Доба Просвітництва та її домінуючі риси

Кінець XVII — початок XVIII ст. ввійшли в історію світової культури як період Просвітництва, а французьку філософію цьо­го періоду за аналогією називають філософією доби Просвітниц­тва. Французькі філософи критично переосмислювали уявлення про Бога, навколишній світ, людину та кінцеву мету її існування, шукали нових кардинальних напрямів розвитку філософії, від­крито пропагували ідеї та цінності буржуазного суспільства, опо­середковано готували суспільну думку до революційної трансфо­рмації французького суспільства.

Ідеї Ґотфріда Вільгельма Ляйбніца про необхідність перебудо­ви життя на засадах розуму були підхоплені багатьма мислите­лями Франції та Європи загалом. Філософів зацікавила можли­вість заміни старого світу (монархії) на новий (демократичний), а ідеали епохи Відродження, свободи совісті, свободи волевияв­лення набували характеру практичних орієнтирів.

Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх лю­дей перед Законом.

Ідеї та цінності епохи Відродження пропонували реалізувати шляхом поширення раціонально-практичних знань про природу й суспільство. Тому кожна розумна людина повинна була сприяти поширенню освіченості (звідси, власне, й поява терміна «Просві­тництво»).

Мислителі XVIII ст. вважали, що основними постатями в со­ціальній перебудові залишків феодального суспільства мали ста­ти представники аристократії на чолі з монархом. Тому саме на них була спрямована практична філософія з метою формування високого рівня інтелекту, цінностей свободи (ідея «освіченого монарха»). Через те, що знання про природу, соціальні орієнтири різко суперечили твердженням офіційної теології, філософи-просвітителі вважали своїм головним завданням непримиренну критику релігійних догм, що суперечили здоровому глузду й по­всякденній практиці. Починаючи з епохи Відродження, відбува­ється активна секуляризація церковного життя, що отримала но­вий атеїстичний імпульс у Франції у XVIII ст. Необхідність отримання простого задоволення від реалізації безпосередніх ма-

теріальних і духовних потреб людини пропагується як головна
цінність життя. Філософи Просвітництва стали на позиції послі­
довного атеїзму й безкомпромісного антиклерикалізму. Розум
звільнявся від релігійної віри, ставав єдиним засобом отримання
істини про оточуючий світ. _

Філософія Просвітництва набула форм матеріалізму. її репре-зентували філософи Жан Мельє, Жульєн Ламетрі, Дені Дідро, Клод Адріан Гельвецій, Поль-Анрі Гольбах, які пояснювали при­роду та сутність людини без будь-яких посилань на релігію й Бо­га. Вони обстоювали ідею існування первинної матерії, яка має механізми саморозвитку, у результаті чого розвивається Всесвіт і з'являється її найвищий продукт — людина.

Філософи Просвітництва були об'єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства, які з необхідністю вели до соціального вибуху (революції). Головним предметом їхнього фі­лософствування стали принципи «природного права» та суспіль­ного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати га­рантії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духов­них потреб особи. Як вважали мислителі Просвітництва, аби уникнути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою, слід свідомо відмовитися, тобто передати частину своїх прав державі (монар­ху) на основі суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бе­ре на себе зобов 'язання забезпечити щонайбільший спокій і зла­году в суспільстві. Революційний контекст цих ідей визначався тим, що оскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов'язків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об'єктивне право ліквідувати цю владу.

У прихильників Просвітництва виникали нові світоглядні цін­ності, пов'язані з упевненістю в тому, що вони живуть у найваж­ливішу для цивілізації добу. Уся попередня історія (насамперед Середньовіччя) сприймалася ними як епоха панування зла, неві­гластва, релігійних забобонів.

Домінуючою концепцією, що пояснювала можливість адекват­ного пізнання світу з метою його практичного перетворення, ста­ла філософія Френсіса Бекона (необхідність використання в про­цесі пізнання емпіричного досвіду разом із правом суб'єкта пі­знання на власну позицію в науковому дослідженні й права власної інтерпретації отриманих знань). Молодій буржуазії по­трібна була підтримка з боку практичної філософії (синтезу при­родничих і гуманітарних знань).

У другій половині XVII ст. розвиток науки набув такого рів­ня, що держава була зацікавлена в організації наукових дослі­джень. Наприклад, у 1662 р. було засновано Академію в Анг­лії, у 1666 р. — у Франції, а в 1700 р. — у Німеччині. Засадовим наукових досліджень був експеримент, що започаткував експе­риментальні науки (біологію, хімію, фізику та ін.). Метафізичні системи, які передували філософії Просвітництва й не збігалися з потребами емпіричної науки, замінювали концепцією матеріаліс­тичного сенсуалізму з можливістю використання практики як критерія істини. При цьому велика увага приділялася людині та аналізу проблем, пов'язаних з нею.

Поширювались і пропагувались ідеї дослідного знання, розви­валося вчення про природне право, права особи, договірні відно­сини, основи виникнення та функціонування держави й суспіль­ства, законність використання насильства у вирішенні соціальних конфліктів. Філософські інтерпретації зазначених ідей стали ос­новою подолання кризи метафізичної філософії.

Вольтер (1694 — 1778рр.), справжнє ім'я Франсуа Марі Аруе, — французький філософ, письменник, історик, один з найвідомі-ших представників Просвітництва. У філософських поглядах Вольтер стояв на позиціях поєднання емпіризму та раціоналіз­му, надаючи перевагу першому. Головними науковими доробка­ми, що репрезентують філософські погляди Вольтера, були «Фі­лософські листи», «Метафізичний трактат», «Роздуми про лю­дину», «Філософський словник», «Філософія історії», «Досвід про звичаї і дух народів», «Кишеньковий філософський словник», «Англійські листи».

На початку своєї творчої біографії Вольтер певний час жив у Англії, де познайомився з ідеями передових англійських мисли­телів — сенсуалізмом Локка, емпіризмом Бекона, фізикою Нью­тона. На основі цих ідей почав розробляти власне вчення про не­обхідність встановлення загальної свободи духу на противагу домінуючому у Франції догматичному мисленню та залишкам феодальної культури. Перші праці Вольтера були присвячені аналізу англійського суспільства, яке, на його думку, є прикла­дом сприятливих умов для розвитку свободи, можливості особи обирати за власним бажанням шлях до неї.

Якліропагандист Просвітництва й вільнодумства Вольтер не­примиримо ставився до релігії та церкви, котрі вважав причиною гострих соціальних конфліктів, відсутності свободи й існування несправедливості. Ставлення вченого до церкви видно з його ви­слову «Роздушіть гадюку!» (тобто церкву). Аналізуючи розвиток

релігії, він сприймав зміну її форм як заміну одних забобонів на інші. Тому людство, зазначав учений, має якнайшвидше відмови­тися від цих забобонів (неістинного знання про світ) на користь розуму й істини, що лежать в основі нормального існування сус­пільства.

Але така гіпертрофована критика релігії ще не є підставою вважати Вольтера представником войовничого атеїзму. У своєму ставленні до релігії він виступав як непримиримий критик релі­гійної свідомості й церкви як соціального інституту. Вольтер ви­знавав існування Бога з позицій деїзму, вважав його творцем сві­ту, але заперечував його подальше втручання в явища природи й перебіг суспільних подій. Мислитель був упевнений, що жодна теорія та практика не зможуть достеменно довести існування або відсутність Бога. Знаменитою стала його теза: «Якби Бога не бу­ло, то його необхідно було б вигадати, але вся природа свідчить про те, що він існує».

На думку Вольтера, суспільство потребує релігії, але не такої, яка ґрунтується на теології, а такої, що має підґрунтям держав­ний інтерес і філософські ідеї деїзму.

Вольтер твердив, що релігія, заснована на теології, «є мати фа­натизму, громадянських конфліктів, ворог людини, а державна релігія — основа світового порядку й законності».

Іншою причиною, яка, на думку Вольтера, позитивно харак­теризувала важливість нової релігії, була необхідність вирі­шення морально-етичних проблем з метою підтримання по­рядку в суспільстві, утримання окремих людей від антисоці­альної поведінки.

Аналізуючи розвиток світової історії, Вольтер дійшов виснов­ку, що в основі історичного процесу лежить боротьба протилеж­них поглядів і думок, на противагу наявним на той час богословсь­ким теоріям (ідеям провіденціоналізму в історії). Він пропонував аналізувати історію, спираючись на філософські методи дослі­дження, вперше використав термін «філософія історії».

Передові філософські ідеї Вольтера відіграли значну роль у формуванні нового покоління французьких просвітителів, до яких належали Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах та ін.

Сучасником й однодумцем Вольтера був Шарль Луї де Мон-теск'є (1689 — 1755 рр.) — один з перших французьких філосо-~фТв-просвітителів, письменник, юрист, учений. Головним завдан­ням філософії він вважав аналіз причинно-наслідкових зв'язків у природі на основі законів механіки. Засадовими творами, які ре-презентуютіГйогб філософські та правові погляди, були «Перські

листи» і «Дух законів». Остання книжка потрапила в «Індекс за­боронених книг»¹.

У ставленні до релігії філософ обстоював позиції деїзму. Віру в Бога він вважав необхідною для того, щоб підтримувати поря­док і виховувати моральність. Але водночас він відкидав ідею безсмертя душі, критикував християнство й католицьку церкву за їх претензію на отримання влади й бажання управляти суспільст­вом, за введення в оману віруючих людей і пригнічення людської ініціативи.

У своїй головній праці «Дух законів» Монтеск'є аналізував розвиток суспільства в його історико-правових формах, викорис­товуючи ^поняття природного права. В основі природного права лежить природа речей (об'єктивні чинники), які загалом визна­чають дух законів, їх зміст та особливості функціонування в тому чи тому суспільстві. Воно унеможливлює розростання деструк­тивних конфліктів у суспільстві

До об'єктивних чинників, на яких ґрунтується природне пра­во, належать:

у — територія — філософ вважає, що великі території вимага­ють розвитку демократичного устрою, а маленькі — республі­канського правління;

— клімат — він може сприяти ефективному управлінню й
сталому державного устрою (південні країни зі спекотним кліма­
том зазвичай прагнуть до деспотії, північні — з холодним кліма­
том схильні до демократії, середньоєвропейські країни з помір­
ним кліматом періодично переходять від деспотії до демократії й
навпаки);

— до інших чинників належать соціальні та історичні, релігія
та мораль, традиції, форми господарювання, принципи управлін­
ня суспільством тощо.

Монтеск'є виділив три види державного устрою за доміную-. чим принципом їх функціонування: по-перше, це деспотична держава, що будується на страху й залякуванні; по-друге, мона­рхія, в основі якої лежать честь і гідність окремого правителя, й, по-третє, республіка, засадовим принципом якої є демократія з якнайширшими гарантіями реалізації принципів доброчинності.

Головною доброчинністю (цінністю функціонування держави) Монтеск'є вважав гарантію свободи особистості. Він зазначав, що свобода обмежує владу держави через саму владу, завдяки її

¹ «Індекс заборонених книг» (лат. Іпйех НЬгогит ргокіЬііогит) — перелік творів (ви­давався Ватиканом у 1559—1966 рр.), які заборонялося читати віруючим під загрозою відлучення їх від церкви.

розподілу на законодавчу, виконавчу та судову, з метою запобі­гання деспотизму {«ідеярозділеної влади»).

Монтеск'є був засновником^соціологічної науки. Соціологія Монтеск'є не закликала до радикальних змін у суспільстві, він уважав, що прогресивний розвиток історії загалом неможливий — соціум розвивається в площині постійної взаємозаміни періоду його падіння (регресу) й наступного періоду\підйому (прогресу). У зв 'язку з цим він говорив, що бачить старе зло, яке існує в сві­ті, знає, як його подолати, але водночас передбачає й нове зло, яке з необхідністю виникне на уламках старого.

Ідеологом Просвітництва був французький філософ та пись­менник Дені Дідро (1713 — 1784 рр.) — теоретик мистецтва, лідер гурту енциклопедистів¹. Основними працями, що репрезентують його філософські погляди, були «Думки про тлумачення приро­ди», трилогія «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера», «Продовження розмови», «Філософські принципи відносно матерії і руху», «Монахиня», «Племінник Рамо», «Жак-фаталіст».

У цих доробках Дені Дідро заявив про себе як філософ-полеміст, який критично переосмислював цінності монархічної системи (релігійний світогляд). У 1746 р. його першу книжку під назвою «Філософська думка» за рішенням Паризького парламен­ту було спалено, а самого Дідро заарештовано, однак згодом від­пущено на волю. У 1751—1780 рр. він брав безпосередню участь у виданні 35-томної енциклопедії, що об'єднала навколо себе найкращих мислителів того часу (Руссо, д'Аламбера, Вольтера, Кондільяка, Монтеск'є, Гольбаха та ін.).

Продовжуючи традиції мислителів Просвітництва, Дені Дідро став найвідомішим і найнепримиреннішим критиком релігії. Він різко критикував її за те, що вона не сприяє отриманню наукових істин про навколишній світ і засмічує здорову свідомість людини релігійними забобонами, вбиває в людині бажання активно пере­творювати світ згідно з її інтересами.

Дідро одним з перших виступив за необхідність повного зни­щення релігії, організацію життя без Бога на засадах атеїзму як форми світогляду. При цьому атеїзм мав ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях, здоровому глузді, моральній від­повідальності.

Енциклопедисти — колектив авторів французької енциклопедії, що видавалась у XVIII ст. («Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел»), її загальна світоглядна спрямованість: атеїзм, просвітництво, суспільний прогрес.

Дідро критикував ідеї триєдинства Бога, віру в релігійні чуде­са, загострював увагу на протиріччях і розбіжностях новоєван-гельських історій тощо. Він одним з перших порушив проблему необхідності реалізації в суспільстві принципів свободи совісті, відокремлення церкви від держави та школи від церкви. Голо­вним завданням Просвітництва він вважав подолання негативно­го впливу релігії та церкви на людину. До кінця життя Дені Дідро залишався на позиціях матеріалістичної філософії й войовничого атеїзму. Останніми словами Дені Дідро були: «Перший крок до філософії — це відсутність віри». ~~

Відомим представником філософії Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712 — 1778 рр.), письменник, теоретик мистецтва. Своїми ідеями він розвивав політичну філософію (з позицій ре­волюційної демократії). Деякий час Руссо співпрацював з енцик­лопедистами, поки між ними не виникла суперечка. Основними працями, що репрезентували його філософські погляди, були «Міркування про науки і мистецтво», «Міркування про похо­дження та основи нерівності між людьми», «Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або про виховання».

У цих працях філософ порушував важливе для себе питання: як захистити людину від соціальної несправедливості? Відповідь на нього він шукав, аналізуючи сенс людського існування в су­часних йому історичних реаліях.

Руссо акцентував увагу на тому, що природним станом люд­ського існування є свобода. У межах цієї свободи людина відчу­ває себе індивідуальністю, а отже, певною мірою самотньою лю-і диною. Вона переживає (драматизує) свою самотність через рефлексію, що ускладнює її життя, створює внутрішній диско-_і мфорт (страждання), атмосферу потреби «самозаглиблення» у власну долю. Вихід з такого дискомфортного стану філософ вбачав у конструктивній любові людини до самої себе. Ця любов, на його думку, стимулює появу позитивних людських рис (люд­ських почуттів), наприклад, почуття милосердя до інших. Тому Руссо вважав, що любов людини до самої себе є основою побу­дови позитивних взаємовідносин між людьми, що, зрештою, сприятиме розвитку свободи особистості.

Руссо зазначав, що соціальне оточення перетворює здорову любов людини до самої себе на егоцентризм, на який спираються соціальна нерівність, приватна власність і конкурентна боротьба. Вплив соціального оточення загалом негативний і деструктив­ний. Культура, своєю чергою, стає інструментом політики, на­приклад, правова культура сприяє існуванню майнової нерівності

(через систему правосуддя), підтримує позицію багатих (додаючи їм багатства), нехтує інтересами бідних (роблячи їх ще біднішими).

Аналізуючи сучасне йому життя, вчений чи не одним з пер­ших філософів порушив проблему відчуження людини від резуль­татів її праці. Культура (політика й право) «консервує» відчу­ження, яке за певних умов стає причиною конкретних конфліктів між людьми, насильства й агресії.

Таким чином, культура не тільки зумовлює поширення відчу­ження в міжлюдських відносинах, а й деформує особистість че­рез нав'язування фальшивої поведінки, через обман і моральну спустошеність людини тощо. Такими негативними чинниками є наукове знання й розум, які разом з культурою також обмежують відчуття свободи й рівності, поєднуючись з багатством і приват­ною власністю, вони роблять людину безсилою перед суперечно­стями життя.

Деструктивному впливу культури Руссо пропонував проти­ставити (крім повноцінної любові людини до самої себе) реалі­зацію в житті ідеалів свободи, використовуючи для цього ме­тоди педагогічного (оптимістичного) впливу.

Основою концепції педагогічного оптимізму філософа стала ідея ненасильства над дитиною в процесі виховання, гармонійне поєднання внутрішнього бажання із зовнішньою необхідністю. Головною умовою виховання мала стати нейтралізація негатив­ного впливу на людину з боку суспільства. Руссо говорив про ви­ховання «серця людини» шляхом негативної педагогіки, яка мала навчити людину правильної любові до інших і тим самим допо­могти знайти шлях до самої себе через створення власного пози­тивного досвіду життя. В ідеалі любов людини до самої себе по­винна була перерости в любов до Батьківщини.

Бажаному стану свободи сприятиме й практична філософія, яка, на думку Руссо, організує доцільну взаємодію суспільства й держави на основі суспільного договору. Підкоряючись загальній волі, кожна людина гарантує свободу волі собі та іншим людям. Мислитель вважав, що в загальну волю входить і приватна, а то­му кожна людина повинна беззаперечно підкорятися їй як своєму власному закону.

Суспільний договір мав стати не тільки основою розвитку держави й суспільства, а й суверенітету окремого народу, його цілісності та прогресивного розвитку. Суспільний договір — го-

ловний закон держави, до якого адаптуються і з яким узгоджу­ються всі інші закони. Якщо такого узгодження немає, зазначав Руссо, то закони перетворюються на прості постанови (укази). Таким чином воля суспільства, народу фіксується в законах з ме­тою їх реалізації в соціальній практиці виконавчою владою.

Ідеальною державою вчений вважав республіку. Органом управління такої республіки мав стати не парламент, а народні збори (сходи), які віддзеркалювали б рівні права громадян на участь у владі. Головними характеристиками республіканської влади повинні бути реальна свобода й рівність усіх громадян (з орієнтацією на встановлення майнової рівності). Майно громадя­нам необхідне не для багатства, а для задоволення матеріальних і духовних потреб.

Але було б помилкою вважати Жан-Жака Руссо проповідни­ком ідей утопічного соціалізму («майнової зрівнялівки»). Тих, хто порушує принципи суспільного договору, він пропонував ка­рати на смерть, незважаючи на те, що загалом філософ пропові­дував принципи ненасильства. Водночас він розвивав ідею про право народу на повстання тоді, коли пригнічена частина грома­дян (без прав і власності) має можливість скинути паразитуючу меншість (владу) й створити те суспільство, яке вони вважають за потрібне.

У цїй^ державі знайшлося місце й релігії. З погляду філософа, Бог є уособленням світової волі й світового розуму, людина по­мирає лише своїм тілом, душа її залишається безсмертною. Зі ^скасуванням релігії можуть зникнути моральні підвалини суспі­льства, тому Руссо пропонував створити замість християнства нову, штучну релігію — «громадянську» («культ великої істи­ни») з метою освячення суспільного договору й ефективнішого виконання людьми чинних законів.

Ідеї Жан-Жака Руссо вплинули не тільки на формування філо-. софської думки Просвітництва, а й стали практичними рекомен-і даціями в соціальних реформах періоду Французької революції / (1789—1794 рр.). Якобінці впроваджували свої радикальні соціа-/ льні перетворення під прапором «руссоїзму», якобінський Кон­вент увів деїстичний культ (громадянську релігію) тощо. Згодом ідеї Руссо стали використовуватися майже всіма соціал-демократичними рухами.

(Одним із засновників школи французького матеріалізму та атеї­зму був французький філософ Поль-Анрі Гольбах (1723 — 1789рр.). ' Найвідомішими працями, які репрезентують його філософські ін­тереси, були «Система природи», «Розвінчане християнство»,

«Кишенькове богослов'я», «Здоровий глузд», «Універсальна мо­раль, або Права людини, основані на природі» та ін.

У своєму головному доробку «Система природи» Гольбах дав філософську картину Всесвіту, де існувала єдність взаємопо­в'язаних матеріальних елементів. Він стверджував, що об'єктив­но існує первинна матерія (природа), яка є самопричиною, безкі­нечною в просторі й часі. Він одним з перших намагався дати ви­значення матерії: матерія — це все, що діє на наші органи чуття, а рух є способом існування матерії. У природі діє вічний, неми­нучий необхідний порядок (причинно-наслідковий зв'язок), зго­дом ці ідеї стали основою космічної теорії Лапласа. У розумінні людини Гольбах стояв на позиціях еволюціонізму. Він вважав, що людина є витвором природи й існує тільки в її межах, підко­ряється лише законам природи (і не може звільнитися від неї на­віть подумки). Людина є фізична істота, сутність її виявляється в потребі самозбереження, отримання особистого задоволення від реалізації матеріальних і духовних потреб.

Гольбах доволі критично ставився до релігії та церкви. Він вважав, що головною причиною існування релігії є відсутність наукових знань про природу. Інакше кажучи, людина вірить у Бога через власне невігластво, через страх, побоювання можливої біди. Тривога й страх спричиняють виникнення фантазій, при­мар, від яких можуть урятувати лише наукове знання й просвіта. Гольбах зазначав, що словом «Бог» люди послуговуються тоді, коли забувають слово «природа». Тому, якщо незнання природи породило віру в Бога, то, навпаки, її пізнання приведе до зник­нення релігійної віри.

Гольбах говорив, що вектор життя людини спрямований від нещастя до щастя. Релігія, рабство, страхи, демагогія, соціальне зло та інше з розвитком науки й зростанням освіченості щонай­ширших верств населення поволі зникатимуть. Щоб бути щасли­вою, людина повинна знати своє місце в природі. Ці та інші філо­софські сентенції Гольбаха відіграли величезну роль у підготовці Французької революції XVIII ст.

У середині XVIII ст. у філософії французького Просвітництва сформувались утопічно-соціалістичні (комуністичні) ідеї, проек­ти, які найбільшого поширення набули під час Великої францу­зької революції. Прагнення вирішити проблему побудови ідеаль­ного суспільства, заснованого на рівності й соціальній спра­ведливості, стало основною рисою утопічно-соціалістичного на­пряму. Представники цього напряму з позицій природного права критикували феодально-капіталістичне суспільство.

З метою відродження «золотого віку»¹ в середині XVIII ст. французький філософ, письменник, історик Габріель Маблі ви­ступив із проектами побудови комуністичного суспільства на ос­нові рівності всіх людей і права на працю.

Неабияку роль у розвитку французького утопічного соціаліз­му відіграли ідеї Франсуа Бабефа (псевдонім Гракх Бабеф), якого вважали першим коммуністом (теоретиком і практиком).~ Він розробив програму «Змова в ім'я рівності» з практичним завдан­ням здійснити комуністичну революцію й вперше зафіксував не­обхідність диктатури пролетаріату. У 1797 р. Бабефа та деяких його прибічників було страчено.

До найвідоміших представників французького утопічного со­ціалізму належав великий утопіст Клод Сен-Сімон, який став творцем критично-утопічного соціалізму (комунізму) і чи не найпершим зафіксував можливу анархію в капіталістичному ви­робництві, існування суперечності між приватною власністю та суспільним інтересом, домінування паразитичних елементів над безпосередніми виробниками матеріальних благ, моральний ре­грес панівних верств населення та їхній вплив на падіння суспільної моралі тощо.

Метою суспільного розвитку Сен-Сімон вважав створення промислового суспільства, в основі якого мав лежати ієрархічний принцип побудови, де всі державні посади повинні надаватися на основі певної ієрархії здібностей. У його ідеальному суспільстві головною цінністю мала стати праця, право на працю й розумний розподіл вироблених продуктів з метою рівного задоволення потреб членів суспільства (найкраще суспільство — це те, яке надає своїм членам усі умови для реалізації матеріальних і ду­ховних потреб). Працююче населення (пролетаріат) зіллється з буржуазією в один клас — клас індустріалів. Учений вважав, що нове суспільство виникне не на основі революції, а на ґрунті еволюції, розвитку економіки й появи ідеальних форм суспільс­тва. Він висунув ідею трансформації існуючої релігії в релігію «нового християнства», сенсом якої стане гасло «Усі люди — брати».

Учення Сен-Сімона справило величезний вплив на розвиток суспільно-політичної думки не тільки у Франції, а й у Німеччині, Італії, Росії. Згодом воно стало одним з ідейних джерел марксистсь­кої філософії.

¹ «Золотий вік» — утопічні уявлення багатьох народів, згідно з якими в історії людс­тва існував період, коли люди залишалися завжди молодими та щасливими.

Отже, у Франції XVII—XVIII ст. були розроблені засадові ідеї просвітницького світогляду, в основі яких лежали принципи раціоналізму (домінування розуму як вищої інстанції для ви­рішення всіх проблем людського співтовариства), вільнодум­ства, антиклерикалізму, політичного радикалізму та атеїсти­чного матеріалізму (заперечення існування Бога в будь-якій "формі), пояснення появи світу й людини з позиції матеріалів-* му. Передові погляди французьких філософів-просвітників значною мірою вплинули на подальший розвиток філософсь­кої' думки в Європі, зокрема й в Україні. Уже наприкінці XVII — на початку XVIII ст. просвітницькі ідеї стали розвиватися най-видатнішими представниками Києво-Могилянської академії — Петром Могилою, Йосипом Кононовичем-ґорбацьким, Інокен-тієм Гізелем, Феофаном Прокоповичем, Григорієм Кониським та найвидатнішим випускником Києво-Могилянської академії, класиком української філософії Григорієм Сковородою.

Питання для самоперевірки

1. Розкрийте сутність раціоналізму та емпіризму філософії Нового
часу.

2. Назвіть характерні риси філософії Нового часу.

3. У чому особливості філософії Ф. Бекона?

4. Розкрийте сутність філософських поглядів Р. Декарта.

5. Охарактеризуйте головні положення філософії Т. Гоббса.

6. Визначте та обґрунтуйте позицію В. Ґ. Ляпбніца щодо необхідно­
сті об'єднання раціоналізму та емпіризму.

7. Назвіть головні ознаки філософії Просвітництва.

8. Розкрийте взаємозв'язок між поняттями «природне право» та
«суспільний договір».

9. У чому особливості деїстичного напряму філософії Просвітництва?

10. У чому полягає атеїстична позиція французької філософії XVII —
XVIII ст.?

11. Визначте основоположні принципи матеріалістичної позиції фран­
цузьких просвітителів.

12. Визначте й обґрунтуйте специфіку філософсько-правових і полі­
тичних поглядів французьких утопічних соціалістів (комуністів).

Список рекомендованоїлітератури

1. Английские материалистьі XVIII в. Собр. соч.: В 3-х т. — М., 1967,
1968.

2. Антология мировой философии: В 4-х т. — М., 170. — Т. 2.

3. Бакрадзе К. С. История новой философии // ІАзбр. филос. трудьі. —
Тбилиси, 1977. — Т. 4.

4. Берклії Дж. Сочинения. — М., 1978.

5. Беркли Дж. Алкифрон. Памятники религиозно-философской мис­
ли Нового Времени. — СПб, 1996.

6 Бзкон Ф Сочинения: В 2-х т. — М, 1971—1972.

7. Грязнов А. Ф. Философия Шотландскоп школьї. — М.

8. Вико Джамбаттиста. Основания науки об общей природе наций. —
М.; К, 1994.

9. Вольтер. Философские сочинения. — М.; 1988.

10 Гельвеціп К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання. — К, 1994.

11. Гоббс Томас. Бегемот. — К., 1996. '

12. Гоббс Т. Сочинения: В 2-х т. — М., 1989.

13. Гусєв В І. Історія західноєвропейської філософії XV—XVII ст. — К,
1994.

14. Гусєв В. І. Західна філософія Нового часу XVII — XVIII ст. — К,
1998.

15. Декарт Р. Метафізичні розмисли. — К., 2000.

16. Декарт Р. Сочинения.: В 2-х т. — М., 1989—1994.

17. КондильякЗ. Сочинения: В 3-х т. — М., 1980—1982. \

18. Кузнецов Б. Г. Разум и бьітие. — М., 1972.

19 Кузнецов В. Н. Французский материализм XVIII века. — М., 1981.

20. Кузнецов В. Н., Мееровсикй Б. В., Грязнов А. Ф. Западноевропейс-
кая философия XVIII века. — М., 1986.

21. Лейбниц Г. Сочинения.: В 4-х т. — М, 1982—1989.

22. ЛоккД. Сочинения.: В 3-х т. — М., 1985—1988.

23. Момджян X. Н. Французское просвещение XVIII века. — М., 1983.

24. Нарскип И. С. Западноевропейская философия XVIII века. — М.,
1973.

25. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVII века — М.,
1974.

26. Рассел Б. Історія західної філософії. — К., 1995.

27 Реале Дж., Антисери Д. Западная философия От истоков до на­ших дней. — Кн. 3. — СПб., 1996. 28. Руссо Ж. Ж. Трактати. — М, 1969. 29 Соколов В. В Европейская философия XV—XVII вв. — М., 1984.

30. Спиноза Б. Об усовершенствовании разума. — М.; Харьков, 1998.

31. Спиноза Б. Зтика // Избранние произведения: В 2-х т. — М., 1957.

32. Философия епохи ранних буржуазних революций. — М., 1983.

і..,...

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ. МАРКСИЗМ

Схема 9

Німецька класична філософія кінця XVIII — першої половини

XIX ст. — період формування нового стилю

філософського мислення, яке фунтувалося на методі

Суб'єктивний ідеалізм

Людвиґ Фейєрбах (1804— 1872 рр.)

«розумного» теоретичного вирішення філософських проблем

Головну увагу зосереджено на дослідженні сутності людського існування

Особливу увагу приділено проблемі розвитку як саморозвитку

Значно збагачено логіко-теоретичний апарат філософії

Розглянуто історію як цілісний процес

Відкрито багато видатних філософів, які стали фундаторами сучасної світової філософії

125

Таблиця 9

Антиномія Антропологізм

Дата добавления: 2015-05-26