Розділ II 1 страница. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення за-

Ми.

Ш5р.

Н.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення за-

ні, необхідних для затримання злочинця, вчинене службовою особою, слід кваліфікува-

иипе за ст. 118. Додатково визнавати таке діяння ще й відповідним злочином у сфері

■ ювої діяльності (перевищенням влади або службових повноважень) непотрібно.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

При цьому свідомістю винного має охоплюватись той факт, що він діє в умовах необ-

ІЮЇ оборони або умовах, необхідних для затримання злочинця. Якщо особа не усві-

і'іювала, але могла усвідомлювати відсутність реального посягання (ситуація з уяв-

НОЮ обороною), заподіяння нею смерті іншій особі слід кваліфікувати не за ст. 118, а за

і II^і) (вбивство через необережність).

Іа ст. 118, а не за ст. 116 слід кваліфікувати дії особи, яка вчинила умисне вбивство

при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних

втримання злочинця, перебуваючи при цьому у стані сильного душевного хвилю-

іня. Така кваліфікація обумовлюється тим, що в обох випадках йдеться про умисне

ївство при пом'якшуючих обставинах, але санкція ст. 118 є менш суворою, ніж санк-

і 116.

Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути голов-

чином обумовлена захистом від суспільного посягання охоронюваних законом

пі і інтересів. При перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, домі-

ичим є певне спрямування дій винного - він має на меті затримати особу, яка вчини-

і 'чин, і доставити її відповідним органам влади.

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі нщення заходів, необхідних для затримання злочинця, кваліфікується тільки за ' 18, навіть якщо воно й мало ознаки особливої жорстокості.

Постанова ПВС № 1 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну

ч\>» (п. 7). Постанова ПВС № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини про-

иття та здоров 'я особи» (пункти 8, 24).

Постанова ПВС № 15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищен­ням або службових повноважень» (п. 11).

Стаття 119. Вбивство через необережність

1. Вбивство, вчинене через необережність,-

карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбав­ленням волі на той самий строк.

2. Вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність,-
карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ II

' шиття 121

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

1. Об'єктивна сторона цього вбивства характеризується: 1) діянням - посяганням
на життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді її смерті; 3) причиновим зв'язком між
вказаними діянням і наслідками.

Якщо заподіяння смерті через необережність є ознакою іншого злочину (зокрема, передбаченого ч. 2 ст. 134, ч. З ст. 135, ч. З ст. 136, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 139), воно квалі­фікується за відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідаль­ність за цей злочин, і додаткової кваліфікації за ст. 119 не потребує.

Вбивство через необережність вважається закінченим з моменту настання смерті потерпілого.

2. Суб'єкт злочину загальний.

3. З суб'єктивної сторони дане вбивство характеризується необережною формою
вини: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати.

4. Кваліфікуючою ознакою цього злочину (ч. 2 ст. 119) є вбивство через необереж­
ність двох або більше осіб.

5. Заподіяння смерті через необережність при зґвалтуванні чи насильницькому
задоволенні статевої пристрасті неприродним способом (наприклад, потерпіла особа
вистрибнула з транспортного засобу під час його руху або з вікна квартири) повністю
охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. З ст. 153 і додаткової кваліфікації за ст. 119 не по­
требує.

Стаття 120. Доведення до самогубства

1. Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є
наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних
дій або систематичного приниження її людської гідності,-

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або
іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб,-

карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо во­
но було вчинене щодо неповнолітнього,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

1. Об'єктом злочину є життя та здоров'я особи.

2. З об'єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) діянням у формі: а) жор­
стокого поводження з потерпілим; б) шантажу; в) примусу до протиправних дій; г) си­
стематичного приниження людської гідності потерпілого; 2) наслідками у вигляді до­
ведення особи до: а) самогубства; б) замаху на самогубство; 3) причиновим зв'язком
між вказаним діянням і наслідками у вигляді самогубства або замаху на самогубство
потерпілого.

Самогубство - це умисне позбавлення себе життя.

Жорстоке поводження може виявитися у безжальних, грубих діяннях винного, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання - мордування, позбавлен­ня їжі, ліків, води, сну, одягу, житла, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, примушування до вчинення дій сексуального характеру тощо.

Шантаж передбачає погрозу розголошенням компрометуючих або інших відомо­стей, які потерпілий бажає зберегти у таємниці. Змістом шантажу може бути також за-

вання заподіянням іншої шкоди - звільненням з роботи, розлученням, позбавлен­ням засобів до існування, виселенням, відібранням дитини тощо. Детальніше про по­пи і гя шантажу див. коментар до ст. 303.

Примус до протиправних дій означає домагання від іншої особи шляхом погро-пі насильства чи інших подібних дій вчинити дії, які заборонені чинним законодав-I і ном.

Систематичне приниження людської гідності полягає, зокрема, у багаторазових (гри і більше рази) образах, глумлінні над потерпілим, цькуванні, поширенні наклепни­ці.ких вигадок, явно несправедливій критиці, іншому принизливому ставленні до потер- пілого. Самогубство або замах на самогубство, що стало наслідком перевищення влади Ібо службових повноважень, охоплюється ч. З ст. 365 і не потребує додаткової кваліфі-•. і ції за ст. 120.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення потерпілим дій, безпосередньо і нрямованих на позбавлення себе життя.

3. Суб'єкт цього злочину загальний.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом до діяння,
) числом або необережністю до наслідків. Якщо винний умисно схилив до фактичного
•.імогубства або до замаху на таке самогубство особу, яка хвора на психічну хворобу,
що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, то вчинене, за-

і по від обставин справи, слід кваліфікувати тільки за відповідною частиною (і пунк- ГОМ ч. 2) ст. 115 або за відповідною частиною ст. 15 і відповідною частиною (і пунктом Ч 2)ст. 115.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його щодо: 1) особи, яка
ІМребувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого; 2) двох або більше
Осіб (ч. 2 ст. 120), а особливо кваліфікуючою ознакою - щодо неповнолітнього (ч. З
І і 120).

Про поняття матеріальної та іншої залежності див. коментар до ст. 66. Непов­на іітнім є особа, яка не досягла 18-річного віку.

Стаття 121. Умисне тяжке тілесне ушкодження

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження,
небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату
будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здо­
ров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну тре­
тину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя,-

карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер
особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування
потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило
смерть потерпілого,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

1. Об'єктом злочину є здоров'я особи. Кримінальна відповідальність за заподіяння
шкоди власному здоров'ю настає лише у спеціально передбачених КК випадках, коли
Ц пов'язано з посяганням на інші суспільні відносини, крім здоров'я іншої особи (зок-
і" ма, частинами 1 і 2 ст. 409).

2. Обов'язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише люди­
на громадянин України, особа без громадянства, іноземець.

3. Об'єктивну сторону злочину утворюють: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) на­
слідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження і 3) причиновий зв'язок між зазначе­
ними діянням і наслідками.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ 11

і шиття 121

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тілесні ушкодження - це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тка­нин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів.

Суспільно небезпечні дії при заподіянні тілесних ушкоджень виражаються у фізич­ному, хімічному, біологічному, психічному чи іншому впливі на потерпілого. Бездіяль­ність має місце тоді, коли винний не вчиняє певних дій, які він повинен був і міг вчи­нити стосовно іншої людини, що потягнуло за собою заподіяння шкоди її здоров'ю у вигляді тілесних ушкоджень.

КК розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості і легке. Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються на підставі відповід­них положень КК (статті 121, 122, 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених МОЗ.

Якщо заподіяння тілесних ушкоджень є способом посягання на інші, ніж здоров'я, соціальні цінності, вчинене має кваліфікуватися за іншими статтями КК. За певних об­ставин, коли заподіяння шкоди здоров'ю шляхом нанесення тілесних ушкоджень ви­ступає конструктивною ознакою іншого злочину (способом вчинення або його наслід­ком), воно може бути додатково кваліфіковано за статтями 121, 122, 125.

Відповідно до ст. 121 тяжким тілесним ушкодженням є тілесне ушкодження: 1) не­безпечне для життя в момент заподіяння чи таке, що спричинило: 2) втрату будь-якого органа або його функцій; 3) психічну хворобу; 4) інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину; 5) переривання вагітнос­ті; 6) непоправне знівечення обличчя.

Небезпечними для життя є ушкодження, які в момент заподіяння чи в клінічно­му перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і які без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи мо­жуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлене поданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв'язку.

До небезпечних для життя ушкоджень належать: а) ті, що проникають у черепну порожнину, у т. ч. без ушкодження мозку; б) відкриті й закриті переломи кісток скле­піння та основи черепа, за винятком кісток лицевого скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа; в) забиття головного мозку тяжкого ступеня як зі здавленням, так і без здавлення головного мозку; забиття головного мозку середньої тяжкості за наявності симптомів ураження стовбурної ділянки. Під час судо­во-медичної оцінки ступеня тяжкості струсу і забиття головного мозку слід керуватися методичними рекомендаціями, що затверджуються МОЗ; г) ізольовані внутрішньоче­репні крововиливи за наявності загрозливих для життя явищ. Субарахноїдальний кро­вовилив, який був підтверджений люмбальною пункцією, без відповідної клінічної симптоматики не може бути віднесений до ушкоджень, що небезпечні для життя; д) ті, що проникають у канал хребта, у т. ч. й без ушкодження спинного мозку та його обо­лонок; є) переломо-вивихи та переломи тіл чи обох дуг шийних хребців, односторонні переломи дуг І або II шийних хребців, а також переломи зубоподібного відростка II шийного хребця, у т. ч. без порушення функції спинного мозку; є) підвивихи шийних хребців за наявності загрозливих для життя явищ, а також їх вивихи; ж) закриті ушко­дження спинного мозку в шийному відділі; з) перелом чи переломо-вивих одного або кількох грудних чи поперекових хребців з порушенням функції спинного мозку або за наявності клінічно встановленого шоку тяжкого ступеня. Рефлекторне порушення функ­цій (рефлекторний спазм чи розслаблення сфінктерів, рефлекторне порушення ритмі в серця, дихання тощо) не є підставою для віднесення ушкоджень до загрозливих для життя; и) закриті ушкодження грудних, поперекових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супроводжувались тяжким спінальним шоком чи порушенням функцііі

і.ікжих органів; і) ушкодження з повним (усіх шарів) порушенням цілості стінки глот­ки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того, з боку шкіряних покривів чи з боку слизової оболонки (просвіту органа) вони заподіяні; ї) закриті пере- юми під'язичної кістки, закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитоподібної, паращитоподібної, вилочкової-у дітей)- все за наявності загрозливих і и життя явищ; й) поранення грудної клітки, з проникненням у плевральну порожни- Иу, порожнину перикарду чи клітковину середостіння, у т. ч. і без ушкодження внутріш­ні \ органів. Підшкірна емфізема, що виявляється при пораненнях грудної клітки, не розглядатись як ознака проникаючого ушкодження в тих випадках, коли явища м (пневмотораксу відсутні, емфізема має обмежений характер і нема сумнівів у тому, що рановий канал не проникав у плевральну порожнину; к) ушкодження живота, з про­никненням у черевну порожнину, у т. ч. і без ушкодження внутрішніх органів; відкриті щкодження внутрішніх органів, розміщених в заочеревному просторі (нирок, наднир- ИИКІв, підшлункової залози) і в порожнині таза (сечовий міхур, матка, яєчники, перед-\ рова залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри). Иідкриті ушкодження нижньої третини прямої кишки, піхви, сечовипускного каналу Належить відносити до небезпечних для життя тільки за наявності загрозливих для і я явищ; л) закриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів 1.1< «черевного простору, порожнини таза - все за наявності загрозливих для життя явищ. Проведення діагностичної лапаротомії, якщо відсутні ушкодження органів черевної южнини, при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень не враховується; відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегневої і великогомілкової кісток. Від- Ириті переломи інших відділів і закриті переломи будь-яких відділів названих кісток, і кож відкриті і закриті переломи променевої, ліктьової та малогомілкової кісток чи, бути зараховані до небезпечних для життя за наявності загрозливих для життя и. н) переломи кісток таза за наявності загрозливих для життя явищ; о) ушкодження, ЩО спричинили шок тяжкого ступеня, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печін-іу недостатність, гостру недостатність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, грі розлади регіонарного і органного кровообігу, жирову чи газову емболію. Всі вони ■ні. підтверджуватись об'єктивними клінічними даними, результатами лабораторних інструментальних досліджень; п) ушкодження великих кровоносних судин, аорти, мої (загальної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, підклубової, стегно-ііідколінної артерій чи вен, що їх супроводять. Ушкодження інших периферичних пи (голови, обличчя, шиї, передпліччя, кисті, гомілки, стопи) кваліфікуються у кож-ij випадку залежно від спричинених ними конкретних загрозливих для життя явищ; и альна дія високої температури (тепловий і сонячний удар) за наявності загрозливих життя явищ: термічні опіки III-IV ступеня з площею ураження понад 15% поверхні і; опіки III ступеня понад 20% поверхні тіла; опіки II ступеня понад 30% поверхні тіла, ікож опіки меншої площі, що супроводжувались шоком тяжкого ступеня; опіки диха- ІИХ шляхів за наявності загрозливих для життя явищ; с) ушкодження від дії низької ІІісратури, променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми,- всі цінності загрозливих для життя явищ; т) отруєння речовинами будь-якого походжен-ні'ревагою як місцевої, так і загальної дії (у т. ч. і харчові токсикоінфекції) за умови, н клінічному перебігу мали місце загрозливі для життя явища; у) усі види механічної (іксії, що супроводжувалися комплектом розладів функції центральної нервової сис- ІИ чфцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю; за умови,

встановлено об'єктивними клінічними даними.

1.1 ознакою втрати будь-якого органа або його функцій тяжким визнається ушко-ия не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом та наслідками. Втрата і кого органа або втрата органом його функцій - це втрата: 1) зору; 2) слуху; ика; 4) руки; 5) ноги; 6) репродуктивної здатності.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, їм наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані двох метрів і менше (гост-

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Роздії II

і шиття 121

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

рота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Під втратою слуху слід розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий не­оборотний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані три-п'ять сантимет­рів від ушної раковини. Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органа зору і слуху провадиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі медико-соціальні експертні комісії.

Під втратою язика (мовлення) слід розуміти втрату можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточуючих. Заїкання не слід розу­міти як втрату мовлення.

Під втратою руки, ноги слід розуміти відокремлення їх від тулуба чи втрату ними функцій (параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність).

Під анатомічною втратою руки чи ноги слід розуміти як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги, так і ампутацію на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів; всі інші випадки повинні розглядатися як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності.

Під втратою репродуктивної здатності слід розуміти втрату здатності до статевих зносин чи втрату здатності до запліднення, зачаття та дітородіння (розродження).

При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактич­но викликаної тривалості розладу здоров'я.

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних за­хворювань не можна відносити пов'язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості і ступеня виліковно­сті. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров'я. Про поняття психічної хвороби див. також коментар до ст. 19.

Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідковий зв'язок між ушкоджен­ням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлюються психіатричною екс­пертизою. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження визначається судово-медич­ним експертом з урахуванням висновків цієї експертизи.

Ознакою тяжкого тілесного ушкодження є також інший розлад здоров'я, поєдна­ний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (не менш 33%). Під розладом здоров'я слід розуміти безпосередньо поєднаний з ушкодженням послідовно розвинутий хворобливий процес. Розміри стійкої (постійної) втрати загаль­ної працездатності при ушкодженнях встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на підставі об'єктивних даних з урахуванням документів, якими керується у своїй роботі експертна комісія.

Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється така необо­ротна втрата функції, яка повністю не відновлюється. Під наслідком ушкодження, що визначився, слід розуміти повне загоєння ушкодження і зникнення хворобливих змін, які були ним обумовлені. Це не виключає можливості збереження стійких наслідків ушкодження (рубця, анкілозу, укорочення кінцівок, деформації суглоба тощо). В інва­лідів стійка втрата працездатності у зв'язку з ушкодженням визначається як у практич­но здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, за винятком тих випадків, коли інвалідність пов'язана із захворюванням або новим ушкодженням органа чи час­тини тіла, що були травмовані раніше. У цих випадках розмір стійкої втрати загальної працездатності у зв'язку з одержаною останньою травмою треба визначати з урахуван­ням наявної стійкої втрати загальної працездатності від попереднього ушкодження. У дітей втрата загальної працездатності визначається, виходячи із загальних підстав, що встановлені згаданими вище Правилами, із зазначенням, що ця втрата настане після досягнення працездатного віку.

Розміри стійкої втрати працездатності визначаються з урахуванням нормативно-імппачених МОЗ критеріїв встановлення ступеня стійкої втрати професійної праце-' 1.11 пості у відсотках.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, Належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причиновий зв'язок. Методика проведення експертизи у таких випадках викла- іена в Правилах проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу стате - ІИХ станів у бюро судово-медичної експертизи, затверджених МОЗ. Переривання вагіт­ності спричинюється шляхом нанесення побоїв, поранень, застосування отруйних чи піших речовин тощо. У цьому полягає перша відмінність переривання вагітності як Взнаки тяжкого тілесного ушкодження від переривання вагітності в результаті незакон­ною проведення аборту (ст. 134), при вчиненні якого винний застосовує інші способи ппучного переривання вагітності. Друга відмінність обумовлюється суб'єктивним мо-итом: при вчиненні злочину, передбаченого ст. 134, умисел винного не спрямований пі іаподіяння тяжкої шкоди здоров'ю у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, як це має місце при вчиненні злочину, передбаченого ст. 121.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження Обличчя потерпілого не може бути виправним. Під виправністю ушкодження слід ро-іуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубця, деформації, порушен­ня міміки тощо) з часом чи під дією нехірургічних засобів. Коли ж для усунення необ­хідне хірургічне втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя вважається Непоправним.

Непоправне знівечення обличчя може бути результатом: обливання обличчя кип'ят-і ОМ, кислотою чи іншою речовиною; нанесення глибоких чи значної кількості мілких шрамів за допомогою гострих предметів; обрізання вух чи носа. Такі ушкодження на-міоть обличчю страхітливий і такий, що відштовхує, вигляд і, крім фізичної шкоди, і причиняють потерпілому велику психічну травму.

Поняття знівечення - не медичне поняття, тому право кваліфікувати ушкодження

Об іиччя як знівечення належить до компетенції слідчого та суду. Водночас не слідчий і

і судово-медичний експерт визначає вид ушкодження, його особливості, механізм

орення і встановлює, чи є це ушкодження виправним або невиправним. Коли ушко- ІЖСННЯ обличчя виправне, ступінь тяжкості його визначається виходячи з критеріїв, иикладених у Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушко-

■нь; при невиправності нарівні із визначенням ступеня тяжкості ушкодження звич­ним порядком експерт зазначає, що ушкодження може бути розцінене як тяжке, якщо визнане таким, що знівечило обличчя.

Знівечення інших частин голови, крім обличчя (верхня і задня частина голови, зад-пи частина шиї) не утворює зазначеної ознаки. Водночас, непоправне знівечення верх­ні.of передньої частини шиї слід кваліфікувати за ст. 121 за цією ознакою.

Якщо умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є ознакою (способом чи на-і ііідком) іншого злочину, його вчинення слід кваліфікувати за статтею, що передба-•II' відповідальність за цей злочин (наприклад, ч. 4 ст. 187). Кваліфікувати його ще й її ст. 121 слід лише тоді, коли санкція статті (частини статті), що передбачає пока-і'.піпя за такий злочин, є менш суворою, ніж санкція, передбачена, відповідно, части- Иіми 1 чи 2 ст. 121.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння - з моменту вчинення Нікого діяння; у всіх інших випадках - з моменту настання наслідків, зазначених у •і І ст. 121.

4. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку. Якщо тяжкі ті­ні ушкодження заподіяні особою у віці від 14 до 16 років при вчиненні злочину, її шовідальність за який за законом настає з 16 років, відповідальність має наставати ЦСТ. 121.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ Л

чшттн 122

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень службовою особою в результаті перевищення нею влади або службових повноважень слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. З ст. 365 та ст. 121.

5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом до діяння і наслідків
(за винятком психічного ставлення до наслідків у вигляді смерті - воно є необережним).

При цьому суб'єктивна сторона умисного тяжкого тілесного ушкодження обов'яз­ково характеризується прямим умислом лише у двох випадках - тоді, коли воно має характер мучення, і при заподіянні його з метою залякування потерпілого або інших осіб. В інших випадках умисел може бути як прямим, так і непрямим.

Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку - коли нею є залякування потерпілого або інших осіб (ч. 2 ст. 121). Водночас, встановлення мотиву і мети при заподіянні умисного тяж­кого тілесного ушкодження є обов'язковим, оскільки у ряді випадків наявність певних мотиву чи мети є підставою для кваліфікації такого діяння за іншими статтями КК. Так, умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу або його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків слід кваліфікувати за ч. З ст. 345; умисне заподіяння тяжких тілесних ушко­джень членам певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи з метою повно­го або часткового їх знищення - за ч. 1 ст. 442. Це саме стосується ряду інших діянь, коли заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження обумовлене певним мотивом чи метою (зокрема, ч. З ст. 350, ч. З ст. 377, ч. З ст. 398). Кваліфікувати дії винних за таких обставин ще й за ст. 121 непотрібно.

Дата добавления: 2015-05-31