Міжнародні організаційно-правові механізми захисту прав людини

Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов'язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світо­вої війни. Це стало наслідком формування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захис­ту. Щойно таке розуміння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжнародні органи із захис­ту прав людини. З початку 50-х років почали виникати ре­гіональні міжнародні організаційно-правові механізми за­хисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.

У сучасному світі існує розгалужена система з декількох десятків універсальних і регіональних міжнародних органів із прав людини з різним обсягом компетенції. Це дозволяє класифікувати ці органи, щоб легше розібратися в особливос­тях їхньої діяльності. Існуючі міжнародні органи із прав лю­дини поділяють насамперед на універсальні та реґіональні.

Універсальні міжнародні організаційні механізми захи­сту прав людини. Універсальні органи із прав людини ма­ють компетенцію, що поширюється на значну кількість дер­жав світу і, як правило, виключно на ті держави, які є учас­ницями відповідного універсального міжнародного договору про права людини (Комітет із прав людини, Комітет із прав дитини й ін.). В обмеженого кола міжнародних органів із прав людини контрольні повноваження не обов'язково по­в'язані з участю держави в міжнародному договорі (Комісія з прав людини). Жоден з універсальних міжнародних органів із прав людини не є повноцінним міжнародним судовим ор­ганом, хоча пропозиції щодо їх створення висловлювалися відразу після закінчення Другої світової війни.

Універсальні органи з прав людини можуть бути квазі-судовими та конвенційними. До квазісудових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів держа-вами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує су­дову (Комітет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів держа-вами-учасницями (Комітет із прав дитини — згідно з Кон­венцією про права дитини; Комітет з ліквідації дискримі­нації щодо жінок — згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають переважно політико-правовий характер.

Особливе місце посідає Комісія з прав людини — універ­сальний орган, повноваження якого не пов'язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішення ЕКОСОР у 1946 р. Комісія складається із представників 53 держав — членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розуміння прав лю­дини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері¹. Вона має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискри­мінації прав і захисту меншин.

Важливим повноваженням Комісії із прав людини є роз­гляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. З1967 р. відповідно до рішення ЕКОСОР Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнародних договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав людини. У 1970 p. EKOCOP в резо­люції 1503 затвердила процедуру розгляду Комісією із прав людини повідомлень про масові порушення прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скаржник не ви­черпав національні засоби правового захисту.

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно до ст. 28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких оби­рають із числа громадян держав — учасниць Пакту. Комі­тет розглядає доповіді держав — учасниць Пакту про захо­ди щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст. 41 Пак­ту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, вста­новленому в цій статті, повідомлення від інших таких дер­жав про невиконання нею своїх зобов'язань за Пактом.

Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрис­дикцією держав, що ратифікували Факультативний прото­кол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не ви­черпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжна­родному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнарод­ною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підляга­ють опублікуванню. Рішення Комітету є рекомендаціями¹.

¹ Ні Пакт, ні Факультативний протокол не передбачають права Ко­мітету тлумачити права, проголошені в Міжнародному пакті про гро­мадянські та політичні права. Але за роки існування Комітету у зв'яз­ку з розглядом повідомлень про порушення прав людини склалася так звана юриспруденція Комітету, яка є значним внеском у правове розу­міння прав людини і основних свобод. Наприклад, для розуміння прин­ципу рівності прав усіх незалежно від статі (ч. 1 ст. 2 Пакту) мають значення справи: MauritanianWomencase;AtodelAvellanalv.Peru;Paugerv.Austria;Vosv.theNetherlands.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окре­мих груп держав, як правило в межах географічних регі­онів. На цей час регіональні механізми захисту прав люди­ни створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄЄ — на підставі установчих договорів EC; у рам­ках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 p.); в Аме­риці — згідно з американською Конвенцією про права лю­дини 1978 р.; в Африці — згідно з африканською Хартією прав людини 1981 р. Після розпаду СРСР у рамках СНД та­кож було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р.¹. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав — учасниць відповідного регіо­нального міжнародного договору про права людини. Імену­вання таких органів «регіональними» до певної міри умов­не, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходять­ся під їхньою юрисдикцією.

Серед реґіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжаме­риканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соц­іальною хартією), конвенційні органі (Європейський комі­тет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Євро­пейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдсь­кому або такому, що принижує гідність, поводженню чи по­каранню).

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге, Україна Конвенцію не підписала. Заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про по­рушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи¹ (таке звернення може бути зроблене з метою захи­сту прав людини в іншій державі-учасниці)²Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхід­ності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб'єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотри­мані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції. Особою вважаєть­ся як індивід, так і юридична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неуря­дова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст. 34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст. 11 Європейської Кон­венції про захист прав людини). По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заяв­ник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засо­би судового захисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повноцінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може звернутися до Європейсько­го суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішнь­одержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів несу-дового захисту (Уповноваженого із прав людини, прокуро­ра, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів за­хисту. По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ух­валення останнього рішення у цій справі внутрішньодер­жавними судовими органами минуло не більше шести місяців. По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст. 35), але заявник може просити не вка­зувати його ім'я в разі офіційного опублікування резуль­татів розгляду скарги¹; заяви, які одного разу вже були роз­глянуті Європейським судом з прав людини (ст. 35); заяви, що є предметом розгляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст. 35); заяви, несумісні з положен­нями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п. 3 ст. 35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов'язані з порушенням прав, проголошених у Євро­пейській конвенції з прав людини.

Роль неурядових організацій у міжнародному захистіправ людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав люди­ни. Серед найбільш впливових організацій можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяль­ності: моніторинг стану прав людини в окремих державах; моніторинг законодавства про права людини в окремих дер­жавах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайом­лення громадськості та надання їх міжнародним міжурядо­вим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.

¹ У таких випадках ім'я заявника замінюють літерою, і назва спра­ви виглядає так: B.vFrance;E.vNorvey;H.vBelgium.

Природа прав людини та ґенеза їх правового закріплення. У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнародне гуманітарне право. Перші міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми-невільниками 1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Брюссельська конвенція 1889 р., Генеральний акт Брюссельської конференції 1890 р. та ін.) Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше далася взнаки наприкінці 19 століття, коли індустріальні країни почали приймати трудове законодавство. Законодавство, яке підняло вартість праці, мало наслідком погіршення конкуруючої спроможності цих країн стосовно тих, які не мали трудового законодавства. Економічна необхідність примусила їх радитися між собою, що спричинило появу перших конвенцій, у яких держави давали зобов'язання іншим державам стосовно прав своїх власних громадян. Бернська Конвенція 1906 року проти праці жінок у нічну зміну може розглядатися, як перша багатостороння конвенція, яка має на меті захист соціальних прав. В 1919 році було засновано Міжнародну Організацію Праці (МОП), яка прийняла багато конвенцій, які регулюють права людини в галузі праці.

Тобто лише в XX ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчення Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно-правових питань захисту прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин.

Жахливі злочини другої світової війни поклали край традиційній точці зору, що держави самі вирішують, яким чином їм ставитися до своїх громадян. Після її закінчення питання захисту прав людини постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов'язана «здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно раси, статі, мови та релігії». Ці норми є найбільш загальним правовим зобов'язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій області. На початку 1946 року була утворена Комісія ООН з прав людини. Вищезазначене положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН проголосити 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини. Пізніше цей день було проголошено Днем прав людини. Згодом велика кількість найважливіших універсальних міжнародних договорів про права людини була розроблена й ухвалена саме в рамках ООН.

Протягом 50-60-х років усе більше і більше країн ставало членами ООН. При вступі вони мусили формально визнати Статут ООН, поставивши підписи під принципами й ідеями, викладеними в Загальній декларації прав людини. Це зобов'язання було остаточно визначене у Тегеранській прокламації (1968), прийнятій Першою світовою конференцією з прав людини.

Після 50-х років багато міжнародно-правових документів підтримало і поширило принципи та ідеї, викладені в Загальній декларації прав людини. Зокрема, сформовано Міжнародну хартію прав людини, або Міжнародний білль про права людини, до якого входять:

· Загальна декларація прав людини (1948);

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права;

· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

· Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976);

· 2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права про відміну смертної кари (1991).

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітництва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в регіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, де встановлено більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробітництва щодо захисту прав людини стало створення міжнародного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захисту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав людини, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціальна процедура.

Дата добавления: 2015-05-31