Персоналії. Зі спогадів І. Франка про М

Джерела

Джерела

Зі спогадів І. Франка про М. Шашкевича Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і в житті.

Душею і головним ідейним натхненником гуртка був Маркіян Шашкевич. У 1833 році він склав перший альма-нах віршів, написаних українською мовою, а через два роки опублікував широковідому оду «Голос галичан». Водночас він підготував до друку збірник «Зоря», який містив на-родні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Проте цензура заборонила його публікацію.

Яків Головацький про враження, справлене альманахом «Русалка Дністровая» на галицьке громадянство Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й отворила очі кожному письменному чоловікові, у якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповняти.

«Азбучна війна» («Азбучна завірюха»)

У 1834 році філолог Й. Лозинський виступив з планом заміни кириличної азбуки латинським шрифтом, що стало початком так званої «Азбучної війни», або «Азбучної завірюхи».

Пропозиція введення латинки для українського правопису, виплекана австрійськими й польськими чинниками, викликала рішучий протест з боку членів «Руської трійці». У боротьбі проти намагань австро-угорських урядових кіл упровадити латинку для української орфографічної системи їх підтримала більшість населення Галичини. Спроби намісника Галичини і Лодомерії польського графа А. Голуховського в 1859 році законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт викликали широкі протести українського населення цих земель. Вимоги громадськості, підтримані відомими славістами П. Шафариком і Ф. Міклошичем, примусили австрійський уряд у 1861 році скасувати попередні розпорядження, які стосувалися українського правопису, та відмовитися від намагань латинізувати українську писемність.

Йосип Лозинський (1807-1889)

Український учений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження, народився в с. Гурку (Вурку) біля Перемишля (тепер Польща). У 1830 році закінчив богословський факультет Львівського університету, після чого був священиком у селах Ліски, Радохинці, Медиці та в Яворові. Одним з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві, написав польською мовою «Граматику руської (малоруської) мови» (1845 рік) та рукописний «Буквар» (1838 рік). Пропонував запровадити в українську писемну практику латинський алфавіт, із цією метою видав латинкою в 1835 році збірку пісень та весільних обрядів «Руське весілля». Однак, зазнавши критики, переглянув свою позицію, відмовився від помилкового погляду на перспективи розвитку української літератури в складі польської й визнав для Галичини провідну роль культури Наддніпрянської України. У 1848 році був заступником голови Перемишльської руської ради, учасником Першого з'їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х pp. боронив народну мову й фонетичний правопис, але в 1860-х pp. перейшов на москвофільські позиції.

Павел-Йозеф Шафарик (1795-1861)

Чеський і словацький філолог, історик, етнограф, видатний славіст, діяч чеського й словацького національного відродження. У 1819—1833 pp. працював учителем і директором гімназії у м. Нові Сад. У 1834—1835 pp. редагував журнал «Свєтозор», а в 1838— 1843 pp. — «Часопис чеського музею». З 1841 року був хранителем, а з 1848 — директором бібліотеки Празького університету. У 1848 році виступив одним з організаторів Слов'янського з'їзду в Празі, у якому взяли участь представники українських організацій Галичини. Був основоположником багатьох галузей славістики. Основні його наукові праці: «Історія слов'янської мови та літератури за всіма наріччями» (1826 рік), «Про походження слов'ян» (1828 рік), «Слов'янські старожитності» (томи 1—2, 1836—1837 pp.), «Слов'янська етнографія» (1842 рік). У цих творах досліджував етногенез слов'янських народів, їхні мови, фольклор та історію. Був одним з перших європейських учених, який науково й об'єктивно визначив територію та етнічні межі українського народу, обґрунтував самостійність української мови та зробив систематичний огляд української літератури, що в той час набувало значення захисту національної ідентичності українців. Підтримував широкі зв'язки з ученими й діячами культур слов'янських та інших країн, зокрема з українцями Й. Бодянським, І. Вагилевичем, Я. Головацьким, М. Максимовичем, І. Срезневським. Т. Шевченко присвятив йому свою поему «Єретик». Помер 1861 року і похований у Празі.

(За «Довідником з історії України»)

Дата добавления: 2015-05-26