Ідентифікація регіонів України, які межують з регіонами інших держав 7 страница

• У міграційних процесах, як одному з головних чинників формування трудоресурсної ситуації, спостерігається ситуація, за якої цей фактор обумовлює у цілому по Україні та в переважній більшості її регіонів відтік робочої сили, у тому числі - за межі країни. Зокрема, у 2000 р. у всіх регіонах, крім Полтавської об­ласті та м. Києва й Севастополя, спостерігалося міграційне ско­рочення населення. На відміну від розвинутих країн світу, в Україні поки міграція не є провідним чинником формування ринків праці, зважаючи як на жорстку міграційну політику по відношенню до іммігрантів, так і на порівняно інерційні процеси внутрішньої міграції, тенденції щодо яких також мало відповідають загальносвітовим. Зокрема, в Україні спостерігається відтік мігрантів з міст у сільську місцевість у той час, коли здебільшого в світі тен­денцією є процеси протилежного характеру.

Таким чином, можна сформулювати основні напрями розвитку трудоресурсного потенціалу територій країни. В даному контексті якісно нового значення набуває роль регіональних ринків робочої сили. Як система забезпечення суспільного виробництва трудоре-сурсним потенціалом, яка поєднує у собі високий ефект ринкового механізму та можливість цілеспрямованого управління ресурсним потенціалом шляхом керованого розподілу робочої сили за сектора­ми і галузями економіки, регіональний ринок праці в спромозі й має враховувати територіальну специфіку розвитку господарства.

Роль регіональних ринків праці полягає в забезпеченні про­дуктивної зайнятості, з одного боку й створенні адекватних умов відтворення робочої сили, перш за все — системи гарантій відповідн­ої цивілізованим нормам оплати праці — з іншого боку. При цьому необхідно здолати утриманські настанови достатньо широких верств населення, для яких до останнього часу було більш вигідним не пра­цювати зовсім, отримуючи від держави допомогу по безробіттю, аніж одержувати за свою працю мізерну заробітну плату. Зайнятість має стати спрямованою на забезпечення потреб економічно активно­го населення з настановами на плідну участь в економічній діяльно­сті. Пріоритетними для створення продуктивної зайнятості мають бути перш за все регіони з підвищеною загрозою безробіття, де вна­слідок несинхронності демографічних та економічних процесів про­позиція робочої сили буде значно перевищувати попит на неї. Ос­таннє стосується малих міст з моно галузевою структурою вироб­ництва, шахтарських, металургійних центрів Донбасу та Придні­пров'я, територій розселення раніше депортованих народів, сільської мережі розселення Західної України.

Прискорений розвиток всіх галузей виробництва, який є ос­новним завданням сьогодення, викликає необхідність якнайбільш ефективного використання й примноження існуючого трудоресурс­ного потенціалу країни. Комплекс заходів, якими повинна бути за­безпечена ця мета, включатиме:

• загальноекономічне припинення поляризації регіонального роз­витку та його наступне стимулювання через гнучкий фінансово-економічний механізм формування державного й регіонального бюджетів шляхом оптимізованого щодо регіональної специфіки за­стосування одно- та двоканальної систем формування бюджетів з обов'язковим спрямуванням коштів на створення робочих місць і подолання безробіття. Підтримку економічного зростання у відста лих та відродження виробництва у депресивних регіонах;

• поліпшення демографічної бази розвитку трудоресурсного по­тенціалу шляхом стабілізації демографічної ситуації в Україні в цілому та в регіонах, забезпечення раціональної статево-вікової структури населення через цільову підтримку інституту сім'ї, молоді, материнства та дитинства й соціальне незахищених верств населення;

• цілеспрямоване управління міграційними потоками з можливим застосуванням гнучкої активної зовнішньої міграційної політики задля стабілізації демографічної ситуації у регіонах з незадовіль­ним рівнем демографічного відтворення населення, створення щодо цього ефективного міжрегіонального ринку робочої сили;

• збалансування пропорцій між територіальними обсягами демо­графічного відтворення трудових ресурсів та регіональними по­требами виробництва шляхом створення робочих місць у регіо­нах з позитивним природним приростом населення;

• встановлення регіонально-орієнтованих орієнтирів щодо при­родних норм безробіття з подальшою мінімізацією щодо них рівнів безробіття в регіонах. Застосування ефективних засобів забезпечення зайнятості, у т.ч. суспільних робіт з урахуванням світового досвіду та регіональної специфіки. Використання тру-допоглинаючого потенціалу приватно-підприємницького секто­ра (у т.ч. - на селі) й галузей інфраструктури задля забезпечення продуктивної зайнятості. Ліквідація прихованого безробіття че­рез удосконалення трудового законодавства;

• відновлення юридично-правового заохочення економічної ак­тивності населення у працездатному віці з введенням регіо­нально-орієнтованих норм мінімальної погодинної оплати праці з обов'язковим загальнодержавним нижнім граничним мініму­мом. Мінімізація зайнятості у тіньовому секторі економіки;

• розбудову національної економіки на принципах соціального парт­нерства, консолідації суспільства навколо основної національної ідеї - - якнайбільш повного та всебічного соціально-культурного розвитку нації з максимізацією добробуту всіх соціальних груп на­селення. Подолання бідності, як широкого соціально-економічного явища в загальнонаціональному й регіональному вимірах;

• нормалізацію участі в економічній діяльності осіб у вікових групах поза межами працездатного віку, оптимізацію пенсійного законо давства, нормативно-законодавче оформлення норм щодо викорис­тання праці осіб молодших вікових груп. Нагальним завданням сьогодення є реформа пенсійного законодавства з можливим роз­ширенням меж вікової групи працездатного віку тощо;

• приведення у відповідність професійно-кваліфікаційного потенціа­лу працівників з потребами виробництва, створення системи опера­тивної підготовки та перепідготовки кадрів, відродження науко-містких та високотехнологічних виробництв з участю національних кадрів та широкою співпрацею з закордонними фахівцями;

• оптимізацію розподілу людського капіталу за сферами та секто­рами економічної діяльності, відродження престижу науковців та працівників інтелектуальної сфери, культури, мистецтва, осві­ти тощо.

Виконання вказаних завдань є можливим тільки в разі збере­ження курсу на стратегічні орієнтири сталого розвитку, подальше зміцнення стабілізаційних процесів у виробництві, активну реструк­туризацію господарського комплексу з пріоритетним розвитком як базового виробництва, так й інфраструктурних галузей, соціальну орієнтацію ринкових реформ та інтеграцію України у європейське співтовариство та світовий економічний простір.

9. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення.

1. Суть і класифікація міжгалузевих комплексів

2. Регулювання розвитку виробничої інфраструктури в регіоні

1. СУТЬ І КЛАСИФІКАЦІЯ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ

Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відпо­відно до місцевих природних і економіко-географічних умов.

Основними чинниками утворення комплексів і їх територіальної організації є певні види ресурсів (вугілля, нафта, газ, залізна руда, ліс, енергетика, трудові ресурси тощо). Стимулятором розвитку багатьох міжгалузевих комплексів є локальні природні ресурси.

Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінераль­но-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогоспо­дарського виробництва та різних промислів (див. рис).

На базі використання мінерально-сировинних, сільськогоспо­дарських, лісних, рибопромислових та інших ресурсів формуються основні типи міжгалузевих регіональних комплексів: мінераль­но-промислової, агропромислової, лісопромислової, морепромислової орієнтації. Вони відрізняються природними та економічними умовами формування, положенням відносно джерел си­ровини, паливно-енергетичних ресурсів та місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та ін.

Виділення в адміністративній області міжгалузевих регіональ­них комплексів потрібне для посилення цільової спрямованості програм-прогнозів, узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання (досягнення заданого кінцево­го господарського результату чи виробництво будь-якої про­дукції для місцевих потреб).

Визначились два основних підходи до виділення міжгалузевих комплексів: цільовий і технологічний. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) господарського комплексу або окремих виробництв, які по­єднані однією програмою і єдиною метою розвитку. В міжгалузевий комплекс у цьому разі включаються галузі, пов'язані між собою реалізацією будь-якої господарської цілі, а також структурні під­розділи виробничої та невиробничої сфер, які потрібні для досяг­нення поставленої мети. Недолік такого підходу виявляється в непостійності та нестійкості галузевого складу через вузьку спеці­алізацію комплексів та різночасову реалізацію господарських цілей.

Технологічний підхід передбачає групування галузей, які пов'язані між собою послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу та однаковим призначенням продукції. За такого підходу комплекс включає в себе весь виробничо-технологічний цикл (від видобутку природних ре­сурсів до отримання кінцевого продукту).

За вироблюваною продукцією та функціями підприємства і організації, що входять до міжгалузевих регіональних комп­лексів, поділяються на три групи: 1) безпосередньо зайняті випуском проміжної і кінцевої продукції регіону і є галузями спеціалізації комплексу, 2) виробляють для галузей першої групи сировину, напівфабрикати, устаткування і є комплексоутворюваль­ними галузями цього комплексу; 3) забезпечують нормальну діяльність перших двох груп галузей.

Знання структури і типів міжгалузевих комплексів дає змогу скласти модель районного виробничого комплексу. За допомо­гою моделі можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування та кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв'язків з огляду на зони сировинних ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, зумовлені локаль­ними ресурсами, врахувати суміжні капіталовкладення, визна­чити економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.

Використання міжгалузевих комплексів регіону як об'єктів територіального управління сприяє більш ефективному поєднанню загальногосподарських та регіональних інтересів у розвитку суспільного виробництва, більш глибокому науковому обґрунтуванню прогнозів і розробці на цій основі довгострокової концепції розвитку суспільного господарства регіону (див. рис.).

Визначальним е формулювання головної мети, яке має відображати відтворюваний взаємозв'язок кінцевих, вихідних функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.

На основі цільових установок розробляють виробничі програ­ми міжгалузевих регіональних комплексів. У програмах зазнача­ють завдання, строки їх виконання та виконавців. Таким чином, цільові установки та виробничі програми розвитку міжгалу­зевих регіональних комплексів набирають форми документа, що використовується з метою регулювання соціально-економіч­ного розвитку регіону.

У структурі цілей міжгалузевого комплексу розрізняють такі їх види.

Науково-технічні цілі. Виражають конкретну спрямованість науково-технічного прогресу в цій групі галузей, функціональну специфіку, відтворювальне значення міжгалу­зевих комплексів регіону та засоби прискорення його соціально-економічного розвитку. Першочерговими є цілі, пов'язані із створенням нових машин і устаткування, впровадженням інновацій та автоматизованих виробничих процесів, проведенням заходів щодо підвищення якості, надійності та довговічності виробів.

Виробничо-економічні цілі. Передбачають підвищення рівня спеціалізації та організації виробництва у головних галузях комплексу, випуск кінцевої продукції високої якості, яка відповідає світовим параметрам, прискорення реконструкції та поновлення виробничих фондів.

Соціальні цілі спрямовані на виявлення резервів соціально-економічного розвитку трудових колективів у межах міжгалузевих регіональних комплексів та регіону в цілому. По­становка соціальних цілей потребує всебічного врахування потреб людини, пов'язаних з умовами праці, професійною підготовкою, забезпеченістю житлом, медичним устаткуванням, розвитком підсобного господарства та ін. Реалізація соціальних цілей у повному обсязі можлива на загальногосподарському та регіональ­них рівнях, а на рівні міжгалузевого комплексу регіону та його первинних виробничих підрозділів головна увага приділяється забезпеченню належних соціально-виробничих умов праці, приваб­ливості робочого місця, професійно-кваліфікаційній підготовці кадрів, задоволенню соціально-побутових потреб тощо.

Природно-екологічні цілі. Це розв'язання соціально-економічних проблем природокористування та відтво­рення природних ресурсів. У досягненні цієї мети основною є реалізація ресурсозберігаючої стратегії інтенсивного розвитку в умовах раціонального суспільного відтворення (здійснення заходів щодо раціонального використання ресурсів, їх охорони та відтворення, очищення повітряного і водного басейнів, запобі­гання порушенням ґрунтового і рослинного покривів, раціональ­ного використання земель тощо).

Організаційно-управлінські цілі. Включають систему заходів для розробки високоефективної організаційно-економічної структури міжгалузевих регіональних комплексів та перебудови існуючих організаційних форм і методів управління розвитком регіональних підсистем. Це пов'язано з формуванням конкретних господарських органів, які забезпечують ефективне функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.

2. РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЧОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В РЕГІОНІ

Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпе­чують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток міжгалузевого комплексу регіону можли­вий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціа­лізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господар­ської діяльності. Однак, як свідчить досвід, собівартість експлуата­ції об'єктів виробничої інфраструктури при відомчому її управ­лінні в 1,5-2 рази вища, ніж при територіально-міжгалузевому.

Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло- і газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні, ізоляційні, ремонтні, збутові.

Відомче регулювання енергетичної інфраструктури не пов­ною мірою враховує функціональне призначення інфраструктурної діяльності. Кожне відомство має свої інтереси і часто не узгоджує їх з інтересами інших відомств, що управляють суміжними підрозділами. Тому висока ефективність будь-якого з підрозділів енергоінфраструктури не завжди означає, що потреби спожи­вачів у продукції і послугах належно задовольняються.

Підвищити ефективність енергетичної інфраструктури можна передусім при регіональному підході до її регулювання та ор­ганізації управління. Найбільш ефективним способом реалізації цього підходу є розробка цільової комплексної програми розвит­ку енергоінфраструктури в країні.

Регулювання комплексного розвитку транспортної системи регіону дає змогу краще використати наявні ресурси, повніше задовольняти потреби господарського комплексу в перевезен­нях. До транспортної системи належать: транспортні засоби; шля­хи і споруди, що входять до галузевих видів транспорту; засоби технічного забезпечення функціональної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортних шляхів і споруд; система управління транспортними процесами і галузями транспортного комплексу.

Питання функціонування транспортних систем окремих регіонів України, погодження галузевого і територіального управління транспортом, госпрозрахункових взаємовідносин транспортних підприємств з територіальними органами поки що досліджені недостатньо. Дедалі гострішими стають транспортні проблеми на регіональному рівні, розв'язання яких вимагає посилення територі­ального підходу до управління транспортною системою. Зокрема, необхідно формувати організаційні структури, які відповідають принципу оптимального поєднання галузевого і територіального управління; впроваджувати госпрозрахункові відносини між транспортними підприємствами і територіальними органами управління.

Прогнозування регіонального розвитку транспорту має врахо­вувати пропозиції всіх транспортних підприємств на території цього регіону, а також місцевих органів, що дасть змогу ув'яза­ти показники галузевих і регіональних прогнозів.

Прогнози діяльності підприємств і об'єднань по всіх видах транспорту повинні ґрунтуватись на транспортних балансах регіонів і галузей за видами і напрямами перевезень вантажів. Це дає змогу оптимізувати транспортні зв'язки, створити сітьову модель потреб господарства в перевезеннях. Розробка терито­ріальних балансів створює умови для прогнозування вантажних перевезень всіма видами транспорту за єдиною методологією.

Основними показниками роботи транспортної системи регіону є вантажо- і пасажирообіг, кількість відправлень вантажів і пасажирів. На основі цих даних вивчають інші показники робо­ти транспорту на перспективу (потреба в рухомому складі, розвит­ку транспортної мережі, паливі, матеріалах та електроенергії).

Відносну за­безпеченість території і населення шляхами можна визначити за коефіцієнтом Енгеля:

К= L /ÖPS

де L – приведена довжина транспортних шляхів; Р – чи­сельність населення; S – господарськи освоєна територія.

У науковій літературі запропоновано замість традиційної одиниці роботи транспорту – тонно-кілометра застосовувати нову одиницю – тран, яка враховує три одиниці: тонни, кілометри і квадрат швидкості доставки. При оцінці роботи транс­порту у транах стає невигідним штучне «накручування» кіло­метрів, а отже, є змога виробити більш точну і об'єктивну систему оплати транспортних послуг.

Розвиток виробничих зв'язків у регіоні визначається темпами зростання продуктивних сил та характером їх розміщення, рівнем спеціалізації і кооперування виробництва. Основними показника­ми виробничих зв'язків є: обсяги валової продукції наданих пос­луг у натуральному вираженні; обсяги капітальних вкладень і введених у дію основних фондів; показники розвитку матеріаль­но-технічної бази зв'язку (кількість відділень зв'язку, довжина ліній зв'язку, потужність міських і сільських АТС, кількість установ­лених телефонних апаратів та ін.). Обсяг послуг зв'язку на перс­пективу визначають з урахуванням динаміки чисельності населення та зміни норм послуг зв'язку цього виду на душу населення.

Проблеми, пов'язані з функціонуванням регіональної інфра­структури, слід розв'язувати, виходячи з міжвідомчих інте­ресів. Успіх їх розв'язання залежить і від координуючої ролі місцевих органів управління.

10 Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем

1. Принципи економічного районування території України2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України 3. Критерії оцінки соціально-економічного розвитку регіону 1.Принципи економічного районування території України У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ:природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність. З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів.Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами. Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукціюміжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконуватизасновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру. У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст якихреалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-економічні зв’язки. Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:. комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;. єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;. територіальна спільність виробництва;. відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню віробництва;. цілісність системи соціальної інфраструктури;. поєднання територіального та галузевого управління об’єктами. Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічнийпотенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність. Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентівособливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічніможливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів таструктури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо. Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінкадійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та маштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону. Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоіфункції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс. Особливість управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що рішення в обов’язковому порядку повинні бути оперативними та такими, щостосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони координують. В цей період влада перестає бути формальною, представницькою.Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчасний аналіз, більш кваліфіковані експертні оцінки. Визначені в цій ситуації підходи вагомі іповинні підкріплюватись управлінською волею по їх втіленню в життя, оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької діяльності в даний час різко знижуються. Крім того, влада не має права на помилку при вирішенні важливих проблем і поточних питань - економічна та соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх бездонними нераціонально, нерозумно та небезпечно. Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави.Її основні складові можна сформулювати таким чином: 1. Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада. Необгрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна команда) тільки шкодять справі. Ефективність економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конкретних діях та показниках. Як приклад, в п’ятидесяти європейських та латиноамериканських країнах були проведені дослідження з метою з’ясування питання чи пов’язаний рівень розвитку економіки з політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта. Були отримані однозначні результати - економічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в той час як формації із слаборозвиненою економікою схильні до часто змінюваних половинчастих демократій, а також диктатур і авторитарних режимів. 2. Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політичних мотивах не відповідає загальнонародним, загальнодержавним інтересам. Маховик державної влади дає холості оберти, перебої. Це підтверджують приклади невиконання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна. Неформальні, а в деяких випадках тіньові структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу. 3. Посилення законодавчого забезпечення життєдіяльності держави та рівня соціального контролю через силові структури - суд, органи внутрішніх справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов’язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації. У загальному вигляді управління - це застосування певних важелів та виконання дій, які призводять до зміни стану об’єкта, системи чи процесу і направлені на досягнення поставленої мети. Говорячи про організацію управління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення, підтримку і розвиток рівня матеріального та духовного комфорту членівсуспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повністю стосується і функції управління відповідною територією. Вирішення економічних проблем сучасності в Україні, що характеризуються кризою, яка повсякчас поглиблюється, найбільш ефективне у випадку створення оптимальної структури народногосподарського комплексу, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечить інтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання його обсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов’язаний з великими капітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації іотримання видимих позитивних результатів. Тому, виходячи з реальної ситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовуватиорганізаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і без істотних затрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системипланування та управління народним господарством. Відомі і застосовуються дві основні системи управління - галузева та територіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часууправління економікою здійснювалось переважно по галузевому принципу, у відання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери.Але на практиці перелік завдань, які були вимушені вирішувати територіальні органи влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити: 1. Організація функціонування та розвитку соціальної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном), необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення. 2. Управління народногосподарським комплексом регіону (нова функція). Відповідальність території за вирішення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:. надає населенню території засоби для існування у вигляді заробітної плати та інших доходів;. формує фінансові ресурси через бюджет та позабюджетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;. забезпечує населення регіону необхідними продуктами, товарами та послугами. 3. Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань. Всі ці завдання взаємопов’язані і не можуть вирішуватись у відриві одне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи уиравління на територіальному рівні. Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннямиекології, мати для цього необхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідні структурні підрозділи. Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимуться складно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдженнярізноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок, до диференціації суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідуючого зруйнування економіки. Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльности, визначає її доцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконувати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємства, а виключно питаннями кон’юктури. До того ж необхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної системи державного управління. Він потребує передусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про щоавтором наголошувалось у попередній частині дослідження. Основними напрямками територіального управліня мають бути: 1. У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);. забезпечення розвитку інфраструктури;. регулювання якісних і кількісних характеристик розміщення населення;. повне задіяння людей у праці, ефективне використання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;. підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;. задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах. 2. У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:. раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;. участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та специфічних інтересів території;. створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об’єктів - розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;. розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;. відлагодження спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;. керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрі-регіонального характеру;. сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво і так далі). Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (нарівні областей і районів),- автор наголошує на необхідності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, щовиключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавстві. Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та поточного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:. концепція розвитку регіону;. довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:. річний план соціально-економічного розвитку;. організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників. Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в народногосподарському комплексірегіону. 2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України Перспективи оновлення соціально-економічного розвитку України визначаються реаліями сьогодення: економічною політикою держави, її нормативно-правовим забезпеченням, стабільністю політичної ситуації, рівнем життя населення тощо. Сучасний стан вітчизняної економіки характеризують ознаки затяжної економічної кризи, які поєднують у собі як закономірні, первинного походження кризові явища: падіння обсягів виробництва, деградація господарської структури, втрата ринків збуту здебільшого обробної промисловості і відповідно звуження ринку продукції високотехнічних виробництв, так і наслідкові кризові явища похідного характеру, зокрема: фінансова нестабільність, недостатня активність інвестиційних процесів, скорочення податкової бази, нарощення внутрішнього та зовнішнього державного боргу тощо. За існуючих соціально-економічних умов одним із позитивно діючих стратегічних напрямків оздоровлення економіки країни, як визначається в наукових розробках Київської, Львівської, Донецікої, Харківської та інших наукових шкіл регіоналістики, а також різними рівнями управлінських структур, є формування потужного економічного каркасу території України через реалізацію в державі ринкової моделі регіональної політики. В основі цієї моделі, яка виступає як самостійна політично-еконоічна категорія і водночас є складовою національної стратегії соціально-економічного розвитку України повинні бути закладені суспільні теорії регіонального росту. Крім того, при формуванні модель регіонального розвитку країни необхідно враховувати принципи посткейсіанської теорії регіонального розвитку і теорії життєвого циклу товару. Згідно з наведеними теоріями регіонального розвитку в різних регіонах україни потрібно сформувати структуровизначальні для всього національного комплексу базові виробництва, які і стануть джерелом підвищення рівня економічного розвитку кожного регіону, держави в цілому. Для реалізації даного стратегічного напрямку економічної політики необхідно після проведення економічної діагностики, тобто аналізу господарської специфіки регіонів, а саме їх природно-ресурсного потенціалу,наявних фінансових та трудових ресурсів, враховуючи реальні можливості та обмеження іх оптимального використання і основні проблеми регіону, здійснити вибір пріоритетних для кожного регіону матеріальних виробництв,завдяки розвитку яких стане можливим підвищення ефективності їх функціонування. Варто лише додати, що в умовах сьогодення особливу увагу слід приділяти зміцненню потенціалу регіонів експортно-орієнтованої спеціалізації. Реалізація вищенаведеної стратегічної мети регіональної політики на сучасному етапі вимагає дотримування двох обов’язкових умов. Перша стосується збереження територіяльної цілісності господарського комплексу країни, а друга, згідно за Концепцією сталого розвитку, полягає удотриманні принципу енергетичної та економічної збалансованості у розвитку окремих регіонів. Суть цього принципу полягає в тому, що наявний ресурсний потенціал регіону визначає та обмежує його енергетичну потужність і відповіднийрівень його можливостей (резервів розвитку). Паралельно треба зазначити, що реалізація заходів, направлених на досягнення стабілізації виробництва в регіонах, повинна супроводжуватись мінімально можливими негативними наслідками в соціальній та екологічній сферах. Важливим елементом, що має бути задіяним у реформуванні економічних відносин в державі є, насамперед, людський капітал. В умовах зниженняекономічної активності населення і відповідно його життєвого рівня ця складова ця складова стартового потенціалу регіонів зазнає найглибшого впливу. Цей факт підтверджується обмеженням ринку потреб населення внаслідок зниження його доходів, збільшенням категорій населення, які потребують соціальної допомоги, погіршенням здоров’я людей тощо. Слід зазначити що специфічні особливості демографічних та професійно-кваліфікаційних процесів того чи іншого регіону України виступають у якостідопоміжного орієнтиру при визначенні виробничої спкціальзації регіону,структурно-територіальної трансформації господарського комплексу країни. Як приклад оцінки стартових умов розвитку регіону і врахування його етнічно-історичних територіальних особливостей можна навести характеристику ринку праці Львівської області. Особливістю зайнятості населення області є традиційна її праценадлишковість. В регіоні продовжує розвиватись сформований роками специфічний тип економічної поведінки населення зхарактерними ознаками високої її мобільності та підсобної зайнятості. В процесі регулювання зайнятості населення області мають бути врахованіментальні особливості підприємницької діяльності, які властиві окремим етнокультурним групам населення. Так, в межах Львівської області проживаютьгуцули, якізаселяють гірські райони, лемки – переселенці з Польщі, інші етнічні та етнокультурні групи. В Закарпатській області добре відома спецефічна ментальність до землеробства серед угорського населення, висока майстерність будівельників із числа румунського населення, відомі традиції розвитку ремесла, гончарної справи серед циганського етносу тощо. Врхування вказаних особливостей впливатиме не тільки на регулювання зайнятості населення регіону, а й відіграватиме відповідну роль при визначенні конкретних заходів, направлених на підвищення економічної активності населення, у вирішенні проблем розміщення та раціонального використання трудових ресурсів, при корегуванні господарської спеціальзації регіонів. Для подолання деструктивних явищ у розвитку регіонів необхідно залучати загальні та специфічні, відповідно до особливостей регіону, методи реалізації регіональної політики, які охоплюватимуть весь спектр її складових і враховуватимуть індівідуальні характеристики регіону. Серед таких методів можна назвати такі:. Застосування режимів пільгового оподаткування та кредитування кризових територій (наприклад, у СВЕЗ “Яворів”, “Курортополіс Трускавець”);. Складання та реалізація регіональних інвестиційних програм у тісному зв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв і створення нових, з врахуванням ситуації на локальному ринку праці в адміністративних районах;. Надання пріорітетного значення мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентраціюдоходів від приватизаціїб надання муніципальних позик, продаж об’єктів незавершеного будівництва тощо;. Надання додаткових пільг закордонним інвесторам, які сприятимуть розширенню сфери прикладання праці та виробництву конкурентноспроможної продукції;. Стимулювання розвитку дрібного підприємства через заохочення приватного бізнесу, що створює нові робочі місця, та стимулювання додаткового найму робочої сили і використання нетрадиційних форм зайнятості;. Перетворення соціальної політики з засобу у ціль усіх економічних перетворень, що сприятиме гармонізації взаємовідносин центру і регіонів та забезпечуватиме умови для регіонального підвищення добробуту населення;. Надання державної підтримки через реалізацію довгострокових державних регіональних соціально-економічних програм, що підвищить ефективність управління регіонами і сприятиме ліквідації міжрегіональних диспропорцій;. Вдосконалення існуючої міжрегіональної статистики з метою підвищення рівня інформаційно-статистичного обгрунтування цілей і важелів регіональної політики, що дозволить створювати моніторингові системи соціально-економічного стану регіону для обгрунтування заходів державної та корпоративної політики щодо прийняття рішень стосовно розподілу державних ресурсів (субсидій) між регіонами і підприємствами, вкладені інвестицій, проведення політики ресурсозбереження і захисту природного середовища регіонів;. Створення “полюсів (центрів) соціально-економічного росту” в соціально-економічних районах, які допоможуть створити потужний економічний каркас території, дозволять зекономити частину національних коштів та оптимізувати міграційні процеси; Зазначене вище вказує, що для забезпечення економічної та політичної безпеки держави, досягнення сталих темпів росту соціально-економічних процесів необхідно активізувати дії вищих владних структур щодо реалізаціїрегіональної політики в Україні.

Дата добавления: 2015-05-26