БІЛЕТ 6. 1. Поняття та види професійної соціологічної діяльності.

1. Поняття та види професійної соціологічної діяльності.

Социолог - специалист по изучению социальных проблем и регулированию процессов общественной жизни, управлению ими, по социальным технологиям и проектированию, социоинженерной деятельности, взаимодействию человека с социальной структурой общества, его социальными институтами.

Научно - исследовательская работа направлена на решение актуальных политических, социально-экономических проблем региона. Направлением научно-исследовательской работы социологовявляется развитие общей социологии, доведение новейших социологических знаний до специалистов, аспирантов и студентов.

Преподаватель-социолог должен ясно и доступно излагать материал лекций, ставить студентов в известность о предполагаемом объеме изучаемого материала, давать непредвзятую и объективную оценку их работе. Преподаватель-социолог не имеет права раскрывать информацию о студентах, имеющую личный характер или не относящуюся к вопросам профессиональной компетенции. Преподаватель-социолог обязан руководствоваться только профессиональными критериями, исключающими личную и идеологическую предвзятость в отношении используемых учебных пособий, требований и содержания учебной программы.

Одним з найцікавіших напрямків практичної діяльності фахівція-соціолога є соціоінженерна діяльність. Визначаючи специфічні риси реалізації соціально-інженерної діяльності, зауважимо, що, перш за все, наукове знання, використане у соціоінженерній діяльності, має бути адаптоване стосовно практики, мати вжитковий характер. По-друге, для здійснення цієї діяльності необхідний фаховий вишкіл. По-третє, здійснення соціоінженерної діяльності як практичної роботи передбачає наявність низки умов соціально-політичного, економічного та соціокультурного характеру, оскільки соціальна інженерія визначає інтереси різних груп населення й впливає на виконання ними багатоманітних функцій. До інших характеристик інженерної діяльності, які слід враховувати для повнішого розуміння природи соціальної інженерії, належать такі: інженерна діяльність є оперативною, інженерний стиль мислення означає вміння поєднувати теоретичне та практичне, поняттєве та образне.

Социология как наука об обществе, вопреки распространенному представлению - это не только опросы общественного мнения. Социологи востребованы в маркетинговых и РR-агентствах, средствах массовой коммуникации и пресс-службах, избирательных кампаниях, правозащитных организациях и общественных движениях. Кроме того, деятельность государственных структур и консалтинговых фирм становится эффективнее, если в них работают люди с социологическим образованием: их знания дополняют навыки профессиональных управленцев.

И, конечно, социологи работают в собственно научных центрах и институтах, ведущих как прикладные, так и академические исследования. В настоящее время количество таких центров, в том числе и негосударственных, возросло, и многие из них успешно действуют на рынке научной продукции.

Професійна етика у сфері соціальних досліджень потребує особливої регламентації. Діяльність соціологічних співтовариств регулюють спеціальні етичні кодекси, які відбивають «багатошаровість» професійної етики соціолога, його соціальних відносин. За сучасних умов соціолог як представник професійної спільноти має нести особисту моральну відповідальність за взаємини з різними суб’єктами, з якими необхідно вступати в контакти під час здійснення професійної діяльності:

1) із суспільством, що презентовано: ретрансляторами інформації (журналістики, політики, політологи, коментатори); споживачами інформації, (фахівці, котрі апелюють до результатів соціологічних досліджень); населенням як носієм громадської думки; владними структурами й ідеологічними інституціями, зацікавленими у тенденційній інформації;

2) зі співвиконавцями у конкретних проектах;

3) із респондентами;

4) із замовниками;

5) із професійною спільнотою.

Етика соціологів ґрунтується на загальнолюдській моралі, загальному громадському законодавстві та загальних етичних нормах наукової праці й наукового спілкування. Проте соціологія (і передусім її емпірична складова) має певну специфіку, яка висуває додаткові вимоги до моральної регламентації: характер колективної праці; наступність і співставлення результатів; конфіденційність проблем дослідження; ділові відносини (із замовниками); соціально-політична і громадська значущість результатів.

Як перший крок розв’язання сучасних етико-професійних проблем соціологічної спільноти на III з’їзді Соціологічної асоціації України було ухвалено рішення створити Комісію з професійної етики і доручити їй підготовку Кодексу професійної етики відповідно до сучасних вимог до професійної діяльності соціологів.Кодекс професійної етики соціолога встановлює загальну систему цінностей, відповідно до якої соціологи будують свою професійну роботу. Кодекс складено так, щоб подати основні принципи і правила, що стосуються професійних ситуацій, з якими можуть зустрітися соціологи. Головною метою є благополуччя і захист індивідів і груп, з якими працюють соціологи. Дотримання норм професійної етики при проведенні наукової роботи, у викладанні, практичній діяльності та при наданні послуг входить до сфери індивідуальної відповідальності кожного соціолога. Кожен соціолог може доповнювати свої правила поведінки, виходячи з власних особистих цінностей, культури і досвіду, але не порушуючи зафіксовані в цьому кодексі.

Діючий сьогодні Кодекс професійної етики соціолога,затверджений V з’їздом Соціологічної асоціації України 20 травня 2004 р., складається зі вступу, преамбули, основних принципів (повага до прав людини, її гідності та індивідуальності; професійна компетентність; чесність; професійна та соціальна відповідальність) й етичних норм щодо організації професійної діяльності і трудові відносини, науково-дослідницької діяльності, наукового спілкування, презентації результатів дослідження і наукових публікацій, публічних виступів, редакційно-видавничої діяльності, освіти, викладання, професійної підготовки, консультування й експертизи, здійснення роботи за контрактами і надання послуг.

Основні вимоги до соціолога-професіонала: Если учесть, что помимо сбора данных социолог еще должен читать специальную литературу, анализировать данные с помощью компьютерных программ, обсуждать свое исследование с коллегами на совещаниях и конференциях, писать отчеты и публиковать результаты своего труда - то мы увидим, что его работа весьма разнообразна и требует очень разных навыков. Социолог - это определенный стиль мышления. Даже просто проходя по улице, социолог видит мир особыми глазами. Знания: статистика и социальная теория, компьютер, некоторые отрасли права, экономики, политологии, истории, социальной политики, психологии.

Навыки и качества: аналитическое, критическое мышление; умение искать информацию, самостоятельно ставить и разрешать задачи; коммуникативные навыки; навыки написания связных текстов; способность примерять на себя чужие социальные роли.

2. Протосоціологічні погляди епохи Відродження.

Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм — своєрідне світське вільнодумство — витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.
У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV — сер. XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.

2. Неоплатонівський (сер. XV ст. — перша третина XVI ст.), домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіан-тну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства — людина, її здоров'я. У ньому відсутні нерівність, пороки.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава — «Місто Сонця» — це суспільство з общинним характером зв'язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об'єднуватися за принципом справедливості — не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватися істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

У цей період на історичній арені постають нові класи — буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально-політичного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.

Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Природа людини однакова в усіх державах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Отже, щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Н. Макіавеллі відтворює античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. Перевагу віддає, як і Арістотель, змішаній формі державного укладу (з монархії, аристократії та демократії). Обов'язки держави — захищати майнові й особисті права громадян, виражати інтереси громадянського суспільства. Хоча правлять за допомогою страху і насильства, та щоб не збуджувати ненависть, держава не повинна порушувати майнових та особистих прав громадян. Найгірший гніт, що накладається державою: її прагнення знесилити і підірвати будь-яку діяльність суспільства задля свого піднесення. Вже у цих міркуваннях простежується розмежування суспільства і держави, цивільної і політичної сфер. Особливо яскраво воно виявилося у висловлюваннях про співвідношення політики і моральності. Відповідно до концепції Макіавеллі політична діяльність і політична влада в особі держави — синоніми аморальності. Така аморальність закладена в тих політичних відносинах, за яких член суспільства — або гнобитель, або гноблений. І, природно, з'являється громадянське суспільство як щось третє, як сфера громадського життя, що є по суті моральним буттям, у глибині своєї аполітичності (праця, задоволення первинних потреб, любов, родина, хобі, турбота про збільшення власності) — приватне життя. Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успіху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих. Ідеї Макіавеллі не тільки втілювалися у тогочасних політичних режимах, але й набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Зокрема були покладені в основу теорій сучасного менеджменту та соціального управління, дали поштовх теоріям еліт, бюрократії, корупції, постіндустріального суспільства і політичного прогнозування, а також контівській теорії «суспільного консенсусу».

Ідеолог абсолютизму, французький публіцист, спеціаліст у галузі державного права Жан Боден (1530— 1596) вважав розвиток суспільства поступовим процесом, стверджував, що географічні чинники можуть визначати особливості соціального життя людей, їх соціально-психологічні властивості, розвиток науки. Вплив природного середовища зумовлює, на його думку, розвиток кровно-господарських родин — союзів, з яких виростає держава. Істотною її ознакою Боден вважав суверенітет, значну увагу приділяючи його характеристикам. Багато в чому продовжуючи вчення Арістотеля, першочергового значення надавав формі держави, вважав пануючу верству суспільства вирішальним фактором у державній законотворчості.

3. Поведінкові й комунікаційні стратегії міжетнічних відносин.

Міжетнічні відносини — відносини між етносуб'єктами — народами, етнічними групами, особами як індивідуальними етносуб'єктами, а також всередині даного етносу, що відображають конкретно-історичні умови життя даного етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності, що історично склалися. Такі відносини мають характер співробітництва або конфлікту. На це впливають не тільки загальносоціальні умови, але й конкретна соціальна ситуація, що визначає положення етносуб'єкта та його соціальні орієнтири.

Основные стратегии поведения в межэтнических отношениях ( Дж. Беррі) на між груповому рівні выделяют 4 возможных стратегии межэтнического взаимодействия:

* Ассимиляция - это вариант аккультурации, при котором человек полностью принимает ценности и нормы иной культуры, отказываясь при этом от своих норм и ценностей.

* Сепарация есть отрицание чужой культуры при сохранении идентификации со своей культурой. В этом случае представители недоминантной группы предпочитают большую или меньшую степень изоляции от доминантной культуры. Если на такой изоляции настаивают представители господствующей культуры, это называется сегрегацией.

* Маргинализация означает, с одной стороны, потерю идентичности с собственной культурой, с другой - отсутствие идентификации с культурой большинства. Эта ситуация возникает из-за невозможности поддерживать собственную идентичность и отсутствия интереса к получению новой идентичности.

* Интеграция представляет собой идентификацию, как со старой, так и с новой культурой. Интеграция как наиболее успешная стратегия подразумевает, что единственной разумной идеологией и политикой общества является мультикультурализм и межкультурная компетентность, т.е. позитивное отношение к наличию в обществе различных этнокультурных групп и добровольная адаптация социальных и политических институтов общества к потребностям разных культурных групп.

В соответствии с теорией Дж.Берри, психологи, рассматривая результаты межэтнического взаимодействия в форме контактов между конкретными представителями разных этнических общностей, т.е. на межличностном уровне, различают 4 типа носителей стереотипов поведения:

1 ."Перебежчики" - люди, не принимающие по каким-то определенным соображениям свою культуру и ориентирующиеся на иные этнические ценности и стереотипы поведения. Этот тип поведения называют конформным.

2. "Националисты " - люди, не воспринимающие или отбрасывающие чужую культуру и преувеличивающие значимость собственной. Национализм, несмотря на известный негативный смысл, заложенный в этом слове, - нормальное, закономерное явление. Такое поведение является распространенным, поскольку очевидно, что интересы своей группы всегда более предпочтительны.

3. "Маргиналы" - люди, колеблющиеся между двумя культурами. Такого рода тип поведения и личностей часто встречаются в местах совместного компактного проживания этнических групп.

4. "Посредники" - люди, синтезирующие в себе две или несколько культур. Явление синтеза возникает также в результате длительного проживания в среде двух (нескольких) народов и каждый из них становится для человека "своим"

Под «межэтнической коммуникацией» понимается обмен между двумя или более этническими общностями материальными и духовными продуктами их культурной деятельности, осуществляемой в различных формах. В классификации С.А.Арутюнова выделяется 4 варианта результата этнической коммуникации контактирующих этносов:

1) Прибавление как результат осваивания этносом некоторых сторон культуры другого этноса, с которым вступил в контакт.

2) Усложнение - изменение культуры этноса под влиянием более богатой и зрелой культуры.

3) Убавление - потеря некоторых традиционных форм и элементов собственной культуры в результате контакта с более развитой.

4) Обеднение (эрозия) - постепенное исчезновение этнической культуры малочисленных (преимущественно) народов вследствие изменения условий жизни и навязывания чужой культуры.

Концепция культурного шока. Представители различных направлений этнологической науки сходятся во мнении, что при устойчивых контактах с инокультурной средой у индивида возникает особое состояние сознания, которое в этнологии получило название культурного шока. Суть культурного шока заключается в несоответствии или конфликте старых и привычных культурных норм с новыми и непривычными.

Показателями культурного шока, по мнению основоположников этой концепции - американских культурантропологов А. Фарнхэма и С. Бохнера боязнь физического контакта с представителями другой культуры; чувство беспомощности и желание быть под покровительством представителя собственной культуры; страх быть обманутым или оскорбленным. Культурный шок, по сути дела, это защитная реакция психики индивида на чрезмерно большой объем новой информации, наплыв которой настолько огромен, что человек в течение какого-то времени чувствует себя бессильным справиться с этим.

Опыт взаимодействия с новой культурой является шоковым еще и потому, что он может привести к негативной оценке собственной культуры, а также потому, что он неожидан

Стадії культурного шоку

· «Медовий місяць». Протягом такого періоду відмінності між «старою» та «новою» культурою людина сприймає через рожеві окуляри — все є чудовим, ліпшим та гарнішим.

· «Примирення». По декількох днях, тижнях чи місяцях людина перестає зосереджуватися на незначних розбіжностях між культурами.

· «Адаптація». Знову ж таки після декількох днів, тижнів чи місяців людина звикає до нового їй середовища і починає вести рутинне життя. На цій стадії людина більше не реагує негативно чи позитивно, бо вже більше не почувається, що є в новій культурі.

· «Зворотний культурний шок». Повернення до рідної культури після адаптації до нової може знову викликати у людини вищеописані фази, котрі можуть тривати не дуже довго або ж так довго, як перший її культурний шок на чужині.

Этнонациональный конфликт - это конфликт между этническими группами, в который вовлечено государство. В этом конфликте одна из этногрупп руководствуется идеологией национализма и требует своего политического признания в одном из двух видов:

I) политическая автономия или, что чаще, политическая независимость этногруппы в виде национального государства;

2) политическое преобладание этногруппы относительно иноэтнического населения.

Учасники Этнонациональный конфликта – Этногруппа - это динамическая часть общества, члены которой воспринимают аскриптивные и генотипические признаки как объединяющую платформу и верят в общее происхождение или общую историю.

В соответствии с целевой типологией этнонациональные конфликты делятся на:

Статусные конфликты происходят в связи с требованиями изменения политического положения этногруппы в обществе. Требования могут быть двух видов: создание политической автономии и создание независимого национального государства. А.Я. Сухарев, В.Е. Крутских именуют статусный конфликт сепаратизмом. Он свидетельствует о групповом стремлении к отделению. Исследователи применяют дополнительные целевые классификации этнонационального конфликта. Г.С. Денисова и М.Р. Радовель предлагают различать в статусном конфликте три формы: сецессию - отделение с целью создания собственного государства; ирредентизм – отделение части территории с целью присоединения ее к соседнему государства; энозис - отделение с целью присоединения к государству, где проживает основной массив одноименного этноса.

Гегемонистский конфликт порождается требованием политического преобладания этногруппы в отношении других этногрупп общества. Гегемонистские требования относятся к желаемым привилегиям внутренней этногруппы и ограничениям внешней группы в экономической, политической, правовой, культурной сферах. Иногда єти требования именуются этнизацией государства и общества. Они осуществимы принудительной этнической политикой различной степени жесткости - от ассимиляции до геноцида.

Ф. Риггс различает в гегемонистском конфликте следующие формы этнического принуждения - ассимиляцию, институциональный расизм, резервацию, апартеїд ( крайняя форма расовой дискриминации, выражающаяся в ограничении или лишении прав, в территориальной изоляции какой-л. группы населения), геноцид.

В научной литературе можно встретить типологію З.В. Сикевич которая в зависимой от целей конфликтующих сторон она называет 4 конфликтов:

1) социально-экономические — борьба за перераспределение части общественного продукта;

2) культурно-языковые — защита родного языка и национальной культуры;

3) территориально-статусные - борьба за изменение границ, повышение статуса и увеличение объема реальных прав и полномочий этноса;

4) сепаратистские - борьба за образование собственного независимого государства.

В зависимости от мотивационной причины можно определить четыре типа этнонационального конфликта – защитный, статусный, гегемонистский и элитарный.

В защитном конфликте мотивационной причиной обращения к этническому насилию является дилемма физической безопасности группы. Дилемма возникает всякий раз, когда правительство не контролирует правопорядок или инициирует этнические репрессии. Физический страх побуждает членов группы к самозащите, на что обращают внимание примордиалисты.

Мотивационная причина статусного конфликта заключается в групповом страхе перед возрастающим преобладанием внешних групп или доминирующей субнации. Специфика мотивации в статусном конфликте состоит в стремлении национального меньшинства к культурному, а не физическому выживанию, хотя мотив физического страха может усилить этическую солидарность.

В гегемонистском конфликте доминирующая субнация не удовлетворяется сохранением своего образа жизни и институтов. В теории этнического конструктивизма отмечается, что доминирующую в обществе этногруппу побуждает к этническому насилию гегемонистская мораль, оправдывающее государственное санкционирование этнического преобладания: превращение этнического языка в государственное моноязычие, религии – в государственную религию, свободной ассимиляции - в принудительное культурное поглощение. Гегемонистская группа принуждает иноэтническое население к маргинальному положению в обществе.

В основе элитарного конфликта находятся властные амбиции этнических элит. По утверждению инструменталистов, элиты разыгрывают «этническую карту», используют этнический страх, ненависть и распространяемую с помощью идеологизированных мифов гегемонистскую мораль в интересах достижения или сохранения своей власти.

ЭТНОСОЦИАЛЬНЫЕ КОНФЛИКТЫ - то же, что этнические конфликты; социально-политические конфликты, в которых этническое становится главным средством мобилизации групп населения, политических институтов и движений с целью оказания силового воздействия на государственные структуры или на другие этнические общности.

На сьогодні можна виділити 4 основні групи факторів, що збільшують ймовірність виникнення етнічних конфліктів:

- політичні фактори (дискримінаційна політична система, порушення політичних прав груп, дискримінація та нерівний доступ до влади тощо);

- соціальні (низький рівень життя, високий рівень безробіття, низький рівень освіти, обмежені можливості доступу до соціальних благ та соціальної мобільності

- економічні фактори (економічна дискримінація, нерівний доступ до ринку праці, розподіл природних ресурсів тощо);

- культурні фактори (культурна дискримінація, мовна дискримінація тощо);

- історичні обставини.

Ксенофобія - це негативне, емоційно насичене ставлення суб'єкту до певних людських спільнот та їх окремих представників – «чужинців», «інших», «не наших». Вона виявляється у відповідних соціальних установках суб'єкта, забобонах і упередженнях, соціальних стереотипах, а також у його світогляді в цілому. Об’єктами ксенофобії можуть бути як конкретні групи – представники чужої релігії, раси, нації, держави тощо, так і всі «чужі».

До основних видів належать: релігійна, етнічна і «міжцивілізаційна» (по відношенню до інших культур і цілих груп країн). Бувають, звичайно, і інші види ксенофобії. Наприклад, по відношенню до сексуальних меншин. Разом з тим кожен з видів має свої підвиди.

Одним із проявів ксенофобії є дискримінація. Це позбавлення окремих осіб, груп або цілих співтовариств рівних соціальних, політичних або економічних прав; переслідування через етнічне походження, нераціональність, світогляд або інші соціальні чинники. Расовадискримінація – це будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, громадянства, родового чи етнічного походження, метою або наслідком яких є скасування або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя.

Надзвичайно руйнівною формою упередження є расизм – переконання у тому, що одна расова категорія від природи краща чи гірша іншої. Расизм- це дискримінація особистостей, суспільних груп або частини населення, політика переслідувань, принижень, насильства, нагнітання ворожнечі та неприязні, завдання шкоди за ознакою шкіри, етнічною, релігійною або національною приналежністю.

Сучасний словник філософських термінів визначає толерантність як моральну якість, що характеризує відношення до людини, яка належить до іншої раси, національності, культурної традиції, релігійної конфесії, як до рівної гідної особистості. Толерантність не зводиться до простої терпимості, а скоріше визначає характер відносин до неприємних або неприйнятних об’єктів – поблажливе їх допущення або змушене терпіння без застосування насильства. На індивідуальному рівні – це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також – особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному, ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах.

Е́тноцентри́зм — властивість індивіда, соціальних груп і спільнот (як носіїв етнічної самосвідомості) сприймати й оцінювати життєві явища крізь призму традицій і цінностей власної етнічної спільності, що виступає як певний загальний еталон або оптимум. Етноцентризм означає віддавати перевагу власному способу життя над іншими. Етноцентризм відбиває й одночасно відтворює єдність етнічної групи перед загрозами зовнішнього світу. Етноцентризм зв'язаний із протиставленням «ми — вони», що лежить в основі етнічної самоідентифікації. Кожна етнічна група фіксує свої особливі риси, що відокремлюють її від інших груп. Не менш істотний зв'язок етноцентризму із соціальними стереотипами, засвоюваними в ході соціалізації і включення в те чи те соціокультурне середовище. Важливий чинник формування етноцентризму — націоналізм (ідеології в цілому).

Етнофобія - упереджене, вороже ставлення до представника певного етносу, себто народу, яке не засновується на раціональних (наприклад, війна певною країною, яку той предстваляє) міркуваннях та, найголовніше, індивідуальних його рисах. У деяких випадках, людина проявляє етнофобію у відношенні до свого власного народу.

Дата добавления: 2015-05-26