Злочини проти життя та здоров'я особи 3 страница

За заподіяння (умисно або через необережність) середньої тяжкості чи легкого тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилю­вання, викликаного неправомірною поведінкою потерпілого, кримі­нальної відповідальності чинним КК не встановлено.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі переви­щення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необ­хідних для затримання злочинця (ст. 124 КК). Відповідальність за цей злочин настає за наявності наслідків, зазначених у ст. 121 КК. Умови, за яких тяжке тілесне ушкодження вважається вчиненим при перевищенні меж необхідної оборони або заходів щодо затримання злочинця, такі самі, як і при умисному вбивстві, передбаченому ст. 118 КК.

Якщо цей злочин вчинений у стані сильного душевного хвилюван­ня, зумовленого протиправними діями потерпілого, відповідальність настає не за ст. 123, а за ст. 124 КК.

¹ Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-УІ до ч. 2 ст. 122 КК внесені допов­нення (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

Заподіяння середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження за обставин, зазначених у ст. 124 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК). У частині 1 ст. 125 КК встановлено відповідальність за легке тілесне ушкодження, тобто за таке, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незнач­ної втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

Суб 'єктивна сторона злочину, який розглядається, характеризу­ється тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 КК настає і в тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю, якщо фактично було заподіяне легке тілесне ушкодження.

Суб'єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років.

У частині 2 ст. 125 КК встановлено відповідальність за легке ті­лесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я чи незначну втрату працездатності. Відповідно до Правил короткочасним є розлад здоров'я тривалістю понад шість днів, але не більше ніж 21 день (три тижні). Під незначною втратою працездатності слід розумі­ти стійку втрату загальної працездатності до 10 відсотків.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК). Необережне тілесне ушкодження тягне за собою кримі­нальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або се­редньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння через необережність легких тілесних ушкоджень не є злочином.

Суб 'єктивна сторона при вчиненні передбаченого ст. 128 КК зло­чину може бути у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що призвело до смерті потерпілого, щодо якого має місце необережна вина, кваліфіку­ється як необережне вбивство.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 128 КК, може бути особа, якій виповнилося 16 років.

Побої і мордування (ст. 126 КК). У частині 1 ст. 126 КК встанов­люється відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинен­ня інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричи­нили тілесних ушкоджень.

Розділ III

Злочини проти життя та здоров 'я особи

Під ударом слід розуміти одноразовий вплив тупим предметом на тіло людини, що заподіяв фізичний біль. Побої характеризуються ба­гаторазовими ударами. Під іншими насильницькими діями мають на увазі фізичний вплив на людину (крім ударів і побоїв), що викликав больові відчуття (придушення частин тіла, виривання волосся та ін.).

Передбачений у ст. 126 КК злочин не спричиняє порушення анато­мічної цілісності тканин або нормального функціонування тканин і органів людського тіла. Тому він і не заподіює тілесного ушкодження, але обов'язково викликає фізичний біль.

Суб 'єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризуєть­ся умисною виною.

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 126 КК встановлено відповідальність за ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з ме­тою залякування потерпілого чи його близьких¹. Такі ознаки, як вчи­нення цього злочину групою осіб або з метою залякування потерпіло­го чи його близьких, мають те саме значення, що і при аналізі ст. 121 КК. Щодо мордування, то Правила вважають ними дії, що полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шма­гання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи го-строколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії. Якщо внаслідок цих дій заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, від­повідальність настає за ст. 121 КК.

Катування (ст. 127 КК). Цю статтю включено до КК відповідно до Міжнародної конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюд­ських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., ратифікованої Україною 26 січня 1987 р.²

З об 'єктивної сторони цей злочин полягає в заподіянні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом на­несення побоїв, мучення або інших насильницьких дій (наприклад, тілесних ушкоджень).

Від інших злочинів проти здоров'я катування відрізняється своєю суб'єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й вста­новлення спеціальної мети — примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього

¹ Законом України від 05.11.2009 р.№ 1707-УІ доч. 2 ст. 126 КК внесені доповнен­ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^; Міжнародні договори України. 1988-1990 [Текст]. - К„ 1997. - Т. 1. - С. 190.

або іншої особи відомості чи визнання, або покарати його чи іншу особу за дії, вчинені ним або іншою особою чи у вчиненні яких він або інша особа підозрюється, або залякати чи дискримінувати його або інших осіб.

Суб 'єкт цього злочину — осудна особа, якій виповнилося 16 років. За частиною 2 суб'єкт злочину може бути спеціальний — службова особа¹.

Частина 2 ст. 127 КК встановлює відповідальність за катування, якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням службового становища².

Ознаки повторності та попередньої змови групи осіб розглядалися щодо складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Використання службовою особою свого службового становища. Це випадки, коли особа, зловживаючи наданою їй владою або службо­вими повноваженнями, вчиняє дії, передбачені ч. 1 ст. 127 КК. Дії службової особи, яка застосувала катування із перевищенням влади або службових повноважень чи при примушуванні давати показання, кваліфікуються за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 127 та за ч. 2 ст. 235² або за частинами 2 чи 3 ст. 365, або за ч. 2 ст. 373 КК.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліков­ної інфекційної хвороби (ст. 130 КК) є спеціальним видом тілесного ушкодження. СНІД (синдром набутого імунодефіциту), що виклика­ється особливим вірусом, досить швидко поширюється останніми роками у всьому світі та створює серйозні побоювання у світової спільноти, оскільки й досі не знайдені ефективні засоби лікування цієї хвороби. Захворювання на СНІД настає внаслідок зараження людини вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). СНІД є кінцевою стадією ВІЛ-інфекції. Стаття 130 встановлює відповідальність за зараження саме ВІЛ-інфекцією, хоча нею охоплюється такий наслідок цього за­раження, як СНІД. Установлено, що ВІЛ-інфекція передається тільки при потраплянні вірусу із зараженою кров'ю в кров здорової людини (наприклад, при користуванні наркоманами одним і тим самим шпри­цом) і при статевих контактах (у тому числі гомосексуальних). Не менш небезпечні випадки зараження іншими невиліковними інфекційними хворобами, що є небезпечними для життя людей (наприклад, важкі форми туберкульозу).

¹ Визначення службової особи див. у частинах 3 та 4 ст. 18 КК.

² Законом України від 05.11.2009 р. № 1707-УІ до ч. 2 ст. 127 КК внесені доповнен­
ня (див.: Голос України. - 2009. - 8 груд. (№ 232)).

^

Розділ ПІ

Злочини проти життя та здоров 'я особи

Частина 1 ст. 130 КК встановлює відповідальність за свідоме по­ставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Поставлення в небезпеку зараження з об 'єктивної сторони полягає в різних діях, які створюють реальну загрозу зара­ження потерпілого ВІЛ-інфекцією, СНІДом, іншою невиліковною хворобою. Це такі дії, які в певних конкретних умовах можуть при­звести до зараження іншої особи, і якщо таке зараження не настає, то тільки внаслідок випадкових обставин або заходів, ужитих потерпілим. Злочин вважається закінченим з моменту поставлення в небезпеку за­раження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідаль­ності суб'єкта злочину.

Способом поставлення в небезпеку зараження є статеві зносини або інші дії.

Із суб'єктивної сторони цей злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції або СНІДу чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людей, і усвідомлення нею того, що вона своїми діями ставить потер­пілого в небезпеку зараження.

Суб 'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка знає про свою хворобу.

Частина 2 ст. 130 КК передбачає відповідальність за зараження іншої особи вказаними в ч. 1 цієї статті хворобами особою, що знала про наявність у неї вірусу цієї хвороби.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий виявив­ся інфікованим цим вірусом.

Необхідною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є при­чинний зв'язок між діянням і зараженням потерпілого, згода якого на таке зараження не виключає відповідальності винного. Якщо не мож­на встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, остан­ній може відповідати за ч. 1 ст. 130 КК — за поставлення в небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хво­робою.

Суб 'єктивна сторона цього злочину — лише злочинна самовпев­неність. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наявності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виключається. Умисне за­раження вказаними в ст. 130 хворобами тягне за собою відповідаль­ність за ч. 4 цієї статті КК.

Суб 'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 КК встановлено відповідальність за заражен­ня вказаними хворобами двох чи більше осіб або неповнолітнього.

Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК). Це також спеціаль­ний вид тілесного ушкодження. З об 'єктивної сторони злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних належать такі інфекційні захворювання, як сифіліс, гонорея, м'який шанкр та ін. Характер венеричного захворювання, методи і тривалість їх лікування, можливість лікування не впливають на кваліфікацію зло­чину. Для відповідальності за ст. 133 КК достатньо зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і спо­соби зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зносин, у тому числі гомосексуальних, не виключається і зараження іншим чи­ном, наприклад шляхом передачі недопалків, унаслідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає проти-правності діяння.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли потерпілий фактич­но захворів на венеричну хворобу. Це злочин з матеріальним складом, він вимагає, щоб між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого, був причинний зв'язок.

Із суб 'єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тоб­то з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочинної само­впевненості. У законі спеціально встановлено, що відповідальність за ст. 133 КК настає, якщо особа знала про наявність у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що хвороба у неї перебуває на стадії зараження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лікування).

Зараження іншої особи венеричною хворобою внаслідок злочинної недбалості не тягне за собою відповідальності за ст. 133 КК.

Суб 'єкт цього злочину — будь-яка особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилося 16 років, яка хворіє на венеричну хворобу і знає про це.

У частині 2 ст. 133 КК встановлено кваліфікуючі обставини зло­чину. Ними є: зараження венеричною хворобою особою, раніше суди­мою за цей злочин; зараження двох чи більше осіб; зараження неповно­літнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Розділ III

Злочини проти життя та здоров 'я особи

Для відповідальності за ч. 2 ст. 133 КК достатньо однієї із вказаних кваліфікуючих ознак.

У частині 3 ст. 133 КК передбачено відповідальність за заражен­ня венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (на­приклад, безплідність, самогубство потерпілого).

§ 3. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

До цих злочинів належать: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК); роз­голошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлен­ня зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132 КК); незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК); не­належне виконання професійних обов'язків медичним або фармацев­тичним працівником (ст. 140 КК); порушення прав пацієнта (ст. 141 КК); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК); пору­шення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК); насильницьке донорство (ст. 144 КК); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК).

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК). З об'єктивної сторо­ни злочин, передбачений ст. 131 КК, полягає в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов'язки визначаються сферою діяльності суб'єкта злочину, а також відповідними нормативни­ми актами в галузі боротьби зі СНІДом, іншими невиліковними інфек­ційними хворобами. Зокрема, існують певні правила, що зобов'язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інші інфекційні хвороби. Працівники міліції, наприклад, зобов'язані

60 ^

направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін'єкцій, на мед­пункти для виявлення в них ВІЛ-інфекції та ін.

Неналежне виконання обов'язків відбувається внаслідок недбало­го або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО помішує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов'язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є зараження вірусом імунодефіциту або іншою невиліковною інфекційною хворо­бою хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131 КК) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті КК).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов'язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв'язок.

Суб 'єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у ви­гляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб 'єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацевтичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або проведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбавлення волі, до обов'язків яких входять попередження і недопущення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфікованих осіб.

Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК). Медичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослідження крові або інших біологічних рідин з метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р.¹ затверджені Правила медич­ного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визна­чають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території Укра­їни. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, здійснення епідеміологічного контролю, а та­кож надання консультацій, медичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфікованим.

¹ Офіц. вісн. України. - 1998. -№ 51. - С. 42.

Розділ III

Злочини проти життя та здоров 'я особи

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягають донорська кров та її компоненти, інші біо­логічні рідини, клітини, тканини та органи.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі, якщо дані про медичний огляд вагітної відсутні або дитина народжена ВІЛ-інфікованою, обов'язковому дослідженню підлягає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здоров'я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути прове­дено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За статтею 132 КК можуть відповідати лише особи, які повідомили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або за­хворювання на СНІД або іншу невиліковну інфекційну хворобу. Повідомлення про огляд, що дав негативний результат, ст. 132 не охоп­люються, тобто не є злочином, передбаченим цією статтею КК.

З об'єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відомостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад, важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків. Під розголошенням розуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відомості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шляхом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою технічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим з того моменту, коли відомості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб 'єктивна сторона цього злочину — умисел або необереж­ність.

Суб 'єкт злочину — службові особи медичної установи, допоміжний персонал (наприклад, секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад, при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (наприклад, лікарі, медичні сестри).

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 1 38 КК). Об 'єктивна сто­рона цього злочину виражається в постійному або тимчасовому занятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів або хоч і дозволеними засо­бами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою операцій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-стоматологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому окремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад не­обережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128 КК.

Закінченим цей злочин є лише у випадку, якщо внаслідок незакон­ної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприклад, смерть хворого, тяжка хвороба та ін.).

Суб 'єктивна сторона цього злочину виражається в психічному ставленні винного до діяння і до його наслідків. Незаконна лікувальна діяльність вчинюється з прямим умислом. Що стосується тяжких на­слідків, то вина до них може бути лише необережною (злочинна само­впевненість або злочинна недбалість).

Суб 'єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповідної медичної освіти і яка досягла 16 років. Якщо цей злочин супроводжу­вався обманом, поєднаним з отриманням винагороди, вчине­не кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190 КК.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК). У частині 1 ст. 139 КК встановлюється відповідальність за не­надання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо медичному працівникові завідомо відомо, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об 'єктивної сторони злочин полягає в бездіяльності—у ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричи­нити тяжкі для нього наслідки. Ненадання допомоги може бути ви­ражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які перебувають удома, тобто поза службою, з'явитися за викликом до хворого або його близьких, у відмові надати допомогу при нещасному випадку, події на

Розділ III

Злочини проти життя та здоров 'я особи

вулиці тощо. Поважні причини ненадання допомоги, які виключають відповідальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан край­ньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпетентність цього працівника, якщо ним вжиті заходи щодо виклику належного фахівця, відсутність медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хво­рого у зв'язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичайного її розвитку може в конкретних умовах при­звести до смерті або інших тяжких наслідків.

Суб 'єктивна сторона злочину виражається в прямому умислі до факту ненадання допомоги хворому за умови, що медичний працівник усвідомлює, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

Суб'єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зобов'язаний відповідно до встановлених правил надавати допомогу хворому (лікарі, у тому числі й ті, які не працюють у медичних уста­новах, наприклад займаються приватною практикою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги перебувають на службі).

У частині 2 ст. 139 КК встановлена відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад, важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлений причинний зв'язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139 КК за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому у вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками немає причинного зв'язку.

Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК). З об'єктивної сторони цей злочин може здійснюватися шляхом дії або бездіяльності у вигляді невиконання або неналежного виконання медичним або фармацевтич­ним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Надання медичної допомоги регулюється різними нормативними актами: Основами законодавства про охорону здоров'я, інструкціями, наказами, положеннями, що передбачають порядок проведення методів

діагностики, лікування і профілактики. Крім того, критерії правильності дій медичних і фармацевтичних працівників вироблені медичною на­укою і практикою.

Порушення професійних обов'язків має, як свідчить медична прак­тика, різноманітний характер. Це і відмова від госпіталізації хворого, надання допомоги якому є невідкладною, невчасна діагностика захво­рювання, порушення правил застосування лікарських речовин (напри­клад, застосування в перевищених дозах, неправильне введення), пере­вищення дози опромінювання, залишення чужорідних предметів (на­приклад, медичної серветки) в порожнині хворого, який оперується, залишення хворого без необхідного медичного нагляду, порушення при приготуванні лікарських речовин та ін.

Унаслідок недбалого або несумлінного виконання вказаних обов'язків для об'єктивної сторони обов'язковим є настання тяжких наслідків для хворого (смерть, ускладнення хвороби, інвалідність тощо). Між дією (бездіяльністю) медичного або фармацевтичного працівника і наслідками необхідним є встановлення причинного зв'язку.

Суб 'єктивна сторона цього злочину — злочинна самовпевненість або недбалість, часто зумовлені некомпетентністю лікаря чи фарма­цевта. Тому медичними правилами, наприклад, встановлено, що у разі, якщо лікар має сумніви в постановці діагнозу або виборі методів лікування, слід звертатися до більш досвідченого фахівця. Лікар зобов'язаний утриматися від лікування через свою некомпетентність, а якщо він цим знехтував і настали вказані в ст. 140 наслідки, то це тягне за собою кримінальну відповідальність за цією статтею КК.

Суб'єкт злочину спеціальний — медичні (лікарі, сестри, фельдше­ри тощо) і фармацевтичні (фармацевти, завідуючі аптекою тощо) пра­цівники.

У частині 2 ст. 140 КК встановлена відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.

Порушення прав пацієнта (ст. 141 КК). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його законного представника, або стосовно неповнолітнього чи недієздатного, якщо ці дії спричини­ли смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки.

У статті 44 Основ законодавства України про охорону здоров'я¹ встановлено, що в інтересах одужання хворого та за його згодою

¹ Відом. Верхов. Ради України. - 1993. -№ 4. - Ст. 19.

З Кримінальне право України. Особлива частина 65

Розділ III

Злочини проти життя та здоров 'я особи

або за згодою законного представника неповнолітнього чи недієздатного лікар може застосувати нові, науково обґрунтовані методи лікування і лікарські засоби. Клінічні випробування лікарських засобів передбачають застосування нових методів діагностики, ви­користання нового інструментарію, застосування нових лікарських засобів тощо. Такі випробування не повинні переслідувати корисну мету. Лікування хворого проводиться лише за згодою пацієнта або його законного представника. У виняткових випадках, якщо гаяння часу у встановленні діагнозу чи проведенні лікування (наприклад, хірургічної терапії) загрожує життю хворого, клінічні випробування можливі без такої згоди.

Дата добавления: 2015-05-31