Культурно-символічна та культурно-нормативна соціальна стратифікація суспільства

Дифференциация возникает здесь из различий доступа к социально значимой информации, неравных возможностей фильтровать и интерпретировать эту информацию, способностей быть носителем сакрального знания (мистического или научного). В древности эта роль отводилась жрецам, магам и шаманам, в средневековье — служителям церкви, составляющим основную массу грамотного населения, толкователям священных текстов, в новое время — ученым, технократам и партийным идеологам. Более высокое положение в данном отношении занимают те, кто имеет лучшие возможности манипулирования сознанием и действиями прочих членов общества, кто лучше других может доказать свои права на истинное понимание.

Наконец, последний, девятый тип стратификационной системы следует назвать культурно-нормативным. Здесь дифференциация построена на различиях уважения и престижа, возникающих из сравнения образов жизни и норм поведения, которым следует данный человек или группа. Отношение к физическому и умственному труду, потребительские вкусы и привычки, манеры общения и этикет, особый язык — все это ложится в основу социального деления.

2.Емпіричні соціальні обстеження в XIX ст.

Емпіричні (практичні) дослідження політики, економіки, демографічних процесів істотно стимулювали розвиток соціального пізнання, надаючи цікавий матеріал для аналізу потреб, інтересів, цінностей, і разом з тим створили можливості для розвитку емпіричних соціологічних досліджень та обслідувань. Емпіричні обслідування того часу не можна було ще назвати повноправним соціологічним дослідженням з тієї причини, що такого роду процес наукового пізнання не вівся на основі чітких процедур, правил, програм, як це має бути, з причини відсутності таких. Натомість емпіричні дослідження того часу зводилися до вивчення, перевірки, огляду локальних соціальних процесів та явищ з розкриттям істотних причиново-наслідкових зв'язків між ними, визначення закономірностей, тенденцій їхнього розвитку в даній системі. Основна мета такого роду наукового розгляду – констатація стану об'єктів або вузькообмежені дії практичного характеру.

Одними з перших виходять на якісно науковий рівень статистичні та демографічні дослідження.

Лам бер Кетле вперше запровадив та використав точні математично-статистичні методи для вивчення соціальних явищ. Його ім'я як соціолога стало відоме Західній Європі завдяки точному прогнозу кримінальних злочинів. Кетле розробив ряд математичних методів обробки емпіричного соціологічного матеріалу, зокрема, розробки імовірних методів, які дають змогу робити чіткі прогнози розвитку суспільних процесів. Після тріумфу праць Кетле в країнах Західної Європи процес дослідження таких явищ, як злочинність, умови життя, культура та інші, набуває масовості. Дослідження А. Кетле піднесли статистику та демографію на вищий рівень, відкрили нові можливості для їхнього подальшого розвитку.

Активно досліджував проблеми злочинності у Франції правознавець А. Геррі. У своїх працях Геррі розкриває залежності між різними факторами, що впливають на вчинення злочину (рід, стать, освіта, пора року тощо), котрі визнані і сучасною кримінологією.

У цей період відбувається спеціалізація досліджень та їх розподіл на сфери "моральної статистики", яка займалася проблемами освіти, моралі, злочинності, та "соціальної гігієни", де ставилися питання соціального здоров'я, медичного обслуговування, умов проживання різних верств населення, особливо знедолених. Ці два предметних напрями досліджень відіграли неабияку роль у пробудженні інтересу громадської думки до становища широких мас у суспільстві.

У соціальних обслідуваннях в Англії XIX ст. зародилося майбутнє так званої урбаністичної соціології - соціологія міста. Одним із зачинателів цієї галузі був Чарльз Бут (1840- 1916). Ч. Бут - один з перших соціологів, хто використав техніку включеного спостереження (будучи учасником), інтерв'ю (бесіди), документальної інформації (матеріали поліції). На основі власних обстежень Бут вперше виділив три суспільних класи: "вищий", "середній" та "нижчий", критерієм розподілу яких була наявність слуг, кількість житлових кімнат. Пізніше такого роду класифікація була перейнята світовою соціологією і взята за основу.

Примітною фігурою у дослідницькій діяльності був французький професор-природознавець Фредерик Лe Пле (1806-1882). Головним об'єктом аналізу Ле Пле була сім'я. Завдяки численним поїздкам багатьма країнами світу вчений зібрав чималий матеріал про сім'ї, звичаї, інститути приватного життя. Це допомогло йому вперше типологізувати сім'ї, визначити характерні риси, особливості кожної групи сімей, а саме:

■ патріархальна (залежність усіх членів від глави роду, що характерно було для Росії);

■ нестійка (поділ майна між всіма дітьми в родині, в разі їх самостійного життя і ведення господарства, характерна для Франції, Бельгії та ряду країн Західної Європи);

■ корінна (пов'язана з наслідуванням батьківського майна одним з одружених синів, який продовжує родинну справу; такий тип сімей був характерний для США, Англії, Німеччини).

Лe Пле увійшов в історію соціології також як автор монографічного методу дослідження.

Плідно працював французький дослідник О. Лоран-Дюшатле, який вивчав причини виникнення найдавнішої професії - "жриці кохання", загалом дослідивши спосіб життя понад тисячі повій, використовуючи на широкому рівні матеріали власних спостережень, статистичні дані, методи інтерв'ю, документальні джерела поліції.

Анкетні опитування проводилися також у Німеччині О. Лангарне, при якому було опитано близько 7 тисяч робітників. К. Маркс проводив подібні дослідження, використовуючи анкети, вивчаючи пролетарські прошарки Німеччини, Англії, Франції. І. М. Вебер робив спроби поставити емпіричні соціальні дослідження на наукову основу. Всі ці факти свідчать про особливості розвитку науки та значення традицій і досвіду попередників дня подальшого розвитку соціологічної науки на усіх її рівнях.

У Сполучених Штатах вже перші соціальні дослідження мали більш "раціональний" характер, ніж у Європі. У XIX ст. з'являються перші спроби вивчення громадської думки (оцінка та ставлення до конкретних соціальних явищ). І пов'язані вони були із політичними реформаціями. Прийняття конституції, громадянська війна, боротьба за рівноправність громадян створили умови для формування демократичного суспільства. Дослідження громадської думки в США започаткували журналісти, використавши її як елемент демократичних, соціальних та політичних перетворень. Йшли пошуки шляхів і засобів прогнозування можливих результатів виборів і виборчих кампаній. Так, у 1895 р. в одному зі штатів було проведено обслідування в масиві близько 800 чоловік. Звичайно, ці перші спроби опитувань населення не опиралися на наукові принципи та засади. Та й історія вивчення громадської думки Америки містить багато фактів, які свідчать про тернистий шлях спроб та помилок у пошуках надійних засобів дослідження. Але все ж таки, вони дали великий поштовх до подальшого розширення досліджень у багатьох сферах суспільного життя.

Іншим великим тереном, результатом використання досягнень соціології та психології була рекламна справа. Витоки реклами в Америці також починаються з другої половини XIX ст. та пов'язані з ім'ям американського бізнесмена В. Пал мера (щоправда, прояви реклами мали місце і на початку XVIII ст.). Знову ж таки, для розвитку рекламної справи було використано найбільш нетрудомісткий засіб - пресу. Вже на базі перших публікацій реклами у газетах виникали одне за одним рекламні агентства. Сьогодні реклама для американців є таким же елементом його життя, як і їжа, наприклад.

3.Культура як соціальний феномен.

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою.

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір — один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значеннікультура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності. Культура — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості.

Існує кілька методологічних підходів до соціологічного аналізу культури.

Функціональний підхід. Розглядає основним елементом культури цінності. На думку Т. Парсонса, культура — це відповідно організована, стабільна система цінностей.

Конфліктний підхід. Аналізує культуру як динамічну систему конфліктів, породжених соціальною нерівністю. Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності.

Технологічний підхід. Розглядає культуру як технічно-цивілізаційне явище, продукт людської діяльності, сукупність створених людством матеріальних та духовних цінностей. Був поширений у вітчизняній філософській та соціологічній літературі до середини 60-х років XX ст.

Діяльнісний підхід. В його основі ідея розвитку творчого начала культури. Зосереджуючись на продукуванні нових цінностей, ідей, концепцій, особливостях їх поширення, виявляє не меншу увагу до особистості. Відповідно культуру вважає людським, особистісним виміром історії, процесом і засобом самовизначення розвитку та самореалізації людини. Ці процеси під час засвоєння культури реалізуються як індивідуалізація особистості. Культура тісно пов'язана зі свободою людини, передбачає вільне самовираження людини.

У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці, які є основними складовими культурних систем, які назив. рисами культури. Ними можуть бути речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади), і самі ідеї (еволюції, адаптації), які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, інтелектуальні напрями.

Загалом найширшу сукупність предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки, функціонально з'єднаних із зазначеними елементами, називають культурним комплексом. Наприклад, вуз — це окремий елемент культури, а вся освітня система — школи, вузи, центри практики, міністерство освіти, якість навчання та підготовки фахівців — величезний комплекс.

Культура як соціальний інститут реалізує свою діяльність через певні функції.

Творча функція. Полягає у продукуванні нових знань, норм, цінностей, їх оновлення, а в окремих випадках запозичення з інших культур і народів.

Функція накопичення, збереження, трансляції знань, норм, засобів поведінки, цінностей, значень, соціального досвіду.

Ціннісно-нормативна функція. Фіксує цілі, перспективи та проекти людської діяльності. Виявляється в існуванні обов'язкового для особистості соціокуль-турного мінімуму.

Комунікативна функція. Забезпечує інтеграцію суспільства і соціальних груп. Виявляється, зокрема, через механізм міжкуль-турної комунікації, тобто через механізм сприйняття «нового», соціального спілкування, обміну інформацією між людьми.

Селекційна функція. Полягає в оцінці та класифікації наслідуваних цінностей та норм, визначенні їх місця та ролі у вирішенні проблем розвитку суспільства у певний період.

Світоглядна (гносеологічна) функція. Полягає у впливі на формування і розвиток світогляду як суттєвого елемента культури, у межах певної культурної системи;

Адаптаційна функція. Тісно пов'язана з впливом культури на соціалізацію особистості, позаяк процес адаптації починається із засвоєння загальноприйнятого, поширеного;

Функція соціального контролю. Виявляється в дії таких субстанційних елементів культури, як право і мораль.

Класифікація культури: З розумінням культури як всезагального явища: політичної, економічної, екологічної та інших її видів — культури праці, побуту, дозвілля, організації, управління тощо. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну; рівня, форм соціальної взаємодії — на суперкуль-туру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру де-віантних соціальних груп), культуру соціальних груп тощо.

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами.

Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури: високої (елітарної), народної (фольклору) і масової.

Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:

1. Особистісна система усвідомлюваних знань, цін ностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність.

2. Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та ін).

3. Соціальна система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності.

Вона акумулює досвід багатьох поколінь, результат діяльності всіх соціальних груп, спільнот та індивідів, серед яких є творці й користувачі.

Одним із впливових елементів культури є менталітет, тобто особливості індивідуальної та суспільної свідомості людей, які формуються залежно від традицій, культури, соціальних структур і всього середовища існування людини. Менталітет, у свою чергу, впливає на їх формування, є джерелом культурно-історичної динаміки. Водночас він відіграє важливу роль у забезпеченні єдності групи з укоріненими в ній загальними цінностями, нормами і зразками поведінки.
Збереження культури реалізується через культурну діяльність людей — створення, поширення та засвоєння культурних цінностей.

Культурну діяльність визначають такі параметри:

— сукупність видів діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, хобі, громадська діяльність); їх кількість засвідчує діапазон культурної активності, рівень участі людини у громадському житті;

— спрямованість і вибірковість видів діяльності, з різноманітних видів діяльності людина обирає ті, що відповідають її можливостям та уподобанням;

— стійкість обраних видів захоплення, наприклад, інженер може бути водночас театралом або спортсменом;

— співвідношення (активного, пасивного) споживання й продукування культурних цінностей.

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми: висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі; субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції; комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості. Внаслідок деградації системи радянських культурних цінностей утворюється соціокультурна ніша, за заповнення якої борються західна і маргінальна субкультури.

Але найглибше криза культури виявляється у кризі особистості.
Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.

Розширилося використання етнокультурного чинника у формуванні нових суспільних відносин. Суспільство XXI ст. визначатиметься не стільки товарами, як формуванням і поширенням високої культури, знань, освіченості, кваліфікації, обміну інформації. Оновлення знань, передусім соціальних, кваліфікації, навичок стане особливо важливим у житті кожної людини, передбачаючи розвиток її здібностей, активізуючи її науковий, культурний і моральний потенціали.

Дата добавления: 2015-05-26