Джерела права 2 страница

б) форма правління, державного устрою, порядок використання державних символів;

в) засади функціонування держави: гуманізм, демократизм, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову тощо;

г) зв’язки між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і громадянина та механізм їх реалізації.

Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України – основного джерела конституційного права.

Джерелами конституційного права України вважаються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми. До таких належать: 1) Конституція України – основне джерело права; 2) конституційні закони – закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції або скасовують її окремі норми; 3) органічні закони – закони, якими деталізуються норми Конституції й ухвалення яких передбачено в Конституції; 4) звичайні закони, що містять конституційно-правові принципи й норми; 5) інші акти Верховної Ради України та акти Всеукраїнського референдуму; 6) певні нормативні акти Президента України; 7) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; 8) рішення та висновки Конституційного Суду України.

До законів, які входять до складу конституційного законодавства, належать Закони України: «Про Конституційний Суд України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про Рахункову палату Верховної Ради України», «Про місцеве самоврядування в Україні» та інші.

3. Конституційно-правові основи правової держави в Україні

У ст. 1 Конституції України проголошено: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Ця стаття є однією з головних у Конституції України.

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами.

Демократизм в Україні передбачає створення сприятливих умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.

Соціальна держава – це держава, що бере на себе турботи про соціальний захист своїх громадян, спрямовує свою політику на створення доступних систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, належної підтримки малозабезпечених верств населення. В конституціях Франції, ФРН, Італії, Іспанії, Словенії, Білорусі та ряді інших країн ці держави проголошуються соціальними.

Правова держава – це держава, в якій панує право; де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом; де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

Розглядаючи питання щодо загальних начал української держави необхідно відмітити, що згідно з вимогами Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна та правова держава. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Конституція України (ст. 6) закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову в якості одного з провідних принципів основ конституційного устрою. Це означає, що, по-перше, закріплена певна самостійність кожного органу влади; по-друге, чітко розділена їх компетенція; по-третє, кожний орган влади наділений можливістю протипоставити свою думку рішенню іншого органу, контролюючи при цьому його дії.

Виходячи з принципу поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову гілки, який закріплений у «Загальних засадах» Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в нашій державі є Верховна Рада України (ст. 75). Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується тільки законами. Вплив на суддів суворо забороняється ст. 126 Конституції України. До системи судових органів Конституція України відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125) та Конституційний суд України.

Особливе місце в системі органів державної влади займає ПрезидентУкраїни. Він уособлює державну владу в цілому, а не якусь одну її гілку, що і визначає статус Президента в політичному житті суспільства.

Особливим видом державних органів, що не належить до жодної з гілок державної влади, є прокуратура. Вона функціонує як незалежний централізований державний орган на підставі узгоджених між собою нормативно-правових актів.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Згідно до Конституції України (ст. 10) державною в Україні є українська мова. Державна мова – це офіційно визнана обов’язкова мова законодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової інформації тощо. Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Також держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Наприклад, вивчення іноземних мов входить в програму середніх загальноосвітніх і вищих навчальних закладів.

Згідно зі ст. 20 Конституції України державними символами сучасних держав є державний прапор, державний герб, державний гімн. Вони створюються, спираючись на історичне минуле народу, його національні традиції та ментальність. Повага до державних символів є конституційним обов’язком громадянина України (ст. 65).

4. Право на освіту

Завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України. Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціальних і культурних прав громадян, закріплених Конституцією України. Це право має кожен громадянин незалежно від соціального походження, національності, політичних, релігійних переконань, статі, майнового стану та інших ознак. У Конституції закріплюється, що повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава має забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

Закон України «Про вищу освіту» регулює суспільні відносини у галузі навчання, виховання, професійної підготовки громадян України. Він встановлює правові, організаційні, фінансові та інші основи діяльності системи вищої освіти, створює умови для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях.

Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, але не за рахунок коштів Державного або місцевих бюджетів України.

Індивідуальна самостійна робота

1. Питання з теми для самостійного вивчення та осмислення:

1. Президент України – гарант державного суверенітету, прав і свобод

людини і громадянина.

2. Повноваження Кабінету Міністрів України.

3. Система органів державної влади за Конституцією України.

4. Конституційне закріплення права на освіту.

2. Підготувати реферат на тему:

1. Органи виконавчої влади в Україні.

2. Повноваження Верховної Ради України.

3. Система судової влади в Україні.

4. Правовий статус навчально-виховних закладів.

2.2. Основи цивільного законодавства України

Мета: проаналізувати основні структурні елементи цивільного законодавства як форми вираження цивільного права, розкрити основні поняття цивільного права.

Основна проблема: засвоєння сутності понять таких інститутів цивільного права, як право власності, особисті немайнові права, правочин, авторське право, спадкове право, юридична особа.

Провідна ідея: цивільне законодавство забезпечує регулювання відносин власності, товарно-грошового обігу, сфери особистого життя громадян, їх творчої та інтелектуальної діяльності.

Обрані методи: лекція з аналізом конкретних ситуацій.

ПЛАН

1. Загальна характеристика цивільного законодавства України.

2. Елементи цивільних правовідносин. Цивільна правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

3. Правочини та цивільно-правові угоди.

4. Право власності та його захист.

5. Інтелектуальна власність як об’єкт правової охорони.

6. Спадкування.

1. Загальна характеристика цивільного законодавства України

Цивільне законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності її учасників.

Загальними принципами цивільного законодавства є:

а) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; б) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків передбачених законом; в) свобода договору; г) можливість судового захисту цивільних прав у разі їх порушення; д) справедливість, добросовісність і розумність.

До системи цивільного законодавства належать:

Конституція України, Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, Закони України: «Про власність», «Про іпотеку», «Про лізинг», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про господарські товариства», «Про підприємства», «Про оренду державного та комунального майна», «Про страхування», «Про банки і банківську діяльність», «Про авторське право і суміжні права». Підзаконні нормативно-правові акти (Укази Президента, Постанови Кабінету Міністрів).

В основі цивільно-правового регулювання лежать передусім майнові відносини, предметом яких можуть бути конкретні речі, майно, а також інші блага (роботи, послуги).

Цивільне право регулює також і деякі немайнові відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням особистих прав, невіддільних від особи. Особисті немайнові права поділяються на дві групи: 1) права, що пов’язані з майновими правами (права автора у галузі літератури, мистецтва, науки, де окрім авторства особа має право і на гонорар); 2) права, що не пов’язані з майновими правами (право на ім’я, недоторканість особистого життя, честь, гідність).

2. Елементи цивільних правовідносин. Цивільна правоздатність, дієздатність та деліктоздатність

Елементами цивільних правовідносин вважають суб’єкти, об’єкти, а також суб’єктивне право і суб’єктивний цивільний обов’язок.

До суб’єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб’єктів публічного права (ст. 2 ЦК України).

Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права та юридичні обов’язки. Дієздатність – це здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати. Правосуб’єктність – здатність суб’єкта права бути учасником цивільних правовідносин. Деліктоздатність – здатність нести самостійну юридичну відповідальність за наслідки своїх дій.

Об’єкти цивільних правовідносин – це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких сторони (суб’єкти) вступають між собою в цивільні правовідносини.

До об’єктів цивільних прав належать:

- речі (будинки і промислові комплекси, цистерни з нафтою і газопроводи, земельні ділянки і тварини тощо);

- інше майно, в тому числі майнові права та обов’язки;

- результати робіт, послуги;

- результати інтелектуальної діяльності;

- інформація;

- інші матеріальні та нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України).

Особливим об’єктом цивільних прав, згідно до ЦК України (ст. 180), є тварини, на яких поширюється спеціальний правовий режим, встановлюються певні правила поводження з тваринами (заборона знущання над тваринами, садистських засобів відлову тварин тощо).

Зміст цивільних правовідносин складають суб’єктивні права та обов’язки.

Суб’єктивне цивільне право – це міра дозволеної поведінки суб’єкта цивільних правовідносин (правомірність на власні дії, вимагати виконання певних обов’язків, правомірність на захист).

Суб’єктивний обов’язок – це міра належної поведінки суб’єкта. У цивільних правовідносинах існує два види обов’язку: активний та пасивний.

Для того, щоб громадяни були учасниками цивільних правовідносин, вони мусять мати певні фізичні, психічні та інтелектуальні властивості і відповідний їм юридичний статус. Передусім громадяни мають бути правоздатні, дієздатні та деліктоздатні.

Усі громадяни незалежно від віку і стану здоров’я наділені цивільною правоздатністю та рівні перед цивільним законодавством. Правоздатність виникає з моменту народження громадянина і припиняється з його смертю. Наявність у громадянина лише однієї правоздатності ще не робить його повноцінним суб’єктом цивільного права. Мало володіти правами і мати обов’язки. Важливо також бути здатним самостійно здійснювати права, виконувати обов’язки, проводити необхідні для цього дії зі взяттям на себе всієї повноти відповідальності за свою поведінку. Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільних прав і обов’язків не своїми діями, а шляхом дії своїх батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників та інших представників.

Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров’я, а за певних умов – від способу життя і поведінки особи.

За обсягом дієздатність поділяється на такі види:

1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягнення повноліття, тобто 18 років. Повна дієздатність може надаватись особі, якій виповнилось 16 років і яка працює за трудовим договором або займається підприємництвом. Часткова дієздатність визначається за малолітніми, тобто дітьми, яким не виповнилось 14 років. Угоди за цих дітей укладають їхні батьки або опікуни. Водночас у цьому віці діти вже можуть укладати дрібні побутові право чини. Неповна дієздатність настає в особи віком від 14 до 18 років. Неповнолітні самостійно відповідають за заподіяну ними шкоду, в деяких випадках додаткову відповідальність несуть батьки або піклувальники. Також неповнолітній може самостійно обирати місце свого проживання. Обмежена дієздатність: мотивом для обмеження громадянина в дієздатності може бути зловживання спиртними напоями, наркотичними або токсичними речовинами, внаслідок чого він ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких він за законом зобов’язаний утримувати, в скрутне матеріальне становище. Обмеження вводиться за рішенням суду. Обмеження особи в дієздатності жодною мірою не є порушенням прав людини. Недієздатність особи: підставою для визнання громадянина недієздатним є хронічна і стійка душевна хвороба або ненормальність розумового розвитку, внаслідок яких громадянин не здатний розуміти значення своїх дій або керувати ними. Він може бути визнаний недієздатним лише судом, причому із заявою до суду можуть звернутися лише члени сім’ї громадянина, близькі родичі, органи опіки і піклування, психіатрична лікувальна установа. Для розгляду судом такої справи вимагається висновок судово-психіатричної експертизи. Над недієздатною особою встановлюється опікун. У разі видужання або значного поліпшення здоров’я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

3. Правочини та цивільно-правові угоди

Правочини (угоди) є найпоширенішими в цивільному праві юридичними фактами. Правочинами є дії громадян і організацій, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочин має юридичну силу, якщо в ній виявлена воля її учасників, причому в такій формі, щоб вона була доступна і зрозуміла для них. Вони бувають односторонніми, двосторонніми або багатосторонніми. Залежно від способу укладання правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальні (досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами), реальні (поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій «передача майна»). За особливостями мети правочини поділяються на платні й безоплатні. Платні (дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію «сплатити гроші, передати речі, виконати роботу»). У безоплатній угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша не зобов’язана вчиняти власні зустрічні дії. Правочин повинен відповідати низці вимог закону, які заведено називати умовами дійсностіправочину. До них належать: форма, сторони, зміст, відповідність внутрішньої волі та волевиявлення сторін.

Як зазначалося, будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Отже, всі вимоги щодо правочинів рівною мірою стосуються і договорів. Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною. Змістом будь-якого договору є права та обов’язки сторін, встановлені ним.

У суспільних і, зокрема, правових відносинах велика роль належить факторові часу. На певні строки укладаються договори, з досягненням певного віку громадяни набувають повної дієздатності, права на одержання пенсії тощо. За висловом визначного філософа Г.Сковороди «…з усіх втрат втрата часу – найтяжча».

Особливе місце серед правових строків посідає строк позовної давності. Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Види строків позовної давності: загальні (тривалість у три роки) та спеціальні (встановлюється для окремих вимог: 1 рік на спростування недостовірної інформації; 5 років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину (договору), вчиненого під впливом насильства або обману; 10 років застосовується щодо оскарження правочинів (договорів), недійсність яких встановлена законом і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Існують вимоги, на які позовна давність не поширюється. До таких належать: 1) вимоги, що пливають із порушення особистих немайнових прав (блага, які не мають грошової чи будь-якої іншої майнової оцінки: права на честь, гідність, ділову репутацію, на недоторканість житла тощо); 2) вимоги вкладників банку (іншої фінансової установи) про видачу вкладу; 3) вимоги про відшкодування збитків, завданих каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров’я або смертю; 4) вимоги власника або іншої особи про визнання незаконними правового акта органу власності або інше речове право; 5) на вимогу застрахованої особи (страхувальника) до страхової організації (страховика) про здійснення страхової виплати; 6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що впливають із закону «Про державний матеріальний резерв».

Договір купівлі-продажу – один із найпоширеніших типів договорів, за яким продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього визначену грошову суму.

Договір майнового найму (оренди) – це договір, за яким наймодавець зобов’язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

Договір позики: одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.

Договір – пожертва: одна сторона (дарувальник) передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Пожертва: юридичні особи, що займаються підприємництвом, передають безоплатно майно різним громадським організаціям, благодійним фондам, некомерційним організаціям на засадах пожертви (спонсорства, меценатства, благодійництва тощо) для досягнення ними певної, наперед обумовленої, мети.

Договір довічного утримання: за яким громадянин (відчужував) передає іншому громадянину або організації – юридичній особі (набувачу) будинок, квартиру, інше нерухоме майно або майно, що має значну цінність, натомість набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічне грошове або матеріальне забезпечення.

4. Право власності та його захист

Майнові права громадян, як і майнові права інших суб’єктів правовідносин, регулюються переважно нормами цивільного права. Проте основи цих прав мають конституційне закріплення. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Новий Цивільний кодекс визначає, що правом власності є право особи на річ(майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право володіння – це юридично забезпечена можливість фактичного утримання речі у сфері господарювання, фізичного її утримання, можливість власника впливати на річ.

Право користування – це закріплена нормами права можливість одержання з речі корисних властивостей для задоволення потреб власника чи інших осіб або одержання від неї плодів і прибутків.

Право розпорядження – це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (це право належить лише власникові).

Законодавство деяких країн використовує й інші визначення права власності. Так, за цивільним кодексом Франції – це «користування і розпорядження речами найбільш абсолютним засобом», а за німецьким цивільним уложенням – це «право розпоряджатися річчю на свій розсуд і відстороняти інших від усякого на неї впливу».

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав суб’єктів права власності та господарювання, гарантує їм рівність перед законом. Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація (від лат. vindico – захищаю, заявляю претензію, вимагаю) – витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов (ст. 387 ЦК України) – це позов власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов (ст. 391 ЦК України) – це позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння.Цивільне право передбачає й інші форми захисту майнових інтересіввласника: вимагати відшкодування завданих йому невиконанням договору збитків, а також компенсувати заподіяну власникові шкоду за умов відсутності договірних відносин та ін.

Відповідно до Конституції України існує державна, комунальна та приватна власність, право власності українського народу. Суб’єктом державної власності є держава в особі уповноважених на це державних органів. Суб’єктом комунальної власності, яка належить територіальній громаді, є відповідний орган місцевого самоврядування та уповноважений ним виконавчий орган. Об’єктами комунальної власності можуть бути житлові будинки, підприємства міського транспорту, водопостачання, теплопостачання, побутового обслуговування, культурні заклади, заклади народної освіти, охорони здоров’я та ін. Суб’єктом права приватноївласності є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Об’єктом права приватної власності можуть бути речі (майно), природні ресурси, які допущені до цивільного обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи і відкриття, сценарії кінофільмів, радіо і телевізійних передач, інші результати інтелектуальної творчої діяльності. Суб’єктом права власності українського народу є народ України. Об’єктом цієї форми власності є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

В Законі України «Про власність» та в Господарському кодексі передбачена колективна власність суб’єктом якої є певний колектив, права якого, як власника здійснюють вищі органи управління юридичної особи (загальні збори, конференції, з’їзди тощо). До підприємств колективної форми власності відносять: виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських і релігійних організацій.

5. Інтелектуальна власність як об’єкт правової охорони

У Конституції України визначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Суб’єктами цієї власності можуть бути громадяни, юридичні особи, держава, а об’єктами – літературні, мистецькі наукові твори, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та інші результати інтелектуальної праці.

Усі результати творчої діяльності поділяються на дві основні групи: перша охороняється авторським правом, а друга (так звана промислова власність) – патентним правом та ін.

Майнові права, що належать суб’єктам інтелектуальної власності, якщо інше не передбачене законом, можуть передаватися повністю чи частково іншій особі за договором, а також у порядку спадкування. Передача майнових прав у цих випадках не має наслідком передачу чи обмеження прав авторства та інших невідчужуваних прав. Умови договору про передачу або обмеження таких прав є недійсними. Так, наприклад, художник, який намалював картину, може продати чи подарувати її, але нікому не може передати право авторства на неї.

Дата добавления: 2015-05-26