Відновлення Запорізької Січі

Кам'янська Січ. Запорожці, що змогли врятуватися під час розправи з козаками на Старій Січі, 1709 року з дозволу уряду турецького султана Ахмета III заснували Кам'янську Січ. Однак уже в 1711 році московські війська й полки І. Скоропадського напали на фортецю й зруйнували її. Тому в 1711 році запорожці заснували Олешківську Січ.

Олешківська Січ. Після знищення Чортомлицької Січі, яке відбулося 1709 року, запорожці розділилися:

• перша частина козаків переселилася на територію Лівобережжя (землі Січі за указом Петра І були приєднані до Миргородського полку);

• друга частина козаків, яка пішла за І. Мазепою, перейшла на територію Туреччини;

• третя знайшла собі притулок у володіннях кримського хана.

Саме третя частина козаків заснувала Олешківську Січ (біля сучасного міста Цюрюпинська). Життя запорожців під владою Криму було важким:

• Січі заборонялося мати укріплення, артилерію;

• козацтво зазнавало різноманітних утисків у промислах, йому заборонялося ловити рибу, торгувати, видобувати сіль;

• січове товариство було обкладене податками, використовувалося за наказом хана на різноманітних роботах.

Кримчаки повністю зневажали своїх нових підданих:

• вони часто здійснювали напади;

• грабували козацькі селища;

• брали людей у полон;

• глумилися над святинями.

Тому козаки неодноразово зверталися з проханням до російського уряду дозволити їм повернутися в Україну.

Нова Січ. Нарешті в 1734 році, у зв'язку з наближенням війни з Туреч-чиною, козакам дозволили повернутися та заснувати Нову Січ. Вона виникла на правому березі Дніпра в урочищі Базавлук, неподалік від зруйнованої росіянами в 1709 році Чортомлицької Січі. Козаки також звели декілька фортець уздовж кордону з Кримським ханством.

Зовнішньо Нова Січ зберігала старі запорізькі традиції: існувала виборність кошового, отаманів і різної козацької старшини. Однак демократія в Новій Січі мала показовий характер, здебільшого вся влада зосереджувалася в руках козацької верхівки. Залежна від неї козацька біднота голосувала за її вказівками. Інколи доведені до відчаю козацькі бідняки повставали й виганяли старшину й кошового, але незабаром усе знову ставало на свої місця.

Нову Січ від «Старої Січі» відрізняло й те, що значна кількість козаків стала працювати в сільському господарстві, узялася за промисли й торгівлю. Тут було розвинуте хліборобство, козаки більше, ніж на Старій Січі, розводили худоби. Січ була оточена господарськими садибами, або зимівниками, що належали заможній частині козацтва. Багаті козаки використовували за безцінь працю бідних.

У Новій Січі мешкало 15-20 тис. осіб. Більшість із них жила не на Січі, а на слободах, яких налічувалося більше, ніж 100.

Усі козаки Нової Січі перебували на службі в царського уряду, за що одержували платню грішми (з царської скарбниці на всіх козаків виділялося 20 тис. крб. на рік), порохом, свинцем, борошном та крупами.

1750 року, у зв'язку з відновленням гетьманства в Україні, Запоріжжя було передане до відомства К. Розумовського.

Військо Нової Січі, яке розподілялося на 38 куренів, царський уряд намагався використати в майбутніх війнах проти Криму й Туреччини. А поки що запорожці мали охороняти південні кордони Московської імперії від нападів турків і татар. Під час російсько-турецьких воєн 1735-1739 pp. та 1768-1774 pp. козаки діяли спільно з російським військом, вони вдало вели партизанські дії, здійснювали на чайках морські походи, несли охоронну службу, за що постійно одержували від цариці похвальні грамоти.

Проте з часом напруга у відносинах офіційного Петербурга із Запоріжжям помітно зросла. Спочатку до цього спричинився територіальний конфлікт, коли царський уряд переселив на запорізькі землі вихідців із Сербії. У результаті переселення виник цілий район «Нова Сербія», який мав чітку військову організацію (піші й кінні частини). З просуванням російських кордонів на південь запорізькі землі опинялися вже не на кордонах, а в новому адміністративному районі держави — у «Новоросії», як її з часом почнуть називати.

Запорожці чинили опір захопленню своїх земель, навіть пробували піднімати повстання, які царат жорстоко придушував. Практикувалися звернення до різноманітних російських установ, але й вони були марними. До Петербурга вирушали великі запорізькі депутації, які везли до столиці різноманітні юридичні документи та хабарі — бочки з вином, рибу, гужових коней і навіть верблюдів. Проте всі депутації потрапляли в круговерть російського бюрократизму. Від них вимагали оригінали юридичних документів про власність, яких козаки зазвичай не мали.

Республіканські традиції, що зберігалися на Запоріжжі, аж ніяк не вкладалися в схему самодержавства, бо вони підривали престиж імперії. На Запоріжжя тікали кріпаки й усі незадоволені царизмом. Тут не існувало кріпосництва, російської адміністрації та феодально-бюрократичної системи. Цифри свідчать: якщо протягом 1767-1774 pp. від панської сваволі на Січ утекло 3 405 осіб, то пізніше вже тільки за 1775 рік — 5 393 осіб.

1768 року запорожці взяли активну участь у гайдамацькому русі та Коліївщині, які розгорталися на правому березі Дніпра, у містах польської України. Російський уряд мав переконливі свідчення про участь запорожців у селянській війні під проводом Омеляна Пугачова, що охопила значну частину Росії.

Остаточне знищення Запорізької Січі. Панівні кола Російської імперії давно виношували плани ліквідації Запоріжжя як «кубла бунтівників». На початку 1775 року російські війська під командуванням генерала П. Текелія, повертаючись з турецького походу, раптово оточили Січ. У цей час на її території перебувала невелика кількість козаків, більшість козаків разом з російським військом воювали проти турків і татар, інші були на промислах чи розійшлися по домівках. Щоб не проливати християнської крові, січова рада разом з кошовим Петром Калнишевським вирішила добровільно скласти зброю. 16 червня 1775 року січові укріплення були зруйновані; озброєння, боєприпаси, клейноди, прапори, матеріальні цінності та архів були перевезені до Петербурга. Козацьку старшину та П. Калнишевського звинувачено в зраді, заарештовано й ув'язнено в Соловецькому монастирі. 1801 року колишнього кошового звільнено, але він залишався ченцем у монастирі, де й помер у віці 112 років.

З серпня 1775 року Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображена як кубло розбишак. З тексту випливало, що козаки жили з грабунків, «у повному ледарстві, мерзенній пиятиці та презирливому неуцтві», не мали власності, перешкоджали торгівлі та культурному життю сусідів. У маніфесті запорожців також звинувачували в тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи, прийняли до 50 тис. селян і влаштовували «власне господарство», розривали залежність від Росії та прагнули створити цілком незалежну область. Саме словосполучення «запорізький козак» було заборонене й розглядалось як образа російської цариці.

Зруйнування Запорізької Січі було однією з найтрагічніших сторінок в історії України XVIII ст. З політичної арени зійшла грізна сила, яка більш як три століття захищала народ від жорстоких ворогів, сприяла економічному та культурному піднесенню України. Січ була впливовою організацією, що десятиліттями стримувала процес закріпачення селян в Україні. На її теренах збиралися втікачі з внутрішніх українських земель, чужих країв. Завдяки Запорізькій Січі на Лівобережжі кріпацтво було запроваджене лише 1783 року, у той час як на Правобережжі кріпосницький лад існував задовго до цього часу. Запоріжжя активно протистояло царській експансії на українській землі, боронило її від польських магнатів і турецько-татарських феодалів. Тому Запорізька Січ залишилися в народній пам'яті краєм, де кожний знаходив захист і волю.

Дата добавления: 2015-05-26