Модульне контрольне завдання № 1 1 страница

ІГСН

О

було вимагати від ідеологізованої, підцензурної радянської науки. Але подібна тенденційність зводила нанівець окремі, варті уваги спос­тереження дослідника. М.Марченко приписав авторові "Історії Русів" думку про необхідність "возз'єднання" України з Росією, затушував його справжнє ставлення до російсько-шведської війни на Україні в 1708-1709 pp., зробив прямолінійно-негативною думку автора про І. Мазепу і зовсім обійшов увагою висвітлення ним доби Руїни. Досить помітним виявилися також прогалини в історіографічному огляді пам'ятки. Праця М.Марченка показала, що радян­ська наука повоєнного періоду не була готовою до об'єктивної оцінки "Історії Русів", її місця в розвитку національної культури. В радянській історіографії запанувала точка зору про суперечливість поглядів автора "Історії Русів", а його самого перетворено на співця українсько-російської єдності. Подібною категоричністю відзначаються, приміром, публікації історика Л.Коваленка.

Її не зміг уникнути й такий авторитетний дослідник, як Ф.П.Шевченко, автор першої у повоєнній радянській історіографії спеціальної публікації, присвяченої "Історії Русів"³¹. У ній було поставлено проблему наукового перевидання пам'ятки та переходу від окремих екскурсів про неї до ком­плексного, монографічного дослідження суспільно-політичного і культур­ного життя України кінця XVIII — початку XIX ст. Заклик Ф. Шевченка не був, на жаль, почутий і до сьогодні залишається актуальним.

Зміна внутрішньополітичного курсу в СРСР в середині 60-х років швидко покінчила з першими несміливими спробами радянських учених відійти від ідеологічних канонів історіографії. Деякі з загальних та спеціальних видань 70-80-х років, в яких порушувалася проблематика "Історії Русів", стали сум­ним свідченням зниження рівня культури наукових досліджень.

Дещо більше пощастило "Історії Русів" у радянському літературознавстві. Перенесення акцентів з історіографічних на літературознавчі аспекти твору відкрило перед науковцями нові перспективи його вивчення. В цьому зв'язку заслуговують на увагу праці українських дослідників О.Мишанича, в яких простежено вплив фольклорних традицій на "Історію Русів", та М.Яценка, який дослідив жанровий та стильовий синкретизм пам'ятки. На думку М.Яценка, автор "Історії Русів" здійснив синтез попередньої та сучасної літературної та суспільно-політичної традиції в дусі преромантизму, створ­ивши міфологізовану картину українського історичного процесу³².

Надзвичайно плідним напрямком у подальшому вивченні "Історії Русів" обіцяв стати порівняльний, історико-типологічний підхід, намічений у радян­ському слов'янознавстві працями А.Робінсона³³ та деяких українських літера­турознавців³⁴, але він не знайшов продовження у спеціальних дослідженнях. Заслуговує бути відзначеним факт публікації окремих фрагментів "Історії Русів" у академічному збірнику "Українська література XVIII ст.", надрукова­ному в 1983 р. у серії "Бібліотека української літератури".

___________________

³¹ Шевченко Ф.П. "История Русов или Малой России" (До 120-річчя зчасу видання твору) // УЇЖ. 1966. №7. С. 146-149.

³² Яценко М.Т. К вопросу о формировании новой украинской литературы // Славянские й балканские культуры XVIIII-XIX вв. Сов.-амер. симп. М., 1990, С.163-164 та попередні роботи.

³³ Робинсон А,Н. Истриография славянского Возрождения й Паисий Хилендарский. Вопросы литературно-исторической типологии. М. 1963. С.10, 78-80, 111.

³⁴ Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті. К., 1987. Т.І. С.82.

За кордонами СРСР після публікацій О.Оглоблина намітився деякий спад у вивченні "Історії Русів". Її спеціальне історіографічне дослідження на дея­кий час припинилося. Серед праць, автори яких зверталися до "Історії Русів" в контексті своєї тематики, найбільшу увагу привертають публікації українсь­ко-польського літературознавця С.Козака, українських істориків у США І.Лисяка-Рудницького, О.Пріцака, мовознавця Ю.Шевельова.

С.Козак наприкінці 70-х років висловив кілька цікавих спостережень про особливості романтичного історизму, міфотворчі традиції та жанровий син­кретизм "Історії Русів"³⁵. Зроблені ним висновки згодом знайшли підтверд­ження в українському літературознавстві.

І.Лисяк-Рудницький розглянув названу пам'ятку в контексті зародження і становлення консервативної течії в українській суспільно-політичній думці, яка пізніше була представлена працями М.Міхновського та ідеологів геть­манської держави часів П.Скоропадського³⁶.

О.Пріцак, за його словами³⁷, зумів знайти нові аргументи на користь версії про створення "Історії Русів" наприкінці другого десятиріччя XIX ст.

Нарешті, в працях Ю.Шевельова було поставлено на науковий ґрунт проб­лему вивчення мови "Історії Русів"³⁸.

Загалом повоєнні десятиріччя виявилися надзвичайно плідними в науко­вому дослідженні "Історії Русів". Історики зробили чимало для з'ясування проблем авторства, місця і часу написання твору, характеристики висловле­них у ньому історичних та суспільно-політичних ідей. Літературознавці роз­крили своєрідність "Історії Русів" з точки зору еволюції українського літера­турного процесу, відображення в ньому фольклорної традиції, деяких за­гальних особливостей слов'янського культурно-національного Відроджен­ня. Нарешті, було здійснено перший український переклад "Історії Русів" і розпочато спеціальне дослідження її мови.

У той же час, відчутною перешкодою на шляху дальшого вивчення твору залишалася відірваність дослідників на Україні від новітніх здобутків закор­донного українознавства, відсутність свободи наукової діяльності. В свою чергу, більшість українських вчених за кордоном була позбавлена можли­вості працювати в архівосховищах України та Росії, що відчутно звужувало джерельну основу їхніх досліджень.

Ситуація почала змінюватися на краще в кінці 80 – на початку 90-х років з розпадом СРСР та утворенням української незалежної державності. Па­тріотичний пафос "Історії Русів" в черговий раз виявився суголосним на­строям українського суспільства. Нагальна потреба нового видання пам'ят­ки була реалізована протягом неповних двох років. Спочатку газета "Літера­турна Україна" надрукувала кілька фрагментів з "Історії Русів" українською мовою з вступною заміткою Ф.Шевченка³⁹, потім побачило світ репринтне видання пам'ятки 1846 р. з передмовою Й.Бодянського і, нарешті, в 1991 р. було здійснено нове видання "Історії Русів" в українському перекладі І.Дра­ча з передмовою письменника, історика В. Шевчука⁴⁰.

_________________________

³⁵ Kozak S. U zrodel romantyzmu... W., 1978. S.5, 81-99, 110-135.

³⁶ Rudnytsky J. in modern Ukraine... P.99.

³⁷ Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. 1993. №4. С.66.

³⁸ Collected Еssауs in Honor of Professor Alexander Ohloblyn. N.-York. 1977.

³⁹Літературна Україна. 14 квітня. 1990.

Спалах інтересу до "Історії Русів" викликав до життя нові дослідження українських науковців, присвячених, головним чином, проблемі авторства твору. Окрім уже відомих версій про батька й сина Полетик⁴¹ і навіть Г.Кониського⁴², з'являються й нові, поповнюючи і без того широке коло претен­дентів на авторство пам'ятки новими іменами.

Окрім того, дослідники продовжують вивчати вплив «Історії Русів» на українську літературу XIX ст.⁴³.

Пожвавлення дослідницької роботи над пам'яткою інколи супроводжуєть­ся сумнівними етимологічними вправами з елементами сенсації, повторен­ням давно відомих істин без залучення нових джерел та наукових методик, прагненням перетворити автора "Історії Русів" з співця українсько-росій­ського братерства на апологета борців за українську державність⁴⁴.

З усіх опублікованих протягом останніх років праць, присвячених "Історії Русів", найбільш ґрунтовною виглядає поки що згадана вже розвідка В.Шев­чука. Для нього "Історія Русів" є твором, спрямованим на пробудження відпорності українського суспільства процесам асиміляції, почуття самопо­ваги та власної гідності. Автор подав докладну характеристику наукового доробку своїх численних попередників, особливо з питань про авторство, час і місце імовірного написання пам'ятки. У цьому зв'язку привертає увагу спроба дослідника, письменника за фахом, намітити контури портрета за­гадкового творця пам'ятки та ототожнити його з А.Худорбою — автором таємничої "Історії України", написаної на межі XVIII-XIX ст. Заслуговують на увагу також висновки В.Шевчука про джерела "Історії Русів", з числа яких він вилучає літопис С.Величка, про ставлення автора до топоніму "Украї­на". В той же час, В.Шевчук некритично запозичив деякі твердження інших вчених, зокрема, в питаннях про так званий Тмутараканський камінь, Рум'янцевський опис Малоросії, Велику Французьку революцію, вірніше, їхнє відлуння в "Історії Русів".

Проведений вище побіжний аналіз наукової літератури, присвяченої "Історії Русів", свідчить, що таємниця її походження продовжує залишатися нерозгаданою. Для більшості дослідників названа проблематика не була го­ловною. До "Історії Русів" зверталися в зв'язку з новими архівними знахід­ками, вивченням близьких за тематикою питань, виданням та перекладом пам'ятки. Винятком є лише праці О.Оглоблина. Тому у вивченні "Історії Русів" далеко не завжди спостерігається спадкоємність, безперервність по­ступального розвитку. Це стосується, зокрема, дослідників, що працювали на Україні і були змушені двічі – в 50-60-х та в кінці 80 – на початку 90-х років відкривати для себе "Історію Русів". Наявні видання твору не відповідають вимогам сучасної археографії.

_____________________

⁴⁰ Шевчук В. Нерозгадані таємниці "Історії Русів" // Історія Русів, К., 1991. С.5-28.

⁴¹ Швидько Л К. Публицистическое сочинение В.Г.Полетики // Проблеми історії національно-визвольного руху на Україні в період феодалізму та капіталізму. М-ли республ. иаук.-теор. конфер. К.-Запоріжжя, 1991. С.148; Дзира Я.І. Хто ж таки був автором «Історії Русів» // Кирило-Мефодіївське товариство: люди, ідеї і традиції: До 150-річчя створення та діяльності: М-ли Всеукр. наук.-освітньої конфер. К., 1996. С. 75-77.

⁴² Костенко І.П. Георгій Кониський // Шоста Всеукр. Конфер. з істор. краєзнавства. Луцьк, 1993. С 124,

⁴³ Дзира І.Я. Вплив козацького літописання на літературу українського Відродження першої половини XIX ст. Автореф... канд, філол. наук. К., 1995. С.4-6

⁴⁴ Кухта Б.З. З історії української політичної думки. К., 1994, С.130-134.

В жодному з них немає порівняльної характеристики списків пам'ятки, відповідного наукового коментарю, спе­ціального аналізу тексту. Дотепер не створено наукової бібліографії "Історії Русів".

Залишаються нерозв'язаними проблеми часу, місця написання та авторства "Історії Русів". Список претендентів на авторство твору сьогодні виглядає значно ширшим, аніж у кінці XIX — на початку XX ст. Він включає в себе Г.Кониського, Г.А. та В.Г.Полетик, О.Безбородько, М.Г.Рєпніна, В.Лукашевича, О.Лобисевича, В.Ханенка, А.Худорбу, О.Марковича. Існує також версія про те, що "Історія Русів" створена авторським колективом, склад якого, в свою чергу, не з'ясовано. Сьогодні більшість вчених схиляється до думки О.П.Оглоблина про те, що "Історій Русів" було написано в останні роки XVIII –на початку XIX ст., українським патріотом, який походив з Новгород-Сіверського або проживав там.

Спроби визначити узагальнений психологічний портрет автора пам'ятки здійснювали М.Костомаров, М.Драгоманов, В.Шевчук, сучасний письменник Ю.Хорунжий. До цього списку можна додати також українського росій­ськомовного письменника початку XIX ст. Н.Наріжного. У романі "Российский Жиль-Блаз...", опублікованому в 1814 р., він зобразив тип козацького патріота-гетьманця, втіливши його у сатиричному персонажі, панові Златницькому, який своїм реальним прототипом міг мати автора "Історії Русів" чи його однодумця.

Потребує додаткового вивчення питання про літературні та історіографічні джерела "Істрії Русів". Було б доцільно простежити її зв'язок з античною історико-літературною спадщиною, західноєвропейською просвітницькою романістикою, агіографічною літературою та Біблією, російськомовною ху­дожньою літературою другої половини XVIII – початку XIX ст. Більшість дослідників визнає знайомство автора "Історії Русів" з київським "Синоп­сисом", літописом Г.Граб'янки, "Коротким описом Малої Росії" в одній з редакцій. Не викликає сумніву також ідейний зв'язок між "Історією Русів" та історичними працями українських автономістів: Г.Покаса, Т.Калинсько­го, А.Худорби. В другій половині XIX ст. літературознавець М.Петров вста­новив ще одне з імовірних джерел "Історії Русів" — віршований діалог С.Дівовича "Разговор Великороссии с Малороссией". Щодо знайомства автора "Історії Русів" з літописом С.Величка, то в цьому питанні думки істориків розходяться. Дискусійними виглядають і твердження про те, що при напи­санні "Історії Русів" міг використовуватися літопис Самовидця.

Напевне не відомо, чи був автор "Історії Русів" знайомий з відповідними публікаціями Ф.Туманського, Я.Марковича, М.Яновського, М.Берлинського, О.Мартоса та інших українських авторів кінця XVIII — початку XIX ст.

З числа іноземних істориків автор "Історії Русів" згадував лише Вольтера та німецького автора Д.Вагнера, а також натякав на своє широке знайомство з працями польських та литовських істориків. Свого часу О.Оглоблин вис­ловив припущення про можливість використання творцем "Історії Русів" широко відомої праці французького історика Ж.-Б.Шерера "Аннали Малої Росії", виданої у 1788 р. Однак невідомо, чи були в розпорядженні автора праці французьких істориків XVII ст. Г.Боплана та П.Шевальє, німецького просвітителя Й.Х.Енгеля, добре знані на Україні дослідження польських ав­торів М.Стрийковського, О.Гваньїні, М.Бельського.

Однією з багатьох загадок залишається ставлення автора "Історії Русів" до російської історіографії XVIII ст. Хоча І.Борщак і припускав його знай­омство з дослідженнями М.М.Карамзіна, в "Історії Русів" жодним словом не згадується ні сам державний історіограф, ні Г.Міллер, ні М.Ломоносов, ні В.Татіщев, праці яких побачили світ ще до кінця 60-х рр. XVIII ст. Можна лише здогадуватися, чи знав загадковий анонім публікації М.Щербатова, Ф.Еміна, І.Болтіна, популярні та навчальні видання з історії Росії, надруко­вані в кінці XVIII — на початку XIX ст.

Серед вчених немає єдиної думки стосовно визначення літературно-есте­тичної типології "Історії Русів". Стиль, яким вона написана, кваліфікується як барокковий (О.Мишанич), класичний або близький до нього (Д.Чижевський), романтичний (С.Козак).

Визнання жанрового синкретизму "Історії Русів" стало сьогодні загаль­ним місцем у науковій літературі. Але різні автори на перший план висува­ють різні його аспекти, визначаючи "Історію Русів" як політичний памфлет, пам'ятку історіографії слов'янського Відродження, історіософський трактат, зразок історичної прози та публіцистики. Безперечно, що автор "Історії Русів" добре володів пером. Це дозволяє припустити наявність в його творчому доробку інших праць і робить доцільним порівняльний текстологічний аналіз "Історії Русів" з літературними творами російськомовних письменників другої половини XVIII — початку XIX ст.

Увагу вчених постійно привертали суспільно-політичні погляди автора "Історії Русів". Їх вивчали з точки зору відображення зв'язку з ідеями українських автономістів другої половини XVIII — початку XIX ст., росій­ським лібералізмом часів декабристів та західноєвропейською філософсь­кою, політико-правовою думкою доби Просвітництва. В той же час, "Історія Русів" недостатньо вивчена з точки зору еволюції козацько-старшинського політичного консерватизму, його подібності та розбіжності з шляхетським патріотизмом.

Історичні погляди автора "Історії Русів" досліджувалися у безпосередньо­му зв'язку з суспільно-політичними. Фактична недостовірність "Історії Русів", міфологізація в ній українського минулого ні в кого вже не викликають сумніву. Але все ще не розкрито дію механізму кореляції історичних по­глядів автора суспільно-політичними завданнями, які він ставив перед со­бою.

Відчутною перешкодою на шляху подальшого вивчення "Історії Русів" є недостатня, на нашу думку, увага до її мови. На професійному рівні її вив­чав, здається, лише Ю.Шевельов. Тому було б доцільно розглянути "Історію Русів" у контексті становлення російської літературної мови, мовних дис­кусій у російській культурі кінця XVIII — початку XIX ст., наявних у ній іномовних запозичень.

Названі вище питання, звичайно ж, не вичерпують собою широкого спек­тра актуальної наукової проблематики "Історії Русів". Вони лише доводять, що останнє слово у вивченні пам'ятки ще не сказане. Назрілою проблемою є сьогодні об'єднання зусиль спеціалістів різного профілю навколо дослідження тексту і контексту "Історії Русів", яке дасть можливість наблизитися до розгадки таємниць одного з найоригінальніших витворів української куль­тури доби національного Відродження.

§2. Українське минуле в “Історії Русів”

З усього комплексу наукової проблематики "Історії Русів" одним з най­менш досліджених треба визнати питання про особливості історичних по­глядів автора пам'ятки. Жанровий синкретизм "Історії Русів" ускладнює вирішення вказаної проблеми. Адже в ній злиті воєдино історіографія, публі­цистика, художня література, тобто ті галузі творчості, в яких з особливою силою проявляється суб'єктивне, авторське начало. "Історія Русів" – не літопис, не компіляція і не наукова праця. Всі згадані в ній історичні події, факти, особи і документи, весь обов'язковий для історіографічних праць антураж достовірності має умовний характер. Це — той матеріал, з якого автор сміливо творить власне історичне полотно, згідно зі своїми суспільно-політичними ідеалами.

Вище вже говорилося, що "Історія Русів" створювалася з патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце в світовій історії, захис­тити його від справжніх та уявних інсинуацій з боку інших, в першу чергу, іноетнічних або іноземних авторів. Український народ в "Історії Русів" наді­ляється такими рисами характеру, як свободолюбство, хоробрість, мужність, великодушність – словом, усіма прикметами дворянського, лицарського, а не селянського чи буржуазного ідеалу. Автор зазначав, що за зовнішньою простотою українців насправді ховаються розум та проникливість, а злісні наклепи на його співвітчизників не в стані приховати властивого їм благо­родства¹.

Характеристика позитивних якостей українців для автора "Історії Русів" важлива не сама по собі. Вона має безпосередній зв'язок з його уявленнями про цивілізоване, правове суспільство. Автору важливо показати, що, незва­жаючи на постійні війни, українці зовсім не є народом, "ненавидящим мира й тишины й питающимся одними войнами, грабежами і убийствами и который есть бич для всех народов благоустроснных"², що притаманна їм хо­робрість доповнюється законопослушністю та іншими громадянськими доб­лестями і що з самого початку свого історичного життя українці були наро­дом вільним, самобутнім, ніколи ніким не завойованим.

Створюючи апологію свого народу, автор "Історії Русів" керувався есте­тикою просвітницького історизму. На прикладі українського минулого він прагнув засудити пороки і звеличити доброчесність. При цьому просвітниць­кий критицизм інколи входив у суперечність з ідеальним образом русів- українців і тоді автор "Історії Русів" неначе забував про своє головне завдан­ня і викривав грубість своїх співвітчизників, їхню жорстокість і релігійне марновірство, простакуватість і тому подібне³.

¹ История Русов... С.87, 88, 141, 184 ти ін.

² Там же. С.146.

³ Там же. С.121, 209. 252.

В зв'язку з цим необхідно зауважити, що хоча автор "Історії Русів" широ­ко використовував фольклорні джерела, його ставлення до простонародної культури залишалося в своїй основі суто просвітницьким, тобто зверхнім. Звідси його зневажливі висловлювання про "мужичьи образины", "бред мужичий" та різні простонародні "нелепости"⁴. Це, однак, не заважало ав­тору співчувати простому люду при описаннях численних війн та усобиць.

Значний вплив на історичні погляди автора "Історії Русів" мали його ста­нові симпатії та уподобання. Він належав, очевидно, до козацької верхівки суспільства. Козацтво він вважав єдиним репрезентативним станом суспіль­ства, його елітою, що в усьому дорівнює польській шляхті та російському дворянству. На думку автора, українське козацтво користувалося шляхетсь­кою гідністю "от самой неизвестной древности"⁵ з усіма належними їй приві­леями, зокрема дворянським, а не якимось особливим судочинством та пра­вом на володіння підданими⁶. Автор категорично заперечував думку про вільний перехід з селян у козаки, яку висловлювали великодержавні та шля­хетські історики. В своєму розумінні соціального статусу козацтва автор "Історії Русів" наближався до свого сучасника, українського патріота Т.Калинського, який стверджував, що козаки походять "... из самоприродного сего края русского шляхетства"⁷.

Історичні права козацької еліти на верховенство у суспільстві автор "Історії Русів" доводив наявністю в неї цілісної історико-політичної традиції у виг­ляді малоросійських вільностей.

На відміну від анонімного автора "Замечаний, до Малой России принадлежащих", автор "Історії Русів" добре уявляв собі поняття «малоросійських вільностей», які для нього мали вигляд розвиненої козацької державності з усіма належними їй атрибутами — власною адміністрацією, вищою судовою владою, державним скарбом, армією, столицею, державним архівом, цивіль­но-правовим кодексом і т.д. Автор зображував її у вигляді козацької демо­кратії, вищим органом влади якої виступають збори виборних представників різних станів суспільства, або "чинів і козаків", "чинів і війська", названих в одному місці просто "зборами"⁸, в іншому - генеральним сеймом⁹. До ком­петенції цього органу влади автор відносив питання війни і миру, зовніш­ньополітичних пріоритетів, вибори гетьмана, тобто всі найважливіші проб­леми життя країни.

Гетьман у розумінні автора "Історії Русів" був верховним начальником та господарем землі Руської, який обирався лише з числа вищих урядовців; автор виступав проти тих істориків, які вважали, що гетьманами могли стати і прості козаки^10.

____________________

⁴ Там же. С.145, 22, 247.

⁵ Там же. С.105, 121.

⁶ Там же. С.7, 27.

⁷ РВ ЦНБ ХДУ. Ф.434/с.Арк.147-І50.

⁸ История Русов... С.152.

⁹ Там же. С.97.

В різних місцях "Історії Русів" український гетьман порівнюється то з королівським намісником та повноважним міністром, то з короннимпольським та литовським гетьманом¹¹. В усякому разі гетьман поє­днував у своїй діяльності військові та цивільні функції, але всі найважливіші питання держави міг вирішувати за згодою чинів, перед якими він складав присягу одразу після свого обрання. Подібне розуміння компетенції українсь­кого гетьмана можна зустріти в багатьох пам'ятках вітчизняної історичної думки кінця XVIII — початку XIX ст., зокрема, в працях М.Японського, П.Чуйкевича, В.Наріжного. В той же час, в українській історіографії існува­ла тенденція до того, щоб "підвищити" статус гетьмана до рівня феодально­го володаря. Ідеологи мазепинського руху іменували П.Хмельницького та його правонаступників виборними князями; Г.Граб'янка багатозначно на­тякав на те, що П.Хмельницький прийняв князівський титул від турецького уряду; сучасник автора "Історії Русів", відомий громадський діяч Т.Калинський, слідом за "Синопсисом" вказував на "гетьманів" Дуліба та В'ятко, що володіли цілими князівствами, а самого українського гетьмана порівнював з "владетельным принцом"; щось подібне бачимо і в романі В.Наріжного "Российский Жиль Блаз..." Очевидно, названа течія української історичної дум­ки відповідала прагненню деяких кіл генеральної старшини проголосити спадкове гетьманство в останні часи правління К.Розумовського. На цьому фоні погляди автора "Історії Русів" відрізняються від позиції українських патріотів-реформаторів. Він категорично заперечує будь-які спроби порушити стародавні принципи виборності гетьмана чи то внаслідок втручання з боку центральної влади, чи то задля перетворення цієї посади у спадкоємну. Ав­тор змусив головного героя української історії — Б.Хмельницького — відкинути всі пропозиції сусідніх монархів визнати за його родом спадкоємний титул і заявити, що такий крок суперечив би правам та звичаям народу, який завжди дотримувався виборного управління¹². Тому в "Історії Русів" засуджуються дії спадкоємців Б.Хмельницького, які виявили бажання при­власнити собі князівський титул разом з належними йому правами. Особли­ву непримиренність, з огляду на політичну актуальність, викликає в автора спроба частий козацької верхівки утвердити спадкове гетьманство за К.Розумовським — останнім українським гетьманом. Словом, він не сприймає в цьому питанні будь-яких новацій.

Таку ж точку зору автор послідовно проводить, говорячи про військові та цивільні чини Гетьманщини, її адміністрацію. На відміну від Г.Мілдера, О.Безбродька, О.Шафонського, М.Японського автор "Історії Русів" не вдавався до деталізації системи козацьких чинів, очевидно, вважаючи її добре відо­мою для читача. Він прагнув підкреслити, що місцева адміністрація склада­лася лише з числа "природних" українців, що мали в цій землі фамільне коріння та осідлість¹³. Зрозуміло, що новації в цьому заведеному віддавна порядку викликали незадоволення автора. Він розцінював їх як порушення традиційних прав і свобод, як у випадку з запровадженням так званої пікінерії чи

¹⁰ Там же. С.95, 18

¹¹ Там же. С.33, 95.

¹² Там же. С.96.

¹³ Там же.С.144-148.

голштинського набору, або ж робив вигляд, що реформи уряду у військо­во-адміністративній системі козацької держави були не чим іншим, як по­верненням до стародавніх порядків. Тому його глибоко обурювали спроби виборних чиновників привласнити собі дані їм у власність володіння, так звані рангові маєтності.

З позицій козацької станової винятковості автор "Історії Русів" форму­лював свою точку зору щодо української шляхти. В тексті пам'ятки вража­ють інвективи, спрямовані проти шляхти. На думку автора, ця соціальна верства спочатку складалася "естественным образом... из заслуженных й отличных в земле пород...", вихідців з князівських родів та козаків -лицарства. В часи релігійних гонінь ця шляхта, за словами автора, зрадила своїм обо­в'язкам і народу, перейшла в католицтво і "поляцтво", змінивши навіть прізвища і взявши активну участь в гоніннях проти своїх же співвітчиз­ників¹⁴. Немає такої вини, якої б автор "Історії Русів" не вирахував цій шляхті, якій він навіть відмовляв у приналежності до українців та називав виключно "польською". Тут і переслідування православних, і витіснення козацької еліти з сфери управління, і численні інтриги проти українського уряду. І взагалі "всем замешательствам, настроениям й побоищам в Малороссии, после Хмельницкого происходившим" вона була причиною.

Щоб остаточно дискредитувати шляхту в очах свого читача, автор "Історії Русів" ставив під сумнів її благородне походження, запевняючи, щодо скла­ду шляхти увійшли вихідці з нижчих верств польського суспільства, євреї — вихрести та попівські діти з України. Ненависть автора до шляхти настільки безмежна, що він, старанно уникаючи згадки про соціальні заворушення та стихійні народні повстання, в даному разі робив виняток і з задоволенням писав про знищення народом деяких з шляхтичів під веселу пісеньку¹⁵.

Таким чином, за своїми суспільно-політичними поглядами автор "Історії Русів" належав до числа козацьких традиціоналістів-консерваторів, які не сприймали будь-яких нових віянь, спрямованих на зміну системи козацько-старшинської демократії. Спробам утвердити в країні гетьманське спадкове "самовладдя" чи перемінити козацькі чини на російські дворянські вони протиставляли власну державницьку традицію суспільно-політичного жит­тя, що набула закінченого вигляду в добу існування Гетьманщини. Викоха­ний ним суспільно-політичний ідеал автор "Історії Русів" поклав в основу своєї історичної концепції.

Дата добавления: 2015-05-26