Поняття юридичної особи

Як самостійні суб'єкти права, юридичні особи відносятся до інститутів римського права. Проте, інститут юридичної особи як такий в римському праві був відсутній. Розподіл осіб на такі категорії, як фізичні і юридичні, стався не за часів римського права, а пізніше. Проте римське юридичне життя не могло обійтися без визнання особливого роду суб'єктів правовідносин, не співпадаючих з природними особами [1, с. 29]. Вже у VI ст до н.е. у римському суспільстві створювалися колегії релігійного характеру, професійні союзи ремісників, булочників, швейників тощо [2,с. 58-59.].

Для визначення юридичних осіб вживалися терміни corpus, universitas, collegia, в сенсі цілість, сукуп­ність речей, зібраних в єдине ціле (наприклад, табун), об'єднання людей (народ, військо тощо), збори осіб, союз осіб, колегія.

Первинною юридичною особою була держава, за прикладом якої утворилися всі інші союзні формації. Проте, існує думка щодо поняття юридичної особи, як рівного з фізичними особами суб'єкта спочатку розвинулося стосовно муниципій, з яких воно було перенесене на інші корпорації і державу. [3, с. 319, 398; 1, с. 29-31.]

Одночасно з процесом визнання права за суб'єктом прилюдної освіти відбувався процес правового оформлення об'єднання декількома особами зусиль і капіталів для досягнення певної мети шляхом укладення договору товариства (societas). Товариство не визнавалося суб'єктом права.

У римському праві були розмежовані такі поняття, як союзи (universitas) і товариства (societas) [4]. Вже в дигестах є посилання на те, що майно (universitas) не ємайном окремих членів у відповідних частинах як співвласників, а являє собою майно окремої особи.

Дослідники римського права зазвичай виділяють наступні види юридичних осіб: держава; імператор­ський престол; політичні спільноти, у тому числі міста (civitas, respublica, municipium, municipes) і колонії (coloniae deductio), асоціації римських громадян (conventus civium Romanoram), поселення (vici, pagi, castella, fora,conciliabula, praefecturae), провінції (commune provinciae); вільні союзи, серед яких були релігійні колегії (gentes, sodalitates), похоронні колегії (collegia funeratitia), колегії ремісників, колегії або декурії підлеглого службового персоналу; това­риства (societas) публіканів та ін.; церковні установи і богоугод­ні заклади християнського часу, а також "лежачий" спадок. [1, с. 32-33.] Крім того, в майновому обороті брали участь самостійні державні підприємства та установи.

Якщо більш детально зупинитися на видах юридичних осіб римського права, то зазначимо, що на думку І. Пухана и М. Поленак-Акимовськой [5, с. 94.], в римському праві (jus quiritium, а пізніше — jus civile) в період давньоримської патриціансько-плебейської держави (754-242 рр. до н.е.) римська держава (Populus Romanus), безумовно, була правоздатною, здійснювала власні функції юридичної особи в публічному праві і функції юриди­чної особи в приватному праві, володіючи майном (res publicae) для задоволення загальнодержавних потреб і беручи участь в обороті шляхом купівлі-продажу, розділу землі, здачі в оренду, виконання громадських робіт тощо. Н.С. Суворов переконаний, що римська держава мала земельну власність від початку свого існування[1, с. 33].

Як зазначає І.А. Покровський, римське право передбачало як суб'єктів, носіїв прав, лише окремих осіб. Всі стосунки, що виникали не між окремими особами, регулювалися іншими нормами і охоронялися іншими засобами. В той же час в господарському житті Риму величезне значення мало державне майно, зокрема, державні землі (ager publicus), державні раби (servi publici). Римська держава (Populus Romanus) не була власником державного майна (res publi­cae). Державне майно належало рим­скому народові (populi Romani) взагалі, але нікому зокрема. Предста­вники влади, спочатку цар, а потім республіканські магістрати (кон­сулы, цензори, квестори тощо), управляли цим майном в інтере­сах народу до витоків прилюдного права.

В. Б. Ельяшевіч підкреслював, що в республіканський період (V-IV вв. до н.е.) римська держава (Populus Romanus) не була порівняна з приватними особами (privatae personae, singuli), тобто не була юридичною особою [6, с. 65.]

В період переходу від республіки до імперії (IV—II вв. до н.е.) розподіл провінцій між імператором Августом (принцепсом) і Сенатом як органом старої республіки зробив за необхідне двояку державну казну: сенатську (эрар) і імператорську (фіск). У імператорський період (II—I вв. до н.е.) фіскальне майно принципово зрівнюється у обороті з приватним майном. При Северах відмінність між імператорськими і сенатськими провінціями остаточно зникла, і доходи зі всіх провінцій стали поступати в державну казну, за якою збереглася назва фіск.

У класичному римському праві (від встановлення магістрату пе-регринских преторів до едикту імператора Каракалли - 242 р. до н.е. -212 р. н.е.) теоретична база існування юридичних осіб була розвиненішою. У епоху принципата (30 р. до н.е. - 193 р. н.е.) державі належали дві групи правоздатності: держава як носій державної влади (imperium) була суб'єктом публічного права; як носій приватноправових майнових повноважень (fiscus) була суб'єктом приватного права [5, с. 93.].

Юридичні особи в римському праві не досягли повного розквіту. Проте винахід римських юристів виявився ефективним щодо досягнення будь-якої мети.

По-перше, всі учасники правовідносин мали змогу виокремити майно, призначене для загальної мети, шляхом створення юридичної особи і передати це майно йому у власність. Тим самим загальне майно учасників не ототожнювалось з їх приватним майном, завдяки чому було захищене від стягнення з боку їх особистих кредиторів.

По-друге, з'явилася можливість зняття з окремого ком­мерсанта підприємницького ризику щодо обмеження його відповідальності перед третіми особами майном, яке передане юридичній особі, від імені якої даний підприємець бере участь в комерційному обороті. В результаті цього індивідуальне майно комерсантабуло захищене від стягнення з боку загальних кредиторів, оскільки з появою юридичної особи його учасники фактично відповідали по загальних боргах, зроблених від його імені, вже не солідарно, а субсидіарно.

По-третє, завдяки статусу юридичної особи складні за своєю внутрішньою структурою об'єднання осіб (корпорації, союзи тощо), мали можливість здійснювати комерційні операції та інші дії як єдиний суб'єкт права.

Римська правова думка виокремила поняття правоздатності і дієздатності, ос­новні типи юридичних осіб. Як зазначав І.А. Покровський, новому світу був переданий дуже тонкий юридичний засіб, за допомогою якого нові соці­альні утворення мали змогу з'явитися у житті суспільства, - і новий світ цим скористався [6, с.311].

Дата добавления: 2015-05-31