Білет 4

1. Функції соціології.

ТЕОРЕТИЧНО-ПІЗНАВАЛЬНА ФУНКЦІЯ

Ця функція спрямована на вироблення нового соціологічного знання і реалізується у таких аспектах:

1. Соціологія нагромаджує знання, систематизує їх, робить висновки про закономірності розвитку суспільства, розкриває джерела і механізми функціонування, розвитку соціальних процесів і явищ.

2. Соціологічні теорії дають науково обґрунтовані висновки щодо розуміння перспектив розвитку як суспільства загалом, так і його окремих сфер, вказують реальні шляхи та методи наукової перебудови світу.

3. Соціологія здійснює теоретичний аналіз пізнавальної діяльності суспільства, виявляє нові закономірності й тенденції, виробляє теорію і методологію соціологічного пізнання дійсності.

4. Соціологічні дослідження виконують інформаційні завдання, що дає змогу одержати первинні дані про індивідів та спільноти, їх потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, факти реальної поведінки, громадську думку тощо, тобто створюють інформаційну базу для пізнання соціальної дійсності.

ПРАКТИЧНО-ПЕРЕТВОРЮВАЛЬНА ФУНКЦІЯ

Тісно пов'язана з теоретично-пізнавальною. Єдність теорії та практики — характерна риса соціології. Практична її функція виявляється насамперед у тому, що вона виробляє науково обґрунтовані прогнози стосовно розвитку суспільства, які є основою перспективних планів соціального розвитку, скажімо, держави, регіону, підприємства тощо. Особливості соціологічного прогнозування полягають у тому, що воно має цілісний характер і дає змогу побачити тенденції розвитку суспільства в сукупності всіх структурних елементів.

Прикладна соціологія, пов'язуючи теорію з дійсністю, бере участь у виробленні практичних рекомендацій щодо вирішення різноманітних соціальних проблем як суспільства загалом, так і конкретних регіонів. Відповідно до специфіки соціологічного дослідження, практичні рекомендації соціологів належать до двох груп соціальних чинників: об'єктивних і суб'єктивних.

СВІТОГЛЯДНО-ІДЕОЛОГІЧНА ФУНКЦІЯ

Спрямована на забезпечення наукової дискусії з іншими концепціями, поширення наукової ідеології, формування у широких верств населення соціологічного стилю мислення, підготовку компетентних спеціалістів, глибоке та всебічне засвоєння ними наукової ідеології.

Важливу роль в її реалізації відіграють соціологічні дослідження. Наукове знання, здобуте з їх допомогою, сприяє політологічній та соціологічній освіті населення, допомагає людям виконувати свої трудові та громадські функції. Винятково важливу роль відіграють при цьому соціологічні дослідження громадської думки, ефективності функціонування засобів масової інформації, політичних і правових інститутів суспільства тощо.

ГУМАНІСТИЧНА ТА КУЛЬТУРНА ФУНКЦІЇ

Пов'язані з роллю соціології в культурному житті суспільства та гуманізації суспільних відносин. Соціологія є дуже важливим чинником, який сприяє гуманізації суспільства.

ОПИСОВА ФУНКЦІЯ

Зумовлена необхідністю систематизації, опису та нагромадження одержаного дослідного матеріалу у вигляді аналітичних нотаток, різноманітних наукових звітів, статей, книг, комп'ютерних матеріалів тощо. Вивчення їх дає змогу відтворити картину життєдіяльності досліджуваних соціальних об'єктів. На основі його результатів роблять практичні вис новки та приймають відповідні рішення щодо управління різними галузями суспільства. Ці матеріали є також джерелом виміру, відліку та порівняння, основою для прогнозування розвитку соціальних явищ і процесів, дають змогу простежити динаміку їх функціонування.

ІНФОРМАЦІЙНА ФУНКЦІЯ

Стосується використання соціологічної інформації, одержаної під час соціологічних досліджень. Соціологічна інформація — один із найоперативніших видів соціальної інформації. Вона використовується соціологами для з'ясування динаміки, тенденцій розвитку соціальних процесів; замовниками дослідження — для прийняття науково обґрунтованих управлінських рішень, встановлення «зворотного зв'язку» з підлеглими, з населенням конкретного регіону.

ПРОГНОСТИЧНА ФУНКЦІЯ

Реалізується через соціальні прогнози. В сучасних умовах соціологічне дослідження завершується не просто рекомендаціями щодо управління процесами, а виробленням і обґрунтуванням прогнозу щодо досліджуваного об'єкта. Короткостроковий прогноз спирається на встановлені тенденції розвитку соціального явища, довгостроковий — на ці самі тенденції, а також на зафіксовані закономірності й відкриті чинники, які вирішальним чином впливають на прогнозований об'єкт.

КРИТИЧНА ФУНКЦІЯ

На Заході давно існує своєрідний напрям — соціальна критика. Соціологія, даючи об'єктивне знання, покликана попереджувати соціальну політику про відхилення від соціального ідеалу, сигналізувати про можливі негативні соціальні явища і наслідки.

ФУНКЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО КОНТРОЛЮ

Полягає у виробленні й науковому обґрунтуванні ефективних рекомендацій, спрямованих на боротьбу з девіантною поведінкою, удосконалення моральних відносин, підвищення рівня політичної культури і правової свідомості. Вона реалізується через участь соціології в системі «зворотного зв'язку», забезпечення достовірної інформації про соціальні явища і процеси, аналіз дії механізмів соціального контролю, санкцій, соціальних норм тощо.

ФУНКЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

Виявляється у свідомій, цілеспрямованій дії на соціальні системи, організації, інститути, процеси з метою оптимізації напряму, темпів їх розвитку і функціонування. Соціальне управління тим ефективніше, чим більше воно спирається на знання законів розвитку суспільства і об'єкта управління.

Сучасна соціологія все більшого значення надає соціальній інженерії. Ця тенденція пов'язана із зростанням потреб у соціальному проектуванні, об'єктом якого стають зв'язки та відносини у різних сферах суспільного життя на всіх рівнях: суспільство загалом, регіон, трудовий колектив тощо.

2. Становлення та розвиток соціального знання в Стародавньому світі.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були осно­вними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це най­давніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уяв­лень. У ньому переважали фантастичні знання, а людина займала місце статиста.Найвідоміші серед них - Веда, Іліада, Одіссея,

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні нор­ми, прагнення. На першому плані людина, що не хоче покірно сприймати свою долю, бореться і може принести себе у жертву заради інших. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді.

З плином часу, з розвитком філософії, математичних знань, міфологія та епос замінюється точним описом минулих подій – історичною хронікою або історією. Надалі: із розвитком науки, примітивного виробництва, переходом до рабовласницького суспільства, розвитком класової структури суспільства, товарно-грошових відносин, торгівлі, армії, потребою в різноманітній і повній інформації, – все це впливає на формування та розвиток знань про суспільство.

Саме тоді перші емпіричні обслідування проводилися у Вавилоні, Єгипті, Китаї на основі вивчення системи переписів податків, населення. Вже відчувалася залежність перших обслідувань від математичного знання, спостерігалася трансформація задоволення практичних потреб на внутрішні пізнавальні потреби. Так виникало наукове самопізнання.

Першими філософами, мислителями, фундаторами знань про суспільство були Демокріт, Платон, Арістотель та інші. Так, Демокріт людську потребу визнавав вчителькою життя, завдяки якій люди перейшли від первісного способу до сучасного, навчилися ткати (як це роблять павуки), будувати житло - як ластівки, співати - як птахи.

Платон був першим професійним представником філософії ідеалістичного напряму. Він розробив вчення про душі, з яких виділяв 3 групи суспільства (залежно від характеру душ):

- філософи і правителі - малочисленной привілейований клас, яким притаманні розум, істина, розсудливість;

- другий клас - воїни, котрим притаманні мужність та ефективність;

- люди прагнучої душі - торгівці, будівельники, ремісники, сенс діяльності яких - забезпечувати життєві потреби держави, суспільства.

На думку філософа, кожний стан суспільства мав займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших. Платон вперше поділив суспільство на управлінців та виробників, абсолютизуючи державу як вищий сенс буття суспільства. Людина для держави, а не держава для людини - ось кредо політичної філософії Платона. Основні його роботи: "Політика", "Держава", "Закони".

Платон є основоположником логіки, психології, політики та ряду інших галузей знань; залишив велику спадщину з галузей знань про суспільство, державу, владу.

Арістотель. Саме з його філософської спадщини бере початок диференціація знань і поступове відгалуження конкретних наук із філософії. Численні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом конституюються в історичні, економічні, політичні та інші просуспільні дисципліни.

Згідно з філософією Арістотеля, сенс життя людини - це досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості та характеристики роблять людину кращою, а досягається це через розумну діяльність, де люди розкриваються (тобто людина - це те, що вона робить і як, а не яка вона).

Арістотель був великим гуманістом, він вперше порушує і досліджує проблему способу життя, виділяючи при цьому такі (три):

- брутальний, грубий, розбещений, де щастя - це пусті розваги і втіхи;

- державний спосіб життя, куди він відносив правителів, державних службовців різних рангів;

- споглядальний – як найвищий філософський, котрим могли характеризуватися не всі, а обрані богом та мудрістю люди.

Арістотель аналізує походження та розвиток держави і суспільства, віддаючи державі домінуюче місце над людиною, сім'єю, родом, але при цьому визнавав державу як продукт природного розвитку. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є "поліс" - (місто-держава, особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства).

Однією із природжених людських властивостей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян полісу за ознакою майнового стану:

■ клас сильнозаможних; ■ клас бідноти; ■ "середній" проміжний клас.

Віддаючи свою симпатію останньому, Арістотель вбачав у його кількісному переважанні гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

Політична та соціальна думка Стародавнього Сходу розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду і містила залишки первісно-побутових уявлень.

У Давньому Китаї вона представлена відомим мислителем, засновником конфуціанства – Конфуцієм Кун-цзи. Важливим поняттям етико-політичного навчання Конфуція є "гуманність" - сукупність етичних і соціальних відносин людей, що ґрунтуються на шанобливості і повазі до старшого за віком і становищем, відданості государю і т. ін. У висловлюваннях філософа відбита класова аристократична спрямованість його навчання. Він рішуче протиставляв "шляхетних чоловіків" "дрібним простолюдинам". На його думку, перші покликані керувати другими, служити їм прикладом. Конфуціанство - як течія, етико-політичне навчання чинило величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом понад дві тисячі років.

Із самого виникнення конфуціанство, виражаючи інтереси частини класу, що панував (спадкоємної аристократії), було активним учасником у соціально-політичній боротьбі. Воно призивало до зміцнення суспільного ладу і сформованих форм державного керування шляхом строгого дотримання давніх традицій, ідеалізованих конфуціанцями, і визначених принципів взаємин між людьми в родині і суспільстві. Конфуціанство вважало загальним законом справедливості, закономірним і виправданим існування визискувачів і експлуатованих, за його термінологією, – людей розумової і фізичної праці, причому перші панують, а другі підкоряються їм і утримують їх своєю працею. У Давньому Китаї існували різні світоглядні напрями, між якими велася боротьба, що була відображенням гострої соціальної і політичної боротьби різних суспільних сил того часу. У зв'язку з цим мають місце суперечливі тлумачення конфуціанськими мислителями основних проблем (про поняття "небо" і його ролі, про природу людини, про зв'язок етичних принципів із законом і т. ін.).

Давньосхідна спадщина соціального знання була досить бідною і була представлена окремими ідеями Ібн Сіна та Ібн Хальдуна.

Ібн Сіна, для соціального знання Ібн Сіна притаманна думка про "дозволеність" збройного повстання проти несправедливого правління.

3. Політика як соціальне явище та методи її дослідження.

Полі́тика — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.

Основний зміст проблеми політики як соціального явища:

1. Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи.

2. Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі та спільного інтересу.

3. Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу.

4. Політика співвідноситься з іншими суспільними системами —економікою, правом, мораллю і релігією.

5. Політичні закономірності є результатом історичного досвіду і дій політичних сил у конкретній історичній ситуації. Вони відображають певні необхідні і стійкі зв'язки між політичними явищами, процесами і подіями.

Активним фактором політики виступає політична свідомість, передусім через те, що вона здатна випереджувати практику, а отже, прогнозувати політичні процеси. Політична свідомість чинить значний вплив на політичне життя, визначаючи спрямування політичної діяльності різних спільностей, партій, суспільно-політичних рухів та індивідів. Політична свідомість - ця складне явище, в узагальненій формі що відображає ступінь представлень громадян про політику і раціонального до неї відношення.

Суттєвою для політики є також масова свідомість. Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є ЇЇ динамізм — здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.

Масова свідомість проявляється у громадській думці. Основними каналами з'ясування і вияву громадської думки є опитування населення, референдуми, збори, маніфестації, всенародні обговорення важливих суспільно-політичних проблем, звернення населення з листами, скаргами і пропозиціями до органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації тощо.

Однією із форм політичної свідомості є політична ідеологія— цілісне, концептуальне відображення інтересів певних класів, соціальних груп та інших спільностей, пов'язане з боротьбою за владу, її здійснення і захист з метою реалізації цих інтересів.

Основні політичні ідеології сучасності:
Консерватизм почав складатись у XVIII ст. Основними цінностями консерватизму є суспільна стабільність, порядок, закон, традиції, сім'я, держава, нація, влада, релігія, мораль. Основні риси:

· переконання в існуванні всезагального морально-релігійного порядку;

· визнання недосконалості людської природи і природженої нерівності людей, обмеженості людського розуму і невіра в можливість соціальної рівності між людьми;

· гарантом особистої свободи і соціального порядку є приватна власність;

Неоконсерватизм. Неоконсерватизм наголошує на:

— посиленні ролі еліт в управлінні державою; — звільненні приватного капіталу від надмірного державного втручання; — посиленні порядку і законності; — пріоритеті свободи щодо соціальної рівності, оскільки остання неможлива; — зміцненні морального порядку.

Л ібералізм. (виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізмуі проіснував до кінця XIX ст)Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія — особистість. Основні принципи лібералізму:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.

2. Прийняття невід'ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).

3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов'язковим для обох сторін.

4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя.

Неолібералізм( XIX—XX ст).

— прийнятті антимонопольного законодавства; — підтримці дрібних і середніх підприємців;

— сприянні діяльності підприємців-новаторів, які найбільше ризикують своїм капіталом;

— розробці загальної стратегії розвитку економіки та посиленні контролю за їх виконанням;

— посиленні ролі держави в захисті соціально вразливих верств, яким найважче адаптуватись до нових змін.

Соціалізм - учення про суспільний устрій, який характеризується такими рисами: усуспільненням усіх засобів виробництва (землі, усього розташованого на ній, капіталів); вони переходять під юрисдикцію суспільної влади; організацією виробництва і розподілом продуктів виробництва - суспільних та планових; декларуванням скасування класової структури суспільства та знищення експлуатації людини людиною.
С оціал-демократія ( XIX — першій половині XX ст).Основною цінністю є свобода, справед­ливість, солідарність. їх основними ідеями та принципами були:

— заперечення революції як засобу завоювання влади робітничим класом;

— вдосконалення існуючих інститутів і відносин шляхом постійних реформ;

— відмова від диктатури пролетаріату, бо класова диктатура суперечить високій культурі;

— поєднання державного регулювання економіки і ринкових відносин;

— розвиток парламентських форм захисту інтересів найманих робітників;
Комунізм. Основними цінностями є рівність, народо­владдя. Політичні пріоритети:1) суспільна власність2) інтернаціоналізм 3) тотальне державне регулю­вання економіки; 4)Безкласовий стан суспільства.
Фашизм. Основною цінністю є раса. Політичні приорітети: 1)приватна власність;2)расизм; 3) вимоги виселення емігрантів;4) силова експансія у зовн­ішній політиці; 5) пріоритет військово-промислового комплексу

Ідеологія націоналізму містить аксіоми, які проголошують пріоритет:
- національних (етнічних) цінностей перед особистими; - своєї культури перед іншими;
- державності перед усіма іншими формами самоорганізації етносу;
Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Мотивами політичної участі є:

- підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства; - прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування;

Конкретними формами політичної участі є:

- вибори; - референдуми; - участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;

- мітинги; - демонстрації; - страйки.

Дата добавления: 2015-05-26