Діяльне (практичне) і свідоме (теоретичне) в моралі й етиці

ДОБРО І ЗЛО –найзагальніші поняття моральної свідомості, що служать максимально узагальненою формою розмежування й протиставлення оцінок (схвалення та осуду) людських дій та якостей. До сфери зла належать брехня, помилковість, недоречність, потворність.Метафізичність добра і зла. Співвідносність категорійдобра і зла.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ – поняття морального досвіду й пізнання, що характеризує співвідношення певних явищ з точки зору правдивого розподілу благ, обов’язків і прав людини у сутнісному відношенні.

ОБОВ’ЯЗОК – людина покликана виконувати певні вимоги та завдання, що визначають стратегію долі її як особистості. Без такого покликання неможлива сукупна людська життєдіяльність, неможливий соціум. Без свободи вибору обов’язок “сліпий”, не має морального змісту, вимагає виключення совісті. Як і власна необов’язковість.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – міра відношення до обов’язків й усвідомлення важливості їх виконання, ступеню причетності до інших, необхідності підтримки й удосконалення обов’язкового, зобов’язуючого. Це моральна відповідність діяльності людини її обов’язку.

ГІДНІСТЬ – поняття моральної свідомості, що надає виразуявленням спільнот про цінність всякої людини як особистості та позначає особливе ставлення людини до себе самої. Усвідомлення власної гідності – це форма самосвідомості й самоконтролю особи, яка вимагає поваги з боку інших людей, визнання відповідних прав та можливостей, але й водночас ставить високі вимоги до неї. Вище благо для людини – це благо бути гідною людиною!

ЧЕСТЬ – поняття моральної свідомості, тісно пов’язане з особистою гідністю, але надає вираз цінності особи крізь призму конкретного соціального статусу, роду діяльності та визнання іншими її реальних і значимих для спільноти заслуг.

СВОБОДА ВОЛІ – поняття моральної діяльності й свідомості, що надає вираз можливостям та здатності людини бути самостійною, самодіяльною (аж до стану творчості) особою, не втрачаючи людської сутності та власної гідності.

СОВІСТЬ (совість) – форма усвідомлення себе як моральної істоти, а тому і внутрішній регулятор здатності до самоконтролю, самостійного формулювання обов’язків, вимог, до критичної самооцінки, адекватної з точки зору моралі поведінки.

СЕНС ЖИТТЯ – категорія, що дозволяєподати багатство людських можливостей у лініях головного стрижня ціннісних орієнтацій, корінного визначення запитів й інтересів людини. Навіщо, як жити; яким бути в житті: поза цими питаннями людина не може здійснитися у повноті можливостей. Універсальність само-здійснення людини: самодіяльність, творчість, повнота реалізації себе, своїх задатків, потреб, інтересів і здібностей – ось стрижньова лінія сенсу людського буття. Попри всі відмінності здобутків, індивідуальних внесків, емоційного відчуття повноти життя, глибини задоволення, кожна морально повноцінна людина має мудрість у ставленні до життя. Бути творцем свого щастя – чи ж не тут криється сенс життя при всіх його трагічних колізіях? Вузький інтимізований спектр інтересів навряд чи надає сталості сенсу. Щастя на узбіччі буття не надає великого сенсу життю. Стан Прометея, на відміну від інших титанів (бездушних, безпристрасних, прохолодно-байдужих космічних тектонічних сил), – щастя від живого, теплого, людяного. Прометеї виграли б у богів, Епіметеї – ніколи б. (Франц Фюман “Битва титанів”).

ЩАСТЯ – поняття моральної свідомості, що характеризує такий емоційно-душевний стан людини, який відповідає максимальному внутрішньому задоволенню людини умовами свого буття, повноті життєвих очікувань і самореалізації особистості. Принаймні досвід учить співвідносити уявлення про щастя з усією повнотою сутнісних вимірів людського життя. Протягом усього розвитку світової етичної думки проблема щастя посідала в ній одне з центральних місць. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке й тривале щастя? – ці питання в різних формулюваннях ставили собі Будда й Аристотель, Епікур і Спіноза, Микола Реріх і Бертран Рассел.

Аристіпп Кіренськии, один з учнів Сократа, ототожнював щастя з насолодою, втіхою. Насолода (власна, фізична, позитивна, минуща) – істинне благо і справжня мета людського життя. На практиці виявилося, що людське життя – незручне поле для гонитви за фізичними насолодами. Надмір останніх морально спустошує людину, породжує в неї відразу, виснажує організм, обертається на свою протилежність –суцільне й безвихідне страждання. Залишався єдиний вихід – спробувати досягти негативного задоволення, тобто відсутності страждань. Це означало: покінчити з джерелом страждання – життям. Серед послідовників Аристіппа з'являється похмура постать Гегесія (320–280 до н.е.), який створив собі філософську репутацію проповіддю самогубства та дістав у сучасників прізвисько Вчителя Смерті.

Засновник школи кініків Антисфен (435–375 до н.е.) розрізнює, а нерідко й протиставляє щастя і насолоду, пов'язуючи перше з внутрішньою незалежністю людини. Афінський філософ Епікур робить наголос на таких різновидах людської втіхи, які мають переважно духовний характер, не набридають людині й не виснажують її організм. Відповідно із задоволень і насолод епікурейці визнають лише ті, що ведуть до щастя – блаженного, позбавленого тілесних страждань і душевного неспокою внутрішнього стану людини. При цьому розрізнюються задоволення пасивні (відсутність страждань і безтурботність духу – атараксію) й активні (радість та веселощі).

Після Епікура було висловлено безліч поглядів на природу людського щастя. Підсумовуючи їхні основні типи, сучасний польський філософ В. Татаркевич (1886–1980) виділив чотири визначальні підходи, відповідно до яких щастя: 1) щось цілком об'єктивне –щаслива доля, успіх у якійсь справі, життєвий талан тощо, 2) суто внутрішній, психологічний стан інтенсивної радості, захвату, блаженства, 3) володіння вищими благами життя («евдемоне»), 4) суб'єктивна моральна реакція на володіння вищими благами, що знаходить вияв у певному задоволенні від життя загалом. Саме таке розуміння Татаркевич розцінив як найбільш адекватне й збудував власну дефініцію щастя як « повного та тривалого вдоволення від життя в цілому ».

Дефініцію Татаркевича слід визнати найбільш відповідною станові сучасної моральної культури. Але треба враховувати неодмінно властиве справжньому щастю почуття світлої радості, ентузіазму, що охоплює душу людини; безрадісне, неокрилене ентузіазмом вдоволення ще не робить людину щасливою. Маючи загальнолюдські джерела, проблема щастя передбачає цілком індивідуалізоване рішення, яке відповідає особливостям тієї чи тієї особистості, неповторності її життєвого шляху, її внутрішнього світу. Саме тому вкрай нереалістичними завжди виявлялися спроби накинути всім членам суспільства певний єдиний «рецепт» щасливого життя. Коли такі «рецепти» загального щастя бралися на озброєння органами влади – у суспільстві усталювалася терористична за своєю суттю доктрина «насильницького ощасливлення».

Але чи є прагнення до щастя неодмінною, атрибутивною рисою людини як такої? Чи кожен завше прагне до щастя, пов'язує з ним цілі власної діяльності? В XIX ст., спочатку в романтиків, згодом у героїв Ф. Достоєвського й далі, заявляє про себе свідомість, для якої прагнення до щастя є чимось занадто тривіальним, несумісним із внутрішньою катастрофічністю людського існування. Спробою перевести цей «тіньовий» аспект внутрішнього буття людини у вимір раціональної психології являє собою вчення 3. Фрейда (1856–1939): серед підсвідомих прагнень людини потяг до смерті посідає «почесне» місце поруч з Еросом. Великий вплив на культуру XX ст. справило й «відкриття» мазохізму – здатності людини знаходити втіху в приниженнях і стражданнях.

Мистецтво XX ст. шукає правду людських почуттів також і в наполегливому осмислені особистісної відмови від традиційних настанов етики щастя. «Між повнотою страждання і порожнечею щастя мій вибір був зроблений відразу» – ці гордовиті слова Марини Цвєтаєвої навіяні не мріями мазохістки, за ними стоїть безперечна моральна реальність: глибинне засвоєння християнського бачення людини, осердям якого постає ідея жертви, а не самоствердження особистості, яка гостро відчуває своє покликання, – саме важкість і страждання можуть бути ознакою його звершення. «Щасливі роки – втрачені роки, робота відбувається тільки в стражданні», – зауважив якось Марсель Пруст.

Законним і глибоко моральним є право кожної людини на щастя, але неможливо ні примусити всіх людей бути щасливими в певний єдиний спосіб, ні обов'язково бути щасливим узагалі. І все ж розсудлива людина не може зовсім залишити поза увагою проблему досягнення щастя – для своїх ближніх, своєї родини, себе самого. Та й будь-яке цивілізоване суспільство має дбати, звичайно ж, не про насильне ощасливлення мас, про те, щоб якомога більшою мірою забезпечити для своїх членів основні умови щасливого життя. Як би там не було, серед основних чинників людського щастя є й досить очевидні. До них, зокрема, належать:

а) задоволення людських потреб. Не можна назвати щасливою людину невдоволену, яка страждає від відсутності найпотрібнішого їй як у фізичному, так і в духовному сенсі. Їх нестача обумовлює сьогодні нещасливий стан мільйонів наших співвітчизників. Але й цілковите задоволення наявних потреб саме по собі ще не робить людину щасливою;

б) свідомість осмисленості власного буття. Людина не може бути щасливою, якщо вона усвідомлює внутрішню безглуздість, безцільність і марність свого існування. Відчуття не даремності власного життя, наявності у ньому загального сенсу, мети, яка його організує в цілісність, може бути пов'язане з релігійністю людини, з її відданістю своїй професійній чи громадській діяльності, своїй родині; з дружбою, палким коханням тощо. При цьому зовсім необов'язково, щоб особистість ясно усвідомлювала, у чому саме полягає конкретний сенс її існування. Головне – гідна самореалізація, реалізація себе;

в) цілісність буття. Якщо щастя є певним задоволенням від життя загалом, людина не може бути щасливою доки її існування залишається роздрібненим, розпорошеним на ті чи інші часткові функції, а вона сама постає як «частковий індивід». Роздрібнення людської цілісності залежить як від об'єктивних соціальних суперечностей, так і від недоліків самої людської особистості, її нездатності зібрати себе докупи.

Є речі істотно вищі за щастя. Проте, за своєю суттю, воно є атрибутом цілісної людини. Існує давнє правило, яке дає змогу певною мірою узгодити прагнення до цілісності зі складністю й суперечливістю людського буття. Правило таке: намагатися бути самим собою у кожній одиничній ситуації існування.

г) повнота буття. Все ж і цілісності життя ще не досить для щастя. Хтось може цілісно реалізувати сенс власного існування в певній вузькій сфері – скажімо, з головою зануритися у виробничі проблеми, в наукову або художню діяльність і забути про все інше на світі. Така людина здатна переживати моменти високого захвату, зазнавати незрівнянних радощів цілковитої самореалізації, але чи буде при цьому вона щасливою? Досвід учить співвідносити уявлення про щастя з усією повнотою сутнісних вимірів людського життя. У цьому зв'язку істотне значення мають і робота, і суспільне визнання, і родинні стосунки, і здоров'я, і, скажімо, можливість подорожувати, займатися спортом, хобі тощо. Надзвичайно важливі чинники щастя – кохання, діти, внуки. Людину, обділену в цьому відношенні, завжди є привід пожаліти.

д) гармонійні стосунки з навколишнім світом. Справжнє щастя не може утвердитися суто егоїстично. Воно передбачає злагоду з ближніми, гармонію з довкіллям, доброзичливу уважність до того, що нас оточує: від високого й значного аж до найменших дрібниць життя. Найщасливіший той, кому не потрібне щастя. Прагнучи до щастя, не варто забувати, що воно існує усередині кожного. “Хочеш бути щасливим – будь їм”, не шукай його зовні та не плутай щастя з простим задоволенням.

Багато у чому ми втратили дійсне щастя. Ми намагаємося виразити його в приземлених поняттях: для когось це багато грошей, для когось красива дружина, для когось і те й інше, а заодно вілла на островах; але при цьому забуваємо про те, що щастя – це стан душі, він окриляє і додає сили, і не ми повинні полювати за ним, а воно саме змушує нас рухатися вперед, роблячи нас краще.

Система категорій естетики. Категорії естетики у велетенську розгорнуту систему вибудував Ю. Борєв (вузлові категорії змісту доповнюються великою кількістю специфічних робочих понять). Система категорій стосується також і мистецтва. Але у художньо-естетичному лоні вимагається інший рівень досконалості форми і глибини змісту. Ціннісні орієнтації особистості забарвлюють категорії власними відтінками сенсу і настрою, але принципово не можуть змінити їх змісту".

“ Прекрасне " та " потворне " (деформація створеного чи твору) як вияв свободи в оцінці чуттєво-предметної досконалості, естетичної якості. Особистісна міра і самоконтроль в полюсах прекрасного та потворного – " естетичний смак ". Добротність краси і прекрасне добро існують у багатомірності краси як єдності зовнішньої і внутрішньої (душевної) рівноваги. Різні вияви має й "потворність". " Величне " (потяг до ідеалу) і " нице " (приниження гідного) в етиці й естетиці дуже поширені як у теорії так і практично. Велич смерті заради життя – основа категорії Героїчне. Велич буття не вимірюється величиною знання, корисності, раціональності. Корисне в житті і у мистецтві далеко не завжди збігаються. Краса і велич ницого в художніх творах досить поширені.

Суспільна міра героїчного і буденного в естетиці схоплюється категоріями “трагічне” і “комічне”. Трагедія пов’язана з ризиком для життя заради втілення ідеалу у боротьбі старого й нового, величного і ницого, хаотичного і гармонічного тощо. Художня правда – неповторний феномен, далекий від прози життя: казка буває правдивою, а найточніше відтворене поза художньо явище – брехнею. "Правдиве" і "уявне" у художньому творі поєднані не так, як у буденній дійсності. Канони естетично-художньої правди у формі і змісті твору виробляються в лоні мистецтва. Рівновага правди в естетиці – необхідна умова "гармонії", а значне порушення її веде до “ хаотичного ”.

ПРЕКРАСНЕ – з біг ідеалу і дійсності на грунті безкорисливості. Характеристики: Цілісне. Досконале. Відповідне. Приємне. Мета. Повне злиття життєвої мети ідеалу й засобів їхнього втілення. При цьому ідеал вище від обмеженості життя: навіть тілесна краса вимагає ідеалу. Поза духовно-практичним освоєнням дійсності вона не буває прекрасною. Для слов’ян гарна дівчина – “красне сонечко”, для мусульман – “повний місяць” (природна предметність – лише засіб уподібнення). Обов’язково включається переживання міри реалізації власної свободи людини: пригнічений стан віддаляє від краси. “Почуття прекрасного – це відчуття внутрішньої рівноваги” (як і совість в моралі). Е. Шимунек, с. 60.

Чи прекрасна сама по собі природа? Не природа, а особлива її значимість для людини створює красу. Без практично-перетворюючої і духовно-творчої переробки природа не відгукнеться красою. Емпатія: прекрасне (як й інші категорії) концентрує те в дійсності, що приносить радість, насолоду, захоплення, підносить до досконалості, покращує природні якості. Мистецтво вчило красі. І у всі часи краса була серед вищих цінностей.

Багатомірність прекрасного: витонченість, вишуканість (головна категорія стилю рококо: легкість, ненав’язливість, природність, одухотворення, жіноча чарівність), граціозне, елегантне, зворушливе, захват (восторг ), чарівне (духовно-чуттєва характеристика привабливості, замилування, захоплення).

ПОТВОРНЕ – все, що не узгоджується аж ніяк з ідеалом, що веде до деструкції дії ідеалу, відкидає або принижує його. Втрата "образу" прекрасного. Натурально-тілесне, утилітарне. Неприємне. Розірване (розщеплене). Засоби без мети.

У мистецтві потворне може отримувати якості прекрасного, бо ж у ньому захоплює майстерність, оригінальність, правдиве відтворення. Мистецтво робить акцент не на змісті, а на формі відтворення. Художня типізація також не дозволяє зображати потворне як потворність (“Зітри ти риси випадкові І світ прекрасним стане враз” О. Блок). Грізні й небезпечні для життя явища природи, підлі й потворні вчинки людей можуть бути прекрасно передані. Це захоплює, дає насолоду, приваблює красотою образів як своєрідного відбитку реальності у свідомості людини. “Пігмаліон і Галатея” – вічна таїна враження від їх дотику до струн серця. “Твоя мечта – исчезновенье, Где смерть лишь жертва тишине”. (Ахматова).

Суміжні до "потворності" поняття: гидке, бридке, страхітливе, відштовхуюче, відворотне, грубе, грубо-корисливе, вульгарне, скабрезне, непривабливе, некрасиве. Занепад.

ГЕРОЇЧНЕ І БУДЕННЕ. Етика ризику й жертви (самопожертви), морального вибору і напруження людських фізичних і духовних сил. Жертовність поза сенсом і великими втратами не героїчна. Тісно пов’язана категорія з гуманізмом, з піднесенням, величчю, з трагічним, з боротьбою за втілення ідеалів.

ВЕЛИЧНЕ. Як конкретизація піднесеного героїчним. Ідеальний вимір буття (як і в трагічному): фіксація невичерпності ідеалу, можливостей неможливого, опосередкованого подолання недосяжного. Перевищення норми, звичного, вихід за межі буденного (сила, що пробуджує високі почуття, підносить, зобов’язує піднятися над буденним). Безконечне. Велике. Процес. Сублімація.

Псевдо-Лонгін (трактат “Про піднесене”): не правила, а сила обдарування – головне! Не підносить, не звеличує егоїзм, підлість, а ось гуманізм це може. Велич внутрішньо суперечлива: ідеал вище людини – неприємність жертовності; отже не сам по собі ідеал підносить, але і внутрішня готовність бути на рівні з ним також і через страждання, самовідречення, жертву, а не лише через мету. Трагедія завжди велична.

Суміжні до "величності" поняття: пафос (у художній творчості – чудовий зображальний засіб); патетичне (емоційно надмірний пафос піднесеного: емоційна напруга від зусиль людини знищити переважаючі її реальні сили й засоби перешкоди на шляху утвердження ідеалу; як і пафос – компенсує слабкість позиції людини стосовно самої дійсності, стверджуючі моральну правоту зусиль; за межами патетики – афектація, пустий жест і риторика) ; грандіозне, піднесене, величаве, чудесне, казкове, божественне, гротеск (без комічного), помпезне (символічно-знакова патетика парадності, пишності), значне, алегоричне.

НИЦЕ. Як і комічне веде до нижньої межі естетичного – байдужого (за тою межею вже починається царина чисто життєво-утилітарного процесу). Спрямування чи дія, які ображають, принижують людську гідність і якості. Антипод потягу до ідеалу. Конечне. Мале (мізерне). Одиничне. Стан. Профанація. Недорозвинуте, пересічне, грубе, тривіальне, свавільне, слабке тощо.

Суміжні до "ницості" поняття: дегенеративне, цинічне, вульгарне; жахаюче, підле, низьке, страшне. Незначне. Нікчемне. Неістотне. Відштовхуюче-грізне; принизливе.

ТРАГІЧНЕ. Життя завжди має безліч складних колізій. У кожну епоху вони свої. Свобода – по той бік моралі, але досягається вона не перестрибуванням через мораль. Сама мораль є результатом усвідомлення необхідності свободи й неможливості її здійснення. Це і є джерелом колізій. Неморальна істота трагізму не знає, бо легко скочується у прірву ницого й потворного. Немає трагізму і в природі: вона знає катаклізми, але не знає колізій. Трагедія як ризик життям заради втілення ідеалу в боротьбі старого і нового, величного і ницого, хаотичного і гармонічного тощо. За рахунок людського життя (одного заради всіх) долається безвихідь у трагедії (цього не досягнеш у житті). Ідеї не гинуть, коли гине людина. Трагічне долає розірваність ідеалу й життя. У природі й буденності трагедій не буває. Загибель реакціонерів чи ретроградів – не трагічна і в мистецтві. Гегель мав підстави писати: “трагічне – це моральне”. Трагедія переходить в естетичне (художньо-естетичне) завдяки почуттю безвиході та її реалізації в ім’я свободи інших (аж до спокійного прийняття смерті). У безвиході й вихід, як реалізація життєво крайнє необхідного – свободи інших.

Трагедія дуже чутлива до правди, що відливається у витончені форми виразу, у піднесеність. Немислима вона й без звертання до величного. Шимунек засадами трагічного вважав конфлікт старого й нового. Трагічним буває й передчасне, й запізніле (залежно від ідеалу): Джордано Бруно й Антигона: перспектива людяності може не збігатися з загальним “прогресом”, моральний потенціал може бути не лише на боці “історичного авангарду”. Моральний потенціал Швондерів показовий. Сенс життя й зусилля людини заради нього визначають рівень чи масштаб трагізму.

Суміжні до трагічного поняття: смертельне й безсмертне, невиправне, страшне, жахливе (саме по собі не трагічне, бо ж не долає розірваність ідеалу й життя), тривожне; страждальне, нещасне, скорботне, сумне; серйозне, подвижницьке, безперспективне. Драматичне. Від Аристотеля йде поділ драми за характером її закінчення: поразка, перемога, примирення. “Очищення страхом”, або трагічний катарсис Аристотеля.

КОМІЧНЕ. Відсутністьзбігання ідеалу й дійсності: комічне не підносить до ідеалу, але пов’язане з ним негативно (підміна чи порушення міри змісту або значення, імітація прагнення до нього, ілюзорне служіння йому). Ефекти комічності також виникають в певних життєвих колізіях, суперечках, але особливу роль у них відіграють негативне, нице, перекручене. Стикання невідповідності певних протилежностей (бінарна опозиція) викликає сміх. Протиріччя між значущістю форми й нікчемністю змісту створює комічні колізії для критичного розуму. Комічне – продукт розвинутої людської культури, здатності бачити себе наче збоку, підніматися над виключно буденним. повсякчасним, утилітарним. Як і трагічне, воно є виявом людської свободи, впевненості у собі, своїх можливостях, поступливості у своїх інтересах чи гідності. Для людини недалекої лише інші люди або недосяжні їй складні утворення чи явища можуть стати предметом насміхання. Сміх може бути й лише виявом самовдоволеного практичного розуму. Гегель уважав, що загальним підгрунтям комедії є світ, у якому людина як суб’єкт зробила себе повним господарем всього, значущого для неї; світ, цілі якого руйнують самі себе своєю не суттєвістю. Є правда у словах М.Г. Чернишевського: “Комічне пробуджує у нас почуття людської гідності”. Смішне є заперечення всього нелюдського, навіть смерті (сама по собі вона може бути й комічною). “Сміх нівелює ранги” (О. Герцен), розвінчує дуту пиху, викриває недоліки. Сміються не над новим, не над всією Людиною, а над тим, що у ній їй же й невідповідне. Сміх виправляє. Естетична дія комічного терапевтична: очищає й лікує душу. Аристотель говорив про комічний катарсис (“очищення сміхом”). “Сміх пустий, якщо в його засадах не покладається любов до людей” (Марк Твен), “Сміх крізь сльози” (М. Гоголь). У мистецтві комічним буває предмет, але не спосіб його зображення. К. Маркс писав, що в історії є певні цикли, які починаються з трагедії, а закінчуються фарсом (комедією). Ця закономірність полегшує прощання зі змертвілими формами життя – треба весело розлучатися з минулим.

Суміжні до комічного поняття: Смішне – не те ж саме, що комічне: не все комічне – смішне і не все смішне – комічне. Сміх звільняюче діє на людину. Але може бути сміх вульгарний, знущальний, дошкульний, від відчаю тощо. Комічному завжди притаманні доброзичливість, повага. Сміх є необхідним моментом комічного: завдяки йому відбувається розв’язка колізії й душевна розрядка того, хто сприймає мистецтво, від напруги співпереживання. Бурлеск (грайливість без усякої заклопотаності й турботи), фарс (пустотлива грайливість) і гумор (заперечення окремих не надто суттєвих деформацій у спотворенні, зниження суттєвих якостей та явищ людського буття, поблажлива критика; почуття гумору чи не найблагородніше з людських почуттів: воно не дається від народження, а розвивається разом з особистістю, стаючи показником динамічної пружності її розуму та фантазії, здатності з середини набувати доброго настрою; є й національні особливості гумору, але й у кожній нації є люди зовсім нечутливі до гумору). Дотепність. Іронія, сарказм (в’їдлива іронія), сатира (сильний акцент на заперечення негативного, на викривання, критику в певному життєвому контексті). Поняття веселого, карикатурного, пародійного, потішного. Несерйозне.Карнавальне. Гротескне (загострене до пародійності перебільшення дійсних характерних рис). Травесті (застосування художніх засобів, не відповідних темі).

ГАРМОНІЯ – духовно-чуттєва характеристика рівноваги, гомеостазу й цілісності буття, пропорційності відношень. Момент рівноваги динамічного буття (Квірин-мир – Марс-війна. Гармонія – донька Афродіти й Ареса-Марса, дружина Кадма) Протилежна хаотичному (розірваному, фрагментарності буття, безладдю, ентропійності, безобразності).

Суміжні до гармонійного поняття: пропорційне, міра, ідилічне (піднесеність насолоди до краси, стабільного стану – рівненького плато гарного настрою, особливої атмосфери буття, перебування в аурі щастя, без проблемного існування; вимагає виключної витонченості, почуття міри у мистецтві, бо ж легко впасти в поганий смак, розвагу буколік чи пасторалі); елегічне (урівноважена піднесеність, пафос легкого смутку як приємного настрою душі; як категорія в основі має ситуацію відставання дійсності від ідеалу завдяки настрою покірності, споглядальності: але це не безтурботність, це жалоба за недосяжним, ностальгія за ідеальним; у мистецтві – поетична форма, пов’язана з роздумами про долю з відтінками примирення, сподівань, злагоди й легкого смутку; знайшла гарний вираз у жанрах пасторалі та буколік). Цілісне.

ЕСТЕТИЧНЕ – родова ( висхідна й завершуюча) категорія в системі естетичних категорій. Вужче цієї категорії й поняття естетичний ідеал, естетичний смак; ще вужче – художній образ, художній метод, художній стиль (категорії мистецтва). Естетичне протилежне утилітарному значенню, байдужому до естетики. Тому й категорія, протилежна естетичному є категорія байдуже (“чисте буття”, не сприйнятої дійсності, відсутності духовно-чуттєвої визначеності: фізіологічно подразнена людина може бути душевно байдужою). Вбивчою для естетичного сенсу є прагматична настанова свідомості (неможливо погодитися, що моральне є частиною прагматичного. Ми вже знаємо, що воно також відноситься до духовно-практичного): “Звени, звени хрустальный альт бокалов” – естетичне враження ці слова мають безумовно, але його аж ніяк не поясниш знанням генезису п’янства.

Естетичне дійсно важливе, цікаве, цінне для людини, але не в формі наочно-чуттєвої даності, а у формі ідеалів (чуттєвого виразу духу, живої причетності, руху бажаного). У мистецтві вирішення протиріч величного й ницого, потворного й прекрасного, трагічного й комічного завжди на користь ідеалу. Але зовсім не так у життєвій практиці, де головним способом реалізації є користування. Оцінки поза користуванням не існує. Але ж, утилітарно, краща оцінка жінки – насилля над нею, краща оцінка їжі – поїдання її. Духовна сила людини долає утилітарність: оцінена байдужість є безобразне (естетизація, співвідношення з ідеалом) – рух від непричетного до причетного, від незадовільного до задовольняючого, від відштовхуючого до привабливого, від розщепленого до цілого. Вже міфологія стає реальною мовою практики, долаючи “чисте буття” (байдужість), надихає можливості людини ставати якоюсь. Персоніфікування природних явищ, уособлення є виразом також й естетичної сили людини. Природне вже не є безродним (духовно нежиттєвим). Невдоволення – це також акт заперечення чистого буття, переведення його в зобов’язуюче (ідеальне). Здивування – внутрішня причина формування самостійних духовних утворень.

Система категорій стосується також і мистецтва. Естетичні категорії застосовуються у ньому, але стають художньо-естетичними лише при умові відповідності певному рівню досконалості художньої форми й художній глибині змісту. Диспозиційні орієнтації реципієнта (суб’єкта сприйняття художнього твору) забарвлюють естетичні категорії певними якостями й відтінками власних почуттів.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ:

1. Місце і роль етики й естетики у духовному житті суспільства.

2. Що означає вираз: “Освоєння світу за законами краси” та чим відрізняється освоєння світу за законами краси від освоєння за законами істини та добра?

3. Який зв’язок існує між етикою й естетикою та у чому він найпомітніший?

4. Естетичне і художнє: що говорить про їхню відмінність, а що про єдність?

5. Яка потреба у розрізнені моралі та моральності?

6. Які сфери людського життя безумовно пов’язані з мораллю?

7. У чому головна відмінність правової та моральної регуляції людських стосунків?

8. Чи доцільно жорсткість моральних норм доводити до рівня правових?

9. Чи не краще було б Богові не надавати людині свободи вибору?

10. Чи можуть суттєво співпадати мораль і політика?

11. Система етичних і естетичних категорій. Загальна характеристика.

12. “Благо” як загальнокультурна категорія та її роль у побудові системи категорій моралі та естетики.

13. “Закон” і “благодать” як орієнтири на обов’язок і гідність.

14. Величне і нице як категорії естетики. Краса і велич як показники гідності людини.

15. Який зв’язок між естетичними категоріями трагічного й комічного та сценічними мистецтвами трагедії і комедії?

16. Краса і потворність як протилежності у загальній естетичній оцінці явищ дійсності.

17. Категорія “героїчного” у теорії та практиці моралі й мистецтва.

18. “Обов’язок” як категорія моралі й етики.

19. “Справедливість” і “порядність” як категорії нормативної етики.

20. Категорія “гідності” людини. “Честь” і “слава” у межах морального обов’язку.

21. “Добро” і “зло” як полярно протилежні загально-оцінні категорії моралі й етики.

22. Категорія “щастя” в етиці.

Література:

1. Азархин А.В. Мировоззрение и эстетическое развитие. – К., 1990.

2. Бербешкина З.А. Совесть как этическая категория. – М., 1986. 103 с.

3. Борев Ю. Эстетика. Изд. 2. – М.: Политиздат, 1975. С. 47-128 (і пізніші видання).

4. Брожик В. Эстетика на каждый день. – М., 1990.

5. Виноградов И.И. Искусство, истина, реализм. – М.: Искусство, 1975.

6. Войтыла К. Основания этики.//Вопросы философии, 1991, № 1, с.29-60.

7. Глюксман А. Одинадцята заповідь. – К., 1994. 288 с. (добро і зло).

8. Гумницкий Г.Н. Смысл жизни, счастье, мораль. – М., 1981.

9. Для всех и для каждого./Составитель Черников В. – Харьков, 1993.

10. Дмитриева Е.К. Мораль и международное право. – М., 1991.

11. Дубко Е.Л. Моральное добро (историко-критический анализ).//Философские науки, 1986, № 1. С.108-116.

12. Дубко Е.Л. Социальная справедливость.//Этическая мысль. – М., 1988, с. 61-78.

13. Дубровский Д.И. Проблема добродетельного обмана.//Философские науки, 1989, № 6.

14. Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека (современная немецкая практическая философии). – К.,1994, с.231-254.

15. Етика, естетика і теорія культури. – К., 1992, вип. 36, с. 113-125; вип. 37.

16. Калантар А.Л. Проблема прекрасного. К истории и теории вопроса. – Ереван, 1981.

17. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. – К.: Вид. КДУ, 1979.

18. Карасев Л.В. Парадокс о смехе.//Квинтэссенция. – М., 1990, с.341-370.

19. Крюковский Н.Н. Основные эстетические категории. – Минск. 1974.

20. Кураев А. Человек перед иконой.//Квинтэссенция. – М., 1990, с. 237-262.

21. Любимова Т.Б. Понятие комического в эстетике.//Вопросы философии, 1980, № 1.

22. Малахов В.А. Смысл жизни и нравственное отношение личности к миру. - М.: Знание, 1986. 64 с.

23. Митрохин Л.Н. Религия и мы.//Квинтэссенция. – М., 1990, с. 307-340.

24. Немировский В.Г. Смысл жизни: проблемы и поиски. – К., 1990.

25. Общественное сознание и его формы. – М.: Политиздат, 1986.

26. Попов С.И. Политика, экономика, мораль. – М., 1989.

27. Свинцов В.И. Истина, добро, красота.//Философские науки, 1988, №1.

28. Скворцов Л.В. Культура самосознания: Человек в поисках истины своего бытия. – М., 1989, разд. ІІ, гл. 6 (верховне благо та його принцип).

29. Соловьев Э.Ю. Правовой нигилизм и гуманистический смысл права.//Квинтэссенция. - М., 1990, с. 162-236.

30. Средний Д.Д. Основные эстетические категории. – М., 1974.

31. Толстых В.И. Искусство и мораль. – М., 1973.

32. Тундыков Ю.Н. Наука и мораль. – Свердловск, 1988.

33. Этическая мысль: Научно – публицистические чтения. – М., 1988., с. 14-60 (добро и зло), с.258-281 (счастье), с. 284 – 295 (долг и склонность).

Тема 2. Структура етики
(сфери, основні елементи та проблеми)

У даній темі розглядаються такі питання:

Дата добавления: 2015-05-26