Ітііптя 25 1 страница

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

но небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.

Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об'єкта, предмета, об'єктивної сторони складу конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки. Здебільшого наявність усвідомлення вин­ним суспільної небезпеки свого діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обста­вини справи. Якщо особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, це може свідчити про її неосудність або про відсутність умислу при вчи­ненні злочину.

Передбачення - це розумове уявлення особи про результати своєї дії (бездіяльнос­ті). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних наслідків його діяння, їх суспільно небезпечний характер (шкоду, яка буде заподіяна об'єктам посягання), а також неминучість або можливість настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в загальних рисах і причинний зв'язок між діянням і наслідками.

Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення досягти конкретного ре­зультату, що передбачає свідому і цілеспрямовану діяльність особи. Бажання - це воля, спрямована на досягнення чітко визначеної мети.

3. Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою су­спільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпеч­них наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з прямим умислом за такою озна­кою інтелектуального моменту, як усвідомлення. Однак інша ознака - передбачення суспільно небезпечних наслідків - значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як мож­ливий або неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків.

Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільно небезпеч­них наслідків, то при непрямому - свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного.

Усвідомлення винним протиправності і караності вчиненого ним діяння не є обов'язковою ознакою умислу: за загальним правилом незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Про поняття помилки див. також коментар до ст. 25.

Законодавча конструкція умислу фактично розрахована на матеріальні склади зло­чинів, які визнаються закінченими за умови настання суспільно небезпечних наслідків. Ці злочини можуть вчинятися як з прямим, так і з непрямим умислом.

У формальних складах злочину, які не передбачають як необхідну ознаку настання певних суспільно небезпечних наслідків, змістом прямого умислу є усвідомлення вин­ним суспільно небезпечного характеру своєї дії (бездіяльності) і бажання їх вчинення. У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Во­но тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом. Цей ви­сновок підтверджує думку про те, що форма і вид вини визначаються ставленням суб'єкта лише до тих ознак, які перебувають у межах складу злочину.

Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Так, готування до злочину і замах на злочин можуть бути вчинені ли­ше з прямим умислом. Розмежування умисного і необережного злочину (злочинної само­впевненості) вимагає точного встановлення ознак саме непрямого умислу.

Різновиди умислу дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної небезпеки діяння та особи винного і тому враховуються при індивідуалізації покарання.

4. Окрім прямого і непрямого умислу, в теорії і судовій практиці виокремлюють ще п інші види умислу. Вони не утворюють самостійної форми вини, не підміняють понять прямого і непрямого умислу, а існують лише в їхніх межах.

Залежно від часу виникнення і формування розрізняють умисел заздалегідь обду­маний і такий, що виник раптово.

Заздалегідь обдуманий умисел формується ще до вчинення злочину (особа обмір- КОвує деталі злочину, складає план, підшукує співучасників, готує знаряддя вчинення і ючину тощо). Наявність цього виду умислу на кваліфікацію злочину, як правило, не ниливає. Однак він може свідчити про підвищений ступінь вини, а також суспільної небезпеки суб'єкта злочину.

Умисел, що виник раптово, має місце тоді, коли намір вчинити злочин і його безпо-і средня реалізація не відділені між собою деяким проміжком часу, тобто винний вчи­няє злочин одразу ж після виникнення умислу. Різновидом цього умислу є афектований умисел, який виникає в момент сильного душевного хвилювання (фізіологічного афек-і\), зумовленого впливом на винного якихось особливих обставин, найчастіше насиль-і і на чи інших неправомірних дій. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, визна-і і і.ся обставиною, що пом'якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66), а у деяких випадках -\ і норює привілейований склад злочину (статті 116, 123).

За спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел поділяють на ни значений (конкретизований), невизначений (неконкретизований) і альтернативний.

Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння і прагне досягти одного конкретного наслідку і наприклад, викрасти чуже майно, довести особу до самогубства). Невизначений) мисел означає, що у винного немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можли-ііпх наслідків злочину, він передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Напри-і іад, особа завдає ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого І іупеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання 0 того з кількох можливих злочинних наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілес­ного ушкодження).

У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернативним умислом відпо- іідальність настає залежно від фактично заподіяних наслідків, оскільки винний перед-п.пав настання будь-якого з цих наслідків і бажав чи свідомо припускав їх настання.

Врахування розглянутих видів умислу надає можливість більш точно конкретизува-іп психічне ставлення суб'єкта до вчинюваної ним дії чи бездіяльності та її наслідків, їм і шачити ступінь його вини і призначити справедливе покарання.

Конституція України (ст. 68).

Стаття 25. Необережність та її види

1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну
недбалість.

2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала
можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або
бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

3. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або
бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

І. КК чітко фіксує поділ необережної форми вини на два види - злочинну самовпев-іі> ність і злочинну недбалість.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ V

(Шиття 25

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

2. Інтелектуальний момент злочинної самовпевненості характеризується тим, що
особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Вольовий момент полягає у тому, що особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків. Прикладом злочинної самовпевненості є перевищення швидкості водієм, який розраховує у будь-який момент загальмувати й уникнути небажаних наслідків, але не встигає цього зробити і завдає середньої тяжкості або тяжких тілесних ушкоджень пішоходу.

При визначенні злочинної самовпевненості закон не вказує на усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння. Однак це не означає, що винний не розуміє своїх дій (бездіяльності). Він усвідомлює їх потенційну суспільну небезпеку і вважає, що подібна його поведінка хоча і може викликати небезпечні наслідки, у цьому конкретному випадку не призведе до такого результату.

3. Інтелектуальний момент злочинної недбалості полягає в тому, що особа не пе­
редбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

Вольовий момент злочинної недбалості вказує на реальну можливість винного пе­редбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, він не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для за­побігання таким наслідкам.

При визначенні психічного ставлення особи до наслідків своїх дій (бездіяльності) у випадках злочинної недбалості закон зазначає, що особа «повинна була» і «могла їх передбачити». Відповідно до наведеної формули для вирішення питання про те, чи по­винен і міг винний передбачити настання наслідків, теорія кримінального права, проку­рорсько-слідча і судова практика використовують два критерії — об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний критерій злочинної недбалості здебільшого має нормативний характер і означає обов'язок суб'єкта (особа повинна була) передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків. Цей обов'язок грунтується на законі і визначається у спеціальних правилах (інструкціях, положеннях) або договорах відповідно до посадового статусу працівника, його професійних функцій, технічних і побутових умов, стосунків з іншими особами, у т. ч. з потерпілим. Відсутність обов'язку передбачити можливий ре­зультат своєї поведінки виключає відповідальність особи за фактично заподіяну шкоду.

Покладення тих чи інших обов'язків на конкретну особу, яка вчинила або не вчинила певне діяння, саме по собі ще не є достатнім для обгрунтування її кримінальної відпові­дальності. Для вирішення питання про кримінальну відповідальність конкретної особи за настання суспільно небезпечних наслідків необхідно встановити, чи була у цієї особи реальна можливість передбачити наслідки своїх дій (бездіяльності). Отже, суб'єктивний критерій означає, що особа могла (мала фактичну можливість) передбачити настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Ця можливість пов'язується з такими об­ставинами: 1) конкретна ситуація, в якій вчиняється діяння, повинна створювати для осо­би об'єктивну реальність передбачити наслідки; 2) за своїми індивідуальними характери­стиками (вік, освіта, ступінь кваліфікації, знання загальних та спеціальних правил обереж­ності, наявність життєвого та професійного досвіду, стан здоров'я тощо) особа повинна мати можливість правильно оцінити ситуацію, що склалася, і передбачити наслідки. Тоб­то не повинно бути таких обставин, що стосуються ситуації та особи, які створювали б неможливість передбачення шкідливих наслідків.

Законодавче положення про те, що суб'єкт, окрім обов'язку, повинен мати і можли­вість передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння, виключає об'єктивне ставлення у вину.

4. На практиці нерідко виникають складнощі при відмежуванні злочинної самовпев­неності від непрямого умислу. Це пояснюється тим, що за ознаками інтелектуального і вольового моментів вони подібні між собою. І злочинна самовпевненість, і непрямий умисел характеризуються передбаченням особою можливості настання суспільно не­безпечних наслідків.

Однак при непрямому умислі передбачення має конкретний характер, а при зло- чинній самовпевненості - абстрактний. При непрямому умислі винний передбачає, ЩО суспільно небезпечні наслідки можуть настати від його конкретної дії (бездіяль­ності), яка вчинена у даний момент, у певній обстановці і за певних обставин. Вчи- НЯЮЧИ злочин з непрямим умислом, винний може сподіватися, що через випадковий и її і обставин вказані наслідки можуть не настати («либонь нічого не станеться»). Зо-іи-ім інший зміст має інтелектуальний момент при злочинній самовпевненості. Вин-нпіі абстрактно передбачає настання злочинних наслідків свого діяння, тобто не усві-

іомлює дійсного розвитку причинного зв'язку, хоча при належній мобілізації своїх психічних сил міг би усвідомлювати це. Він самовпевнено перебільшує свої можли- ЮСТІ або неправильно оцінює обстановку чи конкретні об'єктивні обставини, факто­ри (свої професійні навички, дії інших осіб чи механізмів, сили природи тощо), які, на ЙОГО думку, повинні запобігти настанню шкідливих наслідків, чого в дійсності не іиіоувається (надія на удачу).

Головна відмінність злочинної самовпевненості від умислу полягає у вольовому моменті. При злочинній самовпевненості суб'єкт не бажає настання шкідливих наслід-і пі і не припускає їх настання. У цьому разі він сподівається запобігти настанню шкід-

ІИВИХ наслідків, але його розрахунок виявляється неправильним, оскільки ґрунтується КОча й на реальних факторах, однак без достатніх для того підстав.

5. Від злочинної недбалості потрібно відрізняти випадок (казус) - заподіяння
шкоди без вини. Це такі ситуації, коли суспільно небезпечні наслідки, що настали,
перебувають у причинному зв'язку з діянням особи, яка не передбачала і за обстави-
п.іми справи не повинна була та/або не могла передбачити їх настання. Випадкове
і іподіяння шкоди не тягне за собою кримінальної відповідальності через відсутність

''ективної сторони (вини). У цих випадках відсутні водночас обидва критерії зло­чинної недбалості - об'єктивний (обов'язок передбачення особою суспільно небезпеч­них наслідків свого діяння) і суб'єктивний (реальна можливість такого передбачення) ібо хоча б один із них.

6. Окремі норми Особливої частини КК викладені таким чином, що їх застосування
погребує встановлення вини особи, яка вчинила злочин, окремо щодо самого діяння і
окремо щодо настання його суспільно небезпечних наслідків. У зв'язку з цим теорія
і практика використовують поняття змішаної форми вини.

Змішана форма вини характеризується різним психічним ставленням (у формі умислу і необережності) особи до самого діяння і суспільно небезпечних наслідків та-і и о діяння. Існують дві групи злочинів зі змішаною формою вини:

1) злочини, пов'язані з порушенням спеціальних правил, що спричинило певні су-
і пиіьно небезпечні наслідки (наприклад, ст. 286);

2) злочини, в яких об'єктивна сторона характеризується настанням двох типів на-
і п іків - безпосереднього і віддаленого (наприклад, ч. 2 ст. 121).

У першому випадку для визначення форми вини вирішальне значення має психічне ■ і,шлення особи до настання наслідків свого діяння. У цілому такі злочини вважаються игобережними. У другому - психічне ставлення особи щодо діяння та першого, безпо-

■днього наслідку дає змогу говорити про умисел, а стосовно віддаленого наслідку ІИНа може бути тільки необережною. У цілому такі злочини з двома типами наслідків і тома формами вини визнаються умисними.

І Іравильне вирішення питання про те, яка з двох передбачених у законі форм вини

(умисна чи необережна) є визначальною для даного злочину в цілому, має практичне

ічення для: 1) правильної кваліфікації діяння; 2) визначення типу кримінально-

онавчої установи, де належить відбувати покарання особі, засудженій до позбав-

ІНЯ волі на певний строк; 3) призначення покарання за сукупністю злочинів (ч. 2

'()); застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (пунк-іп І 3 ч. З ст. 81, пункти 1-3 ч. З ст. 107); 4) заміни невідбутої частини покарання

і пі м'яким (пункти 1-3 ч. 4 ст. 82); 5) звільнення від відбування покарання вагітних

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ V

жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ч. 1 ст. 83); 6) застосування закону про амністію тощо.

7. Особа, яка вчиняє конкретне суспільно небезпечне діяння, може припускатися певних помилок щодо властивостей і наслідків своєї поведінки. Такі помилки по-різному впливають на вирішення питань щодо вини і кримінальної відповідальності

особи.

Помилка у кримінальному праві - це неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні ознаки вчиненого нею діяння та його наслідків. Залежно від змісту тих обставин, які неправильно сприймає суб'єкт, розрізняють два види помилки -юридичну і фактичну.

Юридична помилка (error juris) - це хибне уявлення особи про правову сутність чи правові наслідки вчиненого нею діяння. Видами такої помилки є помилка щодо: а) зло­чинності чи незлочинності діяння; б) кваліфікації злочину; в) покарання.

Помилка щодо злочинності діяння означає, що особа вважає свої дії (бездіяльність) злочином, хоча КК їх такими не визнає (уявний злочин). У таких випадках відсутня обов'язкова ознака злочину - кримінальна протиправність і тому особа не може підля­гати кримінальній відповідальності.

Інколи, навпаки, суб'єкт вважає, що його діяння не тягне кримінальної відповідаль­ності, однак за законом воно визнається злочином (помилка щодо незлочинності діян­ня). У подібних випадках особа визнається винною у вчиненому злочині і підлягає кримінальній відповідальності. Відповідно до ст. 68 Конституції України «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Однак це положення Основного Закону України не слід розуміти буквально. Можливі ситуації, коли особа, що вчинила злочин, не лише не знала про кримінальну караність свого діяння, а й не могла цього знати за тих умов, у яких вона перебувала в момент порушення закону.

Помилка щодо кваліфікації злочину грунтується на хибному уявленні особи стосов­но правової оцінки вчиненого нею діяння. Помилка щодо покарання характеризується неправильним уявленням особи про вид і розмір покарання, передбаченого криміналь­ним законом за вчинений нею злочин. В обох цих випадках особа підлягає криміналь­ній відповідальності.

Таким чином, юридична помилка особи, що вчинила злочин, по суті, відображає незнання нею кримінального закону і за загальним правилом не впливає на кваліфіка­цію діяння, вид і міру покарання, оскільки відповідальність за злочин настає незалежно від суб'єктивної оцінки його винним.

Фактична помилка (error facti) - це хибне уявлення особи про характер або фактич­ні наслідки свого діяння. Видами фактичної помилки є помилка щодо: а) об'єкта зло­чину; б) предмета злочину; в) засобів вчинення злочину; г) розвитку причинового зв'язку; д) кваліфікуючих ознак злочину.

Загальним правилом для всіх видів фактичної помилки є те, що відповідальність у цих випадках повинна наставати з урахуванням насамперед того, що конкретно винний усвідомлював чи повинен був усвідомлювати в момент вчинення ним діяння, чи було покладено на нього обов'язок і чи міг він передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. До уваги беруться також юридичні властивості окремих ознак певного скла­ду злочину і фактичні обставини справи. Наприклад, помилка щодо об'єкта злочину полягає в неправильному уявленні особи, яка вчиняє злочин, про зміст об'єкта пося­гання. У цих випадках особа заподіює шкоду іншим суспільним відносинам, а не тим, що хотіла. Така помилка не впливатиме на кваліфікацію, і винний відповідатиме за за­кінчений злочин, якщо йдеться про юридично рівноцінні та однорідні об'єкти (напри­клад, життя різних громадян, різні форми власності). Коли помилка стосується неодно­рідних об'єктів злочину, відповідальність настає з урахуванням спрямованості умислу -вчинене кваліфікується як замах на злочин (наприклад, винний мав намір позбавити життя працівника міліції, а вбив іншу особу).

Розділ VI СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

Стаття 26. Поняття співучасті

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

1. Співучасть у злочині є однією із форм злочинної діяльності. її специфіка полягає
s і ому, що: а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підви-
ііи-ііу суспільну небезпеку; б) склад злочину виконується лише завдяки спільній діяль-

і і всіх співучасників, у діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки ючину, вказані у статті Особливої частини КК.

Вчинення окремих видів злочинів можливе лише у співучасті (наприклад, участь у

п чи вчинюваному нею нападі при бандитизмі (ст. 257), керівництво злочинною.'І'їмнізацією (ст. 255)), у більшості ж випадків воно утворює кваліфіковані або особли-

киаліфіковані склади тих чи інших злочинів (наприклад, ч. З ст. 152, ч. 2 ст. 185, і И міни 2 і 3 ст. 206).

Законодавче визначення поняття «співучасть» включає в себе такі ознаки: 1) наяв­нії гь двох чи більше суб'єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного й того са­мот умисного злочину; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльно-I її співучасників. Перші дві ознаки характеризують об'єктивну (особливий спосіб вчи­нення злочину, який характеризується спільністю дій), а остання - суб'єктивну сторону і шіі\ часті (умисна форма вини).

2. Першою ознакою, яка з об'єктивної сторони свідчить про наявність співучасті,
множинність учасників злочину. Закон говорить про «декількох суб'єктів злочину»,

що передбачає участь у вчиненні злочину двох чи більше суб'єктів злочину (про понят-■ уб'єкта злочину див. ст. 18 та коментар до неї). Таким чином, участь у вчиненні юго й того ж умисного злочину двох чи більше осіб, які відповідно до закону не є гктами злочину (наприклад, неосудних) не утворює співучасті у злочині. Це саме сується і випадків, коли лише один із учасників вчинення такого злочину є і ктом злочину, а інші - ні. Вказане положення суттєво відрізняється від положень і співучасть КІС 1960 p., який визначав співучасть як «умисну спільну участь двох більше осіб у вчиненні злочину», що давало змогу визнавати співучастю і відповід­ним чином оцінювати з позиції кримінального закону дії учасника групового злочину іриклад, зґвалтування, грабежу тощо) і в тому разі, коли інші учасники через неосуд- НІі п. або недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, не були і вгнуті до кримінальної відповідальності.

і.ікон може передбачати різні ознаки суб'єкта злочину для різних учасників спіль- їлочинної діяльності. Це є характерним для складів злочинів, де виконавцем може н піше спеціальний суб'єкт (для таких співучасників, як організатор, підбурювач, •пник, наявність ознак спеціального суб'єкта не є обов'язковою: ними можуть бути ті особи, які досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність).

84

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ VI

(Шиття 26

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Бути співучасником у злочинах, відповідальність за які законом установлена з 16 років, можуть особи, які досягли 16-річного віку, а в злочинах, відповідальність за які встанов­лена з 14 років,- особи, які досягли 14-річного віку. Що стосується злочинів, за вчи­нення яких встановлена відповідальність з іншого віку (наприклад, з 18 років), то спів­учасниками в таких злочинах можуть бути особи, які досягли 16 років.

3. Спільна участь у вчиненні злочину передбачає: 1) об'єднання окремих зусиль
кожного співучасника у взаємообумовлену злочинну діяльність усіх співучасників; 2) те,
що вчинюваний співучасниками злочин є єдиним для них усіх; 3) спрямування зусиль
кожного співучасника на досягнення загального результату злочину; 4) причиновий
зв'язок між діянням всіх співучасників і загальним злочинним результатом. Спільна
участь у вчиненні злочину може проявитися як у дії, так і в бездіяльності.

Головною рисою спільності дій (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяль­ність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності із вчинення злочину. Вони діють разом, роблячи кожний свій внесок у вчинення злочину. Дії (бездіяльність) кожного з учасників за конкретних обставин є необхідною умовою для вчинення зло­чинних дій (бездіяльності) іншим співучасником, а, зрештою,- необхідною умовою на­стання спільного злочинного результату. Прагнення досягти різні злочинні результати є підставою для невизнання співучастю у злочині участі двох або більше осіб у вчинен­ні одного посягання.

4. З суб'єктивної сторони співучасть характеризується умисною формою вини, що
передбачає: 1) наявність умислу кожного із учасників стосовно їх власних дій (бездіяль­
ності); 2) наявність умислу стосовно діянь інших співучасників, у т. ч. виконавця чи
співвиконавця; 3) єдність наміру всіх співучасників вчинити один і той самий злочин;
4) єдність злочинного інтересу для всіх співучасників, тобто спрямованість їх умислу
на досягнення загального злочинного результату. У своїй сукупності зазначені ознаки
утворюють спільність психічної діяльності співучасників.

Особливістю інтелектуального моменту умислу співучасників є те, що ним охоп­люється усвідомлення кожним з учасників не лише суспільно небезпечного характеру особисто вчинюваного діяння, а й факту вчинення всіма співучасниками одного й того самого злочину, характеру дій інших співучасників, можливості діяти спільно з ними, наявності умислу в їхніх діях, спрямованості їхніх дій (бездіяльності) на досягнення загального злочинного результату тощо, тобто усвідомлення обставин, які стосуються всіх елементів складу злочину. Таке усвідомлення має бути взаємним — кожний із спів­учасників повинен усвідомлювати той факт, що він вчиняє злочин спільно з іншими його учасниками (при цьому таке усвідомлення не обов'язково передбачає особисте знання співучасниками один одного). Лише факт усвідомлення цих обставин дає під­стави для притягнення до кримінальної відповідальності учасника не лише за конкрет­не діяння, вчинене ним особисто, а й за результат діяльності всіх співучасників вчи­нення злочину. Тому не можуть визнаватися співучастю дії або бездіяльність, які об'єктивно сприяли вчиненню злочину і настанню злочинного результату, але не охоп­лювались умислом співучасників як вчинені спільно.

Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасників діяти спільно для досягнення єдиного злочинного результату.

Єдність наміру всіх співучасників щодо спільності їхніх дій і єдиного злочинного результату не означає обов'язкового збігу їх мотивів: злочинна діяльність кожного із співучасників може бути викликана різними спонуканнями.

5. Закон прямо вказує на те, що співучасть можлива лише у вчиненні умисного зло­
чину. Така вказівка виключає співучасть у вчиненні необережного злочину.

6. Залежно від ступеня узгодженості співучасників можна виокремити такі форми
співучасті: 1) співучасть без попередньої змови; 2) співучасть за попередньою змовою.

7. Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину спів­
участь може мати просту і складну форму. Виділення форм співучасті має істотне зна­
чення для кримінальної відповідальності співучасників, оскільки: а) дає змогу обґрун-

і \ вати з правової точки зору відповідальність не лише виконавця, а й інших учасників ■ цільного вчинення злочину; б) впливає на кваліфікацію дій співучасників.

Проста форма співучасті (співвиконавство) передбачає таке об'єднання зусиль спів-\ 'іасників, за якого кожен з них вчинює однакові з правової точки зору діяння і виступає и виконавець злочину. Вона характеризується тим, що всі співучасники безпосередньо перуть участь у виконанні об'єктивної сторони злочину. При цьому можливі такі ситуа­ції: 1) кожен із співучасників виконує всю об'єктивну сторону злочину; 2) окремі спів­учасники, діючи за розподілом ролей, виконують лише частину об'єктивної сторони зло­чину. Як у першому, так і в другому випадках злочинні наслідки настають у результаті > пної діяльності співвиконавців і є спільними для них. Так, співвиконавцями умисно-ГО мбивства судова практика визнає і тих осіб, які хоча й не вчинювали дій, якими безпо-

Дата добавления: 2015-05-31