У структурі економічних відносин виділяють організаційно-економічні, соціально-економічні відносини та відносини власності

Система виробничих (економічних) відносин.

Виробни́чі відно́сини — суспільні відносини, що виникають між людьми в процесі матеріального і нематеріального виробництва.

Виробничі відносини - це відносини, які виникають у суспільстві з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ.

Ця система відносин відбиває соціальну сторону економіки. Вона показує:

1. хто володіє економічною владою

2. як, за яких суспільних умов і скільки трудівників працює на себе та інших членів суспільства

3. кому дістаються продукти праці виробництва.

Виробничі або економічні відносини — це економічні стосунки між людьми, що виникають у процесі господарської діяльності. Вони становлять основу соціально-економічної системи. їх не слід розуміти лише як відносини, які виникають між людьми тільки безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг. Під виробничими відносинами економісти розуміють стосунки, що мають місце в усіх чотирьох фазах відтворення, тобто безпосередньо у виробництві, де створюються матеріальні блага; у процесі розподілу, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку виробленого національного продукту (в натурі або в певній сумі грошей); у процесі обміну, в якому одержана при розподілі частка обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; і в процесі споживання, в якому продукт завершує свій рух, споживається, і тим самим відновлюється необхідність розпочинати новий виробничий цикл.

Організаційно-економічні відносини виникають із приводу організації виробництва та управління ним. Специфіка організаційно-економічних відносин полягає в тому, що вони виражають лише організаційний стан виробництва, систему взаємозв'язків та підпорядкування одних його ланок іншим, їх взаємозалежність; відображають поділ праці, спеціалізацію, кооперування та комбінування виробництва. Це відносини всередині підприємств, об'єднань, акціонерних товариств і між ними. Наприклад, на заводі є декілька цехів, вони виробляють певні вузли, деталі, види продукції і їх діяльність об'єднана під єдиним керівництвом, вони пов'язані один з одним. Одні виготовляють деталі, інші складають вироби, фарбують, упаковують. Між ними є тісні зв'язки.

Другий приклад. У виготовленні металу беруть участь шахтарі (добувають руду і вугілля), чавуноливарники (виготовляють чавун), сталеливарники (з чавуну роблять сталь), прокатники (виготовляють сталевий прокат). Усі вони об'єднані один з одним виробничими зв'язками і постачають один одному матеріали відповідно до послідовності виконання операцій.

Удосконалення організаційно-економічних відносин сприяє підвищенню ефективності виробництва. Це дає підставу для багатьох економістів, зокрема західних, стверджувати, що економічна теорія повинна вивчати саме організаційно-економічні відносини, бо їх дослідження сприяє вирішенню завдань, як в умовах обмеженості ресурсів забезпечити економічне зростання, і як підвищити рівень задоволення безмежних потреб.

Організаційно-економічні відносини — це стосунки між суб'єктами організації виробничого процесу, який поєднує спеціалізацію і кооперацію праці, тобто взаємодію суб'єктів, які спеціалізуються на виконанні різних виробничих функцій, і це спонукає до співробітництва у виготовленні готової продукції. Спеціалізація і кооперація підвищують результативність праці, сприяють концентрації і централізації виробництва.

Соціально-економічні відносини — це стосунки між різними соціальними суб'єктами. Такі відносини виникають між різними власниками, соціальними групами населення і державою. Держава регулює соціально-економічні відносини через законодавчі акти та різні економічні заходи. Вона стягує податки, надає пільги, субсидії, організовує службу зайнятості, яка веде облік безробітних і вільних робочих місць, надає допомогу при безробітті, в пошуку роботи, організовує перекваліфікацію робітників та ін.

Окремий блок соціально-економічних відносин становлять відносини власності. Вони проявляються в стосунках власників певних благ з іншими суб'єктами з приводу володіння, користування і розпоряджання благами, що належать певному суб'єкту.

Привласнюючи якийсь об'єкт, людина відчужує його від іншого суб'єкта. Отже, привласнення і відчуження — це два протилежні процеси відносин власності.

Визначальними в системі виробничих відносин є відносини власності на засоби виробництва. Володіння засобами виробництва визначає власника результатів виробництва, бо власник засобів виробництва покриває всі затрати на виробництво продукції, і ризикує, організовуючи виробництво.

Відносини розпоряджання засобами виробництва виникають тоді, коли власник засобів виробництва передає їх у тимчасове користування іншому суб'єктові на певних умовах

— переважно на умовах оренди. Тоді орендарі стають розпорядниками орендованих засобів. Від характеру відносин власності залежать:

1) характер або спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва;

2) відносини між людьми з приводу привласнення результатів виробництва;

3) умови розпоряджання і використання факторів і результатів виробництва.

Отже, відносини власності визначають, у чиїх руках є виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну структуру.

Сукупність економічних відносин становить систему виробничих відносин або економічний лад суспільства.

10. Власність в економічній системі. Нові тенденції розвитку відносин власності.

Поняття «власність» використовують у двох значеннях: економічному та юридичному.

З економічного погляду власність - це виробничі відносини між суб'єктами відносин з приводу об'єктів (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо). Такий підхід дає змогу встановити:

- хто з членів суспільства розпоряджається чинниками виробництва, тобто має економічну владу;

- як здійснюється поєднання робочої сили із засобами виробництва;

- хто і які отримує доходи від господарської діяльності.

Розвинені країни у своїй практичній діяльності користуються системою прав власності, розробленою англійським юристом А. Оноре, яка містить такі елементи:

- Право володіння.

- Право користування.

- Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

- Право на доход (право володіння результатами використання благ).

- Право суверена на капітальну вартість (право на використання, споживання, зміну чи знищення блага).

- Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження чинниками навколишнього середовища).

- Право на передачу благ у спадок.

- Право на безстроковість володіння благом.

- Заборона щодо використання блага недозволеним способом.

- Право на відповідальність (можливість використання блага як сплати боргу).

«Зворотний» характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення строку угоди або достроково - у випадку порушення її умов тощо.

Отже, між власністю як економічною та юридичною категоріями, незважаючи на відмінність між ними, існує тісна взаємодія і взаємозв'язок.

Індивідуальна власність означає, що фізична особа (суб'єкт) є власником певного об'єкта власності (засобів виробництва, нерухомих речей домашнього вжитку, одягу, робочої сили тощо). Якщо об'єкт власності використовується для задоволення особистих потреб, така власність є особистою.

У разі використання об'єктів власності з метою отримання певного доходу або вигоди власність характеризується як індивідуально-приватна.

Якщо об'єкти власності використовуються їх власниками без залучення найманої робочої сили, це - приватно-трудова власність, а з її залученням - приватно-нетрудова власність.

Об'єкти індивідуальної власності за бажанням їх власника можуть використовуватися як для особистого використання (привласнення), так і для передачі іншим суб'єктам (у тимчасову оренду або для використання споживних вартостей певного блага).

Колективна власність - це соціальне (колективне) утворення, яке вступає в економічні відносини від імені певного товариства, в якому об'єднані кілька або багато суб'єктів.

Партнерська власність є об'єднанням чинників виробництва, фізичних та юридичних осіб з метою спільної господарської діяльності, в якій кожний учасник є власником певної частки капіталу.

Акціонерна (корпоративна) власність заснована на володінні акціонерним капіталом, розподіленим на певну кількість акцій. її особливістю є поєднання рис індивідуальної і колективної форм власності.

Важливе місце в економічних системах країн із ринковою економікою посідають кооперативні форми господарювання. У світі налічується близько 800 тис. кооперативних організацій понад 120 різновидів, які діють у різних сферах і об'єднують понад 765 млн. осіб (якщо врахувати, що сім'я складається у середньому з чотирьох осіб, то з діяльністю кооперативних організацій пов'язано більше ніж 40 % населення Землі). В Європейському економічному співтоваристві близько 46 % населення є членами різних видів кооперативів, у скандинавських країнах - понад 50 %, у США та Японії - близько 30 %. Така популярність кооперативних організацій серед широких верств населення зумовлена їх соціально-економічною природою та специфікою кооперативу як форми господарювання.

Суспільна власність - вид власності, майно і нерухомість, які на противагу до приватної власності належать групі осіб (громаді) або державі.

Комуністичне суспільство будується на основі суспільної власності на засоби виробництва.

Право суспільної власності - сукупність закріплених законом правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері володіння, розпорядження та користування об’єктами права суспільної власності.

На ранніх етапах розвитку капіталізму панівною була індивідуальна приватна власність. З розвитком економічного прогресу зростає роль інших форм власності. Так, у наших умовах у США окремим приватним особам належить 10—15% капіталу. Водночас збільшилася частка державної, корпоративної та змішаних форм власності. На сучасному етапі особлива роль належить корпоративній або акціонерній формі. У США частка корпорацій у загальному обсязі реалізації продукції становить майже 90%.

Перевага корпоративної форми власності полягає в тому, що, з одного боку, через володіння акціями вона зберігає всі позитивні сторони, які має індивідуальна приватна власність — підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, прагнення до збільшення прибутку, примноження багатства, право безстрокового успадкування тощо. З іншого боку, вона реалізується через більш зрілі колективні форми організації виробництва і дає можливість примножувати її, залучаючи індивідуальні капітали для створення великих підприємств.

До переваг корпоративної форми власності відноситься також її висока конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і можливість акумулювати великі капітальні ресурси й кошти. Корпорація є майже бездоганним засобом мобілізації великих капіталів. Вона — найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегративна функція. Вона інтегрує капітали різних соціальних груп і цим створює економічну базу для соціальної інтеграції.

У сучасній економіці розвинутих країн з'явились і розвиваються нові тенденції у відносинах власності. їх прояви:

1) розширення плюралізму форм власності. Розвиваються вже наявні й утворюються нові форми власності (робітнича власність, власність трудового колективу). Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну. Завдяки цьому забезпечується конкуренція та ефективне функціонування економіки в цілому;

2) розвиваються змішані і комбіновані форми власності (концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації (ТНК) та інші об'єднання;

3) посилюється процес демократизації і соціалізації відносин власності: створюється власність трудових колективів, збільшується частка акцій працівників фірм, робітників, вони залучаються до управління корпораціями і до розподілу доходів;

4) відбувається зміна структури об'єктів власності. Зростає частка інтелектуальної власності — інформації, комп'ютерних програм, інформаційних технологій;

5) розширюються форми й об'єкти міжнародної власності — ТНК і транснаціональні банки (ТНБ) на основі розвитку форм міжнародного співробітництва;

6) відбувається деперсоніфікація власності на засоби виробництва, що знаходить своє вираження у втраті окремими власниками капіталу монопольного контролю над його функціонуванням, бо управління акціонерними товариствами здійснюється не приватними власниками, а професійними менеджерами.

У 90-х роках XX ст. відбулися суттєві зміни відносин власності в Україні. Вони викликані необхідністю переходу до ринкової економіки. З цією метою було проведено приватизацію. Приватизація — це відчуження державної власності на користь окремих громадян, домашніх господарств та інших суб'єктів.

У період існування командно-адміністративної системи в Україні було суцільне одержавлення власності. Для переходу до ринкової економіки необхідно було створити різні форми власності та господарювання. Для цього було проведено приватизацію. Об'єктами масової приватизації були:

1) майно державних підприємств;

2) державний житловий фонд;

3) державний земельний фонд.

Певна частина державного майна була приватизована безоплатно, шляхом видачі громадянам України приватизаційних сертифікатів, які повинні були обмінюватись на акції приватизованих підприємств.

Великі і середні підприємства приватизувались шляхом перетворення їх в акціонерні товариства. їхні акції продавалися на аукціонах в обмін на майнові сертифікати, за гроші, під інвестиційні зобов'язання та на інших умовах.

Малі виробничі об'єкти — магазини, майстерні, кафе та інші приватизувались за викуп та шляхом продажу з аукціону.

У країнах з розвинутою ринковою економікою приватизація проводилась в обмежених масштабах і головним чином на ринкових умовах. її метою було поповнення державного бюджету та оздоровлення економіки. У країнах із перехідною економікою вона проводилася з метою створення різних форм власності та господарювання, які є основною умовою розвитку конкуренції; створення умов для розвитку вільного підприємництва та приватного сектору економіки; підвищення ефективності виробництва і створення умов для розвитку вільної економічної ініціативи та посилення особистого інтересу, який розвивається на основі приватної власності.

Власник контролює об'єкт власності, однак його влада над економічним об'єктом не може бути безмежною. Суспільство здійснює контроль і обмежує права власників. Держава своїм законодавством забороняє використовувати капітал для виробництва зброї, вибухових речовин, наркотиків та інших видів діяльності, вона здійснює ліцензування в багатьох сферах, установлює порядок успадкування, розробляє нормативи з технічної безпеки робіт та екології, порядок залучення робочої сили у виробництво; через податкову систему забезпечує формування державного бюджету. Навіть земля, будівлі, житлові будинки, які є в приватній власності, можуть бути вилучені 8 приватного володіння з виплатою компенсації власникам, якщо виникає необхідність будівництва державного об'єкта — дороги, трубопроводу і подібного.

Отже, приватна власність не становить неприступної фортеці. Але вона захищається законом і держава створює умови для її розвитку.

11. Типи економічних систем. Моделі ринкової економіки.

Дата добавления: 2015-05-26