Хто ж був Архип Худорба і чим його постать привернула увагу

дослідників?

Це ім'я ще донедавна було незна­йоме широкому загалу чніачів, та й небагато фахівців-істориків, хто міг би повідомити хоч скільки-небудь докладні відомості про дану історичну постать. Дивуватися немає чому. Адже творча спадщина цього передвісника україн­ського національного нідродження до нас не дійшла (або, принаймні, ще невідома). До того ж впродовж останнії двох століть не лише в офіційній ісгоріо-графії, але й значною мірою в національно-патріотичній літературі побутувало (та й сьогодні ще зустрі­чається) переважно огульно-негативне ставлення до старої української арис то-краті'ї, що до неї належав і Худорба, як до «пристосуванців», «зрадників» української справи і свого народу.

Однак факти знову й знову переконують, що не лише серед ' української інтелігенції, яка ще з кінця XIX - початку XX ст. взяла ініціа­тиву й осноївну прііню націонаїьного відродження в свої руки, але Й середо і арої української арис'іокрагіі було немало щирих патріотів сіюгї пошматованої й пригнобленої сусідніми державами-імперіями Батьківщини Серно історичних портретів таких преде-іанників «старої України» опублікував ^ 1959 р, в мюнхенському видавництві діаспори «Дніпрова хвиля» відомий історик О.Оглобпин. І серед них - короткий нарис про Архипа Худорбу з вельми цікавими, навіть дещо інтри­гуючими даними про цю особу.

Власне поштовхом до зацікавлення історіографів постаттю Худорби стало виявлення в архіві листа декабриста О.Ф.фон-дер-Брігена з села Понурівки Стародубівського повіту (там знаходився маєток його

Історична думка в Україні першоі^прловини XIX ст. 159

тестя М-П.Маклашевського) до К.Ф.Рилєєва від 21 жовтня 1825 р., в якому є такі слова: «-Я буду докладати старань доставляти Вам наскільки можливо матеріали з Малоросійської історії; я маю на увазі одержані таку історію, писану сучасником Коииської о Худорбою; вона невідома, бо один лише примірник її існує в домі, в якому мешкав Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Коііиського: ставлять їй іільки за ваду. що вона дуже вільно і супроти нашого уряду писана. Одержавши її, я накажу іробити і неї два списки: один для Вас, а другий д;ія себе».

Отже, автор листа згадував Худорбу як «сучасника Кониського», автора загадкової «Історії Малоросії», що цінувалася и національно-патріотичних колах Новгороде і в ер шини «нарівні ііеюрІєюКоциською». Така сенсаційна згадка спонукала дослідників (О.Лазаревського, О.Оглоблина, В.Шевчука та ін) до пошуку скільки-небудь детальної інформації про цю особу. Вдалося встанови ги, що Архип Худорба виходець із старого козацького (згодом дворянського) роду Худорбіїв на Новгородсіверщині За свідченичм складачів Худорбіїнеької генеалогії (кінець XVIII ст.), цей рід виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбія, «знатного військового товариша». Важко сказати, наскільки «знатним» був Михайло Худорбій (ніяких свідчень з цього приводу не виявлено), але його нащадки, судячи з документів, зовсім не належали до військової знаті. Адже в документах Стародубівеького полку, датованих 1723 роком, зазначається, що записаний у селі Комані козак Павло Худорба і його сини Семен та Василь «в одному дворі й хаті живуть і з ба'іькіпського ірун'іу служать», А в акіах Рум'янцевської ревізії 1767 р. Худорби з села Комані записані як козаки-підпомощники.

Одним з роду Худорбіїв в актах цієї ж ревічії записаний «здавна козак» Михайло Оме.іянснків Худорба, «уродженець того села», віком 50 років. Це був батько Архипа, Михайло Васильович Худорба (син згаданого козака-підпомощника Василя Худорби), назнаний укладачами ревізійною акту Омелянснком, мабугь, через те, що був одружений з Тетяною Гнагівною, донькою команьського козака і курінного оіамана Гната Васильовича Омеляненка. Крім Архипа, в сім'ї Михайла Васильовича було ніс три сини: Опанас, Володимир і Федір та три Доньки: Пелагія, Аіафія й Меланія.

Опанас був у чині корнета, Володимир - значкового товариша;

про Федора, Пелагію, Агафію й Меланію відомостей не збереглося.

160 ____ Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

Архип Михайлович Худорба народився між 1748 і 1752 роками. Ще в зовсім молодому віці (за одними даними—у 1759 році, за іншими —у 1763 р.) вступив на службу канцеляристом у сотенну Новгородську канцелярію. А вже в 1767 р. в актах згаданої Румянцевської ревнії зустрічаємо згадку про нього як про «атес гованого в сотенні новгородські старшини». Через два роки він у чині сотенного осавула вирушив разом Із своєю сотнею в турецький похід і протягом 1769-1773рр. брав участь у бойових діях Другої російської армії «при розоренні місіечка Дубоссари, при облозі міста Бендер, при взятті його й Перекопської лінії, й міста Перекопа, Кефи і всього Кримського півострова»,

Очевидно, молодий сотенний старшина звернув на себе увагу немалими здібностями, бо, незважаючи на просте походження (з рядового козацтва), швидко просувався по службовій ієрархії. У 1773 р. ще під час походу його призначено сотенним отаманом, а в червні 1777 р. після повернення і війни одержує посаду сотника Шептаківського, У серпні 1783 р. А.Худорба дістав чин бунчукового товариша. Через два роки - він вже секунд-майор Старолубівського карабіпсрського полку, разом з яким взяв учасіь у іурецькнх походах О.Сувирива 1 7!і9-1791 рр. У 1790 р. А. Худорба згадується в чині прем'єр-майора. Цей чин давав йому право на одержання російського дворянства, що й було визнано за Худорбіями 1 ерильдією в 1799 році. Гід Худорбіїв внесено до шостої частини «Дворянської Родословної Книги» («давнє дворянство»). Визначено герб цього дворянської о роду.

Точна дата смерті А.Худорби невідома, дослідники припускають, що він покинув світ десь у першому деся гилітті XIX ст. Так само відсутні будь-які дані про прямих нащадків А.Худорби (очевидно, він не був одружений), хоч рід Худорбіїв був відомий на Новгородсіверщині в XIX і на початку XX століть.

І ось тепер про найголовніше: що ж дає підстави припускати ймовірність причетності Л.Худорби до написання «Історії Русів»?

Перше, це ііадка в цитованому вже лисі] О.Ф.фон-дер-Брігена таємничої «Історії Малоросії» «сучасника Кониського» Худорби, яка була «дуже вільно й супроіи нашого уряду писана» й цінувалася на Новгородсіверщині нарівні з «Історією Кониського». Ми вже зазначали, що доля цього рукопису досі невідома (так само, як невідома й доля автографа «Історії Русів»), проте відомі на сьогодні факти свідчать, що

Історичнадумка в Україні першої половини XIX ст. _______ 161

він був написаний приблизно в один час з «Історією Кониського» й автор належав до того ж самого Новгородсіверського патріотичного гуртка, з якого вийшла й «Історія Русів»- До речі, командиром Стародубівського карабі перського полку, в якому служив А.Худорба, був у цей час (1789-1792 рр.) -М.Миклашевський, від якого, дуже правдоподібно, О.Ф.фон-дер-Бріген, зять Миклашевського, довідався про існування рукопису «Історії Малоросії» Худорби.

Друге. На думку про прнчеіність Архина Худорби до появи на світ «Історії Русів» наводить явно виражена прихильність автора цього твору до історії роду Худорбіїв. У книзі неодноразово при описанні тих чи інших історичних подій згадуються представники цього роду, причому кожного разу автор не припускає нагоди, щоб вихвалити їхні заслуги, справжні чи вигадані. Приміром, оповідаючи про часи Хмельниччини, «Історія Русів» називає «Полковника охочекомонного» Кіндрата Худорбая (реальну чи вигадану особу), котрого Б.Хмельницький відрядив у травні 1648р. разом з генеральним хорунжим Буйносом і полковником Якоком Гладким на чолі козацької команди у Полісся п завданням «ниганяпі і винищуваги Поляків і Жидів, де вони ними знайдені будуть, а паче стежити за рухом військ Польських і Литовських усередині їхніх земель і їх відбивати при границях, а йому давати про те знати для підмоги». Цей загін був розбитий поблизу Городні військами князя Литовського Радзивіла, при чому Іїуііліс, Гладкий і полковий осавул Иодобай загинули, але полковнику Худорбаю вдалося вивес'іи частину козацького війська з оточення. З'єднавшись на Гомельщині з козацьким загоном під командою генерального осавула Родака, він повернувся назад до Городні, і несподіваним ударом вшен-і розгромив табір князя Р.ілзитла. Вдруге полковник Худорбай таким же чином рятує частину козацьких військ від загибелі під час несподіваного нападу кримського хана Меііглі-Гірся на корпус наказного іетьмана Якова Томила поблизу Самари у жов і ні 1655р. Козацьке військо зазнало в цьому бою поразки і сам наказний гетьман був убитий, але частина козаків «під орудою полковника Худорбая. сховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивалнсь в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманьщину і приєднались до військ Козацьких».

162 Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Втретє Худорбай згадується в книзі вже як полковник уманський, якого гетьман Юрій Хмельницький відрядив навесні 1660 р. разом з полковником переяславським [ І,юнюрою, на чо-іі козацького корпусу із завданням «вигнати з Малоросії Поляків, од В й і'енського наведених». Виконуючи цс розпорядження, козаки, «перейшовши міста Ніжин, Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Київ з їх околицями, повніаняли з них усі Польські війська, що мали по містах залоги і кваргирували по селах; а ті з них, що чинили сиротив й підносили зброю на оборону, вибиті дощенту, і здобуто в них п'ятнадцять прапорів, тридцять сім гармат і багато іншого риштунку військового, що все відіслано до міста Ніжина й відцано Гетьманові, я кип іам неробу пан».

У іншому місці книги згадується ще один представник роду Худорбіїв - новгородсіверський хорунжий Пав-'ю Худорбіїй. У 170Я р. під час російсько-шведської війни він за завданням новгородського сотника Лукінна Журавки повідомив царя Пеіра І в с.Погрсбках бажання козаків здати йому Новгород-Сіверський (цей вчинок розцінюється автором «Історії Русів» як позитивний).

Така непропорційно велика увага «Історії Русів» до роду Худорбіїв — одного з старих козацьких родів, що їх немало було в той час на НовгородсІвсрщині й поза її межами, - не може не впадати у вічі. Щоправда,-іу і велике значення мав той факг, що якраз у ці часи (1799 р.) малопримітний козацький рід Худорбіїв дістав права російського дворннсгва, але ж хіба ма;ю козацько-старшинських родин Новгород-сіверщини (та й не тільки Новіородсіверщини) добивались і нерідко здобували в той час такі права? і

Третє. Звертає на себе увагу добре, часом до дрібниць знання автором «Історії Русів» півдня України, особливо його правобережної • частини. Описуючи козацькі походи проти Криму й Туреччини (XVI-XVII ст.) й подаючи про них здебільшого фантастичні відомості, книга разом з тим навдивовижу реалі стич по змальопуг місцевість, на якій нібито відбувалися ш (вигадані чи рс.і.'іьиі) події, особливо коли йдеться про Кримсько-Нерекопський театр воєнних дій,

Зрозуміло, що так дос гсмснію, в подробицях описати театр уявних чи реальних бойових дій навряд чи моїда людина, яка сама не була учасником військових походів (хай і в більш пізній час) у цих місцях. І тут приходять на згадку цитовані вже рядки з біографії Архипа Худорби:

Дата добавления: 2015-05-26