Активний і пасивний доступ до інформації в адміністративній процедурі

Інформація про особу в адміністративній процедурі

обов'язковим учасником адміністративної процедури є фізична (громадянин України, іноземець, особа без громадянства) або юридична особа, яких у західному праві часто називають «приватна особа». В українському законодавстві існує ще така категорія суб'єктів як «легалізована громадська організація, що не має статусу юридичної особи», яка виступає у відносинах через своїх членів — фізичних осіб.

У процедурному значенні можна виділити такі категорії приватних осіб:

1) особа, яка звертається до адміністративного органу із заявою, в тому числі за отриманням адміністративної послуги (заявник);

2) особа, щодо якої приймається акт за ініціативою адміністративного органу, в тому числі в порядку здійснення контрольних повноважень (адресат);

3) особа, яка вступає в адміністративну процедуру за власною ініціативою або залучається за ініціативою адміністративного органу, оскільки рішення у справі може вплинути на її права чи законні інтереси (заінтересована особа);

4) особа, яка звертається до адміністративного органу зі скаргою на рішення, дії та бездіяльність адміністративного органу (скаржник).

Щоб брати участь в адміністративній процедурі, приватна особа повинна володіти дієздатністю. Звичайно дієздатними в адміністративній процедурі є фізичні особи, які є дієздатними згідно з цивільним правом, тобто з вісімнадцяти років. Але не повинно існувати жодних перешкод для участі в адміністративній процедурі неповнолітніх осіб, які мають суб'єктивні права або обов'язки відповідно до норм матеріального адміністративного права. Приміром, громадянин після досягнення 16-річного віку зобов'язаний отримати загальногромадянський паспорт, тому не повинно бути жодних процедурних перешкод у виконанні ним цього обов'язку. Інший приклад: особа з 16 років має право на керування мотоциклом, отже, вона повинна мати можливість самостійно звернутися до відповідного адміністративного органу за отриманням даного посвідчення про це та мати інші права, необхідні для цього.

Закон про доступ до публічної інформації передбачає два аспекти отримання інформації від публічних розпорядників — активний і пасивний. Міжнародні стандарти, на яких базується і український закон, розглядають пасивний і активний доступ[1] у контексті забезпечення органом влади чи іншим розпорядником доступу до інформації.
Пасивний аспект доступу передбачає відповідь органу на запит від особи/групи осіб, забезпечення їхньої участі в засіданні колегіальних органів, надання можливості ознайомитися з публічною інформацією в органі влади.
Активний аспект доступу — обов'язок органу влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність, ухвалені документи та проекти, що готуються, реєстр публічної інформації тощо в один або кілька способів — публікувати в ЗМІ, розміщувати на офіційних веб-сайтах, вивішувати на інформаційних стендах тощо.

Активний і пасивний аспекти доступу до публічної інформації містять своєрідний компроміс: з одного боку, на орган влади покладається оприлюднення значної частини публічної інформації, а з іншого — особа може отримати додаткову інформацію, щодо якої немає обов'язку оприлюднення, але яка за своїм статусом є публічною.

На рівні закону про інформацію до 9 травня 2011 року активний і пасивний аспекти доступу було закріплено обов'язком органів державної влади та місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення шляхом публікації в офіційних друкованих ЗМІ, створенням інформаційних служб, забезпеченням вільного доступу до архівних, статистичних бібліотечних та музейних фондів. На додачу особи мали право надсилати інформаційні запити щодо доступу до офіційних документів та запити щодо інформації про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їхніх посадових осіб з окремих питань.
Новий Закон України «Про доступ до публічної інформації» (далі — ЗДПІ) удосконалив право на доступ і зобов'язав розпорядників:
-оприлюднювати і надавати інформацію, крім визначених законом випадків,
-максимально спростити процедуру подання запиту та отримання інформації,
-визначити відповідальних за доступ до інформації осіб або підрозділів,
-забезпечити доступ засідань колегіальних суб'єктів владних повноважень, крім визначених законом випадків,
Також закон гарантує доступ шляхом здійснення парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації та встановлення юридичної відповідальності за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.
Пасивний аспект доступу
пасивний аспект доступу передбачає надання інформації розпорядником лише у разі надходження запиту від особи чи групи осіб.
Пасивний аспект передбачає доступ шляхом:
-подання інформаційного запиту,
-ознайомлення з документами безпосередньо в приміщенні органу,
-проведення громадських експертиз.
Перевага такого доступу полягає в тому, що особа може отримати інформацію в досить стислі строки. Окрім того, такий спосіб дозволяє отримати документацію, щодо оприлюднення якої немає прямих вимог. Це може бути службове листування (за умови закінчення прийняття рішення або відсутності обмежень у доступі), інформація про профілактичні заходи на підприємствах щодо убезпечення екологічних ризиків тощо. Недолік такого способу полягає в тому, що особі доведеться відшкодувати фактичні витрати на копіювання/друк запитуваних матеріалів, а за певних обставин чекати обробку запиту або фінального оприлюднення документу, який, приміром, було ухвалено на засіданні колегіального органу.
Отже, пасивний аспект доступу передбачає надання всієї відкритої публічної інформації, яка підлягає оприлюдненню. Окрім того, за запитами надається:
- інформація з обмеженим доступом, оприлюднена відповідним розпорядником раніше, за умови, якщо таке оприлюднення було правомірним;
- інформація з обмеженим доступом, якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше,
- інформація з обмеженим доступом, якщо її не було обмежено за трискладовим тестом;
- інформація про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі:
◦ копії відповідних документів,
◦ умови отримання цих коштів чи майна,
◦ прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно,за умови, що доступ до такої інформації не завдає шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину;
-інформація, яка втратила статус службової або таємної в силу завершення виконання рішення, проекту або розкриття інформації на підставі рішення уповноваженої особи;
- інша публічна інформація, щодо якої не передбачено обов'язку оприлюднення.
Слід зауважити, що за невеликий час існування закону виник прецедент хибного тлумачення публічної інформації та оприлюдненої інформації. Публічна інформація — це інформація, яка перш за все перебуває у володінні чи розпорядженні суб'єктів публічного права, суб'єктів, яким делеговано повноваження суб'єктів публічного права, або суб'єктів приватного права, які володіють інформацією, що становить суспільний (а отже й публічний) інтерес. Однак за режимами доступу публічна інформація може бути відкрита або з обмеженим доступом (про це піде мова в наступному уроці). Тож факт оприлюднення інформації є лише способом доступу до такої інформації і ніяк не впливає на її публічний статус.

Дата добавления: 2015-05-31