Формування елементів фінансової інфраструктури

Створення ефективної фінансової системи є основою переходу від командної економіки до ринкової, тому країнам у процесі ринкової трансформації потрібно приділити велику увагу фінансовим реформам як одному із шляхів досягнення економічної стабілізації.

Україна, як і більшість постсоціалістичних країн пішла шляхом створення банківсько-орієнтованої моделі структурної організації фінансової системи, за основу якої взято німецьку модель універсального фінансування комерційними банками, її втіленню сприяло, по-перше, те що банки функціювали і за радянських часів, аринок цінних паперів танебанківські фінансові інститути потрібно було створювати заново; по-друге, бажання країн швидше адаптувати власне банківське законодавство до директив Європейського Союзу стосовно ринку банківських і фінансових послуг з метою подальшої інтеграції в ЄС.

До того ж, багато науковців відстоюють позицію розвитку лише банківської системи, аргументуючи це тим, що вона здатна повністю забезпечити ефективний перерозподіл фінансових ресурсів. Наголошують саме на універсалізації банківських установ, які надають повний і широкий спектр фінансових послуг. Проте, навіть враховуючи світові тенденції до універсалізації банків, концентрацію діяльності в кількох (трьох, максимум п´ятьох) сферах вважають оптимальною для будь-якого суб´єкта-господарника і фінансового також. Якщо приділити увагу всім сферам одночасно, то втрачаються пріоритети, що в подальшому призводить до зменшення ефективності діяльності такого суб´єкта. Банківським структурам у перехідних економіках із недостатнім рівнем капіталізації нелегко розширювати сферу послуг, оскільки керувати універсальними банками і контролювати їхню діяльність набагато складніше, ніж спеціалізованими установами. Тому в країнах з перехідною економікою зростає роль небанківських фінансових інститутів, оскільки вони краще, ніж банки, пристосовані для фінансування заходів із високим ступенем ризику, а саме такий ризик нерозривно пов´язаний із процесом економічних змін.

Структуру фінансової системи сучасної України характеризують:

- порівняно низький рівень фінансового посередництва;

- домінування банківської системи в структурі фінансового сектору;

- низька участь небанківських фінансових інститутів у фінансовому посередництві;

- незначна роль ринку цінних паперів.

Україна, як і більшість країн колишнього соціалістичного табору, розпочала реформування фінансової ситеми з банківництва, створення дворівневої банківської системи.

Банки існували ще в рамках командно-адміністративної системи, як державні галузеві банки: Промбудбанк, Агропромбанк, Ощадбанк, Жилсоцбанк і Зовнішекономбанк. Вони були перетворені на комерційні банки. Відповідно: Промінвест, АКБ "Україна", Ощадбанк, Укрсоцбанк і Укрексімбанк. До того ж Ощадбанк і Укрексімбанк залишились у державній власності. Поряд з цим створювалися незалежні комерційні банки, багато з них розорилося і на 01.12.2003 р. їх було 184; 28 з них було створено за участю іноземного капіталу. Фактично діяло 155 комерційних банків. Рівень концентрації капіталу в банківській сфері дуже високий: на сім найбільших банків (менше 4% кількості) припадає половина всіх банківських активів. Домінують "п´ять старих" правонаступників колишніх державних банків - за обсягом кредитів і за кількістю філій у регіонах. Ще однією рисою банківської системи України є нерівномірність розміщення: на Київ і Київську область припадає майже 50% від усієї кількості комерційних банків з частками: у статутному фонді - 55%, а в сумарних активах - 51%.

На початку 1990-х років відбулося становлення інститутів небанківського фінансового сектору: процеси приватизації зумовили потребу створення інвестиційних фондів та компаній, довірчих товариств; пенсійна реформа передбачала формування накопичувальної системи, функціювання якої забезпечують пенсійні фонди, недержавні також; потреба страхування в умовах підвищеного ризику в контексті економічних реформ дала підґрунтя для діяльності страхових компаній; з метою пожвавлення малого і середнього бізнесу та полегшення наслідків малозабезпеченості населення створювалися кредитні спілки ті інші установи з мікрокредитування.

Однак Україна ще на початковому етапі становлення усіх інститутів: тут триває формування нормативно-правової бази, відбувається перерозподіл повноважень щодо регулювання та контролю за діяльністю небанківських фінансових інститутів між різними органами. Небанківські інститути набагато менше законодавче впорядковані й керовані порівняно з банківськими, частина створених структур або "простоює", або займається невластивою їм справою.

Після скандалів у першій половині 90-х років з "фінансовими пірамідами", у результаті чого постраждало близько 4 млн. довірливих вкладників (сума втрат - 132 млн. доларів США) була підірвана довіра до довірчих товариств (Іпрастів).

Невластивими для них функціями займалися в Україні інвестиційні фонди і компанії. Не маючи реального ґрунту для виконання своїх безпосередніх функцій, як інституційні інвестори, вони були змушені займатися акумулюванням приватизаційних сертифікатів та вкладанням їх у цінні папери приватизованих підприємств. Як відомо, активи інвестиційних фондів перетворилися на пакети низьколіквідних акцій, що дуже ускладнило їхні можливості навіть розрахуватися з власниками інвестиційних сертифікатів. На початку 2003 р. в Україні налічувалось 135 інвестиційних фондів із загальною балансовою вартістю 364,7 млн. грн. їхніми учасниками стали понад 20 млн. громадян України.

Почали відроджуватися кредитні спілки, які мають тривалу історію в Україні (на 0 1.09. 1 9 1 9 р: налічувалося 33 тисячі кредитних та ощадно-позичкових кооперативів). Відродження кредитівок почалося з першої половини 90-х років. Сьогодні, за даними Національної асоціації кредитних спілок, в Україні працює 1400 кредитівок. У першій половині 2003 р. їхні активи сягнули понад 1 10 млн. грн, а надані позики -близько 100 млн. грн. На фінансовому ринку кредитові спілки мають все більшу конкуренцію з боку банківської системи.

Після прийняття відповідних нормативних актів дещо активізувалася справа з пенсійними фондами. Однак приватні пенсійні фонди поки що не відіграють помітної ролі в пенсійному забезпеченні населення України. І причина знову ж таки в недорозвиненості українського фондов.ого ринку. Якщо в розвинених країнах пенсійні фонди є дуже солідним інституційним інвестором і їхні багатомільярдні кошти вкладають у високодохідні й довготривалі фінансові інструменти, то 16 млн. грн. 31 тисячі учасників пенсійного фонду України розміщені... на депозитних рахунках банків.

Оптимістичніше можна оцінити стан страхової справи в Україні, хоч і тут є серйозні проблеми. Законодавча неунормованість, відсутність традицій страхування, недовіра до страхової справи, що збереглася ще з часів командної системи, а також підкріплена відомими фінансовими аферами 90-х років - усе це не сприяє розвиткові страхової спри ви в Україні. Водночас кількість страхових компаній зростала випереджувальними темпами порівняно з банківською мережею. У 1995 році налічувалося близько 800 страхових компаній. До 2003 р. їх кількість зменшилася до 357 компаній, (серед них ЗО компаній страхування життя). У Німеччині з її у півтора раза більшим населенням, налічується не більше 80 страхових фірм. При цій величезній кількості страхових фірм в Україні, що засвідчує високу дохідність страхового бізнесу, сьогодні український страховий ринок охоплений лише на 5% своєї місткості.

Під впливом законодавчих та економічних чинників окреслились певні тенденції у створенні лізингових компаній. По-перше, засновниками більшості лізингових компаній були комерційні банки. У світовій практиці використовують два методи участі банківського капіталу в лізинговому бізнесі: прямий та опосередкований. Через залежність українських лізингових компаній від банків у нас поширений саме опосередкований метод, за яким банк -єдиний чи найбільший акціонер лізингової компанії, тобто вона фактично виступає як дочірнє підприємство банку. На таких засадах діють лізингові компанії "Аваль-лізинг", "Укрексімлізинг", лізингова компанія "Інкомбанку-Україна", "РЕАЛ-банк" тощо. По-друге, лізингові компанії створювалися при українських заводах -виробниках устаткування, зокрема сільськогосподарського. Це такі компанії, як АТ "Агротехсервіс", ВАТ "Украгромашінвест" та його підрозділи: "Харківагромашінвест", "Одесаагромашінвест". По-третє, в Україні поширене надання лізингових послуг закордонними компаніями-виробниками, що мають представництва в нашій країні. Здебільшого - це транспортні компанії: "Зсапіа-Україна", "Уоіуо Тгиск Согрогаїіоп", "Мегсесіез-Вепг", ІУЕСО, МАМ, - які реалізують свої машини переважно через фінансовий лізинг. По-четверте, спеціалізовані лізингові компанії, що створюються з частиною іноземного капіталу або цілком, формують українські засновники. Це компанії ("Напга Ьеазіп§ & Расіогіп^", "Перша лізингова компанія", "Укрінкомліз", "УкрДержЛізинг"), для яких лізинг є основним видом діяльності. По-п´яте, лізингові компанії створюються у вільних економічних зонах (Лізингова Компанія "Євро-Сиваш"). Такі компанії засновують для використання пільгового оподаткування та інших вигід вільних економічних зон.

За даними Всеукраїнської Асоціації "Укрлізинг", за період незалежності України лізингові послуги надавали близько 130 компаній, однак їх кількість до 2002 р. скоротилась майже в чотири рази.

Нині в Україні лізингові операції реально здійснюють близько 22 компанії, з яких 15 працюють лише з лізингом обладнання, 5 - лише з нерухомим майном, 2 - з обладнанням і нерухомим майном. За підрахунками асоціації "Укрлізинг", обсяг лізингових угод 2001 року становив 326,5 млн. гри., з яких 297,8. млн. грн. припадає на лізингові угоди про обладнання і тільки 28,7 млн. грн. - на угоди про лізинг нерухомого майна.

Отже, усі небанківські фінансові інститути" ´переживають в Україні початковий період становлення. Із закінченням створення нормативио-правового´ забезпечення їх функціювання, і за умови сумлінного дотримання ними "правил гри" при одночасному поліпшенні макроекономічної ситуації можна сподіватися на ефективнішу діяльність цих інститутів.

21. Попит і його детермінанти.

Попит. Головним регулятивним поняттям, яке здатне виконувати методологічну функцію при з'ясуванні сутності та здійснення саморегулювання ринкової економіки загалом і попиту зокрема, є поняття «потреба». При цьому слід розрізняти природну потребу (нужду) і похідну потребу (потребу). Природна потреба — нестача будь-чого, яку відчуває людина. Похідною потребою є продукт (або кілька продуктів), необхідний для задоволення природної потреби людини чи групи людей. Для того щоб мати продукт (кілька продуктів), який задовольнив би природну потребу людини, мало мати необхідність і бажання — слід мати ще й можливість його придбати. Таку можливість насамперед надає наявність грошей, бо саме вони вимірюють існуючу потребу, перетворюють її на платоспроможну. Йдеться про те, що споживачів цікавить товар не взагалі, а товар за прийнятною ціною. Саме тому платоспроможна потреба і є сутністю попиту. Попит як платоспроможна потреба відображає не тільки бажання, а й можливість придбати товар чи послугу. Попит і потреба кількісно не збігаються, оскільки Попит є лише грошовим вираженням потреби.

Отож, сутність попиту становлять тільки ті похідні потреби людей, які можна виміряти грошима. Крім цих потреб існують і такі, котрі не можна виміряти грошима, виходячи з чого вони не є сутністю попиту. Йдеться насамперед про суспільні потреби людей.

Отже, попит — це платоспроможна потреба. її визначають як кількість товарів і послуг, яку хочуть і можуть придбати покупці за певною ціною за певний період.

Отже, попит — це плани (або наміри) споживача щодо придбання продукту, що відображені у формі табличної схеми.

Детермінанти попиту. Попит динамічний. Він постійно змінюється під впливом багатьох чинників, а саме: економічних — зміни реальних потреб, реальних грошових доходів населення, цін на взаємодоповнюючі (комплементарні) товари, на товари-замінники (субститути); соціальних — рівня загальнолюдської культури, субкультури, традицій і звичаїв, економічної та політичної культури тощо; психографічних — належності до певного суспільного класу, способу життя (смаків і уподобань традиціоналістів, життєлюбів, естетів), типу особистості (запальна, схильна поступати «як усі», авторитарна натура); демографічних — зміни в структурі населення (за статево-віковою ознакою, розміром сім'ї, етапом життєвого циклу сім'ї, родом занять, освітою тощо).

Головними серед розглянутих показників є смаки, або переваги споживачів; кількість споживачів на ринку; грошові доходи споживачів; ціни на взаємопов'язані товари, очікування споживачів щодо майбутніх цін і доходів.

Отже, в реальному економічному житті попит змінюється під впливом не тільки цінових, а й нецінових чинників. Проте покупець цікавиться насамперед ціною товару, який привернув його увагу, порівнюючи свої бажання зі своїми можливостями (доходом). Це означає, що попит на певний продукт залежить від цін на товари (чи послуги) та від частки доходу, виділеної на споживання.

Зміна величини попиту і зміни в попиті. Аналізуючи попит, слід розрізняти ці явища. Зміна величини попиту — це рух по кривій попиту 77 при зміні ціни за однакових умов, тобто перехід від однієї комбінації «ціна — кількість товару» до іншої.

Еластичність попиту. Еластичність є ступенем реакції однієї величини на зміну іншої. Еластичність показує, на скільки відсотків змінилася одна змінна економічна величина при зміні іншої на 1 відсоток.

Еластичність попиту — це-wipa реакції попиту на зміну будь-якого конкретного чинника, що впливає на величину попиту. Розрізняють еластичність попиту за ціною (або цінову еластичність попиту), еластичність попиту за доходом тощо.

Еластичність попиту за ціною показує, як змінився попит на товар при зміні його ціни на 1 відсоток.

Показник цінової еластичності для всіх товарів, як правило, є від'ємною величиною, оскільки при зниженні ціни товару попит зростає. Проте для оцінки еластичності в економічній теорії прийнято користуватися абсолютним значенням коефіцієнта еластичності (як додатнім числом), не беручи до уваги знак «-». Припустімо, то зниження ціни на товар на 7 відсотків зумовило зростання попиту на нього на 14 відсотків.

22. Пропозиція та її детермінанти.

Другою домінантою ринку є пропозиція - та кількість благ, яку виробник може і бажає поставити на ринок за визначеною ціною протягом певного періоду часу.

При цьому чітко простежується залежність між ціною та тією кількістю продукту, яку при такому рівні ціни продають виробники. Ця залежність є прямою і називається законом пропозиції. Останній виражає суттєвий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та величиною пропозиції: чим вища ціна, тим за інших рівних умов більше товару виробники готові виробити і запропонувати на ринок протягом певного періоду часу. І навпаки: чим нижча ціна, тим менше товарів буде вироблятися і поставлятись на ринок.

Отже, коли йдеться про окремого виробника, його пропозиція залежить від рівня ціни. Це його індивідуальна пропозиція. Але на ринку однорідний товар пропонується багатьма виробниками. Загальна кількість товару, який пропонують всі продавці на даному ринку, формує ринкову пропозицію. Остання залежить не тільки від ціни, а й від інших чинників: кількості виробників даного товару, цін на ресурси, з яких виробляються блага, рівня технічної оснащеності виробництва, величини податків та субсидій, очікування зміни цін, ціни на взаємопов'язані товари. Це нецінові фактори (або детермінанти) пропозиції. їх зміна за умови незмінності ціни зумовлює зміну в обсягах пропонованих на ринку товарів. Якщо на ринку з'являються нові продавці товарів, то при незмінній ціні буде запропоновано більший обсяг товару, а отже, пропозиція збільшиться. А при зменшенні продавців відбувається протилежний процес.

На пропозицію впливають і ціни на ресурси. Щоб виготовити певну кількість товару, потрібні ресурси. Вони платні, тому виробництво вимагає певних затрат на придбання ресурсів. Якщо ціна на них зростає, то для виготовлення попередньої кількості товару потрібно більше затрат на придбання ресурсів. Виготовлений товар буде дорожчим і за незмінної ціни його виготовлення стане невигідним. Отже, пропозиція такого товару на ринку буде зменшуватись. Відповідно, зменшення цін на ресурси приведе до зменшення їх затрат на кожну нову одиницю товару, а отже, їх виробництво збільшиться, відповідно, зросте і пропозиція на ринку.

Суттєвим фактором пропозиції є рівень технологічної оснащеності виробництва. Нова техніка, прогресивна технологія дають можливість підвищувати ефективність виробництва, а отже, зменшувати витрати ресурсів на одиницю продукції. За умови незмінності цін на ресурси витрати виробництва зменшуються, що дозволяє виробляти більше продукції і збільшувати її пропозицію на ринку.

На пропозицію суттєво впливають податки та субсидії. Податки є вирахуванням з доходів, що одержують виробники від реалізації продукції, їх підвищення за незмінної ціни товару приводить до зменшення доходу виробників, що робить виготовлення товарів невигідним, а отже, зменшує їх пропозицію. Впливають на пропозицію і дотації. Останні є грошовими коштами, які держава надає підприємствам для покриття різниш між їх доходами та витратами. Дотації знижують витрати виробника, що робить такі товари вигідними для виробника, а отже, позитивно позначається на збільшенні виробництва таких товарів.

Кількість продукції, що постачається на ринок, перебуває також під впливом очікування зміни цін у майбутньому. Якщо передбачається зростання цін у перспективі, то власнику товарів вигідніше не поставляти товар на ринок зараз, а "притримати" його і реалізувати у майбутньому, бо це принесе йому більший дохід. Крім того, очікування зростання цін у майбутньому може стимулювати розширення виробничих потужностей, що дозволить збільшити обсяги виробництва, а отже, і пропозицію товарів на ринку.

Пропозиція залежить і від зміни цін на взаємопов'язані товари. Якщо, наприклад, ціни на свинину зростають, то буде більше вироблятись м'яса птиці, що означає збільшення його пропозиції, оскільки виробникам буде вигідніше використовувати ресурси саме для виробництва м'яса птиці.

На пропозицію впливають і ціни на ресурси. Щоб виготовити певну кількість товару, потрібні ресурси. Вони платні, тому виробництво вимагає певних затрат на придбання ресурсів. Якщо ціна на них зростає, то для виготовлення попередньої кількості товару потрібно більше затрат на придбання ресурсів. Виготовлений товар буде дорожчим і за незмінної ціни його виготовлення стане невигідним. Отже, пропозиція такого товару на ринку буде зменшуватись. Відповідно, зменшення цін на ресурси приведе до зменшення їх затрат на кожну нову одиницю товару, а отже, їх виробництво збільшиться, відповідно, зросте і пропозиція на ринку.

Отже, на пропозицію, як і на попит, впливають дві групи факторів - цінові та нецінові. Залежно від цього виділяють поняття зміни величини пропозиції і зміни у пропозиції. Збільшення або зменшення пропозиції залежно від зміни ціни за інших рівних умов називається зміною величини пропозиції. Збільшення або зменшення пропозиції під дією нецінових факторів іменується зміною у пропозиції. Ці процеси по-різному відображаються на графіку кривої пропозиції (див. схему 5.6). При зміні величини пропозиції зміни цін зумовлюють переміщення точки на кривій пропозиції Б вгору (якщо величина пропозиції збільшується) або вниз (коли величина пропозиції зменшується). Зміни у пропозиції відображаються зміщенням кривої пропозиції вліво при зменшенні пропозиції або вправо при збільшенні пропозиції.

Пропозиції, як і попиту, притаманна еластичність. Вона показує ступінь залежності між зміною обсягу пропозиції та ціни. Якщо виробники чутливі до зміни цін, пропозиція еластична, якщо відносно нечутливі - пропозиція нееластична.

23. Рівноважна ціна.

У кожний конкретний момент виникає певна рівновага між попитом і пропозицією. І ця рівновага досить ефективна.

У разі встановлення такої рівноваги випуск продукції досягає економічно доцільного рівня. В результаті, як дотепно зауважує П. Самуельсон, «людям, які люблять яблука, ніхто не пропонує апельсини, і навпаки».

Відомий французький економіст Л. Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість встановлення рівноважної ціни (або ціни рівноваги).

Рівноважна ціна — це така ціна на конкурентному ринку, за якої 1 попит дорівнює пропозиції, відсутні товарний дефіцит і надлишок товарів і послуг

Така ціна не впливає на зміну обсягів виробництва. Рівновага досягається в результаті діяльності всіх учасників ринку і сприяє забезпеченню максимально високого рівня задоволення потреб.

Рівноважна ціна - ціна на конкурентному ринку, при якій кількість товарів і послуг, які бажають придбати споживачі, абсолютно відповідає кількості товарів і послуг, які виробники бажають запропонувати.

Дата добавления: 2015-05-26