Українізація 1 страница

Встановлення радянської влади в Україні про-

ходило під гаслами соціальної справедливості та

інтернаціоналізму. Їх абсолютизація при одночасному ігноруванні при-

родного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й

утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність

утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади

й затьмарена ідеєю світової революції більшість у Російській комуні-

стичній партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити

відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко за-

охочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала

будь-які прояви національної специфіки як ворожої “інтернаціональній

пролетарській справі”. Нищівній критиці піддавалися комуністи, які ви-

ступали на захист національних інтересів союзних республік, обстою-

вали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного

життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) —

ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбис-

ти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офі-

ційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин ХІІ з’їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив

політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів

корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні

народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет

і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих

російських шовіністів, супротивників курсу партії на “коренізацію”.

Серед них партійні керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг

та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення

до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію

боротьби двох культур. На його думку, російська культура революцій-

на, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культу-

ра — сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перс-

пективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв ро-

сійського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з

України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Каганови-

ча, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено розширення

сфери користування українською мовою в державних і партійних уста-

новах. Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси україн-

ської мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не

склав, втрачав посаду. З 1925 р. введено обов’язкове вживання україн-

ської мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це

швидко дало результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося

лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %.

Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.

Найбільший вплив українізація справила на розвиток освіти. Вона

збігалася в часі з розгортанням культурної революції, головним напрям-

ком якої була ліквідація неписьменності.

Різко збільшився обсяг видань української преси. На початку 30-х

років він становив майже 90 % усіх періодичних видань республіки.

Україномовними стали три чверті всіх театрів України. Період украї-

нізації став часом розквіту літературних та мистецьких угруповань.

Проте політика коренізації, як і національна політика в цілому, не

була послідовною. Вона постійно дозувалася; на різних рівнях партійного

керівництва з’являлося чимало бажаючих встановлювати її допустимі

межі, вихід за які кваліфікувався як націоналізм. Прагнення великих і

малих народів до національного відродження постійно наштовхувалось

на протидію, що згодом переросла в тотальний наступ. В Україні це

почалося в 1925 р. з приходом на посаду першого секретаря КП(б)У

Л. Кагановича. Перші гоніння впали на керівників державних органів

О. Шумського, Г. Гринька, М. Скрипника, які за службовим обов’яз-

ком відповідали за здійснення політики українізації. Потім розгорнула-

ся боротьба проти всього народу.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ

У 20-ті роки в Україні було створено першу в

практиці національно-державного будівництва

правову базу для вирішення проблем соціально-

економічного та культурного розвитку національних меншин. Одним із

перших актів став декрет України “Про заходи забезпечення рівності

мов і про сприяння розвитку української мови” від 1 серпня 1923 р.,

який підтверджував рівність мов усіх національностей, що населяли

Україну.

Першочергова увага зверталася на розширення мережі національних

шкіл, організацію навчання дітей рідною мовою. Уже в 1929/30 на-

вчальному році в республіці діяло 1539 шкіл з російською мовою на-

вчання, 786 — єврейською, 628 — німецькою, 381 — польською,

121 — молдавською, 73 — болгарською, 16 — грецькою, 15 — чесь-

кою, 10 — узбецькою, 8 — татарською, 2 — ассірійською. Підготовку

вчителів та інших спеціалістів здійснювали кілька національних інсти-

тутів і 9 національних секторів (факультетів) інститутів народної осві-

ти, а також 8 педагогічних, 19 індустріальних, 18 сільськогосподарсь-

ких технікумів та 14 національних відділень інших технікумів. Культур-

но-освітню роботу провадили понад 600 національних бібліотек, майже

100 клубів, понад 350 сільських будинків культури та 300 хат-чита-

лень. Функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри. Мо-

вами національних меншин у республіці виходило близько 500 газет і

понад 100 журналів. На випуску літератури спеціалізувалось окреме

державне видавництво — Держнацменвидав. У системі Академії наук

діяли Інститут єврейської культури та Інститут польської культури.

ОСВІТА

Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети, вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.

Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лю-

тому 1920 р. ВЦВК видав декрет “Про застосування в усіх установах

української мови нарівні з великоруською”, в якому зазначалося, що

жодна перевага великоруської мови неприпустима. Народний коміса-

ріат почав підготовку працівників освіти з обов’язковим вивченням ук-

раїнської мови й українознавства.

У 1919–1920 рр. учителі для роботи в школі обиралися. У поста-

нові Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. “Про вибори шкільних пра-

цівників” вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен корис-

туватися довір’ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен пе-

ред народом у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів

було створено короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні

школи, учительські та педагогічні інститути. У 1919 р. педкурси пра-

цювали в 45 містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і пед-

шкіл розширилася. Водночас уряд України вживав практичних заходів

з метою полегшення тяжкого матеріального становища вчителів, що

склалося в роки громадянської війни. У червні 1920 р. Раднарком Ук-

раїни підвищив їм зарплату, зобов’язав місцеві органи влади надавати

матеріальну допомогу із громадських фондів.

Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими за-

хворюваннями. В Україні в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн без-

притульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі бу-

динки. Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дитячих будинків, то в

1923 р. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже

втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із

Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам

за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У ди-

тячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання

дітей-сиріт.

Із поліпшенням економічного становища республіки збільшувались

асигнування на освіту. За 1923–1926 рр. вони збільшилися майже в

7 разів, що давало можливість розширювати навчально-матеріальну базу

й збільшувати кількість шкіл та учнів. Якщо на 1 січня 1923 р. в Ук-

раїні було 17110 шкіл, у яких навчались 1417,8 тисяч школярів, то

в 1926 р. — 17632 школи і 2105,7 тисяч учнів. Але на кінець відбу-

довного періоду ще понад 40 % дітей шкільного віку залишалося поза

школою, особливо в сільській місцевості, хоча кількість шкіл тут збіль-

шувалася швидше, ніж у містах.

Будуючи нову школу, влада дбала про забезпечення її учителями.

Їх готували курси, педшколи та інститути, збільшився і поліпшився їх

склад. Якщо в 1922–1923 рр. у школах України було 46 тис. вчителів,

то в 1925–1926 рр. — 52 тис.

У другій половині 20-х років було запроваджено всеобуч. У почат-

ковій школі в 1927 р. ним охоплювалось до 65 % дітей шкільного віку,

а в 1929 р. — 71 %. Особливо повільно запроваджувалось загальне

навчання на селі.

Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семи-

річна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику

частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-за-

водські семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді

(ШКМ). У центрі уваги органів народної освіти постали питання тру-

дового виховання і політехнічного навчання.

У жовтні 1930 р. Наркомосвіти України скликав Перший Всеук-

раїнський з’їзд з питань політехнічного навчання. З’їзд прийняв пра-

вильні рішення, але на практиці вони не виконувались. Навчальні про-

грами, плани, підручники були недосконалими і часто змінювалися.

Це негативно позначалось на підготовці учнів, особливо при вступі до

середньої і вищої спеціальної школи, на вихованні кваліфікованих

кадрів.

По-іншому складалася система освіти в західних регіонах України.

З перших років встановлення польської влади в Галичині головними

завданнями шкільної адміністрації стали обмеження мережі українських

шкіл і їх полонізація. Польська шкільна адміністрація провадила по-

літику повної централізації, заміни українських учителів на польських,

обов’язкового введення польської мови. У середині 20-х років українські

школи перетворено на двомовні. Кількість українських шкіл поступово

зменшувалась, а польських збільшувалась, з часом українські було лік-

відовано повністю.

СЕРЕДНЯ СПЕЦІАЛЬНА І ВИЩА ШКОЛА

Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни.

Більшість населення не мала загально-

освітніх знань, необхідних для вступу до вузу, а тому при вищих на-

вчальних закладах створювалися підготовчі курси, що готували контин-

гент студентів для вузів, — робітничі факультети. Набирали на них за

рекомендаціями партійних, радянських, профспілкових організацій, ко-

мітетів незаможних селян, військових частин. На кінець 1921 р. налі-

чувалось 12 робітфаків, а в 1925 р. — вже 31, де навчалося близько

7,5 тис. студентів. Понад 90 % робітфаківців становили робітники і

селяни, їм видавалися стипендії, обмундирування, вони постачалися за

нормами тилового червоноармійського пайка, забезпечувалися гурто-

житками і користувалися безоплатним проїздом залізницями. Усіх, хто

закінчував робітфаки, приймали до вищих навчальних закладів відпо-

відних профілів без вступних іспитів.

У 1920–1921 рр. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл

було організовано технікуми з метою підготовки кадрів середньої ква-

ліфікації для всіх галузей народного господарства. Так, в 1921 р. на-

лічувалось 145 технікумів, а в 1922 р. частину з них було віднесено до

розряду вищих навчальних закладів, що готували кадри вузької спеціа-

лізації, а частину реорганізовано в профшколи; проведено реформу ви-

щих навчальних закладів — університетів та інститутів. Так, із при-

родничих та історико-філологічних факультетів було створено інститу-

ти народної освіти (ІНО) з факультетами соціального і професійного

виховання (соцвиху і профвиху). Медичні факультети виокремлювались

у медичні інститути (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав). Реоргані-

зовано було також музично-драматичні та художні інститути, створено

низку сільськогосподарських вузів, технічні вузи, інститути політехнічні,

технологічний, гірничий та ін.

Усього в 1927/28 навчальному році в Україні було 39 вищих навчаль-

них закладів, у яких навчалося 29141 студент. Починаючи з 1929 р. було

проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти по всій країні.

Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а серед-

ньої — технікуми за галузевим принципом; вони передавалися у відання

відповідних наркоматів та відомств. За Наркоматом освіти залишалось

програмно-методичне керівництво навчальним процесом.

З метою підготовки кадрів суспільних наук та соціально-економіч-

них дисциплін в Україні в цей час було створено Соціалістичну акаде-

мію, Інститут червоної професури, Комуністичний університет, які мали

готувати викладачів суспільствознавчих дисциплін для всіх навчальних

закладів.

Для організації наукової роботи в загальнореспублікан- НАУКА

ському масштабі в 1921 р. у складі Укрголовпрофосвіти

Наркомосу було створено Науковий комітет, якому підпорядковували-

ся всі наукові установи республіки.

На Всеукраїнську академію наук (ВУАН) покладалася координа-

ція роботи наукових установ республіки та окремих учених, надавалося

право присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання на-

уково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її

відділах — історико-філологічному, фізико-математичному та соціаль-

но-економічному — в 1922 р. працювало понад 30 наукових установ.

Більш плідною була історико-філологічна секція, де продуктивно

працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Архео-

логічна комісії. В 1921 р. організовано Археологічний інститут. Членами

секції були історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблін, О. Гер-

майзе, Д. Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц,

етнограф А. Лобода, філолог і сходознавець А. Кримський, мистец-

твознавець О. Новицький. Провідним виданням українознавчих студій

став журнал “Україна”. М. Грушевський продовжував працювати над

багатотомною “Історією України-Руси”.

У фізико-математичному відділі ВУАН налічувалось найбільше ака-

демічних кафедр — 30. На світовому рівні провадилися дослідження

на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики

(Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експерименталь-

ної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кі-

стяківський, Л. Писаржевський та ін.

У соціально-економічному відділі ВУАН плідно працював під ке-

рівництвом М. Птухи Демографічний інститут — перша у світі нау-

ково-дослідна установа з демографії, де творчо працювали вчені

К. Воблий, який започаткував вивчення економічної географії Украї-

ни, та історик права М. Василенко. Дійсними членами ВУАН стали

засновник української школи фізіології рослин Є. Вотчал, ботанік

В. Фомін, біолог М. Кащенко, геолог П. Тутковський. Вони вивча-

ли природу України, її кліматичні особливості, геологічну будову, флору

і фауну, продуктивні сили республіки та їх використання з метою

піднесення економіки країни.

Академія наук допомагала в налагодженні роботи кафедр, об’єдну-

вала і спрямовувала роботу наукових установ периферії.

Успішно розвивались медична та біологічна науки. Д. Заболотний,

О. Богомолець, В. Воробйов, О. Корчак-Чепурківський, О. Палладін,

М. Стражеско, В. Філатов збагатили медицину новими теоретичними

дослідженнями. Великим практичним досягненням в Україні стало те,

що вже на середину 20-х років було ліквідовано холеру, віспу, чуму. У

листопаді 1922 р. у Києві відкрито Науково-дослідний інститут тубер-

кульозу, вчені якого, зокрема Ф. Яновський, завдяки вакцинації домо-

глися успішної профілактики цього захворювання.

24 липня 1925 р. ЦВК СРСР ухвалив постанову про Академію

наук як вищу всесоюзну установу. У результаті ВУАН втрачала свою

самостійність, перетворювалась на філіал АН СРСР.

Крім установ Академії наук науково-дослідну роботу проводили

галузеві наукові інститути. На кінець 1928 р. в Україні налічувалося

138 науково-дослідних установ, у яких працювало 3658 наукових співро-

бітників і навчалось близько тисячі аспірантів. Вибори нових академіків

відбулись у 1929 р., О. Богомольця обрано академіком за спеціальні-

стю патофізіологія, О. Динника — за спеціальністю механіка, Є. Ор-

лова — хімія, О. Леонтовича — фізіологія, О. Палладіна — біохімія,

Є. Патона — електрозварювання, Г. Проскуру — аерогідродинаміка,

А. Сапєгіна — ботаніка, Д. Третьякова — зоологія, М. Федорова —

гірнича техніка, О. Шліхтера — економіка, П. Тичину — літерату-

рознавство, Д. Яворницького — етнографія.

У зв’язку з реконструкцією народного господарства широко розгор-

талася науково-дослідна робота в галузях технічних наук — металургії,

машинобудуванні, енергетиці, будівельній техніці. Створюється низка

нових наукових установ. Є. Патон у 1928 р. організував кафедру інже-

нерних споруд (розпочалися наукові дослідження в галузі електрозва-

рювання). Створюються кафедри гірничої механіки, технічної аерогід-

родинаміки, Всесоюзний науково-дослідний інститут кам’яновугільної

промисловості в Харкові з філіалами в Донецьку, Тулі, Свердловську

й Новосибірську, Науково-дослідний інститут промислової енергетики

та автоматизації електричних установ. Організовано науково-дослідні

інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську (1929).

Для забезпечення механізації сільського господарства в 1929 р. у

Харкові відкрито Український науково-дослідний інститут сільськогос-

подарського машинобудування та машиновипробування, а в 1930 р. —

Український науково-дослідний інститут механізації сільського господар-

ства. Широко розгорнулися роботи в галузі генетики й селекції. Тут

працювали А. Сапєгін, В. Юр’єв, які вивели цінні сорти пшениці, яч-

меню, вівса, кукурудзи.

ЛІТЕРАТУРА

Становлення української радянської літератури

відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітни-

ми літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з’явля-

лися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі.

Серйозним гальмом в об’єднанні письменницьких організацій були по-

літичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали

домагатись “автономії” від держави, проте більше шкодили справі куль-

турного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від “бур-

жуазного” суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій

минулого, що стало грубою помилкою.

Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, ук-

раїнські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки

справжньої поезії, зокрема “На майдані”, “Псалом залізу”, “Сійте”, “Як

упав же він” П. Тичини, “Удари молота і серця”, “Червоні зорі” В. Ел-

лана-Блакитного, “Закзик”, “Гартована поезія”, “Червоний заспів”

В. Чумака, “Відплата”, “Червона зима” В. Сосюри, “Світло зі Сходу”,

“Гудок” М. Терещенка, “Мої коломийки” І. Кулика та ін. На той час

ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розви-

ток української літератури. З’явилися сотні нових творців: А. Головко,

П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь

Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Янов-

ський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скля-

ренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літе-

ратуру незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Ти-

чини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін.

Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди,

бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З’являються

літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 р. вони

працювали більш як у 30 клубах. Створюються і професійні літературні

та мистецькі об’єднання, зокрема спілка селянських письменників

“Плуг”, яка ставила за мету, “грунтуючись на ідеї тісного союзу рево-

люційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створен-

ня нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських

мас України без різниці національностей”, а також спілка пролетарсь-

ких письменників “Гарт”.

Спроби партії об’єднати письменників у єдину творчу організацію з

чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну

дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники

під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за

звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну

організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ).

Вони стояли на позиціях самобутності української національної духов-

ності та європейських традицій.

Існували й інші літературні об’єднання. У січні 1927 р. під знаком

об’єднання літературних сил навколо актуальних завдань соціалістич-

ного будівництва було створено Всеукраїнську спілку пролетарських

письменників (ВУСПП). Близько до ВУСПП стояло об’єднання

комсомольських письменників “Молодняк”, створене в Києві наприкінці

1926 р.

Під постійною партійною критикою була група письменників, що

стояли на близьких до ВАПЛІТЕ позиціях, згуртованих у літератур-

них організаціях “Аспіс” (1923), “Ланка” (1924–1926) і “Марс” (май-

стри революційного слова), яка проіснувала до 1934 р.

Якщо загалом характеризувати літературні напрямки того часу, то

молоде покоління письменників насамперед було пов’язане із символіз-

мом і футуризмом. Названі літературні напрямки не дають повної кар-

тини розвитку літератури в Україні. Це були лише основні течії літера-

турного руху, пошуки нових форм і модерних засобів самовиявлення.

Провідним жанром перших років радянської влади залишалася поезія.

Поряд з її подальшим розвитком із середини 20-х років почали з’явля-

тися прозові твори широкого епічного плану — романи й повісті.

Прозу цього покоління репрезентують А. Головко (роман “Мати”),

Б. Антоненко-Давидович, який викликав гостру дискусію своїм рома-

ном “Смерть” (1928), де показав неприйнятність більшовизму в Ук-

раїні. До цього періоду належить роман “Міжгір’я” Івана Ле, “Чорне

озеро” В. Гжицького, в яких національне питання в перші роки радянсь-

кої влади стало першоплановим.

Найталановитішим письменником цієї генерації був Ю. Яновський,

відомий романами “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, де вишуканою

мовою змальовано нестримних у почуттях, одчайдушних повстанців, які

нагадують запорожців.

Драматичні твори Я. Мамонтова, І. Кочерги, М. Ірчана (“Родина

щіткарів” і “Підземна Галичина”), А. Головка (“В червоних шумах”),

В. Минка (“Лісові круки”), Д. Бедзика (“Шахтарі”), І. Микитенка,

О. Корнійчука та інших авторів свідчили про бурхливий розвиток ук-

раїнської драматургії, театрального мистецтва.

На початку 20-х років на західноукраїнських землях також активі-

зується літературне життя. У Львові в 1922 р. створилися дві літера-

турні групи: перша — “Логос”, що об’єднувала поетів католицького на-

прямку — В. Линниченка, М. Луксицького, О. Моха, О. Семчука

(об’єднав їх журнал “Поступ”); друга — при журналі “Митува”. До

неї входили молоді літератори. Невдовзі було створено об’єднання при

журналі “Літературно-науковий вісник”, який відновив свою діяльність

у 1922 р. турботами публіциста і критика Д. Донцова. У цьому жур-

налі друкувалися Ф. Дудко, М. Матвіїв-Мельник, В. Стефаник, Мар-

ко Черемшина. З-поміж нової генерації найактивнішими були Є. Ма-

ланюк, Ю. Липа, О. Стефанович, Ю. Дараган, Б. Кравців, О. Ляту-

ринська, Л. Мосендз, Ю. Клен та ін.

ТЕАТР

20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театраль-

ного мистецтва. Наркомос України в 1923 р. мав на обліку

понад 500 театрів, куди входили театри для дітей. Репертуар театраль-

них колективів становила українська, російська й зарубіжна класика —

п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Кар-

пенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки,

І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Із кожним роком

дедалі вагоміше місце починає посідати українська радянська драматур-

гія, яку репрезентували І. Кочерга (“Фея гіркого мигдалю”), Є. Кро-

тевич (“Син сови”, “Сентиментальний чорт”), Я. Мамонтов (“Веселий

хам”, “Коли народ визволяється”, “До третіх півнів”).

У театрах поряд з митцями старшого покоління впевнено завойову-

вали сцену молоді актори — І. Замичковський, О. Сердюк, Н. Ужвій,

К. Осмяловська, П. Нятко, К. Кошевський, І. Мар’яненко, О. Вату-

ля, А. Бучма, Ю. Шумський та ін.

Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка досягли високого худож-

нього рівня, постійно користувалися великою любов’ю у глядача. Теат-

ру ім. І. Франка як одному з провідних у республіці, поборнику реа-

лістичних принципів мистецтва було присвоєно звання Державного дра-

матичного театру.

На початку 1920 р. серед провідних театрів України найяскравіше

проявився театр “Березіль”, керівником якого був Лесь Курбас. Втілен-

ням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Кур-

бас здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному (“У пущі”

Лесі Українки), психологічному “Чорна Пантера і білий Ведмідь”,

“Гріх” В. Винниченка), символічному (“Драматичні етюди” О. Олеся),

народному гротеску (“Різдвяний вертеп”), імпресіоністичному (“Йола”

Є. Жулавського). Етапною в творчості митця і в історії українського

театру стала вистава “Гайдамаки” за поемою Т. Шевченка. До складу

цього театру входили актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар’яненко,

Й. Гірняк, В. Чистяков, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін.

Одним із провідних осередків українського театрального життя був

Львів. Тут у 1920 р. зусиллями Г. Нички створено український неза-

лежний театр. Режисером його у 1921 р. став О. Загаров, який при-

їхав з Наддніпрянської України разом із дружиною М. Марською, ар-

тисткою київського театру. Він познайомив публіку з новим українсь-

ким і західноєвропейським репертуаром. Ядром драматичного ансамблю

були визначні актори М. Крушельницький, М. Бенцаль з дружиною,

Г. Борисоглібська, Г. Савичева, Б. Блавацький, Л. Лісович та ін.

У 1922 р. фінансова скрута змусила О. Загарова залишити театр, і

трупу очолив Й. Стадник. Театр продовжував працювати, роз’їжджа-

ючи галицькими містечками з опереточним репертуаром. Цього часу

працювали й інші театри, зокрема “Богема” П. Сороки у Львові,

роз’їзні театри О. Карабіневича, Л. Комаровського і В. Миткевичевої.

КІНО

Зважаючи на величезне виховне й агітаційне значення кіно,

в Україні було здійснено низку організаційних заходів, спря-

мованих на його подальший розвиток. У березні 1922 р. було створено

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались

усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. Тоді ж при

Наркомосвіті республіки було створено Головний комітет контролю за ре-

пертуаром (Головрепертком), а весь кінопрокат об’єднано в Радкіно.

На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький

рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі

відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося становище у 1923–

Дата добавления: 2015-05-26