Націократія

“Народи-пани”, оборонці історичного “стану посі­дання”, не хочуть погодитись та визнати факт націо­нального відродження так званих “неісторичних наро­дів”. Спочатку вони нехтували цим відродженням і загалом відкидали. Потім почали шукати якихось чудо­дійних ліків, щоб скинути, або принаймні загальму­вати, поступ національних рухів. Нарешті, коли все це не допомогло, вони почали намагатись здискреди­тувати визвольні рухи поневолених народів, вдаючись до всіляких наклепів та брехливих звинувачень. Все це, однак, зайве і безсиле. Бо історія сприяє нині еманси­пації знедолених народів, якими вона досі нехтувала й які приспала. Під прапором сучасного паннаціона-лізму людство простує до націократії, тобто до полі­тичного панування нації у найближчому майбутньому.

У дотеперішній історії людства чергувалися як про­відні чинники політичного розвитку церква та дер­жава. Зараз на зміну їм приходить нація, яка у своїх змаганнях за політичне самовизначення народів ви­ступає проти держави, яка нехтує їхні самостійницькі прямування. Народи, що національне прокинулися нещодавно або нині, борються за своє самовизначен­ня та свободу. Це особливо характерно для сучасної Європи, де культурний націогенезис майже скрізь уже закінчений. Та й поза Європою, головним чином в Азії й подекуди в Африці, словом, скрізь, де національне прокинулися кольорові народи, висуваються домаган­ня расової рівноправності й, отже, прав цих народів на самовизначення. Ці національні змагання у всьому світі є прологом до нового етапу вселюдської історії, яку я називаю націократією.

Ми живемо у добі її народження й можемо стежи­ти за перебігом творення. Проте було б передчасним вже нині прагнути сконкретизувати реальні форми націократії, які лише завтра стануть політичною дій­сністю. Сьогодні можливо тільки передбачення голов­них напрямів цього процесу.

Націократія має витворити новий тип держави, досить гнучкий, щоб у нього вкладалися самостійні змагання кожного культурного народу. Історично її завдання полягатиме в тому, щоб хронічний конфлікт між нацією і державою полагодити. Вона мусить при­мирити автономізм і відповідно сепаратизм націо­нальне свідомих народів із централізмом і автокра-тизмом держави. Головним чином тут йдеться про проголошення засад “волі та організації”, як слушно узагальнює це автор “Пан-Європи”. “Це замирення, - підкреслює він, - внутрішньо мусить виявитись у якнайдалі спрямованій автономії, а назовні - в якнай-вільнішій федерації”. Етнополітично сучасний світ прямує непереможно до цього виходу із сучасного націо-державного напруження. З цього погляду дуже повчальна своїми досягненнями та успіхами англійсь­ка державно-адміністративна практика, а радянська система - своєю теоретичною гнучкістю. Це тонко спостеріг Куденгове-Калергі. “Європа мусить розумі­ти, - пише він, - що диференціація без інтеграції при­зводить до занепаду і що її аналітична політика має бути доповнена також політичним синтезом”. Звісно, це правило має вагу не лише для Європи, а для всього світу, оскільки він перебуває у стані своєї кристалі­зації та індивідуалізації.

Сучасний паннаціоналізм, захоплений ідеалом все­бічної національної автаркії (самодостатності), зов­сім забув і свідомо нехтує цією потребою міжнарод­ного синтезу поряд із цілком виправданим змаганням кожного народу за його повне самовизначення. Про­те, національний егоїзм, що відкидає неминучу пот­ребу міжнародного порозуміння та співпраці, передо­всім шкодить інтересам свого народу. Т. Масарик має рацію, коли пише: “Індивіди так само, як і народи, не існують для того, щоб тільки виконувати свої геро­їчні завдання. Народ, який живе лише для себе, був би так само бідолашним, як і людина, що живе тільки для себе. Без віри в ідеї та ідеали життя індивідів, так і народів, перетворюються на животіння”.

Національний егоїзм у господарській ділянці, що особливо сильно виявилось у різних народів після вій­ни (спроби здійснення економічної автаркії), - також цілковито розчарував і не виправдав сподівань. Ця запрограмована господарська ізоляція великою мірою спричинила трагічне поглиблення світової кризи піс­ля війни. Не підлягає сумніву, що вихід із цієї сучас­ної скрути є єдино можливий усіма країнами і народами. Регіоналізм у світовій політиці, що останнім часом набуває впливу у міжнародних взаєминах, може бути тим мостом, по якому зубожіле теперішнє люд­ство вийде із сутичок національної автаркії на шлях міжнародної співпраці й порозуміння. Взагалі, без шанування засади взаємин та господарської взаємо­залежності всіх народів неможливим є перехід до полі­тичної націократії.

Не слід забувати, що шлях до націократії не йде навпростець, а, навпаки, буде плутаним і тяжким. Двобій між нацією і державою буде безоглядним, доки держава не пристосується до повної системи націо­кратії, тобто поки кожен народ, національне свідо­мий, не здійснить й не заперечить своє політичне са­мовизначення. На цьому шляху до націократії неми­нучі ще криваві війни та революції. Бо людство, на жаль, ніколи й ніде не навчилось з досвіду минулого, всупереч відомому античному твердженню, що “істо­рія є навчителем народів”.

Історичні факти підтверджують, що навіть світові культури, такі, як французька чи англійська, неспро­можні були цілком засимілювати недержавні і поне­волені народи (як бретонці, фламандці, кімри). Ост­рів лужицьких сербів і після ста років поневолення не потонув у німецькім морі.

Проте панівні народи продовжують свій сізіфів труд, марно намагаючись засимілювати та зденаціоналізува­ти іншонаціональні елементи, перебуваючі під їхньою політичною гегемонією. До них можна застосувати ви­слів Ніцше: “Можливо, що десь існують народи і ста­да, але не в нас, мої брати! Тут є лише держави! Що це таке? Держава - це найхолодніша серед холодних по­твор. І бреше вона також холодно; ця брехня вилазить із її пащі! Я - держава, я - народ!”. Націократія буде запереченням цієї традиційної брехні та виправ­ленням її в цьому сенсі. Натомість твердження “я - дер­жава, я -народ” гаслом буде - “Я - нація, я - держава”.

Запровадження націократії вимагатиме поперед­нього духовного і морального переродження людст­ва та народів. Потрібно буде звільнитись від культу абсолютної державної суверенності й примиритись із дійсністю, що право на самовизначення мають усі національне свідомі народи без будь-якого винятку. Треба буде обмежити “святий егоїзм” народів; доклад­но проаналізувати і піддати критиці їхній національ­ний месіанізм, тобто віру в якесь призначення, та нар-цисизм як романтичне самозакохання. Доведеться зректися мрії про світову гегемонію тієї чи іншої сві­тової нації, відкинувши забобон про “інфернальність” одних та суперечливість походження інших народів чи рас. Слід усвідомити, що кожна нація або раса у відповідному для себе природному і суспільному ото­ченні може розвинутись в гарну квітку людства.

Сучасний паннаціоналістичний психоз згодом ми­не так само, як минув релігійний фанатизм, який на початку нової доби руйнував Європу кривавими вій­нами та вкривав її ватрами спалених “єретиків”. Коли ми нині перечитуємо чорну хроніку цих жахливих подій, нам важко зрозуміти, чому та або інша віра викликала у тодішніх людей такі кровожадні інстинк­ти та лютий фанатизм. Так само і наші внуки із жа­хом читатимуть історію кривавих подій, заподіяних сучасним паннаціоналізмом. Релігійна толерантність є сьогодні політичною аксіомою серед культурних народів. Для наших нащадків такою самою аксіомою буде національна толеранція.

Від войовничого паннаціоналізму через конст­руктивний і творчий націоналізм шлях веде до на-ціократії. Хворе сучасне людство прокинеться від сво­го післявоєнного психозу, щоб у зворотньому напрямі пройти відому тріаду Гріль-Париера - “від тварин­ності через націоналізм до людяності”. Бо і в своїй сутності націократія - це визволені незалежні наро­ди, добровільно об'єднані в континентальні та сві­тові союзи, з одного боку, й відновлене, організоване людство - з іншого. В добу націократії відроджені народи здивують світ наймогутнішим своїм твором -“Дев'ятою симфонією” людської історії.

Дата добавления: 2015-05-26