Предмет етики юриста 3 страница

Він розуміє організацію як економічну цілісність, яка зобов'язана дбати лише про ефективність використання своїх ресурсів. Згідно з цією позицією дійсна роль бізнесу полягає у використанні його енергії та ресурсів у діяльності, яка спрямована на збільшення прибутку за умови, що він дотримується правил гри, бере участь у відкритій конкурентній боротьбі, не вдаючись до шахрайства та обману. М. Фрідмен вважав, що доктрина соціальної відповідальності як ніщо інше може підірвати основи вільного суспільства, єдина відповідальність корпорації полягає у вилученні прибутку для акціонерів.

Складний процес запровадження КСВ в організаціях пройшов кілька етапів, які в кінцевому результаті привели до прийняття принципів Міжнародного стандарту ISO 26000 "Керівництва із соціальної відповідальності". У 2010 р. цей документ підписаний у Міжнародній організації стандартизації та набув законних повноважень. У цьому документі дається узгоджене в світовому підприємницькому середовищі визначення соціальної відповідальності як "відповідальності організації за вплив її рішень та діяльності на суспільство та навколишнє середовище крізь призму прозорої і етичної поведінки, яка сприяє сталому розвитку, здоров'ю та добробуту суспільства, бере до уваги очікування зацікавлених сторін, відповідає чинному законодавству та узгоджується із міжнародними нормами поведінки та інтегроване в діяльність всієї організації, реалізується нею на практиці взаємовідносин".

Основоположні принципи соціальної відповідальності такі:

- підзвітність;

- прозорість;

- етична поведінка;

- взаємодія із зацікавленими сторонами;

- правові норми;

- міжнародні норми;

- права людини.

З метою аналізу розвитку КСВ в Україні протягом 2005-2010 рр. Центр Розвитку КСВ за підтримки ІЛЧІТБЯ в рамках Проекту "Розробка національного порядку денного з КСВ" ініціював проведення дослідження "Корпоративна соціальна відповідальність: стан та перспективи розвитку" з метою визначення сучасного стану та тенденцій розвитку КСВ. Дослідження проведено Українською маркетинговою групою у 2010 р. методом особистісного інтерв'ю представників 600 підприємств України (найвища ланка управління або керівники відповідних департаментів).

Проведене дослідження дозволило проаналізувати зміни, що відбувалися протягом останніх п'яти років:

o у рівні поінформованості про соціальну відповідальність;

o у розумінні сутності соціальної відповідальності;

o у впровадженні політики і практики КСВ у відносинах зі співробітниками, громадою, в організаційному управлінні, у відносинах зі споживачами, екологічної відповідальності компаній;

o стосовно обмежень, стимулів і перспектив розвитку соціальної відповідальності в Україні.

Хоча більшість представників українського бізнесу (76,3%) чули про поняття соціальної відповідальності бізнесу, проте соціальну відповідальність вони здебільшого асоціюють з наданням благодійної допомоги громаді (58,1%) та внутрішніми аспектами розвитку компаній - розвитком власного персоналу (57,8%) та чесним веденням бізнесу (54,7%). Найменше українські підприємства асоціюють із соціальною відповідальністю впровадження принципів та практик підзвітності, прозорості та етичної поведінки (24,5%), здійснення екологічних проектів (30,7%) та участь у регіональних проектах розвитку (30,5%).

Більш ніж половина українських компаній (67,3%) впроваджують соціально відповідальні заходи. Порівняно з 2005 р. їх частка трохи скоротилася: у 2005 р. - 75,8% компаній впроваджували соціальну відповідальність. Однією з причин зменшення цієї частки підприємств безумовно є фінансово-економічна криза, яка змусила підприємства скорочувати видатки. Слід підкреслити, що, якщо у 2005 р. впроваджували соціально відповідальні заходи переважно великі за розміром підприємства, то у 2010 р. суттєвої різниці у впровадженні соціальної відповідальності та інтенсивності здійснення заходів із соціальної відповідальності залежно від розміру підприємства не простежується.

Життя суспільства сучасного типу і відповідальність бізнесу виявляються нерозривно пов'язаними за істотними підставами, такими як соціальне благополуччя, соціальний захист прав і свобод людини. У періоди, коли активність держави і громадянського суспільства спрямовані на соціальні проекти, що включають не лише посилення каральних і контролюючих механізмів, а й дію морально-ригористичних вимог за допомогою активізації громадської думки, бізнес цілком обґрунтовано не підключався до цих процесів безпосередньо.

З часом виникла необхідність консолідації всіх зусиль, у тому числі і професійних об'єднань, і бізнес організацій. Так, Ф. Фукуяма зазначав, що в другій половині XX ст. з'явився Великий Розрив у соціальних цінностях, переважаючих в індустріальному столітті. У ньому також бували періоди зростаючого аморалізму під впливом стрімких соціальних змін, коли стиль життя людей виявляється зруйнованим і зникали нормативні орієнтири. З найбільш деструктивних проявів цих процесів, що вимагають значних зусиль на їх нейтралізацію, стали "аномія" (Е. Дюркгейм) і "ресентимент" (Ф. Ніцше).

Як би не удосконалювалися технології в інформаційному суспільстві і не мінялися у зв'язку з цим форми і методи спілкування, будь-яке людське співтовариство потребує спільності етичних норм: чи йдеться про великі корпорації або про малий бізнес. В умовах моральної дезінтеграції гостру потребу в об'єднуючому фундаменті швидше відчуватимуть великі спільності і організації. У конкретній країні її культурою зумовлено переважання або великих ієрархічних організацій, або дрібних і гнучких мережних виробничих структур, а також питому вагу добровільних людських співтовариств у широкому діапазоні - від виробничих до суспільно-політичних і духовних. Реально існуючий консенсус на основі загальних етичних цінностей общинно-нормативного формату або на основі абстрактно-етичних ціннісних переваг суспільної моралі зумовлює істотні особливості економічного життя в різних країнах і в односторонньому варіанті породжує як її деякі переваги, так і певну вразливість, у тому числі і для ефективності господарювання.

У зв'язку з цим постає питання, відповідь на яке надзвичайно важлива для стратегічного менеджменту в Україні як на державному рівні, так і у сфері приватного бізнесу. Це стосується тих ресурсів довіри, наявність яких суттєво впливає на актуалізацію відповідальної діяльності і сприйнятливості людей до взаємозв'язку свободи і відповідальності, до зростання особової масштабності.

Катастрофічність досвіду більшої частини XX ст. не дозволяє з високим рівнем вірогідності віддавати перевагу або горизонтальним соціальним зв'язкам з їх ресурсом спонтанної соціалізації, або жорсткій вертикалі централізованої державної влади. Втім, за результатами соціологічних дослідженнях, на сьогодні громадяни України на відміну від Білорусії і Росії, віддають перевагу горизонтальним соціальним зв'язкам. Отже, що на цьому етапі важливішої саме для України буде орієнтація на підтримку малого і середнього бізнесу. Цей сегмент ринкової економіки значною мірою потенційно здатний будити громадську енергію самоорганізації і частково відроджувати традиційний етос з його нормативно-регулятивним впливом на поведінку.

Великі корпорації і бізнес-організації в умовах корумпованої держави можуть і повинні організаційно сприяти формуванню громадських доброчинностей, їх пріоритету стосовно егоїстичних інтересів. Протистояння реакційним формам сильної держави не означає протистояння виникненню сильного суспільства. Сучасний капіталізм є досить гнучким і не орієнтується на якусь конкретну форму промислової організації. Економічні інтереси не ворожі духу общинної і соціально-функціональної здатності до новацій, граничних сенсів громадськості. Проте ті бізнес-структури в України, які приділятимуть увагу громадським інтересам, мають усі шанси стати ефективнішими.

У цьому контексті соціальна відповідальність бізнесу може бути розглянута по лінії її зростання у зв'язку з реальними можливостями втілення справедливості як громадського обов'язку у формі етичного самозобов'язання суб'єктів бізнесу, яке розширюється мірою збільшення масштабу діяльності бізнес-організацій і є об'єктивним чинником системно-структурної стабільності та гуманістично забарвленої конструктивної еволюції. Дещо інший ракурс виникає через систему завдань морально-санкціонованої солідарності, у тому числі і добродійності, моральна цінність яких обумовлена логікою громадської життєдіяльності, розширеної до державних і міждержавних стосунків.

Збільшення згоди у питанні значимості принципу соціальної відповідальності бізнесу сприяє включення до його змісту норм, які підтримують сучасну форму розуміння гідності, честі та обов'язку. Це призводить до етичної повноти цього принципу і такий підхід має переваги перед іншими, особливо коли бажаним є максимально широкий світоглядний підхід.

У другій половині XX ст. розробляються основні поняття наукової теорії менеджменту з суттєвою етичною складовою. У перспективі вона сприяє розвитку теорії і практики соціальної відповідальності бізнесу, інституційній підтримці її на всіх рівнях.

У сучасному світі початку XXI ст. демократичний капіталізм є, на загальну думку соціологів, політологів, економістів найбільш перспективною моделлю політичної та економічної організації, яка визначається Ф. Фукуямою як ліберальний режим всезагальної рівності, у встановленні якого боротьба за людську гідність досягає своєї кульмінації. Функціонування такого суспільства пов'язано з необхідністю подолання постійних соціальних проблем, вирішення яких не має простих рецептів.

Крім того, надії на створення найбільш правильної економічної теорії зникли через фінансову кризу 2008 р., яка ще далека від свого завершення. Утримання, відтворення і трансляція цінностей життєво необхідних такій формі життя - завдання не тільки урядів, макро-соціальних, а іноді й утопічних проектів, але насамперед всього громадянського суспільства, що спирається на людські звички, традиції.. Над сім'єю як первинною ланкою, де виникає моральнісний досвід, надбудовуються різні інститути громадянського суспільства, що включають не тільки добровільні асоціації, клуби, союзи, освітні та благодійні установи, а й економічні підприємства, релігійні організації, ЗМІ.

Зростаюча в сучасному світі уніфікація державних інститутів загострює ставлення людей до своїх культурних особливостей, важливості збереження нормативної своєрідності до готовності нести певні, в тому числі й економічні втрати. На думку Ф. Фукуями, проблеми глобальної конкуренції як політичної, так і економічної, все частіше будуть формулюватись саме в термінах культури. Фундаментальна потреба в соціальному визнанні у вигляді гідності і честі перемістилась до сфери професійного самоствердження і набагато більше впливає на успішність економічного життя, ніж вважається.

Етичні навички і моральні зобов'язання, виховані традицією, в достатньо самоцільному варіанті породжують різні форми солідарності в сфері бізнесу. В сучасній науці це дістало назву соціального капіталу як здібності людей до об'єднання заради спільних цілей, до виникнення органічної спільнотності на основі норм і цінностей, що поділяються людьми як в господарському житті, так і в інших соціальних сферах.

Соціальний капітал у формі реальної солідарності, моральної єдності може зменшуватись під впливом несприятливої державної політики, але тільки зусиллями суспільної самоорганізації може поповнюватись. Політичні інститути лише опосередковано започатковують деякі передумови для такої активності, але прямо створювати її не можуть. Для осмислення моральної культури в модусі відповідальності, що відповідали б сучасним реаліям, плідним було б не протиставляти його "досучасним" моральнісним навичкам, а пов'язувати їх у формі взає-модоповнення і взаємопідтримки.

Форма належності соціальної відповідальності може сприйматись особистістю як внутрішньо важлива і значима за змістом, якщо цей зміст є творчим синтезом логіки гідності, честі, обов'язку і справедливості не тільки на рівні ментальності, навичок, поведінкових практик, а й у діяльності базових соціальних інститутів, реальних політичних, правових, державних установ. Підбиваючи підсумок тривалому і непростому шляху зростання відповідальності, О. Гьоффе відмічав, що обидві складові - самоорганізація і відповідальність, набувають завершеності у кваліфікованій демократії. Та коли це пов'язане ще й з принципом справедливості, то йдеться не лише про здатність до відповідальності, а й про справжню відповідальність. Сучасною моделлю самовідповідального суспільства є основана на принципах справедливості відповідальна демократія. У наш час особливо активно відбувається перехід справедливості з особистої чесноти традиційної моралі в універсальний етичний принцип, який стає суспільним обов'язком. Відповідальність, яку накладає справедливість, що стала центральним нервом суспільного обов'язку, базовим етичним концептом залежить від їх присутності в системі реальних соціальних відносин, опосередкована можливостями конкретного соціуму, якістю його інтелектуальних, ідеологічних процесів.

Справедливість як колективна морально-оціночна діяльність і соціальна практика має онтологічну, духовну основу. Про наявність глибинно-духовної потреби в "зрівнюючій" справедливості свідчить її важливість, як основи ціннісно-ідеального розуміння спільнотності. Цим вона підтверджує право на втілення життєвої правди, яка виходить за межі колективного досвіду співжиття будь-якої конкретної спільноти, і стає основою постійної проблемності в пошуках визначень справедливості.

Водночас принцип "розподіляючої" справедливості в царині економіки дійсно набуває етичного звучання лише як процедурна, інституційно підкріплена модель соціальної солідарності. Певна рівність людей у розподілі, при забезпеченні елементарних потреб, уже існувала на зорі людства і новий, сучасний дискурс справедливості вибудовується на основі поєднання етики, права і політики. Деонтологічна проблематика суспільного буття сфокусована на справедливості як на фундаментальній умові колективного життя. її розробка здійснена в "теорії справедливості" Дж. Роулза, "дискурсі справедливості" у зв'язку з ідеєю консенсусу в соціальній філософії Ю. Габермаса, в ході пошуку нового дискурсу справедливості, який завершився теорією політичної антропології О. Гьоффе, в працях К.О. Апеля, Г. Ионаса, П. Рікера, А. Макінтайра та ін.

Відродження традиції такого ціннісного етичного дискурсу відбулось у формі широких міжнародних дискусій між різними представниками гуманітарного знання, з використанням теорії ігор та теорії рішень, що привело до виходу за межі традиційного моралізування. Ригористична форма морального обов'язку перетворюється у чисту умовність при зростаючому етичному релятивізмі. Нездатність оціночних категорій "добро" і "зло" стати практичними направляючими орієнтирами суспільної моральної свідомості виявилась у наш час з усією силою. Ціннісний універсум, що вибудовувався на основі категорії совісті як граничній інстанції, втратив свої безсумнівно засадничі критерії в процесі виникнення та розвитку психоаналізу.

Врятувати соціальну мораль від перемоги відносності над універсальним і абсолютним началами могла б тільки така цінність, яка б об'єктивно відповідала духу сучасної епохи з її процесами масовізації та глобалізації. Повернення до моральної проблематики справедливості з урахуванням вимоги універсалізації може бути дійсним, якщо формулюються суто моральні нормативні структури на зразок принципів справедливості Дж. Роулза.

Цінність справедливості П. Рікер вважав відповідною тому політичному рівню організації суспільства, яке конституює політику в якості інституту. Живий, моральнісний аспект надає нормативним узагальненням конкретної моралі статус регулятивної впливовості. Бажання жити разом, що властиве певній історичній спільноті, стає основою легітимності політичних інститутів, ставить перед ними завдання, спрямовані на закріплення цього бажання у вигляді стабільного соціального світу, що здатен до саморозвитку.

Розглядом проміжного місця ідеї справедливості між "добрим" і "злим" П. Рікер поглибив твердженням, що тільки така діалектика дозволяє ідеї справедливості виконувати регулятивну роль стосовно соціальної практики.

Власне моральнісний сенс "доброго" позначається О. Гьоффе у вигляді дистрибутивного розуміння загального блага: "добрим" є те, що є таким для кожної людини. Моральнісна обов'язковість у цьому випадку позбавляється зовнішньої примусової сили. Хоч у царині соціальної моралі така логіка не є основним аргументом, вимагання справедливості повертає конкретну соціальну мораль до її витоків у вигляді реальної соціальної вини одних груп чи окремих людей стосовно до інших. Попри те, що особистісна висока моральність не належить до пріоритетів сучасного суспільства, почуття справедливості ніколи не пориває з нею, бо, як наголошував Ф. Ніцше, висока, ясна, так само глибока як і поблажлива об'єктивність справедливого ока є прикладом довершеності і найвищої майстерності на Землі.

Ті сумніви в універсальності справедливості, які особливо характерні для теоретиків комунітаризму, на нашу думку, мають сенс і найбільш яскраво відбиті в питанні А. Макінтайра "Чия справедливість?", що стала назвою його роботи. Використання філософсько-антропологічних засад, апеляція до людства, як до певної морально справедливої спільності, знову піднімає втілення ідеї на такий рівень абстрактності, при якому нормативно-регулюючий, деонтологічний аспект стає не більше, ніж умовністю.

У духовно-культурному вимірі універсальність справедливості як рівності до тих пір залишалась в сфері прекраснодушних побажань, доки реальні інтереси і права майбутніх поколінь не стали складовою політичних стратегій. А морально-ідеальне проголошення справедливості як рівності, настільки девальвоване лицемірством та ідеологічними зловживаннями плакатного типу, що навіть на рівні масової свідомості вона викликає щонайменше скепсис.

Трагічний досвід XX ст. свідчить про те, що відсутність моральні-сної форми справедливості, на рівні індивідуального суб'єкта життєдіяльності, призводить до девальвації інституціональної справедливості в очах громадян, що в свою чергу потурає їх нездатності стати на перешкоді сваволі та несправедливості державної влади. Без такого підґрунтя неможливо ліквідувати всі вияви "неправової держави", бо не можуть нормально функціонувати такі складні системи, як суд, політика та засоби масової інформації.

Цілком виправдано Дж. Ролз вважає, що справедливість є найпершою чеснотою соціальних інститутів так само, як істина - для теорії пізнання. Без підтримки з боку моральнісної справедливості будь-який державно-правовий порядок буде правомірно розглядатись як примус і насильство. Впливовість теорії справедливості Дж. Ролза визначається тим, що домінуючі у західному світі утилітаризм та імморалізм втратили позиції на фоні активізації неоконсерватизму.

Моральні основи динамічного суспільства, вибудуваного на демократичних підвалинах, не могли вже ґрунтуватись ні на авторитарній формі морального ідеалу, ні на надмірно релятивістській формі морального впливу. В теорії Дж. Ролза справедливість розглядається як важливий чинник постійно присутньої в історії громадянської непокори, аналізуються три ступеня розвитку почуття справедливості та її пов'язаність з благом. До основних суспільних благ він відносить право та свободу, шанси та владу, прибутки та добробут, самоповагу.

Значний резонанс, який викликала ця теорія, та її надзвичайна авторитетність і на сьогодні не могли бути випадковими. Адже в перелік благ закладаються дійсно основоположні онтологічні ціннісні орієнтації, скореговані на конкретну культурно-історичну реальність. Добробут, влада і свобода є основними усвідомленими проблемами людського життя в кінці XX ст., оптимальне вирішення яких означало б досягнення найбільш позитивного реального підґрунтя для духовно-етичного самопочуття, бо в кінцевому результаті відбувалося б гармонійне поєднання на практиці і в царині духу життєвого, загального і вищого благ.

Найбільші перешкоди для реалізації такого грандіозного проекту виникають внаслідок недосконалості права, відсутності шансів, незадовільності прибутками, що в свою чергу спричинює неможливість самоповаги. Саме з огляду на те, що розробка засадничих принципів справедливості, на думку Дж. Ролза, здійснюється як свідома мета і виключає у вихідних позиціях природну або ж соціальну випадковість, може бути досягнута справедливість як чесність.

Базові принципи справедливості, сформульовані Дж. Ролзом:

1. Кожен має рівні права та цілком задовільну систему однакових основних свобод, яка є однаково можливою для всіх;

2. Соціальні та економічні нерівності мусять розподілятись так, щоб:

а) бути як найкориснішими для найменш забезпечених членів суспільства;

б) бути пов'язаними зі становищем та посадами, доступними для всіх за умов чесної рівності можливостей.

Такі принципи цілком відповідають засадам соціально орієнтованої держави, з демократичною системою організації і відповідною економікою. В контексті сучасних економічних проблем найбільші сумніви викликає дійсна справедливість первісного придбання майна, якщо ідеться про природу, адже як слушно зауважує О. Гьоффе більш прийнятним було б вважати природу власністю всього людства і той, хто на ній працює, є лише другим, а не першим її власником. Іншими словами, все людство (включаючи і майбутні покоління) має загальне, колективне право на Землю.

Саме апеляції до вищої універсальної справедливості створюють ту її особливість, яка зрозуміла кожній людині і яка існує в просторі не знання, а віри. Без урахування такого аспекту і теорія суспільного договору, і розуміння справедливості збіднюється та потрапляють у пастку абстрактних антиномій.

П. Рікер з цього приводу зазначає, що коли справедливе підпорядковується доброму, справедливе повинне бути розкрите; коли ж справедливе породжується процедурними засобами, справедливе повинне бути сконструйоване: воно не дане наперед; передбачається, що воно є результатом обговорення за умов абсолютної справедливості.

Поняття "соціальна справедливість" у всіх своїх аспектах, а саме: 1) соціальних проблем: безробіття, відсутність підтримки при хворобі чи старості, неможливість отримати освіту і т. ін.; 2) коригуючої справедливості, яка випливає із несправедливих соціальних стосунків минулого - аборигени, раби, поневолені народи та ін., охоплює досить конкретний зміст.

Як правило, коли говорять про соціальну справедливість, то мають на увазі не прагнення соціального миру, солідарності чи братської допомоги. Здійснення такої справедливості залежить від того, якими є реальні економічні успіхи і наскільки цілі соціальної політики враховують обов'язкову необхідність здійснення такої справедливості.

Досить новою соціальною проблемою є захист навколишнього світу. Наприклад, справедливо споживати корисні копалини та енергоносії так, щоб це не загрожувало майбутнім поколінням. Справедливі відносини між поколіннями стосуються не лише суто екологічних, а й соціальних та фінансово-політичних проблем. Справедливість у цих відносинах передбачає інвестиційну частину, спрямовану в майбутнє - розвиток системи освіти як інвестицію в майбутні покоління, планування міст та ландшафтів, що також стосується і майбутніх поколінь.

Прогнозуючи напрям розвитку соціальної етики XXI ст., О. Гьоф-фе вважав, що перш ніж вимагати почуття солідарності, суспільство має дотримуватись соціально-етичного принципу субсидіарності. Це означає: соціальна єдність є справедливою не сама по собі, а лише як субсидія, як допомога і підтримка кожної людини. Історичне підґрунтя ідеї субсидіарності сягає до соціальної філософії античності, зокрема, до ідей Аристотеля, які виникли у зв'язку з критичним осмисленням Платона, його тези про те, що людина не є самодостатньою, а потребує багатьох інших.

Базовим політичним поняттям і в подальшому залишалось "спільне життя". А так як воно розглядалось виключно у вигляді внутрішнього явища характерного для сім'ї, громади, імперії і т. д., то допомога включена у саму конструкцію цих соціальних об'єднань.

Теоретична розробка принципу субсидіарності найбільш вагомо представлена в католицькій соціальній доктрині. В цьому принципі завжди були присутні досить різні плани: один - як норма колективного здорового глузду, що в більшій мірі втілює прагматичне соціальне значення, другий - як моральна самоцінність справедливості. Але при цьому моральні обов'язки одних людей стосовно до інших виходять переважно з правових принципів поведінки, або норм справедливості.

Зростання значення і впливу ідеї субсидіарності обумовлено її актуальністю для сьогодення. Причому характерною особливістю є уникання моралізаторської риторики, звертань до християнських етичних норм, до високодуховної моралі доброчинності у вигляді братства тощо. Узагальнено принцип субсидіарності можна сформулювати у вигляді двох правил:

1) обов'язок допомагати;

2) заборона на узурпацію влади.

Нова соціальна доктрина додає принцип особистості до принципу субсидіарності. Співвідношення між людиною і громадою вирішується на користь першої. Нічого з того, що людина може досягти завдяки власній ініціативі і власним здібностям, не можна її позбавити і передати громаді. Всім громадам призначається служити окремим людям в рамках ієрархії громад: більша і вища служить меншій і нижчій. Це обмеження влади засвідчує надання переваги нижчим рівням та міні-малізацію влади вищих інстанцій, вимагаючи обмеження найвищого рівня, обмежуючи тим самим саме державну владу.

Такий підхід стоїть на заваді можливості передання особи у пряму владу до якогось одного всепоглинаючого соціального об'єднання. В цій позиції принцип субсидіарності є близьким до соціальної теорії комунітаризму, оскільки надає великого значення середнім соціальним формам. Як тільки вони з'являються, то повинні посилюватись настільки, наскільки це можливо. Як тільки їх стає недостатньо, їх необхідно відновлювати. Моральнісний сенс тріади особистість - солідарність - субсидіарність є перспективною проблемою етичного дискурсу нашого часу.

Розділ 2. Біоетика

2.1. Історія становлення біоетики.

2.2. Предмет та основні принципи біоетики.

2.3. Дилеми біоетики: аборт, евтаназія, транс-плантологія.

2.1. Історія становлення біоетики

Уже стало аксіомою твердження про ще не знану людством складність і проблемність сучасного світу, які вимагають осмислення майбутнього та пошуку шляхів його збереження. Абсолютна віра у силу людського розуму та відкритого ним знання, що панувала принаймні останніх років двісті, втратила свою непохитність. Більше того, людство вже переконується, що невпинне зростання знань, котрі відкривають простір для здійснення неймовірних донедавна технологічних можливостей, стає об'єктивною загрозою самому існуванню людини як біологічної істоти.

Спостерігається парадоксальна ситуація: кінець XX і початок XXI ст. - це час тріумфу біологічних наук, які дають можливість зануритися в незвідані глибини таїни всього живого, людини передусім. Та вже зараз є очевидним, що цей тріумф людського пізнання, котрий несе, безперечно, позитивні для людського існування колосальні відкриття, уможливлює водночас перспективи глобальної катастрофи, спричиненої як нездатністю передбачити всі наслідки новітніх досягнень, так і неспроможністю зарадити негативним результатам людської діяльності щодо природи.

Пошук варіантів виходу з катастрофічних ситуацій традиційно зводився до розробки нових, більш раціональних технологій, які призводили до нового витка проблем, більш високого порядку. У другій половині XX ст. здійснюється спроба знайти шляхи спасіння через подолання протистояння між природничими та гуманітарними науками, більше того, - через налагодження між ними співпраці. Так з'являється біоетика (з грец. - етика життя), що засвідчила поєднання двох, здавалось би, таких різних наук - біології та етики, науки про живі системи і науки про системи моральних цінностей.

Біоетика - це надзвичайно складний культурний феномен, який функціонує у різних проявах людської діяльності. Біоетику розглядають як:

- галузь наукового знання;

- академічну дисципліну;

- соціальний інститут;

- суспільний рух.

Дата добавления: 2015-05-26