Екологія людини у контексті культурно-політичних метаморфоз Східної Європи 2 страница

Сам термін «політична екологія», введений П. Друкером, застосовується для означення впливу політичних рішень на екологічні проблеми і зворотного впливу екологічних чинників на політичну сферу. Сучасна українська дослідниця, соціолог Л. Нагорна доводить необхідність імплементації цього термінопоняття в політичну, соціальну науку. Вона стверджує, що предметом дослідження зазначеної дисципліни повинні бути негативні фактори впливу політичних рішень і дій на природно-соціальне та духовне довкілля. Інакше кажучи, чистота норм політичної етики на всіх рівнях владних структур та громадських об’єднань, їх дотримання та розвиток повинні стати основою нової галузевої дисципліни у галузі політології, соціології чи ін. суспільствознавчих наук [53, с. 5–7].

Перехідні суспільства, яскравими репрезентантами яких є країни Східної Європи, Азії та Африки, що характеризуються періодичними «точками біфуркації» (події в історії, після яких суспільний розвиток набирає непрогнозованих наслідків, може змінюватись в найнеочікуваніший спосіб, форму державного режиму чи спосіб державного правління), демонструють факти «забрудненості» не лише довколишнього природного середовища, але й соціокультурного простору. Очевидним на сьогодні є той факт, що недотримання етичних норм та заангажованість нормативно-правової бази у посттоталітарних (чи ще й досі авторитарних) режимах є джерелом періодичних спалахів криз в економіці, політиці, бізнесі, врядуванні і т.д. Саме тому можемо припустити, що доказом глобальної кризи сучасних посттоталітарних держав, їх маргіналізованості та симулятивності є саме дезорганізованість політико-правового простору, патологічний егоцентризм партій та олігархічних кланів тощо. Відсутність громадянської відповідальності та гуманізму у громадян закладає «бомбу сповільненої дії», яка в майбутньому може стати причиною зникнення не лише окремих держав, а й цілих націй. Інакше кажучи, є небезпека перетворення всього східнослов’янського простору у «зону відчуження», своєрідну «30-кілометрову зону», але не лише у територіально-географічному, а й у культурно-політичному, етнічному, демографічному, духовному та ін. сенсах.

Доктор історичних наук Ю. Клімов схиляється до думки, що проблема визначення «екологічної політики» на сьогодні постала особливо гостро, та вбачає необхідність введення в рамках політології міжгалузевої дисципліни – екології політики. «Якщо раніше прийнято було під екологією розуміти політику, спрямовану на охорону здоров’я та навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, то на сьогодні в це поняття потрібно вкладати необхідність збереження соціосфери, що відповідає за нормальний рівень життєдіяльності, психологічної стійкості та безпеки людини» [38, с. 170]. З огляду на це варто поставити питання про характерологічні ознаки, які повинні бути притаманні природі політики, політичного біоценозу на противагу штучності, імітативності…

Отже, спробуємо окреслити дані ознаки трьома наступними пунктами:

– моральність: сучасні дослідники: психологи, медики, соціологи – дедалі частіше однією з причин наявного стану речей називають кризу людської душі. Тому питання збереження духовності (від «дух» – як стійка незмінна субстанція, здатна протистояти негативним впливам чи спокусам) кожного громадянина і цілої спільноти у державі загалом дедалі частіше у своїх наукових розвідках пропонують розглядати крізь призму морального оздоровлення суспільства, формування духовних орієнтирів, цінностей та відповідних моделей поведінки. Нормотворчість, формування та впровадження в життя екології правової системи, законодавства може стати підґрунтям для створення чесних, відкритих «правил гри» безвідносно до соціального статусу;

– стійкість та цілісність: постійне й планомірне відстоювання своїх життєвих цінностей, що не загрожують знищенню чи пошкодженню природного середовища; нонконформізм у намаганні інших суб’єктів нав’язати точку зору утилітарного використання природних ресурсів та вміння налагоджувати природний діалог з природничими процесами, черпати в них «сили та енергію» (подібно до пасіонаріїв у теорії Л. Гумільова). Комплексним показником, що характеризує стан будь-якої людської популяції, є рівень здоров’я її представників. За сучасними уявленнями, здоров’я – це природний стан організму, що характеризується його повною рівновагою з біосферою і відсутністю будь-яких хворобливих змін []. Cаме тому цілісність психічного, психологічного, фізичного здоров’я при основній ролі духовно-моральних устремлінь повинна стати підґрунтям для виправлення не лише екологічної, але й соціально-політичної, економічної, культурної, мовної картин світу;

– відповідальність та усвідомлення усього ланцюга наслідків (як позитивних, так і негативних). Духовна та фізична деградація людини становить реальну загрозу, тому прогнозування та попередження її є неабияк актуальними. За словами М. Мойсеєва, людство на порозі ХХІ ст. підійшло до краю історичного розвитку, який може тлумачитись як певний рубіж, що відділяє людське існування від деградації. Меркантилізм сучасної людини та утилітарний підхід до усього оточуючого не лише повсюдно засмічує природний та інформаційний простір, а й деформує індивідуальну свободу, стає перешкодою для повноцінного розвитку людства як виду. Тому необхідною стає чітка прогнозованість результатів культурно-історичного досвіду людини, уміння моделювати його таким чином, щоб якомога менше здійснювати негативний вплив на подальший еволюційний процес. Відповідальність повинна виражатись і у рівні професіоналізму, відповідальності та відповідності поведінки у контексті отриманих знань та технологій.

Узагальнюючи вищесказане, варто зазначити, що основними принципами екологічно збалансованої політики та дискурсу мають стати відповідальність, відкритість та чесна гра за відомими правилами; моральність; етичний баланс «очищення» державного режиму від системних проявів авторитаризму; а також очищення політико-правового простору від відвертого фарисейства і цинізму.

Якщо «природний» Чорнобиль призвів до одномоментного вибуху та викиду радіації, то «чорнобиль духовний» має не менш згубні тотальні та довгодіючі результати. Більше того, якщо чорнобильська радіація тією чи іншою мірою поглинається природою, нейтралізується нею і передбачає певні періоди піврозпаду, у результаті все ж залишає шанс природі на відновлення та самореабілітацію, то «чорнобиль духовний» не залишає жодного варіанта на будь-яке відновлення чи відродження. Наслідком морально-психологічної деградації, аксіологічного нівелювання є повне самознищення та асиміляція.

Таким чином, «духовний чорнобиль» – термін, під яким можемо розуміти природну, морально-ціннісну, духовну спустошеність людини. Інакше кажучи, економічна, етнокультурна, соціополітична та ін. турбулентність завдає тотальної та системної руйнації культурі, де реабілітаційні процеси у зазначеному варіанті є непередбачуваними. Результатом такої «турбулентності» є духовне, моральне, культурне знищення, після якого наступає фаза фізичної смерті. Доброю ілюстрацією цього є пізня епоха культури Давньої Греції чи Риму. Зовсім не народи півночі (так звані «варвари») знищили Рим, а власне варварство стало основною причиною колапсу давньоримської культури.

На думку фахівців, саме турбулентність або невизначеність, хиткість, неврівноваженість та розбалансованість має місце у політиці пострадянських держав, стає головною ознакою політики цього простору. Інакше кажучи, це симптоматична картина відсутності культури як такої.

Таким чином, екологія політики та політичного дискурсу у контексті екології природи, культури, людини повинна стати не лише новою дисциплінарною галуззю сучасних гуманітарних знань, але й інформаційним «перезавантаженням», формуванням нового соціокультурного, політико-економічного, інформаційно-комунікативного простору, у який були б інстальовані якісно нові моделі та правила поведінки, нові етичні стандарти, які б у кінцевому результаті надали екологічно гармонізованої форми існуванню людської культури.

Отже, ми говоримо про екологію не лише у світі живої та неживої природи, але й соціокультурного та духовного простору людини, одним з найважливіших елементів якого є інформація. Саме від наповненості та змістовності, адекватності, толерантності та збалансованості дискурсних форм залежить формування світоглядних, ціннісних, етичних установок, мотиваційних факторів. Поряд з проблемою формування екології культури, соціуму, політики давно назріла проблема «чистоти» інформаційного простору, екології інформаційного «довкілля», його тестування на достовірність та толерантність.

Сьогодні легкий доступ до інформації, особливо в інтернет-мережі, ще не є гарантією доступу до інформації, яка адекватно відображає реальність. У цьому контексті перед фахівцями постають кілька ключових проблем:

– криза інформації (недостатність необхідної та об’єктивної інформації, складність доступу до неї);

– криза вибору інформації (суміжна інформація, що створює різного роду відхилення та відволікає від суті, самого змісту інформації);

– свідомо деформована, викривлена та засмічена або абсолютно спотворена інформація.

Проблема «чистоти» інформаційних потоків стала особливо гострою саме зараз у зв’язку з інформаційною тоталізацією та вибухом, який стався впродовж останніх десятиліть. У результаті цього «вибуху» найбільше постраждала людина. І постраждала не лише через надмірність, «шквал» інформаційних потоків, а й через їх патологічну забрудненість, здатність докорінно змінювати екологічно виважені стандарти людського буття і вносити компоненти, які є несумісними з повноцінним життям людини та культури.

З надшвидким оновленням інформації оновлюються й основні загрози, пов’язані з користуванням нею. Тому дедалі частіше війни зі збройних перетворюються на інформаційні, боротьба за першість у здобутті інформації трансформує людські цінності у хижацькі інстинкти. За словами російського філософа С. Расторгуєва («Філософія інформаційної війни»), інформаційними є відкриті чи приховані цілеспрямовані інформаційні впливи систем одна на одну з метою отримання певного прибутку, матеріальних чи нематеріальних благ [44].

«Забрудненість» та спотворення потоків інформації значною мірою несуть і засоби масової інформації. Щоденне подання матеріалів з негативним забарвленням створює для людини вакуум довіри чи відчуття недовіри, а відповідно й недовіри до усієї системи. Яскравою ілюстрацією цього є описані Оруелом у відомій праці «1984» події, коли тотальність нагляду та публічність усіх сфер життя (включаючи інтимні) стають для людини такою собі «золотою кліткою», вирватись з якої неможливо.

Одним із чинників, що призводять до засмічення інформаційного поля, є маніпулятивні практики та різного роду психотехнології (до прикладу, НЛП), а також максимальне використання політичної риторики, бо, власне, вони практикують доступ до свідомості людини як нормальний акт. Користування ним та керування реакціями є звичними для цих методів []. Інформаційні технології стають провідною галуззю розвитку та важелем маніпулювання не лише інформаційним полем, комп’ютерними системами та штучним інтелектом, але й свідомістю та діяльністю загалом народних мас.

Фактор маніпулятивних технологій не є єдиним у процесі «забруднення» інформаційного простору. Непрофесіоналізм чи явище «замовленості» політика або журналіста, його відверто цинічна поведінка призводять до деградації екології суспільного життя і у геометричній прогресії тиражують відвертий цинізм та публічне фарисейство. Фальсифікація суспільно вагомих подій, фактів, коментарів, подання під свідомо деформованим кутом зору (з використанням так званого 25 кадру чи інших технологій) – все це ознаки дезекологізації інформаційного середовища. Крім того, останнім часом на теренах Східної Європи досить поширеним явищем стало подолання переважно негативної інформації про окремих політиків, партії та ін. за умов відсутності будь-якого доступу до засобів масової інформації того суб’єкта, який є предметом обговорення. Тобто об’єкт обговорень (тут суб’єкт, особа) позбавляється можливості сказати будь-що на свій захист. Це породжує в основній масі народу відчуття страху, зневіри та невпевненості у справедливості закону.

Термінопоняття «екологія інформаційного середовища» застосовується до усього європейського простору. Так, у Росії термін вперше впроваджений Указом Б. Єльцина у 1993 році. Указ передбачав «зменшення рівня інформаційного забруднення телепередач, підвищення вимог до культурного рівня громадян» [76, c. 78–80]. Однак далі декларацій та офіційних заяв чиновників про об’єктивність (правдивість) інформації не йдеться. Сучасне інформаційне суспільство потребує чистої інформації, яка не буде викривленою статистикою радянського зразка, а зорієнтованою на впорядкування, очищення та екологічно-правове структурування усіх мас-медійних, інформаційно-комунікативних та ін. потоків.

Проектуючи екологію інформаційного простору на сучасні процеси пострадянського політико-правового простору, можемо виділити один із позитивних факторів – Закон України «Про доступ до публічної інформації». Він не тільки гарантує кожному громадянину право на отримання будь-якої необхідної йому інформації, а й насамперед дозволяє безперешкодно використовувати її у власних цілях. Але цей закон, як і більшість законів України, має швидше декларативний характер або є відвертою фікцією. Партійні, політичні діячі, журналісти та ін., які не співпрацюють з чинною владою, можуть у будь-який момент стати жертвою системи (яскравий приклад – історія Г. Ґонґадзе), і їх доступ до об’єктивної інформаційної бази є обмеженим.

Слід зазначити, що в Україні існує низка аналітичних центрів (Інститут трансформації суспільства, УНЦПД, «Новий Громадянин», «Центр політичних студій та аналітики» та ін.), які проводять навчання громадян та державних службовців із ознайомленням з конкретними механізмами роботи з цим законом. Але ці факти залишаються поодинокими і ніяк не впливають на загальний клімат та «здоров’я» інформаційного простору. Однією з причин цього є менталітет українських громадян, які не здатні до самоорганізації, не спроможні очистити навколишнє (і власне) екологічне, культурне, соціополітичне, інформаційне і т.п. середовище. Тобто так, як усі, українці звикли до бездоріжжя і щоденно мовчки добираються до місця роботи попри відкриті люки, розбиті асфальтні покриття; звикли до гір сміття посеред міста, до розмальованих під’їздів та ліфтів, до екологічно брудної питної води, до вживання продуктів невідомого походження з невідомим хімічним складом… І це все не викликає шквалу обурення, колективного спротиву і відмови користуватись зазначеними речами. Натомість тотальна адаптація до бруду, звикання до нечистот породжує модель звикання і до інформаційного бруду – виробляється тотальний імунітет до такого інформаційного сепсису, і така адаптація дає результат «мирного співіснування». Однак така форма співіснування лише відтягує колапсичний фінал, а не ліквідує його.

У контексті сказаного звернемо увагу на думку А. Печчеї, який серед основних причин глобальної екологічної кризи бачить недоліки у психології і моралі людини – її жадібності, егоїзмі, схильності творити зло та насильство тощо. «Людина, володіючи здатністю робити безліч речей, розвинула в собі ненаситний апетит до споживання і володіння, виробляючи все більше і більше та водночас залучаючи себе в порочне коло зростання, якому не видно кінця» [94].

На нашу думку, дуже влучно поставлене питання А. Печчеї – або людина повинна змінитися, або їй судилося зникнути з лиця Землі [57] – відображає глобальні проблеми виживання людства. Сприймати це потрібно без патетики та будь-якої гіперболізації. Навпаки, все стає очевидним, коли взяти до рук офіційну статистику культурного, політичного, економічного, екологічного, демографічного та ін. життя планети.

Недотримання нормотворчої бази, відсутність толерантності та чистоти взаємовідносин починаючи з елементарного міжкомунікаційного рівня завдають непоправної шкоди стабільності і повноцінному життю людини. Доки існує недосконале законодавство, відповідальність за порушення якого не є чітко визначеною та можливою, доти не можемо говорити про екологію суспільного життя. Оздоровлення людського буття повинно починатися з елементарного – з повноцінного функціонування правової, законодавчої та етичної бази.

Цікавою, на нашу думку, є програма А. Печчеї, що орієнтує людство на реалізацію кількох провідних цілей, серед яких:

1 – перша ціль визначається дослідником як «зовнішні межі». Вона орієнтує на бережливе ставлення до природи, її ресурсів, життєвого потенціалу. Мова йде про встановлення кожною людською істотою для себе особисто додаткових обмежувальних параметрів у своїй діяльності. Мислення людини у цьому контексті повинно нести новаційні ідеї, підходи, що гармонійно поєднуватимуться з природою;

2 – друга ціль – «внутрішні межі». Вона звертає увагу на важливість врахування такого важливого фактора, як внутрішні можливості людини. Дійсно, як підкреслює мислитель, не можна безкінечно експлуатувати її пристосовницькі можливості. З цього випливає, що науково-технологічна діяльність і соціополітичні зміни мають відбуватися таким чином, щоб не піддавати людину новим напругам і стресам;

3 – третя ціль визначається як «культурна спадщина». Вона формує соціальну установку на перетворення загальнокультурних надбань у визначальний орієнтир прогресу і самовизначення людства. Людство лише тоді вважатиметься успішним, коли підтримуватиме власну ідентичність, національні особливості, культуру, творчість та унікальність. У цей час кожен громадянин, як представник конкретного типу політичної культури, соціального устрою та національної ідентичності, складатиме частину екологічної мозаїки, здатної до відновлення, регенерації та розвитку.

Однак не лише вищеперелічені фактори повинні стати джерелом екології соціального простору. Мова йде про необхідність створення антропоекологічного моніторингу – системи спостережень за змінами процесів життєдіяльності людей у зв’язку з впливом на них різних факторів навколишнього та соціокультурного середовища. Саме така система дала б змогу прогнозувати та уникати соціопатогенних стихійних лих.

Саме тому, що екологія є наукою, політикою, мораллю, культурою та комунікацією, дискурсом, сьогодні є необхідність виносити її проблеми на обговорення не лише у вузьких академічних школах, а й на широку аудиторію, а ключовою позицією тут повинна бути системна оцінка всіх складових культури сучасної людини. Будь-які фундаментальні відкриття чи зміни у галузі науки і техніки, а також соціальні та культурно-історичні, повинні вивчатись з позицій перспективності та причинно-наслідкових зв’язків. Скажімо, винайдення різних видів пластмас у ХХ ст. було зорієнтоване на благо людини, але у результаті ці винаходи перетворились у глобальну катастрофу планетарного масштабу. Це ж стосується і сфери ідеології – абсолютно утопічні ідеї комунізму сформували полчища фанів. Ідеї миру, добра, любові, толерантності, жертовності, терпимості та ін., які несе християнська мораль, етика та філософія, були уражені «комуністичним чорнобилем». Наслідком цього є мільйони люмпенів без роду, племені, історії, мови, культури – це своєрідна «культурна пластмаса», що продукувалась «для блага», а в результаті дала глобальні втрати, катастрофи, екологічні катаклізми в сенсі історії, культури, демографії.

Конференції, «круглі столи» чи різного роду обговорення на міжнародному, дипломатичному, політичному та ін. наукових рівнях визнають існування загрози екологічної катастрофи в недалекому майбутньому. Однак обговорення глобальних негараздів у відриві від моральних векторів, етичних цінностей, екокультурних факторів є безперспективним.

Отже, сьогодні ми ведемо мову про те, що на «операційному столі» (умовно) лежить молода, але переобтяжена недугами та знесилена державна система (це може бути і Європа, і планета), і їй потрібне повне й системне томографічне обстеження і встановлення точного, виваженого та об’єктивного діагнозу. Наступним етапом буде виведення методики «лікування державної системи», яка визначатиметься не екзальтовано-параноїдальними чи меркантильно налаштованими політичними «наперсточниками» (правого або лівого скерування), а фахівцями у всіх галузях, які можуть бути об’єднані однією системно-стратегічною концепцією – екологія людини.

Використана література:

1. Агаджанян Н. А. Экология человека: избранные лекции. – М.: Свет, 1994.

2. Андрейцев В.І. Екологія. Словник екологічних термінів і понять / В.І. Андрейцев, О. Адаменко, А. Коробченко, Й. Періжок. – Івано-Франківськ, 2000. – 231 с.

3. Андрієнко А. Довідник з охорони природи / А. Андрієнко, П. Фещенко, В. Андрусишин та ін. / Упоряд А. Андрієнко, П. Фещенко. – К.: Урожай, 1985. – 248 с.

4. Бауман З. Глобализация: последствия для человека и общества / З. Бауман. – М.: Весь мир, 2004. – 188 с.

5. Борейко В. Популярный биографо-библиографический словарь-справочник деятелей заповедного дела и охраны природы. – К.: Свет, 1995. – 224 с.

6. Борейко В. Словарь деятелей охраны природы. – К.: Свет, 2001. – 342 с.

7. Василенко Л.И. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности / Л.И. Василенко, В.Е. Ермолаева. – М.: Прогресс, 1990. – 495 с.

8. Василенко Л.И. Пошуки підстав і вибір джерел екологічної етики // Питання філософії. – № 2. – 1986. – С. 25–29.

9. Вебер А. Глобальное потепление и социально-экономическое развитие / А. Вебер // Свободная мысль. – 2007. – № 5. – С. 5–20.

10. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Голов. ред. В.Т. Бусел, редактори-лексикографи: В.Т. Бусел, М.Д. Василега-Дерибас, О.В. Дмитрієв, Г.В. Латник, Г.В. Степенко. – К.–Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

11. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера. – М.: Наука, 1989. – 262 с.

12. Воронкова А.Г. О формировании политической экологии во Франции (Методологические проблемы исследований) // Проблемы и перспективы экологического образования и воспитания: Тез. докл. к республ. науч.-метод. конф. (23–25 апреля 1990 г.). – Запорожье, 1990. – С. 25–27.

13. Гардашук Т.В. Концептуальні параметри екологізму. – К.: ПАРАПАН, 2005. – 200 с.

14. Гардашук Т.В. Ціннісні орієнтири природокористування // Природокористування: ціннісні та соціальні аспекти оптимізації. – К.: Наукова думка, 1992. – С. 57–65.

15. Герасимов В. Экология информационного пространства // Всероссийская научная конференция «Бренное и вечное: экология человека в современном мире». 23-24 октября 2001 года. Тезисы докладов и выступлений. Вып. 4. / Ред. кол.: Г.П. Выжлецов, И.Ф. Игнатьева; НовГУ им. Ярослава Мудрого. – Великий Новгород, 2001. – С. 88–90.

16. Голубець М.А. Від біосфери до соціосфери. – Львів: Поллі, 1997. – 252 с.

17. Гончаренко М.С. Екологія людини: навч. посіб. / за ред. Н.В. Кочубей / М.С. Гончаренко, Ю.Д. Бойчук. – Суми: ВТД «Університетська книга»; К.: Видавничий дім «Княгиня Ольга», 2005. – 394 с.

18. Гончаренко С. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.

19. Гуменюк О.Б. Соціальна екологія і екологія людини: програма курсу, методичні вказівки та контрольні завдання для студентів заочної форми навчання. Педагогічні науки. – Хмельницький: ТУП, 2001. – 50 с.

20. Гурбич В’ячеслав. Екологія інформаційного простору // Схід. – № 3(87). – С. 18–24.

21. Гюстав Лебон. Психология народов и масс. – М.: Академический проект, 2011. – 238 с.

22. Данилов-Данильян В.И. Глобальный экологический взрыв – главный вызов ХХІ века / В.И. Данилов-Данильян, К.С. Лосев // Практична філософія. – 2001. – № 2. – С. 19–24.

23. Дейлі Герман. Поза зростанням: Економічна теорія сталого розвитку. Пер. з англ. – К.: Інтелсфера, 2002. – 312 с.

24. Денисюк К. Від екології душі до екології життя. – Київська правда. – 2006. – 27 квітня. – С. 1.

25. Дерябо С.Д. Две модели экологии / С.Д. Дерябо, В.А. Ясвин // Человек. – 1998. – № 1. – С. 34–40, 53.

26. Дуднікова І. Екологія і безпека життєдіяльності. Термінологічний словник / Передм. Ю.С. Шемшученко. – К.: Вища школа, 2005. – 247 с.

27. Дювиньо П. Биосфера и место в ней человека / П. Дювиньо, М. Танг. – М., 1973. – 270 с.

28. Екологічне право. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

29. Экология информации // Серия «Журналистика и право». Вып. 2. Режим доступа: http://www.medialaw.ru/publications/books/medialaw/comment/9.html

30. Экология человека: словарь-справочник / Авт.-сост. Н.А. Агаджанян, И.Б. Ушаков, В.И. Торшин и др.; под общ. ред. Н.А. Агаджаняна. – М.: ММП «Экоцентр», издательская фирма «КРУК», 1997. – 208 с.

31. Экополитология: Политология в контексте экологических проблем: учеб. пособие для вузов / Г.В. Косов, Ю.А. Харламова, С.А. Нефедов. – М.: А-Приор, 2008. – С. 214.

32. Залеський І.І. Екологія людини: підручник / І.І. Залеський, М.О. Клименко. – К.: Академія, 2005. – 287 с.

33. Зубаков В.А. Куда идем? К экокатастрофе или экореволюции? Часть третья.

34. Каганский В. Вопросы о пространстве маргинальности // Новое литературное обозрение. – 1999. – № 37(3). – С. 52–62.

35. Кисельов М. Екологічна політика та державотворення // Схід. – 1998. – № 4. – С. 38–42.

36. Кисельов М.М. Методологія екологічного синтезу / М.М. Кисельов, В.С. Крисаченко, Т.В. Гардашук. – К.: Наукова думка, 1995. – 158 с.

37. Кисельов М.М. Національне буття серед екологічних реалій / М.М. Кисельов, Ф.М. Канак. – К.: Тандем, 2000. – 320 с.

38. Климов Ю. Политическая экология – новое научное направление // Общественные науки и современность. – 1992. – № 6. – С. 169–179.

39. Кузнецов О.Л. Система «природа – общество – человек». Устойчивое развитие. – М.: Дубна, 2000. – 345 с.

40. Липа Ю. Не «схід чи захід», а «південь і північ». Із кн. «Призначення України» (1938 р.) / Ю. Липа // Урок української. – 2003. – № 5/6. – С. 15–16.

41. Липа Ю. Призначення України / Передм. М. Плав’юка. – К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – 267 с.

42. Лихачев Д. Экология культуры // Знание – сила. – 1982. – № 6. – С. 22–24.

43. Ложкин Г.В. Информационно-психологическая безопасность личности // Персонал. – 2002. – № 3. – С. 78–81.

44. Максимів Л.І. Формування концепції екологічного аудиту в Україні в контексті європейської інтеграції / Л.І. Максимів, І.С. Буйна // Екологізація економіки як інструмент сталого розвитку в умовах конкурентного середовища. – Львів: НЛТУУ Науковий вісник, 2005. – Вип. 15.7 – С. 215–220.

45. Малахов В.А. Искусство и человеческое мироотношение. – К.: Наука, 1989. – 364 с.

46. Медоуз Д.X. За пределами роста. Предотвратить глобальную катастрофу, обеспечить устойчивое развитие / Д.X. Медоуз, Д.Л. Медоуз, Й. Рандерс. – М.: Изд. группа «Прогресс», «Панагея», 1994. – С. 294.

47. Медоуз Д.Х., Медоуз Д.Л., Рандерс Й., Беренс В.В. Пределы роста. Доклад по проекту Римского клуба «Сложное положение человечества». – М., 1991. – 260 с.

48. Медоуз Д.Х. Пределы роста. 30 лет спустя / Д.Х. Медоуз, Й. Рандерс, Д.Л. Медоуз. – М.: ИКЦ «Академкнига», 2007. – 342 с.

49. Митькин А.А. О роли индивидуального и коллективного в социальной динамике // Психологический журнал. – 1999. – Т. 20. – № 5. – С. 105–111.

50. Морохин Н. Словарь по гуманитарной экологии. – Вып. 17. – К.: Пропан, 2001. – 94 с.

51. Мусієнко М. Екологія. Охорона природи. Словник-довідник / М. Мусієнко, В. Серебряков, О. Борейко. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2002. – 550 с.

52. Мусієнко М. Екологія. Охорона природи. Словник-довідник / М. Мусієнко, В. Серебряков, О. Борейко. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2007. – 624 с.

53. Нагорна Л. Екологія політики: метафорична модель чи операційне поняття? // Політичний менеджмент. – 2006. – № 1. – С. 3–10.

54. Оптимізація природокористування: навч. посіб. у 5-ти т. – Т. 1. Природні ресурси: еколого-економічна оцінка / С.І. Дорогунцов, А.М. Муховиков, М.А. Хвесик. – К.: Кондор, 2004. – 291 с.

55. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. – М., 1991. – С. 319.

56. Пахарев А. Хамелеономания властных элит в условиях переходных политических систем // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Вип. 7. – С. 235–244.

57. Печчеи А. Человеческие качества. – М.: Прогресс, 1985. – 312 с.

Дата добавления: 2015-05-31