Навчально-методичні матеріали 3 страница

Після довгого року боротьби Рів'єр добився свого. «Добився завдяки своїй вірі» – казали одні. «Завдяки своїй наполегливості, своїй ведмежій силі, яка трощить усе, прокладаючи собі шлях», – твердили інші, а сам Рів'єр думав, що він просто обрав правильний напрямок.

Але як обережно він починав! Літаки вилітали не раніше, ніж за годину до світанку, і сідали не пізніше, ніж за годину після заходу сонця. Тільки набувши досвіду й більшої певності, Рів'єр наважився послати поштові літаки в глибини ночі. Майже без послідовників, мало не всіма осуджуваний, він боровся тепер самотньо.

Рів'єр дзвонить, щоб узнати останні повідомлення з літаків.

Тим часом патагонський поштовий досяг бурі, і Фаб'єн вирішив не обходити її. Він вважав, що гроза охопила надто великий простір, бо лінія блискавок ішла далеко вглиб і відкривала цілі бастіони хмар. Він спробує пройти внизу, під грозою, а якщо не вдасться – повертатиме назад.

Він подивився на висотомір: тисяча сімсот метрів. Долонями натиснув важіль управління, щоб уже спускатися. Мотор почав сильно вібрувати, літак затремтів. Фаб'єн наугад виправив кут спуску, потім перевірив по карті висоті пагорбів – п'ятсот метрів. Щоб зберегти безпечну відстань, він летітиме на висоті сімсот метрів.

Фаб'єн жертвував висотою, як гравець, що ставить на карту усі свої статки.

Попавши в завихрення, літак провалився вниз і затремтів ще дужче. Фаб'єн відчув, що йому загрожують невидимі обвали. Уявилося, що він повертає назад і знову бачить сто тисяч зірок, – але ні, він ні на градус не змінив курсу.

Фаб'єн зважував свої шанси: можливо, буря має місцевий характер, адже Трілью – наступний аеропорт – повідомив, що небо на три чверті закрите. Отже, в цьому чорному бетоні йому треба було прожити щонайбільше двадцять хвилин. І все ж тривога не покидала пілота. Нахилившись ліворуч, проти вітру, він намагався знайти ті невиразні відблиски, які пробиваються навіть крізь найгустішу нічну темряву. Але тепер не було навіть тих відблисків. Тільки ледь помітно мінялася густота мороку, а може, стомлені очі просто обманювали його.

Він розгорнув записку радиста:

«Де ми?»

Фаб'єн дорого дав би за те, щоб це знати. Він відповів: «Не знаю. Йдемо по компасу крізь грозу».

І знову нахилився. Його бентежило полум'я вихлопу, яке тяглося за мотором, наче вогняний букет; полум'я було таке бліду, що при місяці його й не помітив би, але в тій пітьмі небуття воно вбирало в себе весь видимий світ. Пілот уважно подивився на нього. Вітер туго сплів язики полум'я, схожі на палаючі смолоскипи.

Кожні тридцять секунд Фаб'єн нахилявся до приладів, перевіряв гіроскоп і компас. Він більше не наважувався вмикати слабенькі червоні лампочки, які тільки надовго засліплювали його, але од світних циферблатів лилося бліде зоряне сяйво. Тут, серед стрілок і цифр пілота охоплювало оманливе відчуття безпеки – так буває з людиною в каюті корабля, по якому перекочуються хвилі. З такою ж дивовижною неминучістю на літак котилася ніч, і все те, що вона несла з собою – скелі, уламки, горби.

«Де ми?» – вдруге спитав радист.

Фаб'єн знову висунувся ліворуч, продовжуючи своє страшне пильнування. Він уже не знав, скільки часу, скільки зусиль треба буде, щоб звільнитися від цих похмурих пут. Він майже сумнівався в тому, що взагалі позбудеться їх, бо він поставив своє життя на карту, на цей брудний пом'ятий папірець, який він розгортав і читав тисячу разів, щоб підкріпити свою надію. «Трілью: небо закрито на три чверті, вітер західний, слабкий». Якщо Трілью закрито на три чверті, то у розривах між хмарами можна буде розгледіти його вогні. Якщо тільки…

Блідий відблиск надії спонукав Фаб'єна летіти далі, але сумніви не полишали його, і він сяк‑так дряпає радистові записку: «Не знаю, чи зможу пробитися. Узнайте, чи позаду все ще ясно».

Відповідь вразила його:

«Комодоро передає: повернутися туди неможливо. Буря».

Фаб'єн починає здогадуватися, що незвичайна буря, яка лютує над Андійськими Кордільєрами, повернула в напрямку моря. Циклон охопить міста раніше, ніж до них дістанеться Фаб'єн.

«Узнайте погоду в Сан‑Антоніо».

«Сан‑Антоніо відповідає» піднімається західний вітер, на заході – буря. Небо закрито повністю. В Сан‑Антоніо погана чутність, перешкоди. Я теж чую погано. Мабуть, скоро доведеться прибирати антену – заважають розряди. Ви не збираєтесь повернути? Які ваші плани?»

«Дайте мені спокій. Узнайте погоду в Байя‑Бланка».

«Байя‑Бланка передає: менш як за двадцять хвилин на них звалиться з заходу сильна гроза».

«Узнайте погоду в Трілью».

«Трілью відповідає: з заходу йде ураган із швидкістю тридцять метрів за секунду і шквали дощу».

«Передайте в Буенос‑Айрес: ми замкнуті з усіх боків, буря охоплює тисячу кілометрів, нічого не бачимо. Що робити?»

Для пілота ця ніч була безмежна – вона не вела ні до якогось порту (вони, здавалося, були недосяжні), ні до світанку, бо за годину сорок хвилин мав скінчитися бензин. Рано чи пізно в сліпій темряві вони мали впасти в безодню.

Якби можна було діждатися ранку…

Фаб'єн уявляв собі світанок, мов золотий піщаний пляж, до якого їх могло прибити після цієї страшної ночі. Під літаком, що попав у небезпеку, виникли б береги рівнин. Мирна земля несла б в обіймах сну свої ферми і табуни, і пагорби. Все те невідоме, що перекочується зараз у пітьмі, одразу стало б безпечним. Якби тільки це можна було – він поринув би назустріч дню!

Він подумав, що кільце замкнулося. Так чи інакше – все має вирішитись у цій густій масі.

Це правда. Інколи здавалося, що світанок принесе йому зцілення…

Але ні, навіщо дивитися на схід, туди, де живе сонце: між ним і сонцем залягла глибина ночі, з якої не вибратись.

– Асуньйонський поштовий іде добре. На другу годину буде тут. Зате передбачається чимале запізнення патагонського, здається, йому нелегко.

– Так, пане Рів'єр.

– Можливо, що ми відправимо європейський літак не чекаючи прибуття патагонського: як тільки прибуде асуньйонськеий, ваи дістанете розпорядження. Будьте готові.

Тепер Рів'єр перечитував телеграми від північних аеродромів. Вони розстилали перед європейським поштовим місячну доріжку: «Небо чисте, повний місяць, вітру нема». Гори Бразилії, які чітко вирізнялися на ясному небі, прямо поринали у сріблясті води моря своїми вершинами, вкритими чорним лісом. На цей ліс, не забарвлюючи його, нескінченним дощем лилося місячне сяйво. І острови теж чорні, як уламки після корабельної аварії, що плавають у морі. І всю дорогу – цей невичерпний місяць: фонтан світла.

Якщо б Рів'єр наказав вирушати, екіпаж європейського літака вступив би у стійкий світ, який цілу ніч лив би м'яке сяйво. У світ, де ніщо не загрожувало порушити рівновагу між масами мороку і світла. Коди не проникали навіть лагідні дотики тих легких вітрів, які, трошки подужчавши, можуть за кілька годин зіпсувати гнилими хмарами все небо.

І все ж, дивлячись на це сяйво, Рів'єр вагався, як золотошукач перед забороненою золотою ділянкою. Те, що відбувалося на півдні, звинувачувало Рів'єра – він один захищав нічні польоти. Катастрофа в Патагонії так зміцнила б моральні позиції його супротивників, що його певність могла б бути безсила; а певність Рів'єра не похитнулася: драма була наслідком якогось прорахунку, але вона свідчила тільки про цей окремий прорахунок і більше ні про що. «Можливо, на заході слід встановити спостережні пункти…Побачимо». І ще він думав: " У мене є ті самі вагомі підстави наполягати на своєму, а приин можливих нещасних випадків буде менше: одна з них відома». Невдачі зміцнюють сильних. На жаль, з людьми доводиться вести гру, в якій майже не береться до уваги справжній сенс речей. Виграєш ти чи програєш – це залежить від якихось зовнішніх причин і виражається жалюгідними очками. Але видимість програшу зв'язує тебе.»

Рів'єр подзвонив.

– Байя‑Бланка все ще нічого не повідомляє?

– Ні.

– Викличте аеродром по телефону.

Через п'ять хвилин він питав:

– Чому ви нічого не передаєте?

– Ми не чуємо літака.

– Мовчить?

– Невідомо. Сильні грози. Навіть коли б він щось передавав, ми нічого б не почули.

– А Трілью його чує?

– Ми не чуємо Трілью.

– Подзвоніть туди по телефону.

– Пробували: лінія пошкоджена.

– Яка у вас погода?

– Загрозлива. Блискавки на заході і півдні. Надто душно.

– Вітер?

– Ще слабкий, але це на десять хвилин.

І Рів'єр став перегортати телеграми з південних аеропортів. Усі повідомляли, що літак мовчить. Деякі аеропорти перестали відповідати Буенос‑Айресу, і на карті ширилася пляма німих районів – над маленькими містами уже бушував циклон, і двері були щільно зачинені, і кожен будинок на темній вулиці, одрізаний від світу, загубився серед ночі, мов корабель у морі. Тільки світанок визволить їх.

А проте, нахилившись над картою, Рів'єр усе ще не втрачав надії знайти десь клапоть чистого неба, – він надіслав телеграми до поліції понад тридцятьох провінційних містечок, просив повідомити про стан погоди, і відповіді уже почали надходити. Всі радіостанції лінії на дві тисячі кілометрів дістали наказ: почувши сигнал літака, протягом тридцяти секунд сповістити Буенос‑Айрес, а Буенос‑Айрес повідомить ту станцію. щоб вона передала Фаб'єнові, де він може сховатися.

На годину ночі викликали службовців, і вони вже заповнили канцелярію. Якимись таємничими шляхами люди дізнавалися, що нічні польоти, можливо, будуть відмінені, і навіть європейський поштовий вилітатиме тільки на світанку. Притишивши голос, вони говорили про Фаб'єна, про циклон і особливо про Рів'єра. Вони вгадували, що він десь тут, десь зовсім поряд, роздавлений цим звинуваченням, яке кинула йому сама природа.

Та ось голоси замовкли: на порозі з'явився Рів'єр, у пальті, у капелюсі, як завжди, насунутому на очі, ‑ вічний мандрівник. Він спокійно підійшов до начальника канцелярії.

– Вже десять хвилин на другу, документи європейського оформлено?

– Я… я думав…

– Ви маєте не думати, а виконувати.

Він повернувся, і заклавши руки за спину, повільно підійшов до розчиненого вікна.

Підбіг секретар:

– Пане директоре, ми одержимо мало відповідей. Повідомляють, що у внутрішніх районах багато телеграфних ліній уже зруйновано…

– Гаразд.

Рів'єр незворушно дивився у ніч.

Отже, кожна нова звістка несла загрозу літаку. Кожне місто, якщо його лінії зв'язку ще не були зруйновані, і воно мало змогу відповісти Буенос‑Айресу, повідомляло про рух циклону, мов про ворожу навалу. «Буря йде з глибини материка, з Кордільєрів. Змітаючи все на своїй дорозі, вона посувається до моря…»

Рів'єрові здавалося, що зорі надто яскраві, повітря надто вологе. Яка дивна ніч! Вона раптом починала гнисти шарами, як м'якуш розкішного плоду. Над Буенос‑Айресом ще світили у повному своєму складі зорі, але то була тільки оаза, і то ненадовго… А втім, літак і не міг сюди дістатися. Грізна ніч, яка гниє від подихів недоброго вітру. Ніч, яку нелегко перемогти.

Десь у її глибинах бореться з небезпекою літак, і в ньому – охоплені тривогою люди.

Дружина Фаб'єна подзвонила по телефону.

В ту ніч, коли він мав повернутися, вона щоразу розраховувала політ патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью..» І засинала. Трохи пізніше: «Він підлітає до Сан‑Антоніо і вже бачить вогні…» Тоді вона вставала, відхиляла завіски і оглядала небо: «Ці хмари заважають йому…» Іноді між хмарами, як пастух ішов місяць. І молода жінка знову лягала, заспокоєна місяцем та зорями, що тисячами оточують її чоловіка. Десь коло години ночі вона відчувала, що він наближається. «Він має бути вже недалеко, він бачить Буенос‑Айрес…» Тоі вона знову вставала, готувала йому їжу, гарячу каву: «Там, угорі так холодно…» Вона завжди зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився із снігової вершини: «Ти не змерз?» – «Та ні ж!» – «Все одно, погрійся трохи…» Чверть на другу у неї все було готове. Тоді вона дзвонила.

Тієї ночі, вона як завжди, спитала:

– Фаб'єн уже приземлився?

Службовець, який взяв трубку, знітився:

– Хто питає?

– Сімона Фаб'єн.

– А!.. Хвилиночку…

Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.

– Хто говорить?

– Сімона Фаб'єн.

– А!.. Що ви хотіли, пані?

– Мій чоловік уже приземлився?

Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:

– Ні.

– Він запізнюється?

– Так…

Знову мовчанка.

– Так… запізнюється.

– Ой!..

То був зойк пораненого тіла. Запізнення – це нічого… це нічого… але якщо воно затягується…

– Ой!… О котрій годині він прибуде?

– О котрій годині прибуде?… Ми… Ми не знаємо.

Тепер вона наштовхнулась на стіну. Вона чула тільки відлуння своїх запитань.

– Я вас благаю, скажіть мені! Де він зараз?..

– Де він зараз? Почекайте…

Ця повільність завдавала їй болю. Там, за цією стіною, щось діялося.

Там наважилися?

– Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.

– І з того часу?..

– З того часу… Дуже запізнюється… Дуже запізнюється через негоду…

– О! Через негоду…

Яка несправедливість, яка підступність у цьому місяці, що марно висить над Буенос‑Айресом! Молода жінка зненацька пригадала, що від Комодоро до Трілью летіти не більше як дві години.

– І він шість годин летить до Трілью?.. Але ж він посилає вам повідомлення! Що він каже?

– Що він каже? Але в таку погоду… Ви самі розумієте… його повідомлення до нас не доходять.

– В таку погоду!

– Отже, домовились, пані: ми подзвонимо вам, як тільки щось узнаємо.

– А! То ви нічого не знаєте…

– До побачення, пані.

– Ні! Ні! Я хочу поговорити з директором!

– Пан директор дуже зайнятий, він на засіданні…

– Мені це байдуже! Абсолютно байдуже! Я хочу з ним поговорити!

Начальник канцелярії витер піт:

– Одну хвилиночку.

Він прочинив двері до Рів'єра:

– З вами хоче говорити пані Фаб'єн.

«Ось, – подумав Рів'єр, – ось те, чого я боявся». В драмі починали проступати почуття… Спочатку він збирався відкинути їх: матерів і дружин в операційну не пускають. І на кораблі в годину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей… Одначе він згодився:

– З'єднайте її з моїм кабінетом.

Він почув далекий голос, слабкий, тремтячий, і одразу ж зрозумів, що не зможе їй відповісти. Це означало б негайно зійтися в поєдинку, від якого не було б користі жодному з них.

– Прошу вас, пані, заспокойтеся! У нас така робота, що часто доводиться довго ждати вістей.

Він підійшов до тієї межі, за якою стоїть біда вже не окремої людини, а всієї справи. Перед Рів'єром була не дружина Фаб'єна, а зовсім інший сенс життя. Рів'єр міг тільки слухати і співчувати цьому слабкому голосу, цій пісні, такій сумній і водночас ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть поступитися нічим, вони вороги. Ця жінка теж говорила від імені світу, який мав свою безумовну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Від імені того світу, де ввечері над столом горить лампа, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, ніжність, спогади. Вона вимагала повернути те, що їй належало, і мала слушність. І він, Рів'єр, мав слушність, але не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В світлі скромної домашньої лампи його власна правда відкривалась йому як щось несказанне і нелюдське.

– Пані…

Вона вже не слухала. Йому здавалося, що вона впала майже біля його ніг, вичерпавши силу своїх слабких кулаків у боротьбі проти глухої стіни.

Колись один інженер на будівництві моста сказав Рів'єрові, коли вони вдвох нахилилися до пораненого на тому будівництві: «Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворено людське обличчя?» Ніхто з селян, для яких будували той міст, не погодився б задля скорочення дороги так жахливо спотворити людське обличчя… Але ж мости будуються… Інженер додав: «Спільна вигода складається з індивідуальних вигод, і тільки це виправдовує її». – «А проте, – відповів йому згодом Рів'єр, – хоча людське життя і найдорожче, ми завжди чинимо так, ніби є щось дорожче за людське життя… Але що?..»

Рів'єр подумав про екіпаж Фаб'єна і в нього стилося серце. Будь‑яка діяльність, навіть будівництво моста, розбиває чиєсь щастя; і Рів'єр уже не міг спитати себе: " В ім'я чого?»

«Ці люди, яким, напевно, судилось загинути, – думав він, – могли б жити щасливо». Перед ним поставали обличчя, схилені перед золотими вівтарями вечірніх ламп. «В ім'я чого я вирвав їх звідти?» В ім'я чого він одірвав цих людей від їхнього особистого щастя? Хіба найперший обов'язок людини не в тому, щоб оберігати це щастя? І ось він розбиває його. Але ж рано чи пізно неминуче настає день, коли золоті вівтарі зникають, як марево. Старість і смерть руйнують їх ще безжальніше, ніж він. Можливо, є щось інше, міцніше, і саме його треба рятувати? Можливо, саме задля цієї сторони людського «я» і працює Рів'єр? Інакше його діяльність не виправдовує себе.

«Любов, тільки любов – яка безвихідь!» Рів'єр неясно відчував, що є якийсь інший обов'язок, вищий, ніж обов'язок любові. Власне, і тут ішлося про ніжність, але та ніжність – особлива. Він згадав слова: «Річ у тому, щоб дати їм безсмертя…» Де він це прочитав? «В самому собі безсмертя не знайти». Він уявив храм бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутні камені на вершині гори… Коли б не він – що лишилося б від могутньої цивілізації, яка вагою цього каміння давить, мов докір сумління, на сучасну людину? «В ім'я чого – жорстокості чи дивної любові – вождь давніх народів примусив юрби своїх підданців звести на вершині цей храм, який увічнив їх самих?» І знову Рів'єр у думках побачив, як у маленьких містах люди юрбами кружляють увечері навколо музичних кіосків… «Таке щастя – як кінська збруя», – подумав він. Вождь стародавніх народів міг не мати жалю до страждань людини, але смерть її мусила викликати у нього безмежний жаль. Смерть не окремої людини – він жалів увесь народ, який мало поглинути море пісків. І він змушував свій народ зводити хоча б каміння, якого не могла б поглинути пустеля.

Можливо в цій, згорнутій учетверо записці – порятунок: зціпивши зуби, Фаб'єн розгорнув її.

«Зв'язатися з Буенос‑Айресом неможливо. Я більше не можу навіть працювати ключем – іскри б'ють у пальці».

Фаб'єн, розсердившись, хотів написати відповідь; але тільки‑но він на мить відпустив штурвал, як могутня хвиля пронизала тіло: повітряний вир підняв його разом з п'ятьма тоннами металу і кинув убік. Де тут писати.

Його руки знов зімкнулись на гриві хвиль і приборкують їх. Фаб'єн важко дихає. Якщо радист злякався грози і прибрав антену, Фаб'єн після посадки розіб'є йому пику. Треба будь‑якою ціною зв'язатися з Буенос‑Айресом. Ніби звідти, більш як за півтори тисячі кілометрів, їм можуть кинути в цю безодню рятівний мотузок, хоча б якийсь тремтливий вогник, хоча б нікчемне світло лампи якогось заїзду – воно, мов той маяк, показало б, де земля; але вогника ніде не було, і Фаб'єнові хотілося б почути принаймні голос, один‑єдиний голос із того світу, якого більше немає. Пілот підняв кулак і помахав ним у червонуватому світлі кабіни, – він хотів, щоб той другий позаду зрозумів трагізм їхнього становища, але радист, схилившись над спустошеним простором, де лежали поховані міста і мертві вогні, так нічого й не зрозумів.

Фаб'єн послухався б будь‑якої поради, тільки б хто крикнув йому. Він думав: «Якщо б мені сказали летіти по колу, я полетів би, і якби мені сказали летіти просто на південь…» Десь є землі, на яких панує лагідна тиша, і місяць кидає великі тіні. І над цими землями впевнено летять його товариші; вони все знають, вони самі вчені; схилившись над картами, всемогутні, летять вони під захистом ламп, чудових як квіти… А що знав він, окрім вирів і темної ночі, яка з швидкістю гірського обвалу гнала проти нього свій стрімкий чорний потік? Не могли ж люди покинути їх серед самих смерчів та вогняних спалахів у хмарах. Не могли. Фаб'єнові дали б наказ: «Курс двісті сорок…» І він узяв би курс двісті сорок… Але він – один.

Йому здалося, що й весь літак збунтувався. Щоразу, коли машина пірнала вниз, мотор починав так грізно вібрувати, що літак проймала гнівна дрож. Він докладав усіх зуслиль, щоб якось приборкати машину і, нахилившись, придивлявся до гіроскопа, бо надворі вже не можна було відрізнити, де кінчається морок неба і починається морок землі – все зливалось у первісній темряві. А стрілки приладів здригалися швидше і швидше, і стежити за ними було дедалі важче. Їхні показання збивали пілота, він уже насилу боровся, літак втрачав висоту і все більше груз у мороці. Фаб'єн перевірив висоту: п'ятсот метрів. Це була висота пагорбів. Пілотові здалося, що вони хвилями запаморочливо мчать назустріч. Усі ці брили землі, найменша з яких могла розтрощити літак, ніби зірвалися із своїх підставок, відкрутилися і почали, мов п'яні, кружляти навколо нього, танцюючи якийсь незбагненний танець, дужче й дужче стискаючи кільце круг нього.

І пілот прийняв рішення. Ризикуючи розбитися, він посадить літак, посадить де випаде. Щоб не врізатися в пагорби, він випустив свою єдину освітлювальну ракету. Ракета спалахнула, закружляла і, освітивши гладку рівнину, згасла: внизу було море.

Майнула думка: «Пропав. Поправка сорок градусів, а все‑таки мене знесло. Це все циклон. Де ж земля?» Він повернув просто на захід. «Тепер, – подумав, – без ракети, я розіб'юся». Це мало статися. А його товариш там, позаду… «Він зняв антену, це певно». Але Фаб'єн уже не сердився на нього. Досить йому, пілотові, просто розтулити руки – і їхнє життя тої ж миті розсиплеться на порох. Він тримав у руках двоє живих сердець – товаришеве і своє.. І раптом він злякався власних рук.

Повітряні хвилі били по літаку, мов таран, і він щосили вчепився руками в штурвал, щоб не так трусило, бо та дрож могла обірвати троси управління. Держав так весь час. А тепер ось перестав відчувати свої руки – вони ніби заснули, стомлені неймовірним зусиллям. Спробував поворухнути пальцями, хотів дізнатися, чи слухаються вони його. Руки закінчувалися не пальцями, а чимось незрозумілим, чужим. Якимись кволими і нечутливими відростками. «Треба зосередити думку на тому, що я стискаю пальці…» Але він не знав, чи дійшла ця думка до його рук. Дрижання штурвала Фаб'єн відчував тепер тільки по болю в плечах. «Руки розтуляться. Штурвал вислизне…» І злякався, що дозволив собі подумки сказати ці слова, бо йому здалося, ніби на цей раз руки скоряються таємничій силі уяви і повільно розтуляються в пітьмі, щоб зрадити його.

Фаб'єн міг би ще боротися, спробувати щастя: фатальності як зовнішньої сили немає. Але є фатальність внутрішня: настає хвилина, коли людина раптом відчуває себе вразливою, і тоді помилки затягують її, як запаморочення в голові…

І ось в одну таку мить грозові хмари зненацька розірвались, і в тому розриві, просто над головою, засяяло, мов смертельна принада в капкані, кілька зірок…

Він подумав, що це пастка: бачиш в щілині три зірки, піднімаєшся до них, а спуститись уже не можеш – і кусай тоді свої зірки…

Але йому так хотілося світла, що він піднявся.

Він піднявся – зорі були йому орієнтирами, і з ними стало легше долати завихрення. Променистий магніт зірок притягав його до себе. Він так стомився в довгій погоні за світлом, що тепер ні за що не покинув би навіть зовсім неясного вогника. Світло десь у заїзді видалося б йому таким багатством, що він кружляв би до самої смерті навколо цього жаданого знамення. І ось він піднімається до полів світла.

Піднімається повільно, по спіралі, ніби у відкритому колодязі, який під ним одразу ж закривається. І в міру того, як він піднімається, хмари втрачають свій брудно‑темний колір, вони пливуть назустріч мов хвилі, дедалі чистіші, дедалі біліші. Нарешті Фаб'єн вирвався з хмар.

Він був надзвичайно здивований: світло просто осліплювало. Довелося на кілька секунд заплющити очі. Він ніколи не подумав би, що хмари вночі можуть бути такі сліпучо‑яскраві. Повний місяць і всі сузір'я перетворювали їх на променисті хвилі.

Вирвавшись із хмар, літак тої ж миті потрапив у царство незвичайного спокою. Сюди не сягало ні найменше хвилювання. Літак входив у спокійну зону, як човен, проминувши мол, входить у захищені води. Він опинився десь в куточку неба, невідомому і затишному, наче бухта щасливих островів. Унизу під ним бушувала буря, вона створювала інший світ, пронизаний несамовитими поривами вітру, водяними смерчами, блискавками; але цей світ повертав до зірок обличчя із кришталю і снігу.

Фаб'єнові почало здаватись, що він досягнув ніби порога раю, бо все почало сяяти – руки, одяг, крила. Світло йшло не від зірок, воно линуло знизу, воно було круг нього, струменіло з цих білих мас.

Хмари під літаком відбивали сніговий блиск місяця. ВОни здіймалися і праворуч і ліворуч, високі як вежі. Вони лили молочні потоки світла, в яких купався літак. Обернувшись, Фаб'єн побачив, як усміхається радист.

– Іде на краще! – кричить радист.

Проте голос його тоне в гуркоті польоту, і єдиним засобом зв'язку між ними залишаються усмішки. «Я зовсім божевільний, – думав Фаб'єн. – Усміхаюсь… Ми ж пропали».

Але ж тисячі темних рук випустили його. З нього спали кайдани, мов з того бранця, якому дозволено трохи побути на самоті серед квітів.

«Надто красиво», – міркував Фаб'єн. Він блукав серед зірок, розсипаних густо, як скарб, блукав у світі, де крім нього, Фаб'єна, і його товариша, не було жодної живої душі. Вони скидалися на злодіїв із давньої казки, замурованих у повній скарбів кімнаті, з якої їм уже не вийти. Вони блукають серед холодних розсипів коштовностей, безмежно багаті, але приречені.

Один радіотелеграфіст патагонського аеродрому Комодоро‑Рівадавія раптом різко махнув рукою, і всі ті, хто цієї ночі безпорадно сидів на радіостанції, зібрались круг нього, схилилися над його столом.

Перед ними був яскраво освітлений чистий аркуш паперу. Рука радиста все ще вагалася. Вона ще держала літери в полоні, але пальці вже тремтіли, олівець погойдувався.

– Грози?

Радист ствердно кивнув головою. Грозові розряди заважали йому прислухатися.

Потім він записав кілька нерозбірливих знаків. Потім слова. І тоді змогли розібрати текст.

«Блоковані над бурею, висота три тисячі вісімсот. Ідемо просто на захід, у глиб материка, бо літак знесло до моря. Під нами густі хмари. Не знаємо, чи ми все ще летимо над морем, чи вже відійшли. Повідомте район поширення бурі».

Скрізь бушували грози, і, щоб передати цю радіограму в Буенос‑Айрес, довелося пересилати її від станції до станції. Вістка йшла серед ночі вперед, мов сторожовий вогонь, який запалювали від вежі до вежі.

Буенос‑Айрес велів передати:

«Буря над усім материком. Скільки у вас лишилося пального?»

«На півгодини».

І ця фраза від чергового до чергового дійшла до Буенос‑Айреса.

Екіпаж був приречений: не мине і тридцяти хвилин – літак порине у циклон, який потягне його до землі.

А Рів'єр думає. В нього вже немає надії: екіпаж загине десь у темряві ночі.

Рів'єр пригадує картину, яка потрясла його в дитинстві: спускали ставок, щоб знайти тіло утопленого. І тут не знайдуть нічого доти, доки не стече з землі цей морок, доки знову не покажуться в денному світлі піски, рівнини, хліба. Можливо, прості селяни знайдуть двох дітей, які, затуливши обличчя руками, ніби сплять серед трав, у золоті тихого дня. Але вони мертві, ніч утопила їх.

Рів'єр думає про скарби, поховані в глибинах ночі, мов у казкових морях… Яблуні вночі ждуть ранку, ждуть усіма своїми квітами, які ще не розпустилися. Ніч багата, у ній повно запахів, у ній стільки поснулих ягнят, стільки квітів, які не мають ще й кольору.

Назустріч дню помалу встануть буйні ниви, вологі гаї, прохолодні луки. Але серед горбів, тепер зовсім смирних, серед пасовиськ і ягнят, серед усієї цієї лагідності світу залишаться двоє дітей, які ніби сплять. І якась частинка видимого світу переллється в інший світ.

Рів'єр знає дружину Фаб'єна, неспокійну і ніжну: їй дали тільки торкнутися кохання, як ненадовго дають іграшку бідній дитині.

Рів'єр думає про руку Фаб'єна, яка, тримаючи штурвал, ще держатиме кілька хвилин свою долю. Про руку, що вміла пестити. Про руку, яка торкалася грудей і, мов божественна рука, збуджувала у них хвилювання. Про руку, яка торкалася обличчя – і змінювала його. Про цю чудотворну руку.

Фаб'єн летить зараз над нічною пишнотою моря хмар, а внизу під тим морем – вічність. Він загубився серед сузір'їв і став єдиним жителем їх. Він ще тримає світ у своїх руках, колихає його, притиснувши до грудей. Він стискає в своєму штурвалі тягар людських багатств і несе у відчаї від зірки до зірки той марний скарб, який йому скоро доведеться випустити з рук…

Рів'єрові спада на думку, що якась радіостанція ще чує Фаб'єна. Одна тільки музична хвиля, сповнена мінорних переливів, ще зв'язує Фаб'єна з світом. Не скарга. Не крик. Найчистіший з звуків, будь‑коли народжених відчаєм.

Дата добавления: 2015-05-26