєю стежкою. Петрарка слухав лекції на юридичних факультетах в університетах Монпельє та Болоньї, але правником не став. У 1326 р. він прийняв сан священика, у 1330 р. вступив на службу до кардинала Дж. Колонна. У 1332— 1333 pp. здійснив разом з ним подорож по Франції, Фландрії та Німеччині. З 1334 р. мешкав у Авіньйоні, місті на півдні Франції, куди в ці роки було перенесено резиденцію пап, тимчасово виселених з Рима. Петрарка користувався заступництвом папи, але нерідко дозволяв собі сатиричні випади проти папської курії.

У 1337 р. поет оселився в одній із найкрасивіших південнофранцузьких провінцій Воклюзі. За чотири роки усамітненого життя Петрарка створив початок своєї латинської поеми «Африка» та кращі сонети зі збірки «Канцоньєре». Останні роки його життя сповнені напруженої праці; якщо вірити легенді, він і помер із пером у руках. Останнє його пристановище — давня Аркуа, неподалік від Падуї.

Особистість Петрарка характерна для Відродження. Його любов до античності була спричинена прагненням пізнання світу в часі та бажанням «дружити крізь віки». Він шукав по монастирях старовинні сувої, збирав і зберігав їх, вивчав і коментував. Петрарка був різнобічно обдарованим літератором: поетом, прозаїком, вченим-філологом і видатним бібліофілом.

Петрарка найчастіше писав латиною, він досконало володів цією мовою й умів оживити її. Він розробляв жанри античної лірики, вслід за Горацієм писав сатири; наслідуючи Вергілія, — еклоги та буколіки, у Ціцерона запозичив форму послання у прозі. Петрарка залишив величезну епістолярну спадщину, лист був для нього повноправною літературною формою. У формі листа створив він і свою автобіографію («Лист до нащадків» — «Posteritati», 1374).

Серед численних трактатів Петрарки особливо значним є трактат «Таїна» (1343), який у нас нерідко видається під назвою «Про зневагу до світу». Він написаний у діалогічній формі: розмовляють Франциск та Августин, обидва вони — втілення особистого «я» Петрарки. Франциск уособлює собою прагнення земного щастя, Августин — своєрідний моральний голос волі поета, що попереджає його про суєтність усіляких пристрастей. Тут гуманістично трактується сама тема усамітнення як своєрідного спілкування із самим собою.

Латиною Петрарка написав і свій улюблений твір — поему «Африка» (1342), що зосталася незакінченою. Згідно із задумом, це була епічна поема героїчного характеру, на кшталт грецької «Іліади» чи римської «Енеїди». Основою для її сюжету стала війна між Стародавнім Римом та Карфагеном, а центральним героєм — римський полководець Сціпіон Африканський, у якому Петрарка вбачав ідеал «нового державця», здатного захистити країну від зовнішніх ворогів і водночас сповненого громадянської доблесті та поваги до свободи особистості.

Стародавній Рим був для Петрарки прикладом ідеальної державності, могутності, єдності і порядку, необхідних для розквіту мистецтв. У 40-х pp. він створив історичний твір «Про видатних людей», де найбільшу увагу приділив біографії Сціпіона Африканського, але відразу ж подає біографії Юнія Брута, Фабія Максима, Катана Старшого; поруч із видатними римлянами — Александр Македонський, Ганнібал, у них Петрарка вбачає приклад громадянської доблесті.

Твором Петрарки, що здобув для нього безсмертя, є «Канцоньєре», іноді цю звичну назву в нас українізують — «Книга Пісень». Поет зневажливо ставився до своїх ліричних пісень, створених народною мовою. Є припущення, що спочатку Петрарка писав їх як тексти для вже готових мелодій. Лише згодом він почав сприймати ці вірші серйозно, багато разів їх редагуючи. Ця праця не припинялася до останніх днів життя. Цю збірку Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури». Любов Петрарки до мадонни Лаури — реальне земне почуття, як сама вона — конкретна жінка, чиєї взаємності поет жадає, хоча дистанція поміж ним і мадонною Лаурою завжди повинна зберігатися. В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім'я нагадує про «лавр», тобто про таку жадану поетом Славу. Її ім'я суголосне й із італійським словом «лаура», тобто повітря, що нагадує про неземне, вивищене у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їхньої першої зустрічі: він уперше побачив її 6 квітня 1327 р. в Авіньйоні, у церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури. Концепція любові у Петрарки цілком гуманістична, тому що любов постає в нього почуттям буремним, яке водночас приносить радість і муки.

Сонети на смерть мадонни Лаури канонізують поетову кохану, як канонізував Данте свою Беатріче, це була вже традиція. Але в Петрарка інше ставлення до Лаури, котра покинула земне буття, головний смисл не в їхній майбутній зустрічі на небесах (хоча така зустріч і не виводиться), а в земній пам'яті про Лауру.Коханої немає, але все земне продовжує берегти пам'ять про неї, уся природа ніби продовжує відображати її подобу. Вона нерідко являється поетові у снах, але не він піднімається до неї на небеса, а Лаура сходить до нього на землю. Кохання назавжди залишається частиною земного буття і його щастям.

Політичні мотиви у «Канцоньєре» відобразилися у канцоні «Високий дух», де оспіваний римський трибун К. ді Рієнцо, і, особливо, у канцоні «Моя Італія», де поет звертається до володарів своєї батьківщини, закликаючи їх припинити сварки та міжусобиці, що розоряють країну та дозволяють «тевтонам» уярмлювати Італію.

Стиль «Канцоньєре» дослідники означують як високий ренесансний, що передбачає вишукану високу лексику, простоту синтаксичних конструкцій і надзвичайно тонкий поетичний смак, який ніде не допускає помпезності чи штучної пишномовності. До його улюблених стилістичних прийомів належать анафора, повторення, градація. Вірш П. вирізняється музикальністю, поет відбирає найсолодкозвучніші звуки італійської мови, найблагозвучнішої поміж романських мов.

Крім лірики, Петрарка присвятив Лаурі алегоричну поему «Тріумфи» (1354), написану терцинами. Поема дидактична і пронизана аскетичними мотивами.

Глибокий ліризм, артистична досконалість поезії Петрарки здобули визнання за його життя, зродили в Італії течію, названу петраркізмом. До неї належали такі поети XVI ст., як П. Бембо, А. Каро, поетеси В. Колонна й Г. Стампа, впливу петраркізму не уникнув назагал оригінальний поет Мікеланджело. Вплив Петрарки на італійську поезію простягався і на представників маринізму, напряму в поезії XVII ст.

Творчість Петрарки здавна відома в Україні. Чи не вперше до перекладу Петрарки українською мовою звернувся наприкінці XVI ст. Клирик Острозький (з «Листів без адреси»). Згодом твори Петрарка перекладали М. Зеров, М. Орест, Г. Кочур, Д. Паламарчук, Д. Павличко, І. Качуровський та ін.

Дата добавления: 2015-05-07