Питання 3. Етичні і психологічні вимоги до виступу перед аудиторією

Методичні рекомендації

При вивченні цього питання слід звернути увагу на те, "аудиторія" має подвійне змістове значення: по-перше, це приміщення, де читаються лекції; по-друге — люди, котрі слухають лекцію. Людина, яка перебуває в аудиторії, є водночас і об'єктом, і суб'єктом інформаційно-комунікативного впливу. З одного боку, вона сприймає інформацію, яку до неї надсилає відправник, а з іншого -впливає на відправника, задовольняючи свій попит і використовуючи метод зворотного зв'язку. Ще в давні часи говорили: "Слово наполовину належить тому, хто говорить, а наполовину — тому, хто f слухає". Для людини, яка виступає в аудиторії (промовця, оратора, - лектора), характерне публічне мислення і мистецтво говоріння, а для тих, кому вони адресовані, характерною є діяльність, пов'язана зі сприйманням і розумінням того, що вони чують і бачать, тобто мис­тецтво слухання.

Кількість людей в аудиторії може бути різною — від кількох осіб до великої групи людей. Це залежить від цілей тих, хто орга­нізовує лекцію, і можливостей приміщення, де вона відбувається. Але |в усіх випадках людей, скільки б їх там не було, об'єднує спільна діяльність з приводу того, для чого вони зібралися.

У межах цієї діяльності люди, котрі слухають лекцію, стають су­купним суб'єктом спілкування, бо їх об'єднують мета, мотиви, інтере­си. Проте кожен лишається особистістю зі специфічно вираженими своїми цілями, мотивами, інтересами, які можуть не збігатися повною мірою з груповими. У процесі спільної діяльності нерідко створю­ються умови для розв'язання таких проблем, які не під силу ок­ремій особистості. До того ж, як зазначалося, групове рішення, у прийнятті якого брала участь особистість, для неї стає більш значу­щим, аніж власне.

Отже, аудиторія — це короткочасова, відносно стійка спільнота людей, діяльність яких спрямовується лектором (викладачем, науковцем, промовцем та ін.) і яка постає як єдиний сукупний суб'єкт спілку­вання.

Першою вимогою позитивного спілкування лектора є орієнтація лектора в умовах спілкування. Щоб воно було успішним, лектор має визначити цілі та мотиви аудиторії, з'ясувати для себе її специфіку, знати час і місце проведення зустрічі. Характер орієнтування перед зустріччю з аудиторією дещо інший, аніж при міжособистісному спілкуванні, коли важливо, щоб до початку розмови співбесідники вже знали дещо одне про одного: про особливості характеру, коло інтересів, рівень знань, мотиви поведінки тощо. При публічному спілкуванні оратор не створює образ кожного з майбутніх "співроз­мовників", бо це неможливо. У нього формується загальний образ аудиторії. Причому це не якийсь середній слухач, а зовсім нове, спе­цифічне явище, що не є сукупністю окремих особистостей. Велике утруднення полягає в тому, що цей образ треба порівнювати з ре­альними людьми, які сидять у залі, коригувати його, відчуваючи їхню реакцію. Якщо цього не робити, контакт підтримувати важко, і зустріч стане неефективною. Важливим компонентом орієнтації спілку­вання є завчасна інформація про вік, основні соціальні та професійні характеристики людей, про кількість можливих учасників зустрічі й приміщення, в якому відбудеться лекція.

Психологи приділяють велику увагу саме орієнтації спілкуван­ня в аудиторії й дають такі рекомендації:

• забезпечити "глибину" орієнтації, якої потребує саме ця лек­ція;

• налаштуватися саме на конкретну аудиторію;

• оволодіти технікою "читання" за обличчями і поведінкою лю­дей, тобто моделювати внутрішні особливості присутніх в ауди­торії особистостей, використовуючи зовнішні ознаки, невербальні засоби спілкування.

Другою умовою успішного спілкування з аудиторією є визначен­ня її мотивації. Діяльність людини, як правило, завжди є мотивова­ною, проте в кожний конкретний момент переважає якийсь один мотив. У публічному спілкуванні, як правило, домінує комунікативно-пізнавальна потреба. Як суб'єкт спілкування лектор чи промовець повинен мати певні характеристики, нахил до даної діяльності, готовність до неї та включеність у неї. Це сприяє його ефективній взаємодії з аудиторією, встановленню контакту, що є додатковим позитивним фактором, бо приносить лектору інтелектуальне та емоційне співпереживання.

Важливим видом контакту лектора, промовця з аудиторією є інте­лектуальний. Він зводиться до того, що обидві сторони долучаються до активного розгляду проблем, розв'язуючи певні мислительні за­дачі. Особливо це проявляється тоді, коли людина, яка публічно вис­тупає, начебто намагається розв'язати проблему на очах у слухачів.

Отже, ефективність спілкування з аудиторією багато в чому залежить від лектора (промовця), його особистості та поведінки. Цьо­му сприяють його соціально-психологічі (передусім, комунікативні) та індивідуально-психологічні якості (темперамент, характер, здібності та іп.). Але неабияке значення має те, як поводиться людина, висту­паючи за трибуною, відповідаючи па запитання, а також її зовнішній вигляд, манери, наскільки вона дотримується загальноприйнятих пра­вил етикету. Якщо лектор їх часто порушує, не вміє з повагою ста­витися до людей, у своїх судженнях не проявляє чесності та спра­ведливості, якщо відчувається, що такі етичні категорії, як добро та любов, йому не притаманні, якщо його зовнішній вигляд та манери дратують, аудиторія не сприйматиме його і не слухатиме.Публічний виступ перед аудиторієютреба розглядати в єдності всіх його

аспектів, як цілісний комплекс, що скла­дається з кількох взаємопов'язаних етапів:

• докомунікативний — формування методологічних принципів діяльності лектора, визначення позицій, добір і оцінювання ма­теріалу,

• передкомунікативний — підготовка виступу з певної теми. Лек­тор визначає стратегію майбутнього виступу та його основну ідею, вирішує питання, пов'язані з трактуванням і оформленням майбутньої лекції, відпрацьовує зміст лекції та прийоми його передавання;

• комунікативний — центральний у процесі спілкування. Це творча праця лектора в аудиторії. Під час взаємодії двох рівноправних партнерів — лектора та сукупного суб'єкта — вирішується основне завдання, з метою якого організовується конкретна зустріч. При результативній взаємодії підготовлений та розроблений змістовний матеріал лекції стає дієвим засобом виливу па установки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань;

• посткомунікативний — визначення результативності зустрічі лектора з аудиторією. Цей етап іноді ігнорують, проте він по­требує уваги і включення до основної лекційної діяльності, бо дає змогу визначити, чи досяг лектор мети, чи задовольнили свій інтерес і свої цілі слухачі. Це допоможе лекторові наступ­ного разу усунути припущені помилки, краще врахувати запи­ти людей.

Як зазначалося, етап підготовки публічного виступу певною мірою визначає її ефективність. Науковці, кращі оратори, посилаючись на так звану теорію формування розумових дій П. Я. Гальперіна, а та­кож дослідження нейропсихолога А. Р. Лурія, рекомендують:

• готувати повний текст лекції, публічного виступу;

• друкувати його, пам'ятаючи, що читання вголос однієї сторінки триває приблизно 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, впоряд­кувати матеріал і не заплутатися в ньому, а по-друге — зорієн­туватися в його обсязі та часі;

• підкреслювати найважливіші думки;

• виокремлювати основні смислові блоки так, щоб перехід від одного до іншого був природним;

• добре уявляти собі, про що слід говорити в кожному блоці, як аргументувати думку, відповідати на можливі запитання і т. ін.

Досвідчені оратори кажуть, якщо так працювати, то тоді з само­го початку текст буде не сумою окремих висловлювань, а цілісною структурою, в якій видно важливі та другорядні питання, сильні та слабкі сторони, чисто "ораторські" та змістовні прийоми. Тоді втра­чається залежність від тексту, і він підкоряється тому, хто виступає.

У разі потреби оратор зможе говорити спокійно, невимушено, ско­рочувати текст, перебудовувати його, доповнювати, а згодом майже і не користуватися ним. В аудиторії не бажано промовляти написа­ний та вивчений заздалегідь текст. Думка оратора краще сприймаєть­ся, якщо він втілює її в живу фразу, що народжується тут, у процесі мовлення. У цьому разі всі його посилання будуть звернені до ауди­торії, а не до шпаргалки. І зусилля промовця тоді не витрачатимуть­ся на те, щоб відтворити текст, який був підготовлений раніше. Адже працює думка, а не пам'ять.

Усім подобається слухати промовця, який вміє включити до ви­ступу цікаву оповідку і робить це доречно. Але слід також зважа­ти на те, що немає нічого гіршого, аніж невдало сказаний жарт, бо аудиторія почне реагувати на нього і перестане слухати. Якщо тему виступу можна проілюструвати, треба неодмінно цим скористатися. Це гарантує більшу увагу аудиторії, бо вона не лише чутиме, а й бачитиме. Проте слід спочатку переконатися, що у приміщенні є технічні засоби і вони перебувають у робочому стані, а ви вмієте з ними працювати.

Для успішного спілкування з аудиторією лектору важливо вміти користуватися невербальними за­собами. Це тим важливіше", бо слу­хачі, як правило, мовчать, і подавати сигнали про сприймання висту­пу вони можуть лише так, щоб не заважати: жестами та мімікою. Раніше присутніх на лекції взагалі вважали пасивними об'єктами слухання. Тільки останніми роками аудиторію стали вважати рівно­правним суб'єктом спілкування. Саме невербальні засоби спілкуван­ня сигналізують лекторові про те, як відбувається його взаємодія з аудиторією.

Несловесні засоби по-різному використовуються в процесі спілку­вання промовця, лектора з аудиторією: як пошукові компоненти, що враховуються при орієнтуванні перед початком спілкування; як сим­воли, що використовуються для коригування вже встановленого контакту. Вони, зокрема, поділяються на різні сигнали: що йдуть від слухачів па підтвердження розуміння ними того, про що говорить оратор; що йдуть від лектора із "запитом" до слухачів про розу­міння; що передають ставлення лектора до аудиторії.

Найважливішим засобом спілкування людини, яка виступає перед аудиторією, безумовно, є її мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мов­лення часто називають ораторською чи публічною мовою.

Ораторське чи публічне мовлення слугує певній меті — пізна­вальній, інформаційній (до цього близька лекція в студентській ауди­торії) або нерідко переконанню. Відомо ще такі функції мовлення в аудиторії, як навіювання та психічне зараження. У мовленій промов­ця в аудиторії проявляється його вміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнайкраще відповідав вимогам інформування, переконання, навіювання та зараження. Для цього потрібні певні мовленнєві навички, відпрацьована техніка. Тому перед промовцем постає подвійне завдання: вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, добре знати особливості монологіч­ної форми мовлення.

Поняття "ораторське мистецтво", або "красномовство", має два значен­ня: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої — інформувати та переконувати масову аудиторію засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистець­ке володіння словом.

Із моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. є. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про "Риторику" Арис­тотеля, в якій він визначає її як мистецтво переконуючого виливу, як здатність знаходити різні засоби впливу на кожний предмет. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності станов­лять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлен­ня та слухача, якого він називає "кінцевою метою всього".

Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Складність ораторського мистецтва як засобу переконання поля­гає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вилинути на неї. Метою переко­нання, на відміну від інших видів впливу па людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась па систему уста­новок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Причому промовець нерідко має справу з людьми, у яких склалась певна система поглядів і установок, до того ж не завжди правиль­них. Уводячи нову інформацію, він ставить за мету змінити уста­новки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяль­ності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлю­ючи зворотний зв'язок, промовець залучає аудиторію до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.

Отже, суперечка призначена для досягнення трьох цілей: виправ­дання своїх думок, спростування думок опонента та одержання до­даткової інформації.

Розрізняють ще два види суперечки: зосереджену — коли її учасники дотримуються основної тези і говорять лише для того, щоб захистити або спростувати її; безформну — думки учасників суперечки перескакують з однієї тези па іншу. Врешті-решт, вони запитують: "А з чого ж ми починали?".

На специфіку суперечки виливає кількість осіб, які беруть у ній участь. За цією ознакою можна виокремити суперечку монолог, суперечку діалог і суперечку полілог. Останні два види характерні саме для аудиторії. Тут суперечка може бути масовою (якщо в пій беруть участь усі присутні) або груповою (сперечається лише певна частина присутніх).

Чи завжди варто вступати в суперечку в аудиторії? Доцільні­ше ухилитися від неї. Якщо цього не можна зробити, то досвідчені промовці вважають, що поводитися треба за принципом "па війні — як на війні", викриваючи нечесні або помилкові докази опонента, використовуючи логічні прийоми. Проте в цьому разі існує межа, яку порядна людина не переступає. Зрозуміло, високий моральний рівень матиме суперечка, в якій присутні ставляться один до одного з повагою, проявляють розум, такт, людяність. На жаль, дуже часто, особливо за відсутності доказів, на людей навішують ярлики: "дема­гог", "екстреміст", "крикун" та ін.

Звичайно, суттєвими елементами культури суперечки є вміння слухати та вміння говорити, дотримуючись етичних норм і правил. У Давній Індії, наприклад, існували спеціальні процедури, за допомо­гою яких встановлювали, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести чесну та пізнавально - орієнтовану суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозу­міння, високій моральній культурі спілкування, людині довіряли керувати іншими.

Запитання для самоперевірки

1. Що Ви знаєте з історії нашого минулого про спілкування, його етику та культуру?

2. Києво-Могилянська академія та братські школи були навчаль­ними закладами, які давали не лише знання, а й формували у вихованців моральну та психологічну культуру спілкування. Чи робиться це в сучасних навчальних закладах?

3. Яку літературу з етики, етикету та культури спілкування Ви знаєте? Що з цієї скарбниці, з ідей вчених, па Ваш погляд, необхідно насамперед упроваджувати в нашому суспільстві?

4. Що таке "гуманістична етика" та "гуманістична психологія"? Наскільки їхні ідеї близькі нашому суспільству й кожному з нас?

5. Чим спілкування в аудиторії відрізняється від інших його форм?

6. Яку роль відіграє контакт у спілкуванні лектора з аудиторією?

7. Що є моральною основою спілкування в аудиторії?

8. Що необхідно знати промовцеві для того, щоб забезпечити ефективне спілкування в аудиторії і досягти поставленої мети?

9. У чому полягає ораторське мистецтво промовця?

10. Які особливості має суперечка в аудиторії?

Дата добавления: 2015-05-26