Відносно самостійний характер міжнародного права й національних правових систем

ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНОГО) ПРАВА

Порівняльне правознавство як об'єкт свого дослідження має не тільки існуючі у світі національні правові системи, але й міжнародне право (публічне й частка). Вивчення в порівняльному плані національних правових систем між собою, а також з міжнародним правом неминуче породжує "вихідний" питання про те, чи є вони взагалі досить розділеними й самостійними правовими системами, щоб можна було проводити їхній порівняльний аналіз.

Вопитування на перший погляд здається тривіальним. Однак за ним коштує досить тривала й напружена інтелектуальна боротьба.

Говорячи про історичну (у часі) різноголосиці по даному питанню й про розмаїтість існуючих у світі аж до дійсного моменту точок зору, варто згадати насамперед про той загальновідомий факт, що міжнародне право як таке, а отже, і його система досить тривалий час не визнавалися взагалі.

С жалем констатуючи дану обставину, відомий представник російської школи міжнародного права Ф. Ф. Мартені писав ще на початку XX в., що далеко не всі юристи "згодні у своїх поглядах на значення науки міжнародного права"¹. Якщо "такий чудовий публіцист, — відзначав автор, — як Лоренц фон Штейн відносить її до вищої області юридико-політичних наук, то інші представники юриспруденції й переважно юриста-практики не визнають можливим навіть уважати міжнародне право за галузь права" або "доводять, що єдиним його предметом є здійснення в міжнародних відносинах грубої фізичної чинності"².

Основні причини довгого невизнання міжнародного права Ф. Мартені, а разом з ним й іншими авторами - фахівці в даної, досить важливої й далеко не простій сфері права вбачають у наступному.

По-перше, у відносній нерозвиненості міжнародного права протягом тривалого часу в порівнянні з національними правовими системами. Видний німецький учений — державознавець і правознавець кінця XIX — початку XX в. Г. Еллинек писав у зв'язку із цим, що "лише у світі християнських держав, зв'язаних один з одним безліччю культурних елементів, об'єднаних у Середні століття єдиною церквою, до початку нового часу зароджуються ідея й свідомість міжнародного права, що значно прогресують потім із часу Вестфальского миру й сягаючого несподіваного розвитку протягом минулого сторіччя". Це міжнародне право, пояснював автор "є те право, що зв'язує держави в їхніх взаємних відносинах, тобто те право, що протистоїть державі в його зовнішніх відносинах як об'єктивне право"¹.

"Візможность й існування міжнародного права, — резюмував Еллинек, — багаторазово піддавалися сумніву. Воно відкидається, звичайно, тими, хто приступає до рішення цього питання зі старими цивілістичними шаблонами. Але остаточне рішення питання про його існування належить тим спілкуванням, для яких воно повинне служити діючим правом, — самим державам". Якщо вони визнають себе зв'язаними міжнародним правом, це — при психологічній природі всякого права — є міцним базисом його існування. А що таке визнання з боку членів міжнародного спілкування "фактично існує, — для нашого часу представляється зовсім безперечним"².

Пізніше визнання міжнародного права як самостійна галузь знань і системи права в порівнянні з національним правом зовсім не означало наявності правового вакууму у відносинах між державами.

Відомо, наприклад, що ряд інститутів міжнародного права одержали свій розвиток і закріплення ще в стародавності, в епоху рабовласництва. Це, зокрема, системи норм, що стосуються посольського й договірного права, діяльності третейських судів і посередництва, захисту прав іноземців.

Однак мова йде про визнання не тільки й навіть не стільки окремих інститутів, скільки в цілому самого міжнародного права. Різні інститути з'явилися й одержали своє формально-юридичне й практичне визнання ще на ранніх стадіях розвитку людського співтовариства. Що ж стосується міжнародного права в цілому, як системи юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами й іншими учасниками (суб'єктами) міжнародного спілкування, то воно було визнано набагато пізніше¹.

По-друге, у сильному й тривалому впливі римського права на правове життя країн Західної Європи й на їхню систему юридичного утворення, що істотно затормозили, на думку Ф. Мартенса й ряду інших авторів, розвиток і визнання міжнародного права.

У Західній Європі, і особливо в німецьких університетах, констатував Ф. Мартені, "вивчення римського права й пандектов до самого останнього часу становило майже винятковий предмет утворення юристів". Це "переважне панування римського права", за справедливим твердженням автора, "не тільки сповільнило розвиток інших відділів права, але й затвердило той помилковий погляд на юридичну науку, що тільки та система законів заслуговує назви науки права, що безпосередньо застосовується в житті, служить коштами боротьби за повсякденні інтереси особи, охороняється примусовою чинністю, — словом — може бути заснована на римському праві"².

Международное право "в очах цивіліста" (і будь-якого іншого юриста), вихованого на традиціях римського права, " порушуєчасто на практиці й у більшості випадків имеющее лише віддалений інтерес для приватних осіб, не було частиною правознавства й "тому він не визнавав можливим присвятити йому свої праці"³.

Із задоволенням відзначаючи, що сучасні юристи й політичні діячі всі частіше відмовляються від цього погляду "навіть у Німеччині" і що римське право "поступово сходить із того п'єдесталу, на який воно було поставлено в Німеччині чинністю обставин минулого часу", знаменитий юрист-международник не без підстав укладає: при існуючому ладі громадського життя, коли народ шляхом обрання своїх представників "призивається до участі в законодавстві й до керування країною", знайомство лише із Согриз Дипз представляється далеко не достатнім, тому що "звід римського права не дає ніякої відповіді на багато життєвих питань, від яких залежить у цей час всебічний розвиток народів'⁴.

Більше того, дійде висновку автор, "було б даремною працею намагатися визначити міжнародні відносини сучасних народів на підставі принципів цього права". Римляне, міркує Ф. Мартені, залишаються винятковими майстрами "у формулюванні положень цивільного права й у додатку юридичного аналізу, з яким кожен юрист повинен ставитися до вивчення права взагалі". Щодо цього римське право дає науці міжнародного права той практичний метод, ті знаряддя аналізу, "за допомогою яких можуть бути з'ясовані юридичні норми або закони".

Однако в римському праві "не можна шукати юридичного визначення відносин, що існують між сучасними народами, тому що римляне не знали міжнародних відносин у тому розумінні, що надається їм у цей час". У своїх зносинах з іншими народами вони виходили із принципу, прямо протилежного сучасному. Якщо тепер "міжнародне життя в її мирних проявах уважається нормальним порядком речей", то мирні міжнародні відносини, у які змушені були вступати римляне, розглядалися як "порушення законного порядку відносин"¹.

Аналогічної думки про співвідношення міжнародного й римського права дотримувалися й інші автори. Зокрема, Р. Иеринг. Правда, він уважав, на відміну від інших дослідників, що⁴ тільки в умовах Рима історія права як така "піднеслася" від розрізненої історії прав окремих народів до загальної історії права всіх народів і що 'не правових" ("право народів", "право між народами") є, якщо не саме, те, принаймні, прототип сучасного міжнародного права, тому що воно вже піднімалося "до новітньої ідеї загальності і намагалося здійснити її в області міжнародних торговельних зносин"².

З такою постановкою питання, що розглядає з як синонім міжнародного права, далеко не всі автори погоджувалися. Більш того, дана точка зору зазнавала різкої критики з боку деяких дослідників.

Простежуючи історію становлення міжнародного права, Ф. Мартені, наприклад, досить критично ставився до того, що «"перші представники науки міжнародного права" досить необачно запозичили від римлян не тільки назва міжнародного права, але й подання про те, що є міжнародне право"»³.

Насправді ж, підкреслював автор, "це визначення являє собою цілковите змішання різнорідних понять". Тому що якщо, є "сукупність філософських початків, загальних

цивільним законам різних країн", предмет якого становлять "побутові, частки відносини між окремими особами в сфері їх особистого, речового, зобов'язального й сімейного права", те очевидно, що предметом міжнародного права є не ці відносини, а "відносини між незалежними державами"¹.

По-третє, у негативному впливі на процес визнання міжнародного права як самостійна галузь знань і щодо самостійної системи права реалістичної школи права, що безроздільно панувала на рубежі XIX—XX вв., за словами Ф. Мартенса, "не тільки в науці історії, але також й у різних областях юриспруденції"².

Рассматривая панування фізичної чинності як "єдиний закон міжнародних відносин", прихильники реалістичної школи права виступали проти визнання можливості здійснення й визначення правових початків і законів в області міжнародних відносин, а отже, і проти визнання міжнародного права.

Основним аргументом при цьому була теза "про відсутність примусового характеру положень міжнародного права" й, зокрема, про "недолік законодавчої влади й суду, загальних всьому союзу держав".

Одним з активних захисників даної тези, що фактично зводить суть міжнародного, втім, як і будь-якого іншого, права до чинності, був Р. Иеринг. У своїй невеликій по обсязі, але досить насиченої по змісту роботі "Боротьба за право", що вийшло у світло в 1908 р. і получившей широке визнання, автор декларував: "Ціль права - мир, шлях до нього - боротьба"; "право є не чиста думка тільки, але живаючи чинність", "поняття права не є поняття логічне, але чисте поняття про чинність".

Чинність, переконував автор, "не є тільки кошти для здійснення права, але вона стає органічною частиною самого поняття про право. От чому, міркував Иеринг, богиня справедливості тримає в одній руці ваги для зважування права, в іншій руці — меч для його захисту. Меч без ваг буде голою чинністю, ваги без меча — безсиллям права. "Меч і ваги йдуть рука об руку, і ідеал права досягається тільки там, де чинність, з якої богиня справедливості здійснює право, дорівнює спритності й умінню, з якими вона управляє вагами"³.

Заперечуючи дану тезу, що фактично зводить сутність права до фізичної чинності й на цій підставі подвергающий сумніву правомірність і сама можливість щодо самостійної системи міжнародного права, Ф. Мартені парирував: "Навчання, відповідно до якого фізична чинність і примус становлять істотну приналежність права, змішують дві різні речі" — "саме право й примусовий порядок його здійснення"¹. Останній "має застосування" звичайно в тих випадках, "коли право й закон порушуються". Тому, робив висновок учений, "чинність є більше елемент неправди, чим права, що у нормальному його існуванні ніколи не викликає насильницького здійснення. Право перестає існувати з того моменту, коли воно перестало бути спонукальною причиною й мотивом людських дій, коли воно більше не усвідомлюється"².

Відносно самостійний характер міжнародного права як системи, що існує паралельно й поряд з усередині державними (національними) правовими системами, тривалий час піддавався сумніву й з інших позицій. А именно-ні правових з позицій особливо що посилено розвивався наприкінці XIX — першій половині XX в. положення, відповідно до якого у світі немає різних правових систем, а існує єдиний, універсальний правовий порядок й, відповідно, єдина, "універсальна правова система".

Одним з найбільш активних провідників даної ідеї був Г. Кельзен. Відповідно до його поглядів "між національним і міжнародним правом немає абсолютної границі". Розходження між ними досить відносно. Воно укладається насамперед "у рівні централізації правової системи або децентралізації"³.

Національне право являє собою, на думку автора, "порівняно высокоцентрализованный правовий порядок", оскільки воно, наприклад, співвідноситься із системою централізованих державних органів, включаючи систему органів державної влади — законодавчих органів, виконавчо-розпорядницьких і судових органів. У той же час міжнародне право виступає, у порівнянні з національним правом, як "більше децентралізований правовий порядок". Воно являє собою "найвищий рівень децентралізації, коли-небудь, що існував у межах позитивного права"⁴.

Признавая за нормами міжнародного права юридичну природу, оскільки вони безпосередньо асоціюються з державою, породжуються й забезпечуються якщо буде потреба державою, точніше ^:— спільними зусиллями держав, Г. Кельзен у той же час утримується від виділення міжнародного права у відносно самостійну правову систему. Відповідно до його поглядів і теоретичних конструкцій міжнародне й національне право ("міжнародний правовий порядок" й "всі національні правові порядки") являють собою "єдину, універсальну правову систему". Вони виступають як дві нерозривно зв'язані між собою складові частини цієї системи.

У рамках даної системи норми міжнародного публічного права "відіграють центральну роль". Вони поширюють свою дію як на територію всіх нині існуючих держав, так і на територію, де є лише потенційна можливість виникнення нових держав. Іншими словами, резюмує Г. Кельзен, міжнародне право має глобальний характер і діє на будь-якій території, "де норми цього права повинні застосовуватися"¹, а національне право — тільки на території "свого" окремо взятої держави.

На відміну від норм міжнародного права, що володіють глобальним характером, юридичні норми, з яких виникають національні правові системи, є, відповідно до поглядів Г. Кельзена, локальними за своїм характером нормами. Вони формують "локальні правові порядки", з яких потім утвориться, разом із правовим порядком, створюваним нормами міжнародного публічного права, універсальний правовий порядок. Характер відносин, що складаються при цьому в рамках останнього між нормами національного права, з одного боку, і нормами міжнародного права — з інший, найчастіше подібний, як уважає автор, з характером відносин, що існують між нормами національного права й нормами моралі².

Не вдаючись у суть даного, досить застарілого й досить спірного затвердження, відзначимо лише, що в цьому, так само як й в інші раніше позначених випадках, міжнародне право, без достатніх для того підстав, не зізнається в якості автономної, щодо самостійної системи правових норм, і тим самим практично виключається можливість його порівняльного дослідження з національними правовими системами.

Виключається така можливість і тоді, коли міжнародне право розглядається лише як галузь права³, а не як відносно самостійна система, або ж коли воно трактується як невід'ємна частина якогось "проміжного" права, що існує, на думку деяких авторів, між національним правом і властиво міжнародним правом. Тому що цей підхід до міжнародного права практично нічим не відрізняється від колишніх, що розвивалися, зокрема, Г. Кельзеном й іншими авторами в різних варіаціях так званих моністичних підходів, при яких воно фактично не визнавалося самостійною галуззю знань і навчальною дисципліною.

Піддаючи критичному аналізу подібні моністичні погляди на міжнародне й національне право, відомий англійський учений - юрист, фахівець в області міжнародного права Л. Оппенгейм не без підстав писав, що моністична доктрина неправомірно заперечує багато хто цілком очевидні доводи й положення. А саме - те, що: а) суб'єкти обох систем права істотно різні й що хоча в обох системах в остаточному підсумку "регулюється поводження індивідуумів", але з тією різницею, що в сфері міжнародного життя "наслідку такого поводження приписуються державі", і 6) в обох сферах права істотним є приписання, "обов'язкове для суб'єктів права, незалежно від їхньої волі".

Крім того, справедливо зауважує автор, дана доктрина неправомірно затверджує, що міжнародне право й внутрішньодержавне право, "не мають між собою істотних розходжень, повинні розглядатися як прояву єдиної концепції права"¹.

І це не тільки "за мотивами термінології", пояснює Оппенгейм, згідно яким було б неправильно давати те саме найменування "двом істотно різним системам норм, що регулюють те саме поводження". Головний довід на користь ідентичності "в основному обох сфер права" полягає в тому, як затверджує ця доктрина, що ряд корінних понять міжнародного права "не може бути зрозумілий без припущення про якийсь вищий правовий порядок, з якого випливають різні системи внутрішньодержавного права, у відомому змісті шляхом делегування. Межі персональної й територіальної компетенції держав визначаються міжнародним правом"².

Для визначення реального статусу міжнародного права, а разом із цим можливості його дослідження в якості щодо самостійної системи в порівнянні з національними правовими системами треба, як представляється, виходити з основних положень не моністичної концепції, що розвивалася Г. Кельзеном і його послідовниками, а так називаної дуалістичної концепції.

Суть її полягає в повнім визнанні самостійного характеру як міжнародного права, так і внутрішньодержавного, або національного, права.

Дана доктрина активно розвивалася Оппенгеймом й іншими видними експертами в сфері міжнародного права, що виходили з того, що "міжнародне право й внутрішньодержавне право окремих держав істотно відрізняються друг від друга"¹.

Відстоюючи дуалістичні позиції, Оппенгейм писав, що міжнародне право "ні в цілому, ні частково не може бути частиною внутрішньодержавного права". Точно так само, як внутрішньодержавне право "не має чинність змінювати або створювати норми міжнародного права". Останнє "ні в якій мері не має чинність змінювати або створювати норми внутрішньодержавного права"²,

У тих же випадках, додавав автор, коли, згідно "внутрішньодержавному праву окремої держави, міжнародне право, як ціле або в деяких своїх частинах, зізнається внутрішньодержавним правом цієї держави, те це може бути лише в чинність внутрішнього звичаю або закону", Тоді відповідні норми міжнародного права "шляхом їхнього визнання стають одночасно й нормами внутрішньодержавного права".

Із цього треба один, але цілком конкретний і практичний висновок, відповідно до якого "оскільки таке повне або часткове визнання не мало місця, те державні суди не можуть уважатися зв'язаними міжнародним правом з тієї причини, що воно не має ніякої влади над цими судами", Якщо ж виявиться, що норма внутрішньодержавного права перебуває "у безсумнівному протиріччі з нормою міжнародного права, те державні суди зобов'язані застосувати першу"³.

Дуалістична концепція одержала свій розвиток і широке поширення особливо в післявоєнні (після закінчення Другої світової війни) роки. Остаточно сформований до цього часу двухполюсный мир, протистояння різних соціально-економічних і політичних систем значною мірою зняли з порядку денного питання про єдиному й неподільному миропорядке, "універсальну правову систему" й ін.

Моністичний погляд на міжнародне й національне право, точніше, на їхній реальний статус і характер їхніх взаємин, усе більшою мірою витіснявся дуалістичним підходом. У відомій мері ідеалістичне, моністичне подання про "єдиний світовий правопорядок", єдиній "універсальній правовій системі" стало усе більш активно замінятися набагато більше реалістичним, дуалістичним поданням. Хоча це зовсім не виключає й у цей час певного впливу моністичних ідей.

Домінуючої, однак, як у вітчизняної, так й у закордонній літературі всі отчетливее стає дуалістичний підхід.

Відповідно до дуалістичних подань міжнародне право розглядається як "особлива, відмінна від правових систем конкретних держав", відносно самостійна система права, Вона складається з "сукупності міжнародно-правових принципів й обов'язкових для всіх держав норм"¹.

У вітчизняній науковій літературі особливо підкреслюється, що міжнародне право — це "велика й швидко, що розширюється система, права", що включає в себе такі галузі, як: право договорів (галузь договірного права), право міжнародних організацій, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, міжнародне морське право, міжнародне космічне право, міжнародне повітряне право, права людини в міжнародному праві й ін. ²

Цілком обґрунтовано відзначається також, що міжнародне право як система не існує изолированно від інших соціально-політичних і правових явищ, від інших існуючих поряд з ним і впливають на його розвиток правових і не правових систем³.

Мова йде, з одного боку, про національні правові системи, тісно зв'язаних і взаємодіючих із системою принципів і норм, що утворять" міжнародне право. А з іншого боку - про систему міжнародних відносин, на основі яких виникає й розвивається міжнародне право, а також про "міжнародну міждержавну систему".

Остання, найчастіше називана просто "міждержавною системою", містить у собі не тільки держави, але й "державно подібні утворення", "народи й націй, що борються за незалежність, тобто державні утворення в процесі становлення", міждержавні міжнародні організації, різні міжнародні органи (наприклад, міжнародні суди й арбитражи, міжнародні комісії), "міжнародне право й інші соціальні норми, що діють у цій системі, зв'язку між цими компонентами"^5.

Тяким образом, виникаючи на базі міжнародних економічних, фінансових, політичних й інших відносин, міжнародне право як відносно самостійна правова система перебуває в тісному взаємозв'язку й взаємодії з іншими відносно самостійними, національними правовими системами, а також з міждержавною системою. На думку фахівців в області міжнародного права, його варто розглядати як підсистема міждержавної системи, що одночасно виступає стосовно нього як навколишнє середовище¹.

Однако, як би там не було, у плані нашого порівняльно-правового дослідження важливий лише один момент, а саме — визнання щодо самостійного характеру існуючих систем міжнародного й національного права², а також можливості їхнього порівняльного пізнання.

Дата добавления: 2015-05-10