Поєднання аристотелівської та християнської філософії

Тома Аквінський (Тома з Аквіно, Аквінат, Thomas Aqvinas) (1224/26–1274) – видатний учений-богослов, уродженець півдня Італії. Був представником заможного аристократичного роду, але у 18 років проти волі своєї родини вступив до відомого своїм аскетизмом католицького ордену ченців-домініканців (заснований 1215 р. іспанським ченцем Домініком. У 1232 р. папство передало до рук домініканців інквізицію (< лат. inquisitio – розшук, дослідження; трибунал католицької церкви, утворений у ХІІІ ст. для боротьби проти ересі)). Поява вчення Томи Аквінського припала на час помітного посилення могутності римо-католицької церкви, яка претендувала на монопольний вплив у всіх сферах життя тогочасного суспільства. Творча спадщина Аквінського величезна. Найбільш повним виданням його творів вважається четверте – паризьке (1871–1790 рр.), що налічує 34 томи. Політично-правова тематика найповніше відображена в коментарях до “Політики” і “Етики” Аристотеля, а також трактатах: “Сýма проти язичників”, “Сýма філософії”, “Про правління владик” та головному (незавершеному) творі “Сýма теології” (Summa theologiae, 1260–70-ті рр.).

Учення Томи Аквінського (томізм) справило величезний вплив на подальший розвиток теологічної, правової і політичної думки світу. Після канонізації Аквінського у 1322 р. католицька церква удостоїла його титулу “ангельський учитель” (Doctor angelicus) та “всезагальний учитель” (Doctor communis), а у 1567 р. проголосила “yчителем церкви” (Doctor ecclesiae), “князем філософії” (Princeps philosophorum). У 1879 р. за церковним правом учення Аквінського отримало перший ранг як “істинна філософія католицизму” та була визначена як обов’язковий курс із католицької теології у вищих школах. (Слід зазначити, що далеко не всі католицькі мислителі є ортодоксальними томістами; з іншого боку, існують і некатолицькі томісти).

Одним із джерел томізму стало вчення Аврелія Августина, однак Аквінський розширив поглядіи Августина, який зосереджувався передовсім на абсолютизації потойбічного і надприродного. Натомість Тома у своїх роздумах виходив не лише з поняття віри в Бога як абсолютної вищої дійсності, а керувався також ідеями про природний закон, що походить з існування самої людини, її розуму та знань. Вирішальний вплив на Аквінського справили ідеї Аристотеля. Тома не просто стверджував сумісність цієї язичеської філософії з християнством, а навіть доводив, що тільки в поєднанні з аристотелівською філософією християнство стає завершеним. Він речення за реченням прокоментував майже всі головні праці давньогрецького мислителя і в такий спосіб, як кажуть, “охрестив” Аристотеля, тим самим підтвердивши свою тезу, що філософія має бути “служницею богослов’я”.

Свої погляди на державу й політичний порядок Аквінський ґрунтує на концепції трьох видів законів: “вічний закон” (lex aeterna); “закон природи” (lex naturalis); “людський закон” (lex humana).

Як і Августин, Тома називає “вічним законом” порядок усього космосу, що походить від Бога. Бог є “першорушієм світу” (вислів Аристотеля), вищою сутністю, вищим законодавцем, на якому тримається весь порядок світу, отже, й політичний порядок також. З Богом ідентифікується поняття “сукупність добра (блага)” (summum bonum). У цій сукупності, тобто у Богові, знаходяться причина й мета будь-якої людської діяльності, враховуючи політику, що є її важливою частиною. Перш ніж “суб’єктивно” діяти відповідно до поставленої мети, людина отримує “власну” міру, “об’єктивну” мету, що закладена в її натурі. Дія людини заснована на її волі, продуктом якої є, зокрема, юридичний закон, але волю має упорядковувати розум. Тому сам закон може бути лише “чимось приналежним до розуму”. Розум потрібен для пізнання Бога (сукупності добра) та подальшої доцільної діяльності. Отже, Бог є необхідною умовою політики як принципово раціональної, спрямованої на порядок діяльності.

Людина своїм розумом може пізнавати світові структури, однак її розум – це лише “відбиток божественного”, наголошує Аквінський, а тому “вічний закон” не може пізнаватися людьми ні безпосередньо, ні повністю, оскільки “те, що є божественним, не може знати ніхто, крім Божого Духу”. Ту частину lex aeterna, яку здатна пізнати людина своїм розумом через природу, серед якої вона живе, та власні раціональні дії, що відповідають заповідям совісті (роби добро, уникай зла тощо), Аквінський називає “законом природи”. Це фактично сучасний аналог поняття загальнолюдських морально-етичних цінностей та ідея необхідності їх реалізації на практиці відповідно до “вироку розуму”. На думку мислителя, заповіді природного закону є значущими для будь-якого часу, у будь-якому місці та будь-якій ситуації. Наголошуючи на першості розуму перед волею, Тома недооцінював значення останньої в політиці і цілком очевидно, що не міг з тогочасного рівня політичного мислення усвідомити проблему роздвоєності етики і політики, права та політики, влади і права.

“Людський закон” – третя, найнижча, сходинка в ієрархії законів. Він є виявленням та застосуванням природного закону відповідно до конкретно-історичних станів суспільства. В ідеальному розумінні ці два види законів не можуть суперечити один одному. Але закони, створювані державою, більш динамічні, вони прийняті і діють з огляду на суспільні відносини, що постійно змінюються. Тому природний закон залишає для правотворчості відкритими різні можливості. Так, з природного закону випливає, що заради загального добробуту злочини мають бути покараними, але конкретний спосіб та суворість покарання є сферою компетенції й вибору законодавця.

Услід за Аристотелем, Аквінський називає людину “твариною, що має політичну й соціальну природу” (animal naturaliter politicum et sociale). Стати досконалою людина може лише в суспільстві як частина цього суспільства. Наприклад, мова – це не лише допоміжний технічний прийом передачі інформації від індивіда до індивіда, а перш за все унікальний засіб духовного спілкування; а дійсне “розгортання душі” є можливим лише у суспільному житті.

Отже, держава своєю суттю вкорінена в раціональній природі людини, вона є установленням людського розуму й волі. У жодному разі це – не один із злих наслідків гріхопадіння перших людей (узагалі, “первородний гріх” не порушив природної схильності людини до чеснот, а лише “зменшив” її). З цього випливає, що держава, яку Аквінський асоціює з поняттям “суспільство”, має пріоритет, вищість над індивідом, а загальний добробут є важливішим за приватний інтерес. Політика в концепції Томи не має індивідуалістичних рис. Звісно, людина володіє всіма земними благами, такими як власність, свобода, сім’я, саме життя, але тільки в межах загального суспільно-політичного блага. Та все ж компетенція держави (позаяк і вона не є абсолютно досконалою людською спільнотою) не повністю поглинає особистість. “Людина, – наголошує Аквінський, – не підпорядкована суспільству щодо всієї її особистості й усіх її благ... більше того, вся людина підпорядкована Богу”.

Держава покликана діяти так, щоб задовольняти всі основні потреби людини. Її завданнями є: встановлення миру між громадянами (насамперед духовного, тобто суспільної злагоди); забезпечення справедливості; покращення матеріальних умов життя. Політична влада на основі законів створює єдність порядку. Вона має право примушувати, оскільки вона є авторитетом і спрямовує прагнення окремих членів суспільства на загальне благо. Однак це bonum commune, яке вона створює, не може бути “досконалим щастям”, а в кращому випадку лише рухом до такого bonum universale – майбутнього “вічного блаженства”.

Бажаною формою правління Аквінський вважає монархію, але, виходячи з реалій суспільного життя, схиляється до змішаного політичного устрою, який Аристотель називав “політія”. Певний демократизм (і навіть деякою мірою ідея народного суверенітету) виявляється також у допущенні Аквінським права народу на повстання проти влади у разі її переродження в тиранію, але це має бути не стихійний бунт, а опір на основі розумної, зваженої оцінки діянь політиків, що завдали шкоди загальному добробутові.

Поза сумнівом, Тома Аквінський, на відміну від Аристотеля, був переважно релігійним, а не політичним мислителем. На його думку, найважливішою, кінцевою, метою християнина завжди залишається надприродний зв’язок з Богом у неземному царстві – найкращому з усіх можливих. Вести людину до цієї мети не є безпосереднім завданням мирської влади. Для такої місії покликана церква. Тому політичні правителі мають підкорятися главі церкви – папі Римському – як божественному правителеві, оскільки той, хто покликаний дбати про вищу мету, повинен мати і найвищу силу наказу, щоб бути спроможним підпорядковувати всі дії людей вищій меті їхнього існування – божественному синівству.

Одначе в Аквінського не має прямого заклику до безпосереднього панування церкви в політичних справах. Якщо держава виникає з раціональної природи людини, то і своє право, і авторитет вона також має від людської природи, а не від церкви. (Не випадково право опору тиранові Тома визнає за самим суспільством; церква не очолює цей рух. Щоправда, тут можна запідозрити Аквінського в апологетиці спільних інтересів феодальної верхівки (світської і церковної), але як філософ він наголошує на думці про різну сутність цілей церковної і світської влади). Влада церкви (вищого духовного авторитету) можлива у світських справах такою мірою, якою ці справи торкаються духовної сторони, тобто є значущими для надприродної мети.

Дата добавления: 2015-05-26