Слов'янська модель

Японська модель

Саксонська модель

Саксонська (німецька) модель — модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. Держава приділяє особливу увагу розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Для подолання негативного впливу ринку і капіталу створюється особлива інфраструктуру, яка стимулює конкуренцію.

Японська модель — модель регульованого корпоративного капіталізму. Для неї характерний дуже високий рівень розвитку національної самосвідомості, переважання інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекономічному, так і макроекономічному рівнях. Держава визначає і створює сприятливі умови для господарської діяльності найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення промислового зростання Японії у 1950–1960 роки також було пов'язане імпортуванням нових технологій, нарощуванням обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низькими витратами на виробництво продукції. Рівень заробітної плати і, відповідно, рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці.

У кінці 1990-х років в Японії частіше почали виникати кризові ситуації. Під впливом американської моделі господарювання відбувається лібералізація економіки, падає рівень внутрішньокорпоративного духу. Одним із результатів цього є суттєве наближення рівня життя людей до найбільш розвинених країн Європи.

В останні роки почали говорити про «слов'янську» модель економічного розвитку, маючи на увазі Україну і Росію. Характерними рисами цієї моделі є те, що зберігається високий рівень державної власності навіть і після приватизації, особливо у важливих галузях народного господарства. Малий і середній приватний бізнесу дає порівняно невеликий вклад в економіку. Зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності. Проходить постійний перерозподіл прав власності без участі економічних чинників.

Існує перевага фінансового капіталу над промисловим. Перехід до ринкових відносин в різних галузях економіки проходить нерівномірно. Якщо грошово-кредитна сфера розвивається в напрямку розвинених ринкових країн, то в сільському господарстві, в основному, зберігаються колишні, застарілі форми організації виробництва.

Характерний високий рівень криміналізації економічного життя, корумпованості, неповага до закону і недовіра до будь-якої влади. Значна частина населення схильна до державного патерналізму (визнання значної ролі держави в перерозподілі доходів населення) і суспільних форм привласнення (безкоштовних освіти, медичного обслуговування тощо).

12. Технологічні можливості суспільства.

Економічними ресурсами називають природні, людські та створені людиною ресурси, що застосовуються для виробництва матеріальних та нематеріальних благ. Та частина економічних ресурсів, що задіяна у виробництві, іменується факторами виробництва.

Найхарактернішою рисою економічних ресурсів є їх обмеженість або рідкісність. У природі є певна кількість ресурсів, які можна використати в господарській діяльності. В кожен даний момент у будь-якому суспільстві є певна кількість земель, що можуть бути використані для сільськогосподарського виробництва. Це ж стосується корисних копалин і засобів праці. Звідси випливає, що в кожен певний період обмеженим є і обсяг виробництва благ, якого можна досягти за допомогою наявних економічних ресурсів. Якщо у виробництві задіяні всі наявні у суспільстві ресурси, то таку ситуацію називають повною зайнятістю. При цьому важливу роль відіграють правові норми та звичаї, бо саме ними визначаються критерії придатності ресурсів для застосування. Так, наприклад, при використанні такого ресурсу, як людська праця, законодавчо встановлюються вікові межі, що регламентують можливість використання даного ресурсу.

Безмежність потреб суспільства зумовлює необхідність при виробництві благ вибирати, яким потребам віддати перевагу, тобто які блага виробляти, а від яких відмовитись, бо всі потреби при обмеженості ресурсів задовольнити неможливо. Кількісне обмеження економічних ресурсів, їх рідкісність примушує робити вибір певних цілей, які практично суперечать одна одній. При цьому слід враховувати, що використання певних ресурсів для виготовлення визначених благ робить неможливим їх використання для виготовлення іншого виду благ. Це так зване альтернативне використання, або альтернативна вартість ресурсів. Така ситуація породжує проблему вибору. Остання включає, по-перше, визначення того, які блага, якої кількості і якості необхідно виробляти, по-друге, які економічні ресурси і в яких розмірах потрібно використовувати для виробництва визначених благ. Тобто проблема вибору полягає у розв'язанні суперечності між безмежністю суспільних потреб та обмеженістю економічних ресурсів, на основі яких визначається мета економічної діяльності.

Обмеженість ресурсів при безмежності потреб суспільства обумовлює необхідність раціонального використання економічних ресурсів, що дозволяє збільшувати виробництво благ і повніше задовольняти потреби. Отже, реалізація мети суспільного виробництва передбачає, з одного боку, якомога повніше, а з іншого - най раціональніше використання наявних у суспільстві ресурсів. І те, й інше пов'язане з ефективністю виробництва.

Ефективність виробництва - це його результативність, що свідчить як про приріст обсягів виробництва, так і про те, з яким обсягом використаних ресурсів він досягається. Ефективність виробництва є однією з головних ознак господарської діяльності людей і має багаторівневий характер. Насамперед виділяють розподільну ефективність. Підвищення ефективності виробництва з точки зору розподілу обмежених ресурсів означає таку комбінацію їх використання, яка дозволяє одержати максимальний обсяг продукції. Тобто це досягнення оптимального обсягу виробництва. Такий варіант досягається суспільством тоді, коли будь-яке збільшення виробництва одного продукту можливе лише при скороченні виробництва іншого продукту. В такому випадку суспільство перебуватиме на межі виробничих можливостей. Розглянемо це на такому умовному прикладі. Припустимо, що в суспільстві виробляються два види благ - зерно та верстати. В такій ситуації зерно уособлює споживчі блага, що використовуються для задоволення особистих потреб людей, а верстати - це блага виробничого призначення, що направляються у виробництво. На виготовлення цих видів благ використовуються усі наявні ресурси суспільства. При цьому на кожну одиницю створюваних благ припадає мінімальна кількість ресурсів, тобто виробництво функціонує ефективно. Технологічний базис виробництва залишається незмінним, підвищити ефективність виробництва неможливо.

За таких припущень виявляється, що суспільство повинно визначитись, яку комбінацію створюваних благ застосовувати. Оскільки всі ресурси повністю задіяні у виробництві, то збільшити виробництво зерна можна лише за умови зменшення виготовлення верстатів і навпаки. Комбінації виробництва зерна та верстатів можуть бути різними. Вони розміщуються між двома крайніми варіантами. Якщо всі ресурси спрямувати на виробництво зерна, то верстатів виробляти не можна, і навпаки, при використанні усіх ресурсів для виготовлення верстатів виробництво зерна буде дорівнювати нулю.

Чи може суспільство змінювати свої виробничі можливості? Відповідь на це запитання буде позитивною за двох умов. По-перше, розширення виробничих можливостей суспільства можна досягти шляхом залучення у виробництво нових економічних ресурсів. Якщо, наприклад, будуть освоєні нові поклади корисних копалин, це дозволить за їх рахунок збільшувати виробництво нових продуктів, а отже, і обсяги виробленої продукції. Такий шлях нарощування обсягу виробництва називається екстенсивним і має обмежений характер, бо можливості залучення нових ресурсів у виробництво, як правило, не безмежні.

По-друге, збільшувати обсяги виробництва можна і іншим шляхом, а саме - раціональніше, ефективніше використовувати наявні ресурси. Це означає отримання кращої віддачі з кожної одиниці використовуваних ресурсів і пов'язане з економічною ефективністю, що є досягненням виробництвом найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці або зменшення сукупних витрат на одиницю продукції. Підвищення економічної ефективності проявляється у скороченні затрат на одиницю продукції або в збільшенні кількості продукції на незмінну величину затрачених ресурсів, тобто динаміка ефективності виробництва характеризує проблему "затрати-ви пуск" і розкриває зв'язок між ресурсами, що застосовуються у виробництві, та одержаними в його результаті благами.

Вимірювання ефективності виробництва здійснюються різними показниками. Це продуктивність праці, трудомісткість, фондовіддача, матеріаломісткість, капіталомісткість та ін. Одним із найзагальніших показників економічної ефективності є продуктивність праці, яка визначається як відношення обсягу виробленої продукції до кількості зайнятих в її виробництві працівників або кількості відпрацьованого ними робочого часу. Трудомісткість є зворотним до продуктивності праці показником, визначається відношенням відпрацьованого часу до обсягу виробленої продукції і показує затрати робочого часу на виготовлення одиниці продукції. Фондовіддача - це показник, що характеризує взаємозв'язок обсягу виробленої продукції і затрачених на нього засобів праці і визначається як відношення виражених у вартісній формі обсягу створеної продукції до величини використаних засобів праці, що називаються фондами. Матеріаломісткість як показник ефективності характеризує співвідношення між обсягом виробленої продукції і використаними матеріальними ресурсами і визначається кількістю матеріальних ресурсів на одиницю виробленої з них продукції. Капіталомісткість - це відношення обсягу капіталовкладень, необхідних для виготовлення певного обсягу продукції, до величини цієї продукції.

Слід зазначити, що необхідною умовою підвищення економічної ефективності виробництва є науково-технічний прогрес, що дозволяє створювати продуктивніші засоби виробництва, досконаліші технологічні схеми, раціональнішу організацію господарської діяльності. Такий шлях розширення виробничих можливостей суспільства називається інтенсивним. Саме таким шляхом людство певною мірою долає обмеженість ресурсів і збільшує обсяги виробництва продукції. Але це не означає, що обмеженість ресурсів усувається остаточно. В кожен даний момент будь-яке суспільство знаходиться у світі обмежених ресурсів і постійно повинно здійснювати вибір між різними варіантами їх використання для задоволення потреб.

Третім рівнем є соціальна ефективність виробництва. Вона розкриває залежність між обсягом створених благ та соціальними потребами як суспільства в цілому, так і кожної окремої людини, і показує відповідності результатів господарської діяльності кінцевій меті суспільного виробництва. Тобто соціальна ефективність розкриває, наскільки досягнуті результати економічної діяльності створюють умови для задоволення потреб кожної людини суспільства. Рівень соціальної ефективності виробництва визначається такими показниками, як обсяг валового внутрішнього продукту на душу населення, частка споживчих благ у загальному обсязі виробленого суспільного продукту, рівень та якість життя. Вона тісно пов'язана з економічною ефективністю, оскільки остання, характеризуючи обсяг створених благ, є матеріальною основою задоволення соціальних потреб людей. Водночас, соціальний розвиток суспільства, що характеризується соціальною ефективністю, суттєво позначається на результативності господарської діяльності.

13. Форми економічних зв’язків і виробництва.

Використання економічних ресурсів здійснюється у процесі виробництва, кінцевою метою якого є задоволення потреб, тобто споживання створених благ. Ця мета може бути безпосередньою, коли той, хто виробляє продукт, сам його і споживає. А може бути і опосередкованою, коли безпосередній виробник свій продукт сам не споживає, а обмінює його на продукт іншого виробника. Залежно від цього розрізняють і форми організації виробництва. В історії людства відомі дві основні форми - натуральне виробництво і товарне виробництво. Історично першою формою було натуральне виробництво. Це така форма суспільного господарства, при якій продукт праці призначається для задоволення особистих потреб виробника і надходить у споживання шляхом прямого розподілу. Між виробництвом і споживачем існує безпосередній зв'язок. Виробничі відносини між учасниками виробництва є безпосередніми відносинами, не опосередкованими рухом продукту праці. Визнання праці, затраченої на виробництво продукту, здійснюється безпосередньо тоді, коли вона (праця) затрачується, бо продукт її безпосередньо споживається без обміну.

По-перше, для натурального виробництва характерна замкнутість. Усі види робіт, необхідних для створення благ, здійснюються у межах самого господарства. Контакти між господарськими одиницями мають спорадичний характер. Кожне господарство базується на власних виробничих ресурсах і забезпечує себе усіма необхідними для життя благами. По-друге, натуральному господарству притаманна універсалізація праці. Поділ праці перебуває на низькому рівні, кожен працівник виконує всі основні роботи. Рівень використовуваних засобів виробництва примітивний, вони малопродуктивні. За таких умов і ефективність виробничої діяльності надзвичайно низька. По-третє, натуральне виробництво характеризується консервативністю. Його основою є традиції, які передаються з покоління в покоління. Воно несприйнятливе до технічного прогресу і здійснюється, як правило, у незмінних розмірах.

Натуральне господарство було панівною формою організації суспільного виробництва протягом декількох тисячоліть, починаючи з первісного суспільства і до феодальної стадії розвитку останнього. Однак і в сучасних умовах елементи натурального виробництва зберігаються у багатьох країнах з низьким рівнем економічного розвитку (так звані країни, що розвиваються). Широко розповсюджена ця форма організації господарства і в Україні, що зумовлено як економічною кризою 1990-х років, так і фінансовою та економічною кризами 2008-2009 рр.

Другою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Це така організація суспільного господарства, при якій продукти виробляються окремими відособленими виробниками, при чому кожен спеціалізується на виробництві одного якогось продукту, а тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж продуктів, які стають з огляду на це товарами, на ринку. Основою товарного виробництва є суспільний поділ праці. Кожен виробник спеціалізується на виробництві якогось одного продукту. Це зумовлює спеціалізацію суспільного виробництва на рівні підприємства і всієї економіки. Розвиток поділу праці сприяє підвищенню продуктивності праці виробників і створює умови для технічної оснащеності виробництва. В той же час поділ праці формує і постійно розширює базу для обміну продуктами праці.

Другою умовою товарного виробництва є відособленість виробників. Вона базується на приватній власності і проявляється у тому, що виробники самі привласнюють результати своєї праці. Вони прагнуть відокремитись у веденні господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від результату своєї діяльності. Сама відособленість забезпечує наявність прямого зв'язку між рівнями виробництва і споживання, що спонукає кожного виробника підвищувати ефективність своєї виробничої діяльності. Обов'язковою умовою економічної відособленості є економічна свобода суб'єктів господарської діяльності, яка полягає у можливості вільного вибору її сфери та у праві власності на створений продукт

Характерною рисою товарного виробництва є непрямі опосередковані економічні зв'язки між виробниками. Вони розвиваються за схемою: виробництво - обмін - споживання. Створений продукт надходить на ринок для обміну на інші продукти і після цього направляється на споживання. Продаж продукту свідчить про визнання праці, затраченої на його виготовлення, як суспільно необхідної. Економічні відносини між виробниками проявляються через продукти праці або уречевлюються.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти створюються для обміну. Але обмін може відбуватися лише за умови, що він вигідний для всіх його учасників, тобто обмін повинен бути рівноцінним, або еквівалентним. Обмін може виступати удвох формах. Першою є обмін одного продукту на інший. Він іменується бартером. Ця форма обігу характерна для ранніх етапів розвитку товарного виробництва. Але бартер застосовується і в сучасних умовах, коли нормальне функціонування економіки порушується такими факторами, як війни, стихійні лиха, економічні кризи. Це видно на прикладі України. Кризовий стан її економіки в 1990-х роках зумовив широке використання бартеру. В умовах нинішньої кризи знову відроджуються бартерні операції.

Другою формою обміну є грошовий. При цій формі продукт обмінюється за допомогою грошей. Така форма значно прискорює і спрощує обмін. Грошовий обмін характерний для розвинутого товарного виробництва, в якому він виступає основною формою.

Товарне виробництво пройшло тривалий період розвитку. Зародилось воно ще в епоху первісно-общинного ладу декілька тисячоліть тому. Але до епохи пізнього середньовіччя відігравало незначну роль, бо основною формою організації суспільного господарства було натуральне виробництво. І тільки починаючи з XVI ст. товарне виробництво поступово перетворилося на панівну форму організації суспільного виробництва. Відповідно, розрізняють і декілька його типів: просте і розвинуте, або капіталістичне, товарне виробництво. При простому товарному виробництві продукти виробляються працею виробників і власними засобами виробництва. Продукт праці присвоюється його виробником. Це, як правило, ремісники та селяни. Оскільки використовуються примітивні технічні засоби виробництва, то ефективність такого виробництва невисока. Розвинуте, або капіталістичне, товарне виробництво - це така форма організації господарства, за якої продукти створюються працею найманих працівників, а присвоюються власником засобів виробництва, який і виступає його організатором. При такій організації виробництва всі продукти стають предметом купівлі-продажу. Таким же предметом стає і робоча сила, яку продають наймані працівники, а купують підприємці, або капіталісти. Тобто капіталістичне товарне виробництво має всезагальний характер. Для нього характерним є великі та середні господарства, які широко використовують сучасну техніку та технологію.

14. Еволюція форм вартості.

Грошова форма вартості і сутність грошей. Засобом вираження вартості всіх інших товарів в умовах розвинутого виробництва є гроші, або грошова форма вартості. Попередніми, менш розвинутими, були проста, розгорнута і загальна форми вартості.

Проста форма вартості. Обмін продуктами, як уже зазначалося, виник ще у первісному суспільстві й мав епізодичний характер. Наприклад, одна община могла обмінювати надлишок дичини на надлишок риби, що утворився в іншої общини. Ця форма вартості була не лише найпростішою, що відображала відносини між двома товаровиробниками, а й випадковою, оскільки обмін цей не мав регулярного характеру. Випадковим було й те, які продукти і в якій пропорції обмінювалися.

Розгорнута форма вартості. З розвитком виробництва відбувалося поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжувалося зростанням її продуктивності та появою додаткового продукту. Першим великим поділом праці, як уже зазначалося, було виділення скотарських і землеробських племен, тому надлишки тварин і продукти тваринництва (м'ясо, вовна та ін.) вже не випадково, а регулярно починають обмінюватися на надлишки продукції землеробства.

Внаслідок регулярного обміну мінові пропорції набували стійкішого характеру, наближалися до витрат праці. Але оскільки товар безпосередньо обмінювався на інший, а обмін між общинами (тобто колективний обмін) з розпадом первісного ладу поступився місцем індивідуальному обміну, останній наштовхнувся на певні обмеження. Так, власник шкури тварини міг придбати зерно лише в тому разі, якщо ця шкура була потрібна власнику зерна. Тому обмін одного товару на інший нерідко ставав неможливий, вартість кожного товару не набувала кінцевого, загальноприйнятого вираження. Для цього необхідний був товар, який мав би споживчу вартість для всіх членів суспільства.

Загальна форма вартості. Розвиток виробництва, поглиблення суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних продуктів зумовили стихійне виділення такого товару, на який обмінювалися всі інші товари, а отже загального еквівалента. На різних етапах історичного розвитку в різних країнах і місцевостях роль загального еквівалента виконували неоднакові товари. Це були переважно продукти масового виробництва, що відігравали

вирішальну роль в економіці народів. Так, у давніх греків загальним еквівалентом була худоба, у скандинавських народів — хутро і шкури, в Монголії, у Судані й Абіссінії — сіль. На Русі тривалий час загальним еквівалентом було хутро родини куниць (хутро куниці називали куною, хутро соболя — ногатою).

Гроші — специфічний товар, який відіграє роль загального еквівалента (всезагальної обмінюваності), завдяки чому в ньому ви­ражається вартість всіх інших товарів і встановлюються виробничі відносини між суб'єктами господарювання.

З часом роль загального еквівалента закріпилася за золотом. Воно виконувало функцію грошей уже за півтора тисячоліття до нашої ери. До цього золото було звичайним товаром разом з іншими товарами. Паралельно із золотом загальним еквівалентом було й срібло. Так тривало кілька тисячоліть, і лише у другій половині XIX ст. роль грошей монопольно закріпилася за золотом. Це означало встановлення золотого стандарту.

15. Товар і його властивості.

Това́р — продукт природи і людської праці або тільки людської праці у матеріальній і нематеріальній субстанції та у формі послуг, який завдяки своїм властивостям здатен задовольняти наявні чи передбачувані суспільні потреби і призначений для обміну і купівлі-продажу; продукт праці, що виробляється не для власного споживання, а на продаж, а також матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення.

Дата добавления: 2015-05-26