Критерії оцінки соціально-економічного розвитку регіону

Регіональна економічна політика сьогодні потребує докорінної зміни. Сучасний стан державного управління регіонами в Україні можна охарактеризувати як передкризовий, тому існує невідкладна потреба в розробці та реалізації нової регіональної політики, яку було б зорієнтовано не на зовнішні, а на ендогенні фактори, яка б передбачила нову ефективну систему управління ресурсним потенціалом регіону, могла б забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з регіональними та місцевими інтересами, ґрунтувалась на засадах єдності та цілісності державної території, поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їхніх економічних, екологічних і демографічних особливостей.

Для докорінних змін в регіональній політиці необхідно звернути увагу на реалізацію критеріїв оцінки регіонального соціально-економічного розвитку з позицій ефективного управління саме ресурсним потенціалом регіону. Також важливого значення набуває не лише виділення таких критеріїв в ефективному розвитку регіонів, а й розробка методики їх оцінки.

Отже, можливе виділення наступних критеріїв оцінки соціально-економічного розвитку регіону.

По-перше, це критерій оцінки територіальності, який має універсальне методологічне значення та дає змогу об’єктивно оцінити відносну цілісність, завершеність того чи іншого етапу економічного і соціального розвитку регіонів країни. Адже кожен регіон має свою окреслену територію та характеризується певними показниками розвитку, що ми можемо спостерігати з основ економічного районування країни.

Критерій оцінки єдності регіональної політики орієнтує на комплексний підхід до врахування природно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічного та соціального розвитку; передбачає поєднання економічних методів управління та місцевої ініціативи, відповідальність місцевих органів управління за комплексний розвиток відповідних територій. Критерій єдності має вагоме значення, так як в обґрунтуванні рішень соціально-економічного розвитку регіону мають враховуватися всі чинники економічного, соціального, екологічного, організаційного та технічного характеру.

Наступний, критерій оцінки комплексності відображує об’єктивні процеси суспільного поділу праці та регіональної інтеграції виробництва, орієнтує на забезпечення комплексно-пропорційного розвитку господарства регіонів. Комплексність спрямована на піднесення суспільного виробництва на якісно новий ступінь, посилення соціальної спрямованості його розвитку, забезпечення повної збалансованості виробничих ресурсів з потребами господарського комплексу, істотне підвищення продуктивності праці, задоволення на цій основі потреб виробництва і населення.

Критерій оцінки оптимальності, перш за все, означає дотримання обґрунтованої економічної відповідності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей господарства країни та розробкою і реалізацією заходів щодо охорони навколишнього середовища, а також орієнтує на забезпечення найбільш раціонального регіонального розвитку з використанням прогресивних норм і нормативів, диференційованих за районами.

Наступний, критерій оцінки пріоритетності розвитку регіону, на наш погляд, є основним серед виділених критеріїв оцінки. Він сприяє ранжуванню цілей і завдань соціально-економічного розвитку регіону відповідно до просторової стратегії його комплексного розвитку та допомагає оцінити реальні виробничо-економічні і ресурсні можливості, орієнтує на дотримання соціальної спрямованості використання рекреаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, а також засобів подальшого розвитку соціальної інфраструктури.

На нашу думку, критерій оцінки пріоритетності регіонального розвитку - основний шлях інтенсифікації економіки регіону, що допоможе оцінити пріоритетне використання ресурсного потенціалу регіону на його вирішальних напрямах.

Критерій оцінки варіантності передбачає необхідність аналізу вибору шляхів досягнення цілей і розв’язання завдань управління регіональним розвитком, певні зрушення у галузевій і територіальній структурах господарства регіону, використання його переробних та економічних ресурсів.

Даний критерій, на наш погляд, є дуже об’ємним та передбачає розробку різноманітних методик та варіантів оцінки регіонального розвитку, що складаються на основі альтернативності проектованих темпів і пропорцій розвитку галузей, гіпотез інвестиційної політики, технічних і технологічних рішень в організації виробничих процесів, змін у забезпеченні сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами, паливно-енергетичними і трудовими ресурсами.

Наступний, критерій оцінки узгодження інтересів місцевих органів управління і комплексного розвитку регіону з госпрозрахунковими інтересами підприємств на основі єдиної відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності. Даний критерій передбачає взаємну економічну оцінку відповідальність і взаємні зобов’язання щодо комплексного розвитку та функціонування адміністративно-територіальної одиниці.

Один з найважливіших критеріїв є критерій оцінки пропорційності забезпечення фінансовими ресурсами за рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижнього рівня. Фінансові ресурси є одним з основних критеріїв ефективного соціально-економічного розвитку регіону.

Необхідно докорінно змінити діючу в країні систему визначення соціально-економічних пріоритетів розвитку регіону, а також розробити нові методи реалізації найважливіших першочергових завдань. Визначення пріоритетів - необхідна умова підвищення ефективності суспільного виробництва, наближення його територіально-галузевої структури до структури суспільних потреб, прискорення науково-технічного прогресу, удосконалення суспільно-господарських, міжрегіональних, міжгалузевих, галузевих і внутрішньогалузевих пропорцій.

Як вже зазначалося, критерій оцінки пріоритетності регіонального розвитку є основним для оцінки пріоритетного використання ресурсного потенціалу регіону на його вирішальних напрямах. Визначення пріоритетності тієї чи іншої галузі або сфери діяльності є вирішальним критерієм в ефективному управлінні фінансами регіону. Потреба у коштах – основне завдання при вирішенні питання розвитку економіки регіону. Тому швидкість обігу капіталу і обсяги коштів, що виділяються на формування фінансових ресурсів регіону, у більшості випадків має бути критерієм пріоритетності. Інакше кажучи, витрачення коштів, призначених на розвиток регіону, повинно бути сконцентровано на тих об’єктах, які мають найвищий потенціал майбутнього економічного зростання.

11. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку

1 Проблеми спеціалізації і комплексно-пропорційного розвитку економічних регіонів України

1.1Донецький район

1.2 Придніпровський район

1.3 Північно-Східний район

1.4 Цептрально-Полісский, По­дільський, Центрально-Український, Карпатський та Західно-ІІолісський райони

1.5 Причорноморський район

Економічні райони України відрізняються між собою абсо­лютними показниками розвитку виробництва, специфікою галузевої структури господарських комплексів, рівнем територіальної концентрації виробництва, системами розселення, проГшемати. кою перспективного розвитку. Важливо забезпечити раціональне розміщення продуктивнім сил в усіх районах з урахуванням природних і штучних ресурсів, економіко-географічного і транспортного поло­ження, а також функціонування ринку.

Найбільш розвиненим районом України є Донецький. Він характерізується найвищою територіальною концентрацією індустріаль­ного внробництва і виділяється високим рівнем розвитку сільського господарства. На території району виявлені великі запаси цінних корисних копалин, що обумовило тут розвиток ресурсомістких галузей важкої промисловості. Центральна частина Донецької і суміжна з нею західна територія Луганської області є однією з найбільших високоурбанізованих зон в Україні.

Генеральним напрямком соціально-економічного розвитку Донбасу с вдосконалення структури виробництва на базі переваж­ного використання інтенсивних факторів, ефективного функціо­нування виробничого і науково-технічного потенціалу, раціонального використання природних і трудових ресурсів. Високий рівень концентрації виробництва і населення в районі, інтенсивне залу­чення в господарський оборот природних і економічних ресурсів, переважання в галузевій структурі промислових галузей важкої індустрії, призвели до негативних наслідків економічного і со­ціального характеру. Насамперед слід зважати на забруднення атмосферного повітря підприємствами чорної металургії. По-друге, гостро стоїть проблема забезпечення промисловості Донба­су водою, тому в процесі реконструкції підприємств необхідно -нейтралізувати дефіцит водних ресурсів і орієнтувати промисловість у майбутньому на те, щоб обмежити розвиток водомістких виробництв. Це стосується, в першу чергу, виробництва прокату. Йдеться про виведення з експлуатації зношеного устаткування і докорінну технічну реконструкцію лише тих підприємств, де є можливість впровадження ефективних технологій. По-третє, вкрай необхідно провадити структурну перебудову промислового виробництва, а також ліквідувати існуючі диспропорції у розвитку галузей і територіальної структури шляхом випереджаючогорозвитку в першу чергу трудомістких галузей обробної промисло­вості, що використовують жіночу працю, а також деконцентрації промисловості у ряді промислових вузлів. Розв'язати ці складні питання можна за умови обмеження розвитку в районі енерго-містких і водомістких виробництв, всебічного врахування при розміщенні об'єктів природно-ресурсного і екологічного факто­рів, вивчення трудоресурсного потенціалу. Важливою умовою ефективного функціонування промисловості Донбасу є докорінна реконструкція і технічне переоснащення діючих підприємств. Більшість провідних галузей промисловості працюють на старих основних фондах, що унеможливлює досягнення високої продуктивності праці і підвищення якості продукції. Особливо важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Лугансь­кої областей. Підвищення ефективності вугільної промисловості Донбасу реально можливе тільки за рахунок впровадження науко­во-технічного прогресу, створення великих сучасних шахт у найбільш перспективному Західному Донбасі. Одночасно перед­бачається вивести зі складу ряд діючих шахт, на яких видобуток вугілля неефективний. Це обов'язково призведе до вивільнення з вугільної промисловості значної кількості робітників. Тому постає ще одна проблема — перекваліфікація робочої сили і її працевлаштування в інших галузях. Очевидно доведеться розв'я­зувати досить складне завдання переспеціалізації центрів вугіль­ної промисловості.

Промисловість Донецького району довгий час мала однобічну галузеву структуру, що орієнтувалась головним чином на сировинну базу (запаси вугілля, руд деяких металів, хімічної мінеральної сировини, нерудної металургійної сировини). Така структура була закладена в умовах колишнього СРСР і нав'язана цьому регіону "зверху". Вона відзначалася досить великими мас­штабами споживання палива, електроенергії, металу, води, зе­мельних ресурсів, що призвело до сильного негативного впливу на навколишнє середовище. Ресурсомісткі галузі Донбасу довгий час стримували розвиток всіх інших, що могли б розвиватись не зашкоджуючи природі. Сьогодні вони потребують великих інвестиційних вкладень, яких у держави немає. Отже, єдиний шлях виведення промисловості Донбасу з глибокої кризи - структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисло­вому виробництві.

Другий індустріальний район України — Придніпровський (Дні­пропетровська і Запорізька області). Його вигідне транспортне положення (по території району проходить нижня течія судноп­лавного Дніпра, територія виходить на півдні до Азовського моря) багато в чому сприяло розвитку економічних зв'язків з іншимирайонами. Найбільш інтенсивні вони з Донецьким районом (обмін паливом і залізною рудою з метою розвитку в обох районах чорної металургії повного циклу). Провідною галуззю індустріаль­ного виробництва Придніпровського району виступає машинобу. дування і металообробка. Район також € великим виробником зерна, соняшнику, м'яса, молока, фруктів. Він характеризується високою землезабезпеченістю на одного працюючого в сільсь­кому господарстві.

Характерною особливістю розвитку промисловості Придні­пров'я є те, що у двох галузях — чорній металургії та у мета­ломісткому машинобудуванні зосереджено 3/4 основних промислово-вігробничих фондів і 70% індустріальних робітників. Такий гіпертрофований розвиток цих галузей негативно впливає на формування сучасних виробництв середнього і точного машинобуду­вання і створює ряд екологічних проблем в регіоні. Однобічна орієнтація промисловості району на видобуток залізної руди та вип­лавку чорних металів зумовила нагромадження відходів виробництва, що залежуються на родючих землях і є забрудниками навколишнього середовища. Отже, необхідно розробити програму реконверсії струк­тури промисловості та рекультивації земель, порушених в ареалах видобутку залізної руди у Криворізькому басейні.

Дальший розвиток продуктивних сил Придніпров'я в значній мірі залежить від вирішення проблем великих промислових вузлів — Дніпропетровсько-Дніпродзержинського, Запорізького, Криворізького, що визначають характер розміщення виробництва всього району. Ці промислові вузли потребують докорінної реконструкції і технічного переобладнання підприємств чорної металургії (видобуток залізної і марганцевої руди, виплавка мета­лу на заводах з повним циклом) з метою підвищення ефективності виробництва та охорони навколишнього середовища. У цьому зв'язку особливого значення набуває проблема охорони водних ресурсів Дніпра від забруднення відходами промислових під­приємств та комунального господарства. Розв'язання проблеми охорони водних ресурсів можна досягти шліхом впровадження безвідходних технологій в галузях чорної металургії, хімії та гірничодобувної промисловості. Потребує повного розв'язання проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування. Важлива соціальна проблема — поліпшення відпочинку трудящих в закладах санаторно-курортного типу Приазов'я, розширення їх ємкості, створення сучасної інфраструктури та належного сервісу для відпочиваючих.

Основними соціально-економічними проблемами Півнінно-Східного району (Харківська, Полтавська і Сумська області) є, з одногобоку, обмеження промислового розвитку Харкова, поліпшення його територіально-планувальної структури. Для цього необхідно вивести за межі міста підприємства і цехи, що розміщені в житловій забудові і негативно впливають на стан довкілля, а також посилити спеціалізацію промисловості на розвитку наукомістких галузей машинобудування. З іншого боку, треба значно підви­щити рівень економічного розвитку двох сусідніх областей -Полтавської і Сумської. Цього можна досягти за рахунок дальшо­го зростання промислових вузлів, розширення промисловості, спеціалізації середніх і малих міст. Особливо велика роль відводиться машинобудуванню — провідній галузі спеціалізації району. Йдеться передусім про зростання виробництва і рекон­струкцію підприємств на яких устаткування працює понад десять і навіть більше двадцяти років.

Дальший розвиток продуктивних сил району потребує збере­ження і відновлення природної родючості високоякісних чорно­земних грунтів, запобігання їх окисленню і засоленню. Збільшення виробництва сільськогосподарської продукції в районі ставить певні завдання щодо розміщення її переробки на промислових під­приємствах тобто необхідно забезпечити потрібну збалансованість потужностей харчової промисловості з обсягами виробництва сиро­вини — молока, м'яса, цукрових буряків, овочів, фруктів. Необхідне також розширення ланки збереження сільськогосподарської про­дукції (сховища, холодильники).

Важливі проблеми розвитку і розміщення продуктивних сил потрібно вирішувати у Цептрально-Поліському(Столичному), По­дільському, Центрально-Українському, Закарпатському та Західно-ІІоліському(Північно-Західному) районах. Всі вони сформувались на території правобережної України. Головними передумовами формування господарських комплексів районів Правобережжя були: вигідне економіко-географічне положення, трудові ресурси-і родючі землі. За рівнем територіальної концентрації промисло­вості ці райони значно поступаються районам Лівобережжя. Най­більшими господарськими вузлами на правобережжі України виступають Київський на сході та Львівський на заході. Райони цієї території України характеризуються відносно кращим забез­печенням трудовими ресурсами і спеціалізуються на приладобу­дуванні та машинобудуванні, гірничо-видобувній промисловості, зокрема на видобутку самородної сірки і калійних добрив, виробництві меблів, а також на легкій і харчовій промисловості. Сільське господарство має широку спеціалізацію: виробництво зерна, цукрових буряків, льону-довгунця, плодів і овочів, молока і м'яса та іншої продукції. Основними напрямками розвитку продуктивних сил в рай­онах правобережної України виступають:

- нарощування і підвищення ефективності виробничого і науково-технічного потенціалу деяких областей Центрально-Поліського, Подільського, Західно-Поліського та Карпатського районів;

- посилення інтеграційних зв'язків з країнами-сусідами, на заході з Польщею, Угорщиною, Чехію, Словаччиною, Румунією, а також дальший розвиток і закріплення зв'язків з сусідніми районами Білорусії, та країнами Прибалтики;

- раціоналізація використання трудових ресурсів, особливо в сільській місцевості;

- обмеження росту промислового потенціалу великих міст (Київа і Львова), всебічний розвиток виробничих комплексів та їх інфраструктури в середніх і малих містах, підвищення їх економічної і соціальної ролі в суспільстві;

- інтенсифікація виробництва в агропромисловому комп­лексі, зокрема переведення сільського господарства на індустріаль­ну основу, послідовне освоєння науково обгрунтованих систем ведення господарства, розширення використання ґрунтозахисних методів обробки землі і проведення протиерозійних заходів, збільшення врожаю всіх сільськогосподарських культур;

- розвиток курортно-оздоровчого і туристського комплексу в Карпатському районі, формування великих бальнеологічних комплексів міждержавного значення на базі рекреаційних ре­сурсів Прикарпаття і Закарпаття.

Підвищення рівня соціальне-економічного розвитку районів Правобережжя обґрунтовується порівняно низьким ступенем територіальної концентрації промисловості при високій густоті населення і розвинутій системі міського і сільського розселення. Виходячи з оцінки природно-ресурсного потенціалу, тут доцільно розвивати комплекс галузей обробної промисловості і зокрема харчової промисловості. Особливої гостроти ця проблема набуває в малих і середніх містах, що характеризуються низькими темпами соціально-економічного розвитку, не мають відповідної будівель­ної бази, розвинутої виробничої і соціальної інфраструктури.

Для областей Причорноморського району України важливо перш за все зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морсь­кого транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. Причорно-морський район і в майбутньому залишиться найбільшим цент­ром відпочинку і туризму міждержавного значення.

У промисловому комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, виробництві сільськогосподарських і електротехнічних машин, основної хімії базі солей Сіваша і соляних озер. Заслуговує особливої уваги проблема розвитку портово-промислового ком­плексу — форми територіальної організації морського господар ства і прилеглої морської території, взаємообумовлене поєднання морських портів, промислових підприємств, приморських посе­лень, соціально-виробничої інфраструктури. В результаті такого поєднання морських портів і промислових підприємств дося­гається економічний ефект за рахунок стійких міжг.шузевих зв'язків, скорочення транспортних витрат, комплексного вико­ристання всіх видів ресурсів, раціонального управління. Для вдосконалення процесів управління виробництва на території необхідно створювати на базі виробництв, що визначають науко­во-технічний прогрес, "технополіси", тобто локалізовані осе­редки науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами і комплексами. Ядром формування "технополіса" виступає Одеса — місто зосередження науково-дослідних, проектно-конструкторських, технологічних інститутів і конструкторських бюро, багатьох вузів, середніх та середніх спеціальних навчальних закладів.

Невідкладною проблемою для Причорноморського району продовжує залишатись поліпшення функціонування його агроп­ромислового комплексу. Розвиток агропромислового комплексу базується на подальшому розширенні масштабів зрошувального землеробства, вдосконаленні структури сільського господарства для досягнення повного використання сприятливих грунтово-кліматичних особливостей території і розвитку переробної про­мисловості.

Необхідно зазначити, що вибір оптимальних варіантів для. розвитку регіонів України багато у чому пов'язаний з удоскона­ленням їх територіальної спеціалізації у внутріукраїнському і зовнішньому територіальному поділі праці. Це торкається майже всіх регіонів, а найбільше тих, що спеціалізуються на розвитку промислових галузей та їх груп. Назріли також питання переспеціалізації тих галузей, що були спеціалізованими в межах колишнього СРСР, а також цілого ряду промислових поселень, де природні мінеральні ресурси в основному вичерпані.

12 Міжнародні економічні зв'язки України та її інтеграція в
європейські та інші світові структури

1.Сутність і значення міжнародних економічних зв‘язків в становленні національної економіки Уукраїни

2.Вплив міжнародного теріторіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв‘язків

3.Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та принципи формування

4.Основні форми економічного співробітництва країн світу

5Сучасний стан зовнішньоекономічних зв‘язків України. Структура експорту

6.Проблеми та перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв‘язків України

1. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ В СТАНОВЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Розміщення продуктивних сил країн світу, і в тому числі України, нерозривно пов’язано з розвитком міжнародного поділу праці і формуванням міждержавних економічних зв’язків. Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції чи наданні послуг у світовому масштабі. Кожна країна світу концентрує на своїй території виробництво певних видів продукції, для виробництва якої вона має найбільш сприятливі економічні і природні передумови. Країна повинна мати певні переваги перед іншими країнами у виробництві продукції спеціалізації. Для цього необхідно мати: кваліфіковані кадри; достатній природно-ресурсний потенціал; вигідне економіко-географічне положення; специфічні агрокліматичні умови; попит на продукцію спеціалізації на світовому ринку та високий рівень її конкурентоспроможності.

Територіальний поділ праці, в тому числі і міжнародний, є проявом суспільного поділу праці і має історичний характер. У первісному суспільстві поділ праці існував між жіночою і чоловічою працею, між працею дорослих і дітей. Перший суспільний поділ праці відбувся у зв’язку з поділом племен, що займалися тваринництвом і рослинництвом. Другий — у зв’язку з відокремленням ремесла від землеробства і тваринництва. Але і в першому, і в другому випадках виробництво і споживання продукції мали локальний, здебільшого замкнутий характер. Третій суспільний поділ праці пов’язаний з появою нового суспільного прошарку населення — купців, що виконували функції посередників між регіонами виробництва і регіонами споживання продукції. Завдяки цьому суспільний поділ праці набув ознак територіального.

Поява машин привела до підвищення продуктивності праці, до збільшення концентрації виробництва промислової продукції в окремих регіонах країни. Поява і подальший розвиток сучасних видів транспорту, особливо залізничного, морського, авіаційного, трубопровідного обумовили поглиблення міжнародного територіального поділу праці. В інтеграційні, або обмінні процеси втягується все більша кількість країн, територій, віддалених материків.

Все це веде до необхідності поглиблення спеціалізації окремих країн, до розширення кількості галузей міжнародної спеціалізації. Виникають регіональні утворення світу, які мають свою конкретну галузеву і регіональну спеціалізацію: країни Північної Америки (США, Канада, Мексика), Європейський Союз (ЄС), країни ОПЕК — основні поставщики нафти на світовий ринок (до 60% світових поставок).

2. ВПЛИВ МІЖНАРОДНОГО ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ НА ФОРМУВАННЯ МІЖДЕРЖАВНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ

В сучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини — одна з найважливіших сфер її діяльності. Створення і розвиток цих відносин з усіма країнами світу, і особливо з найбільш розвинутими, сприятиме інтернаціоналізації виробництва, підвищенню рівня його технології та якості продукції. Тільки цим шляхом Україна зможе інтегруватися в Європейський і світовий ринок. В той же час структура та обсяги експорту не відповідають стану України у світогосподарських зв’язках. Україна, населення якої становить майже 1,5% населення світу, країна, яка має великий промисловий і природно-ресурсний потенціал, має невідповідно низьку частку у світовому експорті — 0,2%. Якщо у Канаді на душу населення експортується продукції на суму 5,6 тис. дол., Німеччині — 5,1, Франції — 4,1, Італії — 3,3, Японії — 3,2, Великобританії — 3,1, США — 2,0, Росії — 0,4, то в Україні — 0,2—0,3 тис дол.

Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилась, не може нормально розвиватися поза світовим господарством, без тісних економічних зв’язків з іншими країнами світу. Міжнародні економічні зв’язки — це система господарських зв’язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. Саме зовнішні економічні відносини сприяють зростання національного доходу, прискореному розвитку науково-технічного прогресу, підвищенню рівня життя населення. Крім того, зовнішні економічні зв’язки впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських відносин та взаєморозуміння і добросусідства.

Для України на сучасному перехідному етапі розвитку її економіки особливо важливим є повне і ефективне використання зовнішніх економічних зв’язків для вирішення нагальних науково-технічних і господарських проблем.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв’язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв’язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати виробництва приблизно в півтора — два рази.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв’язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.

Об’єктивними причинами, що перешкоджають нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. З вітчизняних промислових товарів на ринках далекого зарубіжжя може конкурувати не більше 1%. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифікатів, йому властивий низький обсяг номенклатури відливок, що спричиняє велику металомісткість продукції, а відходи металу зростають до 25%.

Крім того, в Україні недосконалою є система управління зовнішньоекономічною діяльністю. До основних причин, що зумовили сучасний рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України, слід віднести такі.

По-перше, після розпаду колишнього Радянського Союзу стався значний розрив господарських зв’язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу тощо внаслідок зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30—50%.

По-друге, переважання в експорті України паливно-сировинної групи товарів. Їх частка нині перевищує 70%, а разом з товарами народного споживання становить понад 90%.

По-третє, в структурі експорту низькою є частка машин, обладнання, об’єктів інтелектуальної власності. Згідно з даними Держкомстату України тільки 0,5% від загальної кількості вироблених нових видів машин і обладнання за своїми технічними характеристиками були конкурентоспроможними на світовому ринку.

По-четверте, в експорті незначною є частка товарів, які виготовляються відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва.

По-п’яте, відмічається значне зростання частки бартерних операцій у зовнішньоекономічній та господарській діяльності всередині країни. Нині ця частка становить майже 80%.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці та створенні надтвердих матеріалів.

В Україні необхідно налагодити виробництво імпортозамінної продукції, зокрема такої, як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі та ін.

По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. Нині Україна, згідно з оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвестиційного клімату посідає лише 130-те місце в світі.

По-сьоме, важливо налагодити надійний державний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічний контроль за експортом і імпортом товарів.

3. МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ ТА ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ

Серед комплексу невідкладних завдань щодо забезпечення ефективного включення України у світове господарство і міжнародне співробітництво першочергове значення має формування механізму зовнішньоекономічних зв’язків, його теоретична розробка та практичне втілення в життя. При цьому йдеться про створення фактично нового механізму, який має регулювати взаємовідносини України з навколишнім світом на принципово нових засадах.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків розуміють сукупність конкретних їх форм, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських комплексів із світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних показників життя її громадян.

Виходячи з принципу міжнародного поділу праці, геополітичного становища України, характеру розвитку її продуктивних сил, існуючих науково-технічного та ресурсного потенціалів, механізм зовнішньоекономічної діяльності, що формується в країні, необхідно орієнтувати на реалізацію головної стратегічної мети в сфері зовнішньоекономічної політики — інтеграцію народногосподарського комплексу України у світову господарську систему. Ця інтеграція передбачає досягнення таких цілей:

• формування розвинутої ринкової системи господарства, яка базувалася б на загальноприйнятих у світовій практиці принципах, нормах та економічних механізмах;
• використання можливостей світового ринку для структурної перебудови національного господарства;
• перетворення зовнішньоекономічної сфери в активний фактор динамічного та високоефективного економічного зростання.

На відміну від раніше діючої системи державного адміністрування у зовнішній економічній сфері сьогодні повинен забезпечуватися абсолютний пріоритет товарно-грошових, тобто економічних важелів у регулюванні даної сфери діяльності. Саме вони в країнах з ринковою економікою є основними елементами механізму управління господарською діяльністю як на національному, так і на міжнародному рівнях. Тому при розробці нового механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідно відмовитися від старої методологічної основи регулювання цих процесів.

В основу функціонування механізму зовнішньоекономічної діяльності повинні бути покладені принципи демократизації, демонополізації зовнішніх економічних зв’язків, які передбачають максимальне скорочення адміністративних обмежень на експорт та імпорт, підвищення ролі митного та валютного регулювання міжнародних господарських зв’язків, надання об’єктам зовнішньоекономічної діяльності широкої самостійності згідно з міжнародною практикою.

Водночас зовнішня економічна політика має відповідати національним інтересам держави, забезпечувати взаємовигідне співробітництво з іноземними партнерами, стимулювати конкуренцію між учасниками зовнішньоекономічної діяльності з метою підвищення якості продукції та послуг на українському ринку.

Для створення нового дієвого механізму зовнішньоекономічних зв’язків необхідне вирішення таких основних проблем:

• формування необхідної законодавчої бази;
• створення відповідного економічного середовища;
• розвиток інституційних структур, що регулюють зовнішні економічні зв’язки.

Важливою передумовою і водночас необхідною основою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами є розвиток правової бази для такого співробітництва. Світова практика свідчить про те, що у міру інтенсифікації міжнародних господарських зв’язків, якісного та кількісного їх зростання надзвичайно ускладнюється характер взаємовідносин між учасниками. А це потребує чіткого правового регулювання як на національному, так і міжнародному рівні.

Важливими елементами механізму зовнішньоекономічної діяльності в умовах розвитку ринкової системи господарювання є валютна, податкова, кредитна, депозитна, цінова і митно-тарифна політика. Ключовим елементом механізму зовнішньоекономічних зв’язків є валютна політика, за допомогою якої здійснюється вплив держави та центрального банку на платіжний баланс, валютний курс та конкурентоздатність національного виробництва.

Одним з факторів підвищення ділової активності як серед національних товаровиробників і експортерів, так і серед зарубіжних інвесторів є формування сучасної податкової системи на експортно-імпортні операції та прибуток спільних підприємств.

Дуже важливим інструментом державного впливу на зовнішні економічні зв’язки є кредити та субсидії. Кредитування експортно-імпортних операцій, великих будівельних проектів є невід’ємною частиною міжнародної ділової практики, що прискорює процес кругообігу капіталу.

Складовою частиною механізму зовнішньої економічної діяльності є митна політика держави, покликана передусім виконувати функцію захисту внутрішнього ринку. Митна політика України повинна передбачати укладання митних союзів із заінтересованими країнами, що посилять їх взаємну довіру, приведе їхню митну політику до узгодженості.

Ставши на шлях лібералізації зовнішніх економічних зв’язків та побудови відкритої економічної системи, Україна постійно відчуватиме зростаючий вплив тенденцій світового розвитку на свої внутрішні господарські процеси.

4. ОСНОВНІ ФОРМИ ЕКОНОМІЧНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА КРАЇН СВІТУ

Необхідність докорінної технічної і технологічної модернізації промислового виробництва, сільського господарства та інших галузей господарського комплексу України, його переорієнтації на вищі світові стандарти з метою забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції вимагає максимально ефективного використання наявних науково-технічного та економічного потенціалів країни, широкого розвитку міжнародної кооперації в галузі науки, освіти та виробництва. Продуктивні сили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, однак на їх сучасний стан значною мірою впливає соціально-економічна криза, що її нині переживає Україна.

В сучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в таких основних формах:

• науково-технічне співробітництво;
• взаємовигідна міжнародна торгівля (зовнішня торгівля);
• надання кредитів і позик, в тому числі і безвідплатних;
• створення спільних підприємств;
• спеціалізація і кооперування виробництва;
• торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;
• спільна участь зацікавлених країн у розробці багатих природних ресурсів;
• іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;
• міжнародний туризм;
• культурні зв’язки між країнами світу.

Розвиток міжнародної науково-технічної кооперації України можливий у таких формах:

• запозичення досвіду та запрошення іноземних спеціалістів, а також підготовка, підвищення кваліфікації національних кадрів за кордоном;
• взаємодія створення, розширення та забезпечення нормальної діяльності навчальних закладів, науково-дослідних та консультативних центрів, у тому числі і спільних;
• співробітництво у галузі науки і техніки, будівництві, модернізації та експлуатації підприємств, інших об’єктів виробничого призначення і соціальної інфраструктури;
• обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами, сприяння їх використанню;
• співробітництво у збиранні, обробці та використанні науково-технічної і економічної інформації.

Найтісніші зв’язки в галузі науки, техніки та освіти Україна має з Росією, а також з деякими іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Слід підкреслити, що, на жаль, в результаті розриву раніше існуючих державних, політичних та господарських зв’язків між колишніми союзними республіками помітно ослабло співробітництво українських вузів і наукових закладів з відповідними науковими центрами цих країн.

Взаємовигідна міжнародна торгівля товарами та послугами, як і раніше, посідає провідне місце в складній системі міжнародних економічних зв’язків, оскільки вона по суті відтворює всі види міжнародного поділу праці і об’єднує всі країни в єдину господарську цілісність на сучасному світовому ринку товарів. Для неї властиві передусім дві найхарактерніші риси: переважання пропозиції товарів над існуючим попитом і жорстка конкурентна боротьба між його учасниками. Це є результатом значного зростання в умовах науково-технічної революції продуктивності суспільної праці в промислово розвинутих країнах і здешевлення внаслідок цього продукції при збільшенні її обсягів. Водночас широке представництво товаровиробників різних країн і регіонів на світових ринках посилює конкурентну боротьбу між ними за споживача, веде до поділу світових товарних ринків, ускладнює проблему проникнення на них нових агентів.

Аналіз нинішнього стану зовнішньої торгівлі України свідчить про те, що економічні зв’язки в цій сфері є нераціональними, характеризуються вузькою географією. Її структура і ефективність не відповідають потребам формування національної ринкової економіки відкритого типу. Так, частка експорту в національному доході України майже в 4 рази менша за середньосвітовий показник.

Сама структура експорту та імпорту будь-якої країни вказує насамперед на здатність галузей її народногосподарського комплексу до міжнародної конкуренції. Керуючись довгостроковою метою України зайняти своє місце в міжнародному поділі праці і враховуючи сьогоднішні реалії і можливості, доцільно в короткі строки визначити декілька пріоритетних напрямів промислового і сільськогосподарського виробництва, за якими можна було б здійснити прорив у світову економіку, на світовий ринок. Саме таким чином відбувався економічний злет країн Південно-Східної Азії («азіатські тигри»). Особливу увагу слід звернути на експортне виробництво, від якого великою мірою залежить ефективність економіки.

Україна традиційно протягом багатьох років займала провідне місце серед інших республік у складі СРСР у розвитку експортного виробництва. Для цього були вагомі об’єктивні умови, насамперед природні ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціал, кваліфіковані трудові ресурси, географічне положення, транспортне забезпечення та ін. Про це свідчать такі дані: частка України в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзних експортних поставок. За окремими видами експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді — 98%, марганцевій руді — 100, чавуну і трубах — 75, ковальсько-пресовому обладнанню і сільськогосподарських машинах — більше ніж 70, екскаваторах і сортового прокату — більше ніж 60% і т. д. Сучасні можливості експортного потенціалу України повною мірою залежать від рівня розвитку окремих економічних районів і областей.

Аналіз зовнішньоторговельних відносин України з зарубіжними країнами показує, що більше ніж за 5 останніх років баланс зовнішньої торгівлі України не мав позитивного значення. Тільки в 1997 р. Україна імпортувала товарів майже на 3 млрд дол. США більше, ніж експортувала, у тому числі в республіки колишнього Радянського Союзу — маже на 4,5 млрд. дол. Ця різниця між імпортом і експортом обумовлена передусім від’ємним сальдо по імпорту природного газу, нафти, дизельного палива, автомобільного бензину, вугілля, тобто за рахунок енергоносіїв.

5. СУЧАСНИЙ СТАН ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ. СТРУКТУРА ЕКСПОРТУ

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні зовнішньоекономічні зв’язки з більш ніж 100 країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх економічних зв’язків України відіграють країни близького зарубіжжя. Найважливішими торговельними партнерами України є Росія, Туркменія, Білорусь, Азербайджан, Литва, Казахстан та інші країни.

Структура зовнішньої торгівлі України зумовлена спеціалізацією її економіки. В 1997 р. у структурі експорту переважали чорні метали та вироби з них (38% всього експорту України у 1997 р.), продовольчі товари (більше ніж 9%), руди і мінеральне паливо (8,0%), продукція хімічної промисловості (більше ніж 10%) та продукція машинобудування (майже 13%). В імпорті переважали мінеральне паливо (майже 46% усього імпорту), реактори ядерні, котли і устаткування для електроенергетики (більше ніж 11%), продукція інших галузей машинобудування (майже 9%), продукція хімічної промисловості (більше ніж 8%) та ін.

Внаслідок впровадження режиму вільної торгівлі з країнами СНД і Балтії зовнішньоторговельний баланс з цими країнами істотно покращується. Нині питома вага зовнішньоторговельного обороту з цими країнами перевищує 63% від загального товарообігу, в тому числі по експорту цей показник сягає 60%, а по імпорту — більше ніж 65%.

Основним торговельним партнером України залишається Російська Федерація, на яку припадає майже половина загальних обсягів торгівлі України. Росія задовольняє майже 100% потреби України в годинниках, швейних машинах; поставляє значну частину легкових і вантажних автомобілів, радіоприймальних пристроїв, програвачів, відеомагнітофонів, персональних комп’ютерів, одягу, взуття, тканин, целюлози, синтетичного каучуку, продукції кольорової металургії, риби і рибопродуктів, задовольняє майже 4/5 потреби в лісоматеріалах, майже 90% потреби в нафті і нафтопродуктах, понад 70% потреби в природному газі; частково поставляє електроенергію і деякі сорти чорного прокату.

В експорті з України до Росії переважають чорні метали, які задовольняють майже половину потреби в них з боку Росії, а також труби, марганцева руда, трактори, сільськогосподарська техніка, прокатне устаткування (в тому числі доменне і сталеплавильне), металорізальні і деревообробні верстати, екскаватори, автомобільні крани, аміак, цемент, автобуси, скло, телевізори, касетні магнітофони, холодильники, вироби із золота, платини та срібла, цукор, олія, м’ясо і м’ясопродукти, молочні продукти та ін.

В останні роки зростає експорт України до інших республік колишнього Радянського Союзу, в тому числі за останні два-три роки експорт до Білорусі зріс майже на третину, до Молдови — в 1,6 раза, до Грузії — більше ніж у 10 разів, в Узбекистан — в 1,6 раза і т. д.

У цілому Україна має позитивне зовнішньоторговельне сальдо з Білоруссю, Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Естонією. Разом з тим Україна має велике від’ємне торговельне сальдо з Росією, Туркменією, Казахстаном.

Крім країн СНД і Балтії, Україна розширює зовнішньоекономічні зв’язки з багатьма розвинутими країнами світу. В останні роки найбільші експортні поставки Україна здійснювала до Китаю (майже 1,5 млрд. дол., або 10% загального обсягу експорту), Туреччини (майже 700 млн. дол., або близько 5%), Німеччини (майже 600 млн. дол., або 4%), Італії (близько 3%), Польщі (майже 3%), Угорщини і США (більше ніж по 2%), Словаччини (майже 2%).

Найбільші імпортні поставки в Україну надходять з Німеччини (більше ніж 1,3 млрд. дол., або майже 8% загального імпорту), США (майже 700 млн. дол., або 4%), Польщі (більше ніж 3%), Італії (більше ніж 2%), Франції (майже 2%), Великобританії (1,5%), Чехії, Словаччини, Угорщини, Куби та ін.

Сучасна зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування нового торговельного режиму з подальшою інтеграцією до світового економічного простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня відкритості національної економіки. Перш за все передбачається:

• підтримка національних товаровиробників шляхом використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку;
• прискорення економічних реформ шляхом гармонізації економічного законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ);
• зняття технічних бар’єрів у торгівлі з провідними країнами — членами СОТ (США, ЄС), розширення торгівлі з якими забезпечує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлення промисловості, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збільшення іноземних інвестицій.

Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх економічних зв’язків України є забезпечення просування товарів українського виробництва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах колишнього Радянського союзу. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найбільш привабливими для українського експорту. Розвиток гідного торговельно-економічного співробітництва з ними є одним з пріоритетів України в зовнішньоекономічних зв’язках.

Аналіз структури і обсягів зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що саме з країнами СНД і Балтії найбільше зріс товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту.

Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-економічних зв’язків з країнами СНД та іншими країнами світу є зміщення акценту з співробітництва на державному рівні до співробітництва на рівні господарюючих суб’єктів шляхом створення спільних підприємств, транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та інших господарських структур.

Дата добавления: 2015-05-26