Універсальні та спеціальні права людини, їх поняття та призначення в міжнародному праві

Природність і невід'ємність прав людини, основних свобод і можливість їх обмеження

Міжнародне право розглядає права людини як природні та невід'ємні. Отже, права людини — це не дарунок держа­ви чи уряду, вони з'являються не внаслідок їх закріплення у правових актах. Як сказано у ст. 1 Загальної декларації прав людини, «всі люди народжуються вільними та рівни­ми у своїй гідності та правах». Кожна людина, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, мови, має права та свободи, і ніхто не має права свавільно позбавити людину її прав і свобод.

Міжнародне право визнає, що держава у своєму внутрі­шньому законодавстві може обмежувати деякі права люди­ни та встановлює рамки таких обмежень. Але з огляду на розмаїття існуючих правових систем і те, що кожній державі притаманні свої особливості та традиції, виникає про­блема однакового дотримання прав і свобод людини. У міжнародному праві її розв'язання полягає в тому, що пи­тання захисту прав людини не є сферою виняткової внутрі­шньої компетенції держави. Тому існують засоби та спосо­би міжнародного контролю за дотриманням прав людини в державах. Водночас у міжнародному праві вважається за­гальновизнаним, що деякі із прав не можуть бути обмежені за жодних обставин (ст. 4 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, ст. 15 Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

До універсальних прав належить весь каталог прав лю­дини й основних свобод. За деякими винятками цей ката­лог повторюють Загальна декларація прав людини та всі найважливіші міжнародно-правові акти про права людини. Значення універсальних прав людини й основних свобод полягає насамперед у тому, що такі права мають визнава­тися за всіма людьми, незалежно від того, де вони перебу­вають. Міжнародне право виключає будь-які відмінності у правах залежно від кольору шкіри, етнічного походження, статі, майнового стану тощо та вважає таку дискримінацію у правах злочинною.

Утім багато людських груп у різних країнах світу (зага­лом це навіть переважна більшість людства) не можуть із тих чи інших причин (історичних, культурних, релігійних тощо) повноцінно користуватися універсальними правами. Це створює умови для різних форм дискримінації. Тому виникає потреба в спеціальному правовому захисті осіб, що входять до таких груп. Сутність спеціальних прав полягає не в наданні кому-небудь додаткових прав, а в забезпеченні правовими засобами умов, за яких усі могли б рівною мірою користуватися універсальними правами та свободами. Наприклад, надання представникам мовних меншин права користуватися мовою меншини не позбавляє інші мовні групи можливості користатися своєю мовою, але водночас захищає таку меншину від асиміляції. Міжнародні догово­ри не тільки містять норми про спеціальні права, а й нака­зують державам-учасницям імплементувати їх у національ­не законодавство.

Перелік груп, яким мають бути надані спеціальні права, не є постійним. Він залежить зрештою від усвідомлення конкретним суспільством наявності тих чи інших дискри­мінованих груп. Чинні універсальні міжнародні договори надають спеціальні права особам, які належать до націо­нальних, етнічних, релігійних, мовних меншин, жінкам, дітям, біженцям. Відбувається становлення норм про спе­ціальний захист осіб, хворих на невиліковні хвороби, й інвалідів.

Зі спеціальними правами людини пов'язане поняття по­зитивної дискримінації, що застосовується як правовий захід, спрямований на прискорення досягнення в суспільстві фактичного рівноправ'я всіх осіб. За таких умов вона вважається правомірною та полягає в законодавчому встановленні тимчасових нерівноправних, диференційова­них стандартів і привілеїв для захисту тих, кого дискримі­нують. Прикладом позитивної дискримінації може служи­ти встановлення в деяких країнах ґарантованого мінімаль­ного відсотку жінок чи представників певних етнічних меншин у виборчих списках за пропорційною системою. Такі тимчасові стандарти та привілеї мають бути негайно скасовані, щойна мета буде досягнута.

Дата добавления: 2015-05-31