Тема 9.СПАДКОВЕ'ПРАВО. 2 страница

У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в про­сту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: "раби є речами" - servi res sund.

31. Правове положення рабів у Римі.

У ранній період історії правове становище рабів випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Раб на правах молодшого члена входив до складу ве­ликої патріархальної сім'ї.

У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого в правах, перетворюється в про­сту власність, зачислюється до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: "раби є речами" - servi res sund.

32. Що таке пекулій. Різниця між пекулієм і колоном.

Рабовласники, збе­рігаючи право власності, виділяли рабу землю, давали необхідний інвентар, надавали повну самостійність з умовою сплачувати господарю відповідний оброк. Таке майно було відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулія (peculium).

У період принципату поряд з рабським господарством розвиваєть­ся і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення притоку як військової здобичі їх кількість значно зменшуєть­ся, і володільці латифундій починають розуміти, що більш вигідно здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям - так званим колонам.

33. Поділ людей в Римі, їх правове положення на різних етапах розвитку Римської держави.

Римські громадяни. Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав.

Латини. Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані древні латини. Латини колоніальні володіли лише jus commercii, a jus connubii -тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим.

Перегрини посідали. найнижчу сходинку соціального становища в Стародавньому Римі серед вільних людей, проте не громадян Риму. У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися.

Раби. У ранній період історії Раб на правах молодшого члена входив до складу ве­ликої патріархальної сім'ї. У кінці республіканського періоду і з початком принципату раб перетворюється в про­сту власність,

Вільновідпущеники -Відпущений на волю раб. За загальним правилом вільновідпущеник набував правового статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником.

Колони - вільні орендар і. Землевлансик міг тільки стягнути з нього недоїмку звичайним цивільним по­рядком. На заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

34. Поняття юридичної особи. Види юридичних осіб в Римі.

Безперечно, вже давньоримському побуту відомі союзи й утворення, зовні подібні до юридичних осіб (спільне майно, внутрішня організація тощо), але зовнішні ознаки зовсім не свідчать про те, що ці союзні утворення розгляда­ються вже під кутом зору цивільних юридичних осіб. Ідея юридичної особи для примітивного правового мислення недосяжна. Старе римське квіритське право передбачало у ролі носіїв квіритських прав тільки окремих осіб, окре­мих квіритів.

Разом з тим уже в стародавні часи відомі в Римі різні приватні корпорації, зокрема союзи релігійного характеру, професійні союзи різних ремісників. Подібні приватні корпорації уже згадують Закони XII таблиць. Такі приватні корпорації створювалися без дозволу держави, аби їх діяльність не суперечи­ла діючому праву, і в період республіки їх вже було чимало, наприклад корпорації нижчих службовців при магістратах, корпорації взаємодопомоги (похоронні корпорації). Ці корпорації звичайно мали певну організацію, пев­не спільне майно - загальну касу, проте майно юридично розглядалося або як власність усіх окремих членів у певних долях, або як майно одного з них -того, хто був скарбником.

35. Виникнення юридичних осіб в Римі.

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб'єкта цивільного пра­ва, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права. Тільки через нього ця юридична форма увійшла в обіг ново­го європейського права. Але в самому Римі ця форма союзної організації вироблялася повільно і протягом усієї римської історії.

Безперечно, вже давньоримському побуту відомі союзи й утворення, зовні подібні до юридичних осіб (спільне майно, внутрішня організація тощо), але зовнішні ознаки зовсім не свідчать про те, що ці союзні утворення розгляда­ються вже під кутом зору цивільних юридичних осіб. Ідея юридичної особи для примітивного правового мислення недосяжна. Старе римське квіритське право передбачало у ролі носіїв квіритських прав тільки окремих осіб, окре­мих квіритів.

36. ПОНЯТТЯ СІМ’Ї В СТ. РИМІ

У відомостях про римлян, що дійшли до наших часів, йдеться про патріархальний лад, який міцно склався і в основі яко­го була моногамна сім'я. Вона являла собою тип проміжної патріархальної сім'ї, що об'єднувала під владою глави сім'ї жінку, дітей, інших родичів, кабальних осіб, а також рабів. Така сім'я нагадувала окремий авто­номний світ, який повністю підпорядковувався главі сім'ї. В одній своїй особі він представляв усю сім'ю назовні, а його влада була безмежною щодо всіх домочадців.

37. ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ДОМОВЛАДИКИ

Домовладика міг піддавати всіх домочадців будь-якому покаранню, продати в рабство і навіть позбавити життя. Це торкалося й дружини, становище якої прирівнювалося до становища дітей. Така структура римської сім'ї зумовила поділ громадян за їх сімейним ста­ном на самостійних і підвладних, або, як про це зазначалось у римських джерелах, на осіб власного права - persona sui juris і на осіб чужого права -persona alieni juris. Самостійним був лише домовладика, який володів власни­ми правами. Усі інші члени сім'ї були особами чужих прав. Домовладика мав однакову владу над усіма членами сім'ї, і всі його підвладні вважалися членами сім'ї та родичами.

38. ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ПІДВЛАДНИХ ОСІБ

Як особи чужих прав діти домовладики, незалежно від віку, сімейного чи суспільного становища, за життя батька або діда завжди були підвладними - вони не могли бути самостійними власниками майна. Набуте ними майно автоматично ставало власністю домовладики. Підвладні могли укладати цив­ільно-правові угоди тільки від імені й на користь домовладики. Навіть тоді, коли сам домовладика наділяв своїх підданих певним майном, то за його пра­вовим становищем таке майно прирівнювалося до пекулія і залишалося власністю домовладики.

Особа підвладних починає набу­вати визнання в цивільному праві. Усе привело до того, що єдиновладдя глави сім'ї над усіма підвладним членами поступається місцем її диференціації. Отож уже розрізняється влада чоловіка над жінкою - manus, над дітьми - patria potestas, над рабами - dominica potestas. Наведена термінологія заслуговує на увагу тому, що вона відображає соціальні процеси, які відбувалися в римській сім'ї в міру розвитку товарного виробництва. Ці зміни зумовили певні зміни у правовому становищі окремих членів сім'ї. Влада домовладики втрачає свій деспотичний характер, хоч різниця між ним і окремими членами сім'ї не зни­кала ніколи.

39. ВИДИ СІМ’Ї

Римське право розрізняло два види сім'ї: агнатичну і когнатичну.

Первісно існувала агнатична сім'я. Агнатами називалися особи, які були підвладними одному домовладиці, а саме: дружина, і діти (законні, узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки по чоловічій лінії. Такі ж особи по жіночій лінії не вважалися агнатами і перебували лише в кровному споріднені.

Розвиток товарно-грошових відносин, який визначав соціальні процеси в римському суспільстві, поступово розхитував патріархальні основи римської агнатичної сім'ї. Виробництво надлишку матеріальних благ породжувало праг­нення батьків закріпити нагромаджене протягом усього життя майно за кровними потомками, найперше за дітьми, які стали агнатами іншого домо­владики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім'ї. Деякий час ці два види сім'ї існували пара­лельно, але когнатична сім'я, заснована на природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну.

40. ЛІНІЇ І СТУПЕНІ СПОРІДНЕННЯ

У сімейних відносинах важливе значення мають лінії і ступені споріднен­ня. Стосовно когнатичного споріднення слід розрізняти такі лінії і ступені споріднення: а) пряма лінія, що пов'язує осіб, які походять одна від одної, на­приклад, батько, син, онук і правнук; б) побічна лінія, що поєднує осіб,-які мають спільного предка, наприклад, брат - сестра, дядько - племінник. Пряма лінія називається ще висхідною і низхідною залежно від того, чи ведеться вона від потомка до предка, чи від предка до потомка.

Для визначення родинної близькості недостатньо було встановити лише лінію, яка пов'язує цих осіб. Необхідно ще вказати ступінь родинності, яка визначається кількістю народжень між тими особами, між якими бажано з'я­сувати ступінь споріднення.

41. СВОЯЦТВО

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво - це відно­сини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а також між родинами і жінки, і чоловіка. Ступені родинності й сво­яцтва мали значення у випадках спадкування і вступу в шлюб. Римське право не допускало шлюбу між близькими родичами. Така заборона поширювалася і на близькі ступені свояцтва.

42. ПОНЯТТЯ ШЛЮБУ, ВИДИ ШЛЮБУ

Сім'я у Римі утворювалася за допомогою шлюбу. Жінка цілковито підкорялась владі чоловіка. І як би не змінювався її правовий статус протягом усієї історії Риму, вона зав­жди залежала від батька, чоловіка, брата, опікуна. Причому мова йде не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність, і рим­ляни ніколи цього не приховували.

Римське право розрізняло (аж до часів Юстиніана):

1) законний римський шлюб, тобто шлюб між особами, які володіли правом jus connubii - між грома­дянами;

2) шлюб між особами, які цим правом не володіли - між перегринами. Своєю чергою римський законний шлюб історично поділявся на два види: cum manu - з повною владою чоловіка над жінкою і sine manu - без такої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже незаконного - це так званий конкубінат.

43. КОНКУБІНАТ

Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні були володіти jus connubii. Відсутність у однієї із сторін jus cоnnubіі не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає так званий конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним ста­ном. Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, набували статусу матері, а не батька, хоч не були для нього юридично сторонніми як позашлюбні діти. За певних умов вони мали право на утримання батька і могли успадковувати частину його майна. Отже, діти, які народилися в конкубінаті, хоч і не набували стату­су батька, не вважалися законними; проте відрізнялися від незаконних і називалися liberi naturales- природні діти.

44. CUM MANU, SINE MANU

Шлюб cum manu. Як уже відомо, жінка в римській сім'ї тривалий час була позбавлена всяких прав і цілком підпадала під владу чоловіка. Влада чоловіка над жінкою називалася m a n u s; такий шлюб, коли жінка підкорялася владі чоловіка, відомий під назвою cum manu. Перебуваючи у цьому шлюбі, жінка підпадала в повну особисту і майнову залежність від чоловіка, а якщо він сам був під владою свого батька, то й від домовладики. Жінка була на становищі дочки у батьків свого чоловіка.

Шлюб sine manu. За своїми принципами цей шлюб був повною протилежністю шлюбу cum manu. Вступ у такий шлюб не тягнув за собою зміни правоздатності жінки. Вона або зберігала за собою статус рєrsona sui juris (якщо мала його), або продовжувала підпадати під владу батька. Отже, кровні зв'язки з попередньою сім'єю не переривалися, не вини­кало й агнатське споріднення між жінкою та сім'єю чоловіка. Чоловік за умов шлюбу sine manu не мав жодної влади над жінкою.

45. ПОРЯДОК ЗАКЛЮЧЕННЯ ШЛЮБУ

Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів.

1. Особливою формальністю відзначався складний ритуал, який мав яск­раво виражене релігійне забарвлення. Він здійснювався у присутності десяти свідків.

2. Плебейська церемонія укладення шлюбу здійснювалася за допомогою "міді і ваги", як це звичайно робили, якщо справа торкалася купівлі певних речей.

3. Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року

Деякі дослідники римського права вважають, що usus був історично пер­шим способом укладення шлюбу sine manu, який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі.

46. ПОРЯДОК РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ

Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manu розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди. Якщо шлюб ук­ладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п'яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Чоловік мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.

47. ОСОБИСТІ ВІДНОСИНИ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ

При шлюбі cum manu, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядкову­валась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Отже, в особистому відношенні вона підлягала юридично необмеженому праву чоло­віка, який міг домагатись її від кожної третьої особи, навіть від родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Він мав право піддавати жінку будь-якому покаранню. У своїх вчинках чоловік був обмежений лише громадською дум­кою.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sine manu. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступаєть­ся перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sine manu, дружина набувала ім'я чоловіка, поділяла його грома­дянське становище, мала одне місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

48. МАЙНОВІ ВІДНОСИНИ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ

Принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям у шлюбі cum manu. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоло­вікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така май­нова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

В основі майнових відносин подружжя у шлюбі sine manu був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона«>могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відно­сини. Жінка могла доручити чоловікові управління всім своїм майном. З цією метою між ними укладався договір доручення

49. ФОРМИ УСИНОВЛЕННЯ В РИМІ. ОПІКА І ПІКЛУВАННЯ

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - a d о р t і о.

Arrogatiо. В стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного.

A d о р t і о. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби прода­вав його за допомогою m a n с і р a t і о якій-небудь посторонній довіреній особі.

ПІКЛУВАННЯ: Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохво­рими особами та осіб з нахилами до марнотратства.

50. ПРИДАНЕ І ПОДАРУНОК

До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.

В стародавні часи склався звичай під час укладення шлюбу давати чоловіку придане, яке має назву dos. Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою осо­бою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім'ї.

Спершу придане не підлягало по­верненню родині жінки ні у випадку її смерті, ні навіть у випадку безпідставного розлучення з боку чоловіка. Згодом обов'язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлю­бу був визнаний в законі. За пізнішим римським законодавством придане залишалося чолов­ікові лише в разі розлучення з вини жінки як штраф за провину.

51. МАЙНОВІ ВІДНОСИНИ МІЖ БАТЬКАМИ І ДІТЬМИ

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов­'язання дітей не відповідав. Тільки за делікт він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати вин­ного потерпілому. З часом відбувається поступове послаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і майновому напрямах.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджа­тись. Це було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно навіть заповідати, і лише у ви­падку його смерті без заповіту воно переходило до батька.

52. ПРИДАНЕ І ПОДАРУНОК

До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.

В стародавні часи склався звичай під час укладення шлюбу давати чоловіку придане, яке має назву dos. Спершу придане не підлягало по­верненню родині жінки ні у випадку її смерті, ні навіть у випадку безпідставного розлучення з боку чоловіка. Згодом обов'язок чоловіка повернути придане у випадку припинення шлю­бу був визнаний в законі. За пізнішим римським законодавством придане залишалося чолов­ікові лише в разі розлучення з вини жінки як штраф за провину.

Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлю­бом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім'ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (dos). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (dos) і віддати їй подарунок (donatio). З метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунку на випа­док розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунку.

53. ВИДИ ПРАВА НА РЕЧІ

Класифікація майнових прав на речові і зобов'язальні римськими юриста­ми не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). Розмежування речових і зобов'язальних прав ви­роблено в пізніший період. Зокрема, римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість без­посередньої дії на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а тільки є право вимагати від іншої особи на­дання речі, то таке право є Зобов'язальне. Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводиться за об'єктом права. Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов'язальне.

До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, пра­во власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадого­вірних правомірних дій.

54. КЛАСИФІКАЦІЯ РЕЧЕЙ В РИМІ

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її воло­дільця.

1) Важливим, виключно римським поділом речей на окремі види був поділ на речі, які підлягали складній процедурі передачі (манципації), та речі, які не підлягали такій процедурі: - res mancipi, - res nec mancipi

2) за їх субстанцією: - тілесні, - безтілесні

3) рухомі (тварини, раби, дрібні домашні речі), нерухомі (землю, будинки, дороги, міські стіни)

4) речі прості і складні

5) подільні (річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності) і неподільні (речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність)

6) споживні (земля, будівлі, знаряддя праці, дорогоцінне каміння) і неспоживні (вино, хліб, м'ясо тощо)

7) Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені

8) Речі головні (дає назву цілому) і побічні (частини речі, приналежність, плоди і витрати)

9) Речі в обороті (земля, раби, робоча худоба) і вилучені з обороту

10) Майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.

55. ПОНЯТТЯ ВОЛОДІННЯ

Володіння річчю - це панування над річчю.

56. ВИДИ ВОЛОДІННЯ

Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізняли володіння законне і незаконне. Вважалося нормаль­ним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є закон­ним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Володільці, які фактично панували над річчю з наміром ставитися до неї як до своєї, проте не мали права володіти, визнавалися незаконними володіль­цями.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів: а) незаконне добросовісне; б) незаконне і недобросовісне.

57. ВІДМІННІСТЬ ВОЛОДІННЯ І ДЕРЖАННЯ

Якщо особа фактично володіє річчю, проте в неї немає бажання мати її тільки для себе, тобто річ утримується для якоїсь мети, то в такому випадку це не є володіння, а тільки держання.

Володіння можна визначити як фактичне пану­вання над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно; держання ж - як фактич­не володіння річчю без такого наміру.

Практичне значення різниці між володінням і держанням виражалося в порядку їх захисту: володілець вправі прямо і безпосередньо вимагати собі захисту від претора в усіх випадках, коли він у ньому відчуває потребу; держа­тель у тих самих випадках, що і володілець, повинен діяти через власника, від якого залежить - надати захист чи утриматися від нього.

58. ПОХІДНІ ВОЛОДІЛЬЦІ

Крім того, римляни в особливу групу виділяли деякі випадки володіння, коли внаслідок певних причин захист володіння давався особам, яких, по суті, не можна визнати володільцями в буквальному розумінні слова. У літературі з римського права йде мова в таких випадках про так званих похідних во­лодільців. До таких володільців відносили, зокрема, осіб, яким були заставлені певні речі. Ці особи утримували річ не від свого імені, не як свою, а як чужу, з тим, щоб повернути її власнику як тільки буде сплачено борг. Якщо б їх не визнати володільцями і не дати їм захисту, то на випадок порушення їх волод­іння вони виявилися б беззахисними, оскільки не мали б самостійного захисту. Ця особливість привела до того, що заставодержателі, хоч і не мали волі утри­мувати річ як свою, одержували, як виняток, самостійний захист володіння.

59. НАБУТТЯ ВОЛОДІННЯ

Законне володіння Грунтувалося на праві або певному договорі, а володіння, основане на праві є одночасно елементом права власності,і може набуватися тими ж способами, що й право власності. У Римі відомі два способи набуття володіння: первинний і похідний. Володін­ня первинним способом набувалося шляхом захоплення речей, які нікому не належали, набуття ж речі за давністю - шляхом переробки тощо.

Незаконне володіння також набувалося такими ж способами, як і право власності, однак з одним важливим відступом - право власності до набувача не переходило. Це траплялося у тих випадках, коли покупець купував крадену річ або ту річ, що підлягала манципацїі, але яка чомусь не відбувалася. Поку­пець ставав фактичним володільцем цих речей, вважав їх своєю власністю, проте права у нього на них не виникало.

60. ПРИПИНЕННЯ ВОЛОДІННЯ

Якщо законне володіння речами виникає на ос­нові поєднання двох елементів - фактичного володіння річчю і вольового прагнення ставитися до неї, як до своєї, то з цього випливає, що з втратою одного з цих компонентів припиняється й володіння. Тому не дивно, що воло­діння вважають не стільки правом, скільки фактом. Інакше кажучи, володіння припинялося тими ж способами, як і набувалося.

Крім того, володіння припинялося, коли об'єкт володіння був вилучений з цивільного обороту і внаслідок фізичнної загибелі речі. Якщо володіння здійснювалося через представника, то воно припинялося незалежно від волі володільця в тому випадку, коли припинялася можливість володіти річчю і в особі представника, і в особі представленого.

Володіння припинялося також зі смертю володільця.

61. ЗАХИСТ ВОЛОДІННЯ

У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати за­хист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Виникли посесорні інтердикти, посесорний спосіб захисту володіння.

У посесорному процесі ні той, хто захищав право володіння, ні той, хто оспорював його, не могли наводити правових підстав своїх претензій. Необх­ідно було довести лише факт володіння і факт порушення володіння. А тому захист володіння, побудований на з'ясуванні одних лише фактів володіння і порушення його без з'ясування питання про право володіння даною річчю; називався посесорним.

62. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю, користуватися нею за власним розсудом і розпоряджа­тися нею (продавати, заставляти, дарувати та ін.). До числа прав власника іноді відносять право на одержання плодів (jus fruendi), право повер­нути собі річ від чужого фактичного володільця (jus vindicandi). Звичайно, даний перелік окремих повноважень власника не є і не може бути вичерпним.

63. ЕЛЕМЕНТИ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Право володіння (jus possidendi). Це право означає, що власник може фак­тично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві власника і виконувати своє господарське призначення.

Право користування (jus utendi). Це право є найважливішою правомочні­стю власника. У ній закладена можливість задовольнити його особисті, побутові, господарські та інші потреби.

Право розпоряджатися річчю (jus abutendi). Це право полягає в тому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами: про­дати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних формах, але з однією умо­вою - воно не повинно суперечити закону.

64. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.

І. Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали вод­ночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим сусідським правом.

До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. Ці обмеження полягали в тому, що власник був позбавлений права відчужувати свою річ. Такі заборони встановлювалися по-різному: законом, рішенням суду, заповітом та договором.

Дата добавления: 2015-05-31