Розкрийте мету радянської агресії, час першого періоду радянсько-німецької війни 1941-1942 рр. на території України

76.

22 червня 1941 р. о 3-й год. 15 хв. німецька артилерія та авіація завдала несподіваного удару по радянських військах. У перші години війни німці бомбардували всі міста західних областей СРСР, а також Київ, Одесу, Севастополь, Мінськ, Мурманськ, аеродроми, лінії комунікацій, залізничні вузли, склади з боєприпасами тощо. Керівництво СРСР і командування Червоної Армії виявилися не підготовленими до такого розвитку подій. Москва в перші години війни не могла зорієнтуватися в ситуації і віддавала накази «не відкривати вогонь» і «не піддаватися на провокації». Лише ввечері 22 червня 1941 р. у Кремлі впевнилися, що це не провокації, а війна, і вирішили реалізовувати плани наступу на Захід, розроблені раніше. О 21 год. 15 хв. 22 червня нарком оборони С. Тимошенко надіслав командувачам фронтів Директиву № 3, в якій поставив військам завдання на 23—24 червня 1941 р.: «...концентричними, зосередженими ударами військ Північно-Західного і Західного фронтів оточити і ліквідувати сувалківське угруповання противника й до кінця дня 24 червня оволодіти містом Сувалки. Могутніми концентричними ударами механізованих корпусів, всією авіацією Південно-Західного фронту та інших військ 5-ї і 6-ї армії оточити і ліквідувати угруповання противника, що наступає в напрямку Володимир-Волинський, Броди. До кінця дня 24 червня оволодіти районом Любліна».

С. Тимошенко знав могутній потенціал Червоної Армії і тому наказав переходити до рішучого наступу з метою оточити, знищити противника і вийти на територію окупованої німцями Польщі для подальшого просування в Європу. Багатократна перевага Червоної Армії в техніці теоретично давала змогу реалізувати наказ командування, однак на практиці події розвивалися по-іншому.

Від початку боїв на території України найзагрозливіше становище спостерігалося на території Південної Волині та Північної Галичини. За перший день боїв вермахт прорвався на радянську територію на 35—50 км. Основний удар німецької 1-ї танкової групи та 6-ї піхотної армії було спрямовано на Сокальський кордон (межу сучасних Львівської та Волинської областей). Найважчі бої 22 червня тривали у смузі 6-ї радянської армії генерала І. Музиченка, яка утримувала 170-кілометровий фронт від м. Христинополя (Червоноград) до м. Радимна. Сім німецьких дивізій 17-ї піхотної армії завдали головного удару на межі Рава-Руського та Перемишльського укріплених районів. Однак до вечора 22 червня 1941 р. значного просування німецьких військ у Південно-Західному напрямку не спостерігалося. Така обстановка на фронті дала змогу наркому оборони С. Тимошенку Директивою № 3 поставити завдання військам Південно-Західного фронту силами 5-ї та 6-ї армій завдати концентричних ударів у напрямку на Люблін, оточити і ліквідувати наступ німецького угруповання.

Командування Південно-Західного фронту зволікало з виконанням одержаного наказу, оскільки супротивник не бажав поступатися стратегічною ініціативою і 23 червня продовжив наполегливі атаки у прикордонній смузі. Командування фронту замість контратаки, максимально згуртувавши свої сили, почало «латання дірок», посилаючи свої війська в бій дивізіями, полками, батальйонами. Під час важких боїв 23—24 червня 1941 р. німцям удалося прорвати радянську оборону в районі Володимира-Волинського. Негайно у прорив спрямували 13-ту і 14-ту німецькі танкові дивізії з 3-го моторизованого корпусу, які форсованим маршем направилися в напрямку Луцька і Дубна. Запеклі бої тривали 23 червня в районі Рава-Руського та Перемишльського укріплених районів. Лише до кінця дня 23 червня німцям удалося прорватися на межі цих двох укріплених районів. Командування 6-ї радянської армії для ліквідації ворожого прориву вранці 24 червня розпочало контрудар силами 4-го механізованого корпусу в напрямку на м. Немирів. Однак, не маючи точного уявлення про те, де перебувають німці, які швидко просувалися на схід, командування корпусу буквально «заганяло» своїх танкістів у трикутнику «Немирів — Мостиська — Львів».
Водночас наприкінці дня 24 червня 1941 р. німецькі танкові сили із 1-ї танкової групи Клейста поширили прорив урайоні Луцька між 5-ю та 6-ю радянськими арміями до 50 км. Німецькі танкові дивізії націлилися в район Бродів і Дубна з подальшим наміром вийти у напрямку до Житомира.

З метою закрити прорив фронту проти 1-ї танкової армії вермахту було скеровано радянські механізовані корпуси. Їх передислоковували з-під Львова, плануючи спочатку використати для контрнаступу, що мав розпочатися 25 червня. Однак радянські танкові колони, які пересувалися безпосередньо або на залізничних платформах, стали жертвами ударів ворожої авіації. Прибувши на місце призначення, танки починали бій невеликими групами, не концентруючись і не очікуючи завозів пального та боєприпасів. Це зумовило зупинки радянської техніки через декілька годин бою. Атаки на німецькі протитанкові позиції окремими полками і батальйонами не були ефективними. Так, протягом 26—29 червня 1941 р. військо просунулось уперед лише на 2 км, а втрати були незрівнянно більшими. Дивізії вермахту, які оборонялися, задіяли всю наявну у себе протитанкову артилерію, зірвавши радянський контрнаступ під Радеховом. 25 червня на північ від Радехова, на Волині, 22-й радянський мехкорпус атакував німецькі позиції в районі Луцька. У відповідь розпочалися танкові бої. Вдало маневруючи, 13-та і 14-та танкові дивізії вермахту обійшли з флангу радянські війська, що наступали, і змусили їх оборонятися по річці Стир.

Попри невдачі, командування Південно-Західного фронту на чолі з М. Кирпоносом намагалося зупинити німецькі війська, кидаючи 26 червня в бій нові сили та резерви. Штаб фронту планував ударами 8-го, 15-го, 9-го і 19-го механізованих корпусів атакувати німців на північ і на південь від залізниці Луцьк — Броди, вийти на захід від Луцька і затиснути 1-шу німецьку танкову групу в «кліщах». 26 червня 1941 р. була здійснена чергова спроба оточити німецькі танкові війська. Згадуючи про ці події, майбутній маршал П. Ротмістров писав: «Механізовані корпуси Південно-Західного фронту вступили в цю битву після 200—400-кілометрового маршу в умовах панування в повітрі німецької авіації. Введення в бій цих корпусів здійснювалося без належної організації наступу, без розвідки сил противника і місцевості. Була відсутня авіаційна та артилерійська підтримка. Тому противник мав можливість відбивати атаки наших військ почергово, маневруючи частиною своїх сил і одночасно продовжуючи наступ на неприкритих нами напрямках».
Унаслідок того, що радянські польові аеродроми перед початком війни на Східному фронті були підтягнуті до кордонів на 10—15 км, німецька артилерія і авіація в перший день війни знищили понад 1800 радянських літаків, із яких більш ніж 1500 на аеродромах. У паніці частину літаків покинули на аеродромах, і німці змогли захопити їх неушкодженими. Радянська протиповітряна оборона за перший день війни збила тільки 35 німецьких літаків. До 30 червня 1941 р. радянські повітряні сили втратили 3150 літаків проти 670 німецьких. Масові втрати радянської авіації призвели до захоплення люфтваффе ініціативи в повітрі, завдання ударів по радянських наземних військах і комунікаціях, що спричинило сильну паніку і втрату керівництва військами. У зв’язку з цим за два тижні боїв у деяких місцевостях німці просунулися на 300—400 км на схід.

До 24 червня 1941 р., тобто за два дні війни, розформувалися 22-й мехкорпус і 27-й стрілецький корпус, які вступили у бої в районі Луцька і Володимира-Волинського. Причиною цього була паніка командирів і рядового складу. Найбільше Червона Армія в умовах хаосу і паніки постраждала через небажання рядових солдатів захищати режим і масове дезертирство. За підрахунками сучасних російських учених, до 6 липня 1941 р. втрати війська Південно-Західного фронту становили: 140 тис. дезертирів, 66 тис. поранених і 25 тис. убитих*. По всьому німецько-радянському фронту за цей час вермахт розгромив 100 радянських дивізій. У прикордонних боях Червона Армія втратила 850 тис.бійців: 85 тис. убитих, 260 тис. поранених і хворих, 515 тис. полонених і дезертирів. Порівняно втрати вермахту: 92 тис. убитих, поранених і полонених. Червона Армія недорахувалася понад 11 тис. 700 танків (німці — 503), 6 тис. 293 літаки (німці — 807), понад 20 тис.гармат і мінометів (німці — 1806). Гітлерівські війська захопили стратегічні запаси сировини і важливі військові заводи. У прикордонних боях вермахт захопив на складах і в ешелонах понад 5 млн 400 тис. гвинтівок, 191 тис. кулеметів, мобілізаційні запаси латуні, свинцю, легованої сталі, нафтопродуктів.
Отже, через грубі помилки командування, яке вводило свої війська у бій неорганізовано, видавало суперечливі накази, хаотично «ганяло» танки дорогами Західної України, через паніку і дезертирство особового складу 1400 радянських танків під час Волинської танкової битви не могли розгромити три німецькі танкові дивізії, в яких на озброєнні було 300 танків. До 2 липня 1941 р. німецькі війська повністю розгромили 8-й, 4-й, 9-й, 15-й, 19-й радянські мехкорпуси і 36-й стрілецький корпус. Волинська танкова битва, що тривала з 25 червня до 3 липня 1941 р., перетворилася на танковий погром, у якому війська Південно-Західного фронту втратили 3 тис. 464 танки із 4 тис. 204.

Німці просувалися територією України влітку 1941 р. так само швидко, як і під час маршу на Париж 1940 р. Вермахт втратив на території України до кінця літа 1941 р. лише 186 танків. Уже 5—6 липня 1941 р. німецькі війська вийшли на оперативний простір на сході за Новоградом-Волинським у напрямку на Житомир. 6 липня 1941 р. у столиці України було створено штаб оборони міста. 7—8 липня гітлерівські танкові з’єднання захопили Бердичів і Житомир. Уфронті радянських частин утворився 70-кілометровий розрив, через який на Київ рушили німецькі танкові дивізії, які 10 липня 1941 р. досягли оборонних рубежів столиці на р. Ірпінь. 11 липня у зовнішньому секторі Київського укріпрайону розпочалися перші бої за місто. Спираючись на потужну оборонну лінію, червоноармійці у кровопролитних боях 11—14 липня 1941 р. змогли зупинити німецькі війська і не дали змоги вермахту «з ходу» заволодіти столицею України.
Тим часом на південь від місця швидкого просування німецьких танкових військ, на території Галичини та Поділля, Червона Армія дуже повільно відступала під тиском німецьких піхотних частин. Щойно 30 червня 1941 р. вермахту вдалося вступити до Львова, а 7 липня — до Тернополя. Тиждень тривали бої поблизу укріпрайонів на старому радянсько-польському кордоні на Поділлі, й тільки 14 липня 1941 р. німецькі війська увійшли до Проскурова (Хмельницького), а до кінця липня зайняли територію Вінницької області.

Фронт мав вигляд вигнутої великої дуги — на півночі, в районі Києва, німці дійшли майже до Дніпра, а на півдні Червона Армія утримувала Південну Київщину та Черкащину. Німецьке командування правильно оцінило перспективи проведення охоплюючого маневру. З-під Білої Церкви і Києва німецькі танкові дивізії розвернулися на 90 градусів на південь і почали наступати вздовж Дніпра в напрямку до Чорного моря.

Двома концентричними ударами з півночі та півдня в районі Умані було відрізано майже 200-тисячне радянське угруповання (залишки 6-ї і 12-ї армій під командуванням І. Музиченка та П. Понедєліна). Протягом двох тижнів, до 8 серпня 1941 р., дві армії розпались в «уманському котлі».

Вермахт захопив 103 тис.бійців і командирів на чолі з командувачами армій, заволодів 317 танками, 858 гарматами. Німецькі війська майже безперешкодно широким фронтом вийшли до Дніпра протягом 25—30 серпня 1941 р. Війська Південного фронту були ізольовані від військ Південно-Західного фронту. Майже вся Правобережна Україна опинилася в німецькій окупації, а на лівому березі Дніпра вермахт захопив плацдарми в районі Кременчука.

Реакцією Сталіна на поразки перших днів війни стало посилення залякування і терору. Після «уманського котла» 16 серпня 1941 р. вийшов наказ Ставки Верховного головнокомандування Червоної Армії № 270, у якому командири та червоноармійці, які потрапляли в полон, прирівнювалися до «злісних дезертирів», а їхні родини мали репресувати.

Тоді як Південно-Західному фронту загрожувала неминуча катастрофа, на ділянці Південного фронту — в Бессарабії — склалася сприятливіша для Червоної Армії ситуація. Основними наступальними силами на півдні були відносно слабкі румунські війська. Лише до 27 липня 1941 р. румунським і німецьким військам вдалося витіснити з’єднання Червоної Армії за Дністер і відновити лінію румунського кордону станом на 1 червня 1940 р. Протягом першого місяця боїв втрати румунської армії становили 23 тис. убитих солдатів і офіцерів, однак у Південного фронту Червоної Армії вони були набагато більшими. Війська фронту втратили до 50 тис.убитих і 80 тис. полонених. Дійшовши до старих румунсько-радянських кордонів, румуни зупинилися. Генштаб румунської армії наполягав на припиненні бойових операцій і відмові від окупації територій, що належали СРСР до 1940 р. Лише за особистим наполяганням Гітлера румунський лідер Й. Антонеску погодився продовжити участь своєї армії у східній кампанії вермахту. Румунські з’єднання отримали наказ наступати наОдесу. 3 серпня 1941 р. вони переправилися через Дністер і силами 4-ї армії почали просуватися в напрямку до Одеси.

Радянська Приморська армія (25-та, 95-та стрілецькі та 2-га кінна дивізії), яка створювалася для захисту міста, відійшла на укріплені позиції поблизу Одеси. Навколо міста було споруджено три кільця оборони, Приморська армія була посилена 10 тис. ополченців, двома полками, сформованими із моряків Чорноморського флоту, 54-м стрілецьким полком і 26-м полком військ НКВС. Крім того, до Одеси направили залишки розбитих частин Південного фронту. Одеський гарнізон налічував до 86 тис.осіб.
4 серпня 1941 р. розпочалася оборона Одеси, яка тривала до середини жовтня 1941 р. Незважаючи на те що вже 13 серпня 1941 р. місто повністю блокували з суші, захисники Одеси не лише стримували атаки супротивника, але й переходили в контрнаступ, завдаючи румунським військам значних втрат. Однак успіхи під Одесою не врятували ситуації на Південному фронті. До 20 серпня 1941 р. німецькі війська захопили весь вигин Дніпра від Черкас до Херсона. Окрім Кременчуцького плацдарму, німці до кінця серпня 1941 р. заволоділи плацдармами в районі Запоріжжя та Дніпропетровська. 20 вересня 1941 р. 11-та німецька армія за підтримки румунських частин розпочала форсувати Дніпро в районі Херсона і розгорнула наступ в напрямку на Мелітополь, але згодом повернула на південь і направилася на Крим. Тили німецької армії намагалися атакувати радянські війська, зосереджені поблизу Запоріжжя, але несподівано зазнали контратаки з боку дивізій вермахту, сконцентрованих на плацдармах біля Запоріжжя і Дніпропетровська. До кінця вересня 1941 р. радянські війська у Приазов’ї були оточені і до 10 жовтня 1941 р. полонені німцями (у неволю потрапило 100 тис.чоловік, вермахт захопив 212 танків і 672 гармати).
Користуючись із того, що радянські війська в районі Азовського моря нейтралізували, 11-та німецька армія 29 вересня 1941 р. неочікувано легко прорвала радянську оборону на Перекопі й увійшла до Криму. 7 жовтня в районі Сімферополя німці полонили ще приблизно 100 тис. червоноармійців і швидко просувалися на південь півострова. З’явилася загроза втрати головної бази Чорноморського флоту — Севастополя. Враховуючи ці обставини, радянське Верховне головнокомандування віддало наказ про евакуацію Одеси й перевезення військ Приморської армії до Севастополя. До 16 жовтня з Одеси евакуювали майже 90 тис.військових. 16 жовтня 1941 р. до міста увійшли перші частини румунської армії. Одеська оборонна операція завершилася. Під час боїв за місто в румунській армії було вбито 19 тис. осіб, 68 тис. поранено й 11,5 тис. зникли безвісти. Радянські втрати становили 17 тис.убитих і зниклих безвісти, 25 тис. поранених.

До середини жовтня 1941 р. німецько-румунські війська вийшли до Керченського півострова й Севастополя. 16 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Керч і евакуювалися на Таманський півострів. 16 листопада 1941 р. німецько-румунські війська розпочали облогу Севастополя. 17 грудня 1941 р. унаслідок першого масованого штурму міста їм вдалося захопити панівні висоти над Балаклавою, що погіршувало становище оборонців фортеці. Однак скористатися своїми успіхами вермахту не вдалося. 25—31 грудня 1941 р. радянські війська провели Керченсько-Феодосійську наступальну операцію, під час якої зуміли вибити німецькі дивізії з Керчі, Євпаторії, Судака та Феодосії. 29 грудня 1941 р. німецьке командування зняло частину військ із облоги Севастополя й здійснило контрнаступ, під час якого радянський десант було витіснено із Судака, Феодосії та Євпаторії. Червоній Армії вдалося закріпитися лише в Керчі, навколо якої створили новий Керченський фронт.

Отже, до кінця 1941 р. німці та їхні союзники румуни змогли повністю заволодіти півднем України. Червона Армія утримувала лише Севастополь і частину Керченського півострова в Криму.

Тим часом на київському напрямку розпочалися запеклі бої між німецькими військами 6-ї армії та червоноармійцями, що обороняли київський укріпрайон (КиУр). Героїчними зусиллями регулярних військ і новомобілізованих киян вдалося втягнути вермахт у тривалі бої під Києвом. Своєю жертовністю оборонці міста зупинили наступ німецьких танків перед Дніпром на переправі біля села Романівки 13 липня 1941 р.

Від 31 липня до 16 серпня 1941 р. вермахт проводив генеральний штурм Києва. Після жорстоких боїв йому вдалося вклинитися в передню лінію радянської оборони в районі Віти-Поштової — Мриг. Наступ німецьких військ зазнав запеклого опору захисників міста, які 11—14 серпня 1941 р. перейшли у контрнаступ і витіснили частини вермахту з низки сіл на південь від Києва. Однак ця тактична перемога запізніла, долю Києва було вирішено в боях далеко від КиУру.

21 серпня 1941 р. Гітлер прийняв рішення відкласти наступ на Москву і заволодіти Україною, Кавказом і Ленінградом. 22 серпня 1941 р. було видано наказ Верховного командування вермахту про знищення сил противника в районі Києва. 25 серпня 1941 р. 2-гу армію та 2-гу танкову групу вермахту тимчасово вивели з групи армій «Центр» для проведення операцій у зоні відповідальності групи армій «Південь». Ці війська під командуванням Г. Гудеріана протягом двох тижнів «зім’яли» радянський Брянський фронт (командувач А. Єременко) і 7 вересня 1941 р. прорвалися до Конотопа, зайшовши з півночі в тил військам Південно-Західного фронту. 10 вересня почали наступати війська 1-ї танкової групи і 17-ї армії німців із Кременчуцького плацдарму. А вже 16 вересня 1941 р. з’єднання 1-ї та 2-ї танкової груп вермахту зустрілися неподалік Лохвиці та Лубен, перерізавши у такий спосіб комунікації фронту й оточивши майже 900-тисячне угруповання радянських військ.

Командування Південно-Західного фронту 10 і 13 вересня зверталося до Ставки і Генерального штабу РСЧА з проханням про дозвіл відвести війська з Києва на новий рубіж оборони по р. Псел. Однак Сталін оголосив донесення командувачів фронтом «панічним», звинувативши своїх генералів у боягузтві, й вимагав «уперто битися». Унаслідок Червона Армія втратила гігантське військове угруповання, 21 генерала, десятки тисяч кадрових офіцерів, вермахт захопив 3718 гармат і 884 танки. З київського «котла» вдалося вийти лише кільком десяткам тисяч людей. Сотні тисяч загинули або розбрелися лісами та селами, 665 тис.потрапили в неволю. 19 вересня 1941 р. німці увійшли до Києва.

Німецькі війська швидко заволоділи Лівобережною та Слобідською Україною, створивши загрозу оточення і військам Південного фронту. 2 жовтня 1941 р. 17-та німецька армія і 1-ша танкова група розгорнули наступ у напрямку р. Донець, а 6-та армія — у напрямку на Харків, Бєлгород і Курськ. 17 жовтня 1941 р. 1-ша танкова група форсувала Донець і 20 жовтня німці захопили Сталіно (Донецьк), а на півдні просунулися до Таганрога. 24 жовтня передові частини вермахту ввійшли до Харкова, а до 2 листопада перетнули сучасний україно-російський кордон і захопили Бєлгород та Курськ. До кінця грудня 1941 р. вермахт завоював майже всю територію України, лише кілька районів Харківської та Ворошиловградської областей, Севастополь і Керч перебували в руках Червоної Армії. Активні бої на території України припинилися.
До кінця осені 1941 р. стало зрозуміло, що німецький план блискавичної війни не спрацював, як і зазнали невдач спроби Червоної Армії зупинити просування німців уперед. До грудня 1941 р. німці і їх союзники розбили 300 дивізій Червоної Армії, захопили в полон 3,9 млн червоноармійців, понад 1,2 млн загинули (втрати вермахту 300 тис. убитих). Незважаючи на зрив графіка виконання плану «Барбаросса» до листопада 1941 р., німецькі війська зайняли стратегічно вигідні позиції неподалік радянської столиці, мали перевагу в людях (у 1,3 раза), гарматах (у 1,9 раза) та літаках (у 2,1 раза). Однак, попри ці переваги, операція «Тайфун», спрямована на захоплення вермахтом Москви, зазнала невдачі. До початку грудня 1941 р. Верховне командування радянських військ зуміло перекинути на фронт 400 новосформованих дивізій і 5 грудня 1941 р. розпочало контрнаступ під Москвою. Протягом грудня 1941 — січня 1942 рр. німецькі війська були відкинуті від Москви на 100—200 км на захід. Червона Армія розгромила 38 дивізій вермахту, однак не змогла докорінно змінити хід подій. У лютому 1942 р. німцям вдалося стабілізувати фронт. У березні — на початку квітня 1942 р. командування вермахту, користуючись бездоріжжям, яке не дозволяло проводити активних бойових операцій Червоній Армії, вирівнюючи лінію фронту, відвело свої війська ще далі на захід. В окремих місцях фронт посунувся на 400 км на захід від тієї межі, якої досягнув у грудні 1941 р.

Відведення та перегрупування німецьких військ у Кремлі сприйняли як початок катастрофи німецької воєнної машини. Відповідно Сталін віддав наказ про підготовку та проведення Червоною Армією наступальних операцій у травні 1942 р. Вважаючи, що основні сили німців згруповані на московському напрямку, радянські генштабісти планували завдати масштабних поразок вермахту на півдні. Було розроблено два амбітні плани Керченської та Харківської наступальних операцій. Керченська операція мала на меті звільнення Криму, Харківська — розгром німецької групи армій «Південь».

Наступ на Керченському півострові готували під безпосереднім наглядом і керівництвом заступника наркома оборони Л. Мехліса. Мехліс віддав наказ про концентрацію великої кількості військ (300 тис. осіб) і техніки на вузькому Керченському фронті. Командувач 11-ї німецької армії Е. Манштейн, знявши з облоги Севастополя 7 піхотних і 1 танкову дивізію, 8 травня 1942 р. несподівано атакував радянські війська на Керченському півострові. Німцям вдалося прорвати фронт, одночасно вони висадили десант у тилу Червоної Армії, який дезорганізував систему зв’язку. Уже до 15 травня 1942 р. німці взяли Керч і розгромили дві радянські армії (47-му та 51-шу), знищивши 400 літаків і 347 танків. Залишки військ Керченського фронту відійшли на Таманський півострів (вдалося вийти з Криму 110 тис. бійців і командирів). 11-та німецька армія захопила 100 тис. полонених, 76 тис. червоноармійців загинули в боях і 18 тис.заховалися в Аджимушкайських каменоломнях, сподіваючись на майбутню евакуацію морем на Кавказ. Однак про них «забули», і до кінця жовтня 1942 р. румунські й німецькі війська поступово ліквідували всіх аджимушкайських заточників. Вермахт здобув під час операції багато трофеїв — 1113 гармат, 255 танків, 323 літаки. Завдяки перемозі на Керченському півострові Е. Манштейн отримав змогу перекинути всі з’єднання 11-ї армії (200 тис. осіб) під Севастополь.

30 червня 1942 р. німці увірвалися в південну частину міста. Командування радянських військ поспішно евакуювалося морем, залишивши на загибель 100 тис.захисників Севастополя. Останні бої на півострові Херсонес тривали ще до 4 липня 1942 р., унаслідок чого загинуло понад 10 тис. червоноармійців, взято у полон майже 90 тис., німці захопили 622 гармати, 26 танків і 141 літак. Падіння Севастополя дало змогу німцям вивільнити 11-ту армію для операцій на інших фронтах і убезпечувало румунські нафтові родовища від ударів радянської авіації, яка раніше базувалася в місті.

Несприятливими для Червоної Армії були бої під Харковом. 12 травня 1942 р. війська Південно-Західного та Південного фронтів розпочали наступ у напрямку Дніпропетровська, Полтави і Харкова. В наступ пішли 28 стрілецьких дивізій і 20 танкових бригад. Червоноармійцям упродовж 12—13 травня вдалось заглибитися в німецьку оборону на 25—60 км. Однак 13—16 травня наступ вичерпався і перетворився на вперті позиційні бої, а 17 травня армійська група генерала Е. Клейста (1-ша танкова і 17-та армії) несподівано завдала могутнього удару із району міста Краматорськ у фланг радянському угрупованню, що наступало з півдня. Одночасно з півночі назустріч військам Клейста почала наступ 6-та німецька армія генерала Ф. Паулюса. 23 травня 1942 р. з’єднання Паулюса та Клейста зустрілися в районі м. Ізюм, завершивши оточення радянського угруповання. Харківська операція завершилася черговою катастрофою Червоної Армії — 240 тис.полонених, 170 тис. убитих, втрачено 2026 гармат і 1249 танків. Лише 22 тис. червоноармійців змогли вирватися з оточення.

Харківський погром створював сприятливі умови для просування військ вермахту в напрямку Волги і Кавказу. Упродовж червня — липня 1942 р. німецькі та союзні війська відтіснили Південно-Західний і Південний фронти на схід, окупувавши 22 липня 1942 р. всю територію України.

Поразки весни — літа 1942 р. деморалізували фронтове командування Червоної Армії. Боячись знову потрапити в «сталеві обійми» німців, радянські генерали відмовилися від тактики стаціонарної оборони й застосували тактику оборони з відходом. Спочатку війська оборонялися на місці, а потім відходили на 5—10 км на схід і там знову займали оборону на кілька днів. Нова тактика уможливлювала уникнення оточення і втрати значних військових угруповань, однак призводила до втрати території та деморалізації військ, які постійно відступали. Обурений новим способом ведення війни, Сталін 28 липня 1942 р. підписав зловісний наказ «Ні кроку назад!» за № 227, згідно з яким усі, хто відступав, оголошувалися зрадниками й мали віддаватися під суд військового трибуналу. На фронті формували штрафні батальйони, які комплектували запідозреними у боягузтві та засудженими за різні злочини й кидали на найнебезпечніші ділянки. Позаду фронтових частин збільшувалася кількість загороджувальних загонів (кожна рота у загороджувальному батальйоні мала складатися з 200 добре озброєних бійців), які отримували наказ «розстрілювати на місці панікерів та боягузів».

«Драконівськими» дисциплінарними заходами й колосальними жертвами Червоній Армії вдалося зупинити німецькі війська у Сталінграді та передгір’ї Кавказу. 19 листопада 1942 р. розпочалася Сталінградська наступальна операція, яка завершилася 2 лютого 1943 р. розгромом півмільйонного угруповання ворожих військ. 300 тис. німців і румунів потрапило в оточення; а після двох місяців боїв у котлі 90 тис. із них склали зброю. Під час сталінградського наступу 18 грудня 1942 р. війська Південно-Західного фронту повернулися на територію України. 573-й полк 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії зайняв перший населений пункт УРСР — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області. У боях за цей невеликий населений пункт загинуло 1066 червоноармійців. Усього за 1942 р. Червона Армія зазнала найбільших за історію свого існування втрат — 5,888 млн убитих.

Дата добавления: 2015-05-26